Виды метонимии

- общеязыковая

- общепоэтическая

- общегазетная

- индивидуально-авторская

3. Основні тенденції розвитку російського музичного мистецтва на рубежі 19-20 ст.

Зустріч трьох поколінь композиторів: старшого (Чайковський, Балакірєв), середнього (Глазунов) і молодшого (Рахманінов, Скрябін і Стравинський).

Тенденції: прагнення до стиснення форм (одноактні опери і балети; «Іоланта», «Золотий півник»).

Білет 7

1. Класичні жанри: трагедія, комедія, драма. Витоки жанрів та їх особливості.

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації.

Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів.

На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попердження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір'ю.

Серію вбивств змальовує Есхіл («Агамненон»): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот в Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувя переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справі тої винуватицею є». Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії того часу здебільшого крилися у суспільному ладі.

Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра («Ромео і Джульєтта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульєтта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок із суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П. Корнеля («Сід», «Горацій»), Ж. Расіна («Федра») виник між почуттями героїв і їх обов'язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі.

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Евріпіда). Частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у 18 століття.

Першими теоретиками драми стали Дідро Дені, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессінг, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро — «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє — «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессінг — «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).

В основі цих творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі 18-19 століття міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру — мелодрами.

У літературі 19 ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, Олександр Островський, Лев Толстой, Антон Чехов). Поряд з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О'Кейсі, А. Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також драма абсурду.

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший — «аристотелевська», або «закрита». Ознаками «закритої» драми є:

· Введення в історію події та персонажів

· Однозначна зав'язка

· Тісний змістовий зв'язок між сценами

· Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами

· Лінійна дія

· як правило, 5 актів

· відсутність зміни місця дії, або незначна зміна

· лінійна часова послідовність

· коротка тривалість дії

· наявність протагоніста та антагоніста

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.

Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Олександр Островський, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

«Відкрита» драма

Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Ознаками відкритої драми є:

· відсутність введення

· відсутність однозначної зав'язки

· відсутність зв'язку або неясний зв'язок між сценами

· сцени пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць

· нелінійна дія

· відсутність формально визначених відрізків дії

· часта зміна місця дії

· перервна часова послідовність

В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Бертольт Брехт, Назим Хікмет, Микола Куліш, Е. Іонеско, Юрій Яновський, Євген Шварц).

Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, Івана Кочерги.

В центрі зображення ліричної драми — внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» Михайла Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко-Сольвейг» Івана Драча).

Коме́дія (грец. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

За принципом організації сценічної дії розрізняють:

- комедії положень, засновані на хитромудрій інтризі;

- характерів або вдач — на осміянні гіпертрофованих людських вдач, ідей.

За характером розрізняють:

- сатиричну,

- гумористичну,

- трагікомедію,

- комедію дель арте.

Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку.

Історія жанру комедії

Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Її теоретичне обгрунтування запровадив Аристотель. Про природу комічного він писав у своїй "Поетиці": "Комедія - це відворення гірших людей, але не у всій їх порочності, а в кумедному вигляді... певна помилка чи потворство, що не завдає страждання і шкоди". Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт.

В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, написаних у різні часи представниками різних народів. У 16-17 ст. комедія домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урделамас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Вега та Кальдерона де ла Барки.

Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного харктеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо).

Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла в творчості Ж.-Б. Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п'єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховуються за зовні пристойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Весілля Фігаро», «Злочинна мати»).

2. Екранний час та метраж. Різноманіття сценарних форм: від етюду, кіноновели до сценарію повнометражного фільму.

1 секунда – 2 метри плівки

3. Імпресіонізм у музичному мистецтві кінця 19 ст. – початку 20 ст.

Суть імпресіонізму: надання конкретному зоровому образу високої естетичної цінності, втілення вражень від зовнішнього світу у всій їх мінливості та несталості.

Засновником музичного імпресіонізму є французький композитор Клод Дебюссі (1862-1918). Він не замкнувся в колі образних уявлень імпресіонізму: йому притаманні прагнення до ясності форми, витонченості звучання, конкретної образності. Творчість Дебюссі пов’язана з національними традиціями, народним мистецтвом, його інтонаціями, ладами, жанровими елементами й ритмами.

Колористичне обдарування Дебюссі виявилося в його творах для симфонічного оркестру, палітра якого багата й своєрідна. Композитор надає перевагу співставленню тембрів інструментів, видобуванню з кожного найтонших відтінків. Дебюссі користувався інструментами дерев’яної духової групи.

У фортепіанних творах переважають невеликі п’єси картинно-жанрового характеру, нерідко програмні: це – ряд написаних музичних картин і жанрових сцен, де панують світлотіні та світло кольори («Дівчина з волоссям кольору льону», «Вітер на рівнині»).

Моріс Равель (1875-1937) свій творчий шлях почав захопленням доробками Дебюссі, але швидко відійшов від цього, знайшовши свої теми і образи. Його захоплювали біль дієві сюжети: танцювальність, героїчне минуле французького народу, картини народного життя. Був пропагандистом російської музики (балет «Дафніс і Хлоя», «Болеро»).

Поль Дюка – імпресіоністська барвистість і сувора конструктивність. Найвідоміший твір – симфонічне скерцо «Учень чарівника» за однойменною баладою Гете.

Білет 8

1. Екранний образ. Структура екранного образу і його різноманітність. Прототип. Уява. Продуктивна уява.

Образ (художественный) - категория эстетики, характеризующая особый, присущий только искусству способ освоения и преобразования действительности. Образом называют любое явление, творчески воссозданное в художественном произведении. Художественная специфика образа определяется не только тем, что он отражает и осмысливает существующую действительность, но и тем, что он творит новый, небывалый вымышленный мир. В художественном образе достигается творческое преображение реального материала: красок, звуков, слов и т.д. создается единичная вещь (текст, картина, спектакль), занимающая свое особое место среди предметов реального мира. Образ сценический близок к самому широкому пониманию эстетической категории как форма отражения и перевоплощения действительности средствами театрального искусства. В узком смысле под сценическим образом понимают конкретное содержание отражаемого явления действительности, воссозданного драматургом, режиссером, актерами, художником картину жизни, характер, персонаж.

В понятие сценический образ входит, прежде всего, образ всего спектакля, художественная целостность и взаимодействие всех его компонентов объединенных режиссерским замыслом и его воплощением, а в более узком смысле - это образ-характер, создаваемый актером. Образ играет все более значимую роль в современной театральной практике, ибо он противостоит обнаженному тексту, фабуле или действию. Обретая визуальную природу представления, театр создает свою образную картину. Постановка – всегда образное воплощение, но она более или менее воображаемая и воображающая субъект театрального дискурса, представляемый мир фигурирует в ней благодаря созданию образов, приближающихся к реальности. В настоящее время сцена близка к пейзажу или мысленному образу, она преодолела имитацию какой-либо вещи или ее обозначение. Перестав быть машиной для игры, театр стремится стать машиной для мечтаний, т.е. в какой-то степени возвращается к древнему синкретическому образу пратеатра, где подтекст смысла в воображении и сознании зрителя значительно больше, чем изображаемое явление.

Возрастные особенности восприятия экранного образа.

Изучение восприятия экранных искусств и его результатов свидетельствуют о том, что использование тех или иных особенностей и возможностей искусства экрана определенным образом связаны с пониманием аудиовизуального текста. Создавая художественное аудиовизуальное произведение, автор все свое внимание направляет на создание художественного образа, привлекает различные средства и приемы, подчас весьма нетрадиционные, для его выражения. Именно поэтому бывает так, что фильмы высокохудожественные подчас непонятны неподготовленным зрителям, да автор и не ставит во главу угла такую задачу – снять так, чтобы было понятно абсолютно всем.

Развивать навыки восприятия экранных произведений, знакомить учащихся с особенностями языка экранных искусств – именно этим задачам (и многим другим) посвящена работа педагогов в особом направлении образования – кинообразования или образовании в области экранных искусств, как принято называть эту область медиаобразования в последнее время. Изучая восприятие детьми экранных произведений, педагоги, работающие в этой области, выявили ряд особенностей в восприятии учащимися самых разных возрастов экранных произведений (фильмов разных видов и жанров, телепередач, клипов, рекламы). Подчас эти особенности детского восприятия классифицируются как недостатки, над преодолением которых необходимо работать. Однако некоторые из них напрямую связаны с возрастными возможностями детей, поэтому преодолеть их почти невозможно.

Прототип (від грец. πρῶτος — перший і τύπος — відбиток, відбиток) — прообраз, зразок, оригінал.

Види прототипів

Прототип (когнітивна психологія) — абстрактний образ, що втілює безліч схожих форм одного і того ж патерну, найбільш репрезентативний приклад поняття, що фіксує його типові властивості.

Прототип персонажа (література, мистецтво, кінематограф) — прототип, конкретна історична або сучасна автору особистість, яка послужила йому відправним моментом для створення образу. Див: Прототип у Літературній енциклопедії.

Прототип - реально существующий человек, чьими чертами автор наделил персонажа литературного произведения. Термин «прототип» обозначает два разных случая соотнесённости между литературным героем и его прообразом. Во-первых, это сходство значимое, необходимое для понимания смысла произведения; в этом случае писатель сам предусматривает необходимость узнавания. Так, драматург А. А. Шаховской в комедии «Урок кокеткам, или Липецкие воды» (1815) в образе певца-балладника Ахалкине пародийно изобразил поэта В. А. Жуковского, что вызвало ожесточённую войну между литературными «партиями», поддержавшими комедиографа и поэта. Л. Н. Толстой, рисуя в романе «Война и мир» старое московское барство, создал образ злоязычной, резкой, но откровенной и доброй Марьи Дмитриевны Ахросимовой, прототип которой – известная московская барыня Н. Д. Офросимова. Очевидно, автор предусматривал возможность узнавания прообраза своей героини московскими старожилами.

Во-вторых, автор может присвоить черты прототипа персонажу, но при этом герой произведения не должен восприниматься как литературный двойник реального лица. Так, по свидетельству И. С. Тургенева, герою романа «Отцы и дети» Евгению Базарову он придал особенности характера и взгляды, свойственные случайному знакомому, провинциальному врачу Дмитриеву. Однако Базаров воспринимается читателями как собирательный образ, как тип человека «нового поколения» – нигилиста, и сам автор не мог предусмотреть, что читатели должны уловить сходство Базарова с никому не известным его прототипом.

Как правило, литературный персонаж имеет несколько прототипов, совмещая в себе отдельные черты различных лиц, известных автору. Напр., прототипами Наташи Ростовой считаются свояченица Л. Н. Толстого Татьяна Андреевна Берс (в замужестве Кузминская) и его жена, Софья Андреевна Берс. (Сам писатель признавался, что, создавая образ Наташи, он «взял Таню, перетолок с Соней, и получилась Наташа»); прототипами придирчивого критика Христофора Мортуса из романа «Дар» считаются два злейших литературных недруга В. В. Набокова: Г. В.Адамович и З. Н.Гиппиус.

В литературоведении существует также понятие «литературный прототип», это литературные персонажи – прототипы других литературных героев.

2. Матеріал. Тема. Проблема. Ідея.

ТЕМА

(греч. thema – то, что положено <в основу>), в литературоведении – содержание произведения в наиболее общем виде или содержание какого-либо фрагмента произведения. В литературе античности, Средних веков, Возрождения и классицизма тема сочинения была жёстко связана с его жанром. Так, о подвигах царей и полководцев повествовалось в эпических поэмах; их деяния восхвалялись в торжественных одах; конфликт человека и судьбы или борьба долга и страсти изображались в трагедиях, а человеческие пороки изобличались в комедиях. В эпоху романтизма чёткая соотнесённость жанра и темы была разрушена, она сохранилась лишь в некоторых жанрах. Например, идиллия – небольшое стихотворное произведение о простых радостях сельской жизни, а элегия – лирическое стихотворение грустного содержания об ушедшей молодости и обманувших надеждах. Различные литературные направления и течения (см. Направление и течение литературное) оказывают предпочтение разным темам. В классицизме это героические темы, темы служения государству, в романтизме – любовная тема, темы одиночества, смерти и др., в символизме – религиозно-мистические темы.