Суцільна колективізація сільського господарства. Голодомор 1932–1933 рр

Більшовики пов’язували соціалізм із переве­денням селянства на шлях колективного виробниц­тва. На XV з’їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірва­ти плани радянського уряду щодо економічного роз­витку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі. Таким механізмом ста­ли колективні господарства (колгоспи). Більшови­ки вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни з 1918 р.). За умов становлення тоталітар­ної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій на селі постійно породжував капіталізм шля­хом зубожіння одних і збагачення інших. Керівниц­тво країни спробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі в 1917 р. позбавила дер­жаву необхідності сплачувати селянам компенса­цію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи нової економічної політики піднесли сільське господарс­тво на рівень 1913 р.

Щоб уникнути опору села, було прийнято гуманні принципи кооперування селян: добро­вільність, поступовість, різноманітність форм ко­операції, урахування місцевих умов, фінансова допомога міста селу. 1929 рік Й. Сталін назвав «ро­ком великого перелому», «рішучого наступу соціа­лізму на капіталістичні елементи міста й села».

У країні розпочалася суцільна колективіза­ція — процес примусового об’єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соці­алістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено пе­рехід від політики обмеження куркульства до полі­тики його ліквідації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійсне­на за два роки. До кінця першої п’ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських госпо­дарств. За роки другої п’ятирічки (1933—1937 рр.) колективізація завершилася об’єднанням у колго­спи 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, ха­зяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив’язана до землі й не бажала з нею розлучати­ся. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподат­ковування, обмежено оренду землі, заборонено ви­користовувати найману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість міцних господарств змен­шилася. На початку 1930-х рр. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських госпо­дарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». Їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і вста­новивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колек­тивізації в Україні став голодомор 1932—1933 рр.

Він був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. По­ставлені перед селянами плани хлібозаготівлі бу­ли завищеними й економічно не обґрунтованими. Однак для успішного проведення індустріалізації хліб був потрібний за будь-яку ціну. Політика ко­лективізації дозволила збільшити збір зерна, але труднощі із заготівлею залишилися.

Постачання хліба на користь держави здійс­нювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої політики продрозкладки. Знесилені селяни не змог­ли ефективно провести посівну кампанію 1932 р., але їм попри все вдалося засіяти більше половини запланованих площ. План здачі хліба державі опи­нився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.

6 серпня 1932 р. було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі «законом про п’ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіс­кацією майна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років.

Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги на­дано не було. Більше того, в Україну для виконан­ня плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфіско- вували продовольчі й навіть посівні фонди; прово­дилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточувалися загонами НКВС.

Голодомор став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932— 1933 рр. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. За різними підрахунками під час голодомору загинули від 3,5 до 9 млн осіб. Такими були наслідки колективізації в Україні.

Отже, політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке на­садження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної тра­гедії — голодомору 1932—1933 рр., який забрав життя мільйонів людей. Командно-бюрократична система керівництва призвела до того, що селянин перестав бути господарем на землі, було вбите його почуття власника.