Тема 31. Правовий режим земель для користування надрами

1). Барабаш Н. НАБУТТЯ ПРАВ НА ЗЕМЛІ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ДЛЯ ПОТРЕБ НАДРОКОРИСТУВАННЯ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XVІ регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2010 р.)

Видобування корисних копалин, як і інші вили користування надрами, безпосередньо

пов’язані з використанням землі як просторового базису. Необхідність в земельній ділянці ви-

никає тільки у зв’язку з тим, що в користування надаються надра для тих чи інших цілей. Без

надання земельної ділянки право користування надрами практично не може бути реалізоване.

Тому відносини з приводу використання земельних ділянок для потреб користування надрами

відіграють важливу роль в процесі надрокористування. Проте, необхідно зазначити, що перш

ніж використовувати ту чи іншу земельну ділянку для користування надрами потрібно набути

на неї права.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами згідно ч. 2 ст. 116 Земе-

льного кодексу України (далі – ЗКУ) здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у влас-

ність або надання їх у користування. Із аналізу норм земельного законодавства та законодавст-

ва про надра випливає, що набуття прав на землі, необхідні для користування надрами,

здійснюється шляхом надання їх у користування.

У відповідності до ст. 18 Кодексу України про надра (далі – КУпН) надання земельних

ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, провадиться в порядку, встановле-

ному земельним законодавством України. Так, у ст. 97 ЗКУ передбачені правові засади надан-

ня земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт (земельні ділянки для геологічного

вивчення надр). Надання земельних ділянок для інших видів користування надрами, зокрема

для видобування корисних копалин та для потреб, не пов’язаних з видобуванням корисних ко-

палин, не регулюється нормами окремої статті. На них поширюється загальний порядок на-

дання земельних ділянок у користування, з урахуванням особливостей встановлених законо-

давством про надра.

Земельні ділянки для видобування корисних копалин та земельні ділянки для потреб, не

пов’язаних з видобуванням корисних копалин, (далі – для користування надрами) можуть на-

даватися у користування як із земель державної або комунальної власності, гак із земель, які

належать громадянам та юридичним особам на праві власності. – землі приватної власності.

Правове регулювання порядку надання земельних ділянок державної або комунальної власно-

сті у постійне користування здійснюється відповідно до положень ст. 123 ЗКУ. а надання в

оренду цих земельних ділянок визначається у ч. 1 та 3 ст. 124 ЗКУ.

В межах цього дослідження буде розглянуто питання про надання у користування земе-

льних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, із земель приватної власності.

Земельні ділянки, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, надаються у

користування з дотриманням порядку, визначеного у ч 4 ст. 124 ЗКУ. За цією статтею надання в

користування (в оренду) земельних ділянок приватної власності здійснюється за договором

оренди між власником земельної ділянки і орендарем. У випадку відмови землевласника нада-

ти її в користування діє правило, встановлене у ч. 5 ст. 1 16 ЗКУ. Суть його зводиться до того,

що земельна ділянка, яка перебуває у власності, надається в користування лише після її викупу

Однак, при наданні земельних ділянок для користування надрами необхідно враховувати на-

ступну особливість. Відповідно до норм земельного законодавства та законодавства про надра

порядок надання цих ділянок включає в себе: 1) процедуру попереднього погодження з відпо-

відною місцевою радою питання про надання земельної ділянки для цих потреб; 2) процедуру

безпосереднього надання земельної ділянки у користування. Пд процедурою попереднього по-

годження питання про надання земельної ділянки для користування надрами у відповідності

до норм ЗКУ (ст. 151) потрібно розуміти погодження, пов’язані з викупом та вибором місця

розташування земельної ділянки (розгляд відповідним органом державної влади або органом

місцевого самоврядування клопотання про вибір місця розташування земельної ділянки, при-

йняття рішення про затвердження висновків про можливість відведення земельної ділянки для

цілей, зазначених у клопотанні та надання дозволу і вимог на розроблення проекту відведення

земельної ділянки).

Виходячи із специфіки процедури надання земельних ділянок для користування надра-

ми, власники земельних ділянок не можуть безпосередньо надавати право користування ними

для таких потреб, гак як погодження про надання земельної ділянки здійснюється не з її влас-

ником, а відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування. Дого-

вір оренди при наданні земельної ділянки для користування надрами не укладається з власни-

ком земельної ділянки. В даному випадку застосовується процедура викупу земельної ділянки.

Правові засади викупу земельних ділянок закріплені у ст. 146 ЗК України. Відповідно до

положень цієї статті викуп земельних ділянок приватної власності проводиться для суспільних

потреб. Вичерпний перелік суспільних потреб, на підставі яких приймається рішення про ви-

куп земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, міститься в

ч. 1 ст. 146 ЗКУ. Інші, не перераховані в наведеній статті, підстави не можуть розглядатися як

суспільні потреби. Це підтверджує і судова практика.

Потреби, пов’язані з користуванням надрами, не розглядаються в законі як підстава для

викупу земель у їх власників. В окремих випадках вилучення земельних ділянок, необхідних

для користування надрами, можна проводити на підставі п. б ч. 1 ст. 146 ЗК України „під буді-

влі, споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності". Вилучення за

цим пунктом можливе у разі, коли користувач надр, який використовуватиме земельну ділянку,

виступає державне або комунальне підприємство, установа, організація. Однак, зважаючи на

те, що більшість підприємства, установи, організації, які займаються вивченням і розробкою

надр, засновані на приватних інвестиціях, а також те. що користувачами надр можуть бути і

громадяни України, іноземні юридичні особи та громадяни, для вилучення земельних ділянок,

необхідних для їх діяльності, не має підстав. За таких обставин виникає проблема використан-

ня земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, для користування надрами.

З метою знаходження шляхів вирішення цієї проблеми доцільно ознайомитися з досві-

дом інших країн. Так. в земельному законодавстві Російської Федерації не передбачена мож-

ливість вилучення для цілей надрокористування земельних ділянок у їх власників. Дане пи-

тання вирішується законодавством про надра. Відповідно до ст. 25–1 Закону Російської

Федерації „Про надра" від 21.02.1992 р. № 2395–1 (в новій редакції від 03.03.1995 р. з наступ-

ними змінами і доповненнями) земельні ділянки, необхідні для проведення робіт пов’язаних з

геологічним вивченням і іншим використанням надр, можуть бути вилучені для державних

або муніципальних потреб в порядку, ветановленом\ законодавством Російської Федерації Ін-

шими словами, законодавство про надра відносить надрокористування до державних або му-

ніципальних потреб, реалізація яких може потребувати припинення майнових прав на земель-

ні ділянки. Умови і порядок викупу земельних ділянок для державних або муніципальних

потреб визначаються нормами цивільного і земельного законодавства (ст. 279 – ст. 282 Цивіль-

ного кодексу Російської Федерації від 30.1 1.1994 р. № 51-ФЗ і ст. 49. ст. 55 Земельного кодексу

Російської Федерації від 25.10.2001 р. № 136-ФЗ) Досвід таких зарубіжних країн як Канада.

США показує, що більшість власників земельної ділянки надають перевагу тривалій участі в

економічних відносинах з користувачем надр, тобто власнику земельної ділянки, необхідної

для користування надрами, надається можливість безпосередньо надавати право користування

цією ділянкою надрокористувачу (наприклад, на основі укладення договору оренди).

Проведене дослідження зарубіжної практики використання земельних ділянок. їло пере-

бувають у приватній власності, для користування надрами дозволяє запропонувати наступні

заходи для удосконалення порядку їх надання:

1) передбачити на законодавчому рівні можливість власнику земельної ділянки право ви-

бору: надавати право користування земельною ділянкою безпосередньо користувачу надр на

підставі укладення договору оренди або надавати згоду на викуп земельної ділянки для суспі-

льних потреб у відповідності до положень земельного законодавства.

У випадку відмови землевласника надати земельну ділянку у користування для потреб

надрокористування або відмови його від викупу земельної ділянки для суспільних потреб за-

стосовуватиметься процедура примусового викупу земельних ділянок.

2) викласти положення ч. 3 ст. 16 КУпН у наступній редакції: «Надання спеціальних до-

зволів на користування надрами здійснюється після попереднього погодження з відповідним

органом місцевого самоврядування чи органом державної влади або землевласником питання

про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні земельної

ділянки немає потреби».

3) внести зміни до земельного законодавства України, шляхом доповнення ч. 1 ст. 146

ЗКУ наступним пунктом: «для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, а саме для геоло-

гічного вивчення надр, промислової розробки родовищ корисних копалин та для потреб, не

пов’язаних з видобуванням корисних копалин».

Підводячи підсумок викладеного, можна зробити висновок про те. що незважаючи на

увагу законодавця щодо питань користування надрами, без достатньої уваги залишається сфе-

ра взаємодії двох важливих форм природокористування – земле- і надрокористування. У

зв’язку з цим на сьогодні існує потреба в чіткій законодавчій деталізації правового режиму зе-

мель, наданих для користування надрами. Одним із питань, яке повинно бути удосконалене на

законодавчому рівні, і є процедура набуття прав на землі приватної власності для надрокорис-

тування.

2). Барабаш Н. ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ, НАДАНИХ ДЛЯ КОРИСТУВАННЯ НАДРАМИ// ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Матеріали XIV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.)

Зміни суспільного, економічного, політичного, духовного життя України

відобразилися на змінах в правовій сфері. Внаслідок модифікації суспільних

відносин модифікується і юридична форма, всі її складові елементи. Одним із

елементів цієї форми є правовий режим.

Категорія правовий режим неодноразово була предметом аналізу юридичної

науки, на рівні як загальнотеоретичних, так і галузевих досліджень. В теорії

земельного права правовий режим аналізується, як правило, при характеристиці

відповідної категорії чи виду земелі.

Аналіз змісту поняття „правовий режим земель” має не тільки важливе

теоретичне, а й практичне значення. Сутність правового режиму земель полягає в

тому, що він визначає порядок використання і охорони відповідної категорії

землі, тобто встановлює особливості змісту права власності по відношенню до

тої чи іншої категорії землі, можливості використання земель на підставі

відповідних титулів (права постійного користування, оренди і ін.), особливості

управління у галузі використання і охорони земель.

Вище зазначені обставини і обумовлюють інтерес до дослідження такої

категорії як правовий режим земель. Проте необхідно зазначити, що правовий

режим земель диференціюється для окремих категорій земель виходячи із їх

цільового призначення. А тому не менш актуальним є питання правового режиму

окремих категорій і видів земель, зокрема, земель, наданих для користування

надрами. Актуальність даного дослідження зумовлена, певною мірою, тим, що в

юридичній літературі науково розробленим є питання правового режиму такої

категорії землі, як землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та

іншого призначення (в науці дана категорія відома під назвою землі спеціального

призначення), але при цьому відсутнє комплексне дослідження правового режиму

окремого виду земель в рамках цієї категорії землі, зокрема, земель, наданих для

користування надрами. Метою даного дослідження є визначення змісту поняття

правового режиму вище зазначеного виду земель через розроблене в юридичній

науці поняття „правовий режим земель”.

У науковій літературі немає єдності у поглядах науковців щодо розуміння

сутності правового режиму земель. Так, І.І.Євтіхєєв. писав, що при загальній

правовій підставі – державної власності на землю існують різні і не співпадаючі по

об’єму земельні режими для окремих розрядів земель. Під земельним режимом

науковець розумів статус прав і обов’язків органів земельного управління у

відношенні даного розряду земель, тобто виконання органами земельного

управління основних функцій – адміністративної, юрисдикційної і нормативної.

Аналогічно визначив правовий режим земель і А.В.Венедіктов.

Розглядаючи питання про відмінності правового режиму окремих видів

державного майна (землі, основних і обігових засобів), він вважав, що всі

відмінності в характері і призначенні цих об’єктів відображається лише на об’ємі

прав і обов’язків окремих держорганів, які ними відають, тобто на правовому

режимі відповідних видів державного майна.

З аналізу змісту вище приведених визначень зрозуміло, що на думку цих

авторів, правовий режим земель зводиться до повноважень органів управління

землями. Як видається, то зміст даного поняття є занадто вузьким, адже він

включає в себе лише один елемент цього поняття – управління у сфері

використання і охорони земель.

Значну увагу поняттю „правовий режим земель” в своїх працях приділяв

Н.І.Краснов. Він визначає правовий режим державного земельного фонду як

встановлений нормами радянського права порядок дозволеної поведінки по

відношенню до землі як об’єкта права виключної власності держави, права земле-

користування і правової охорони, направлений на забезпечення її раціонального

використання як всезагальної умови праці і основного засобу виробництва.

Таким чином, на думку Н.І. Краснова, елементами правового режиму земель є

право виключної власності держави на землю, право землекористування і правова

охорона земель. В наведеному визначенні науковець не виділяє такого елементу як

управління у сфері використання і охорони земель. Однак уже в монографічному

дослідженні „Загальна теорія радянського земельного права” Н.І.Краснов вказує, що

під правовим режимом державного земельного фонду необхідно розуміти

встановлений нормами радянського земельного права порядок можливої або

дозволеної поведінки по відношенню до землі як об’єкта права виключної власності

держави, державного управління земельним фондом, права землекористування і

правової охорони, направлений на забезпечення її раціонального використання в

якості всезагальної умови праці і основного засобу виробництва.

Г.А. Аксененок вважав, що визначити правовий режим будь-якої категорії

землі – це означає, по-перше, дати поняття цих земель як об’єкта такого

земельного правовідношення, по-друге, визначити коло землекористувачів цих

земель, встановити їх права і обов’язки, по-третє, виявити порядок державного

управління цими землями, і, по-четверте, вказати на ті форми і міри

відповідальності, які визначені законом для користувачів.

Даний науковець в склад поняття правовий режим землі включає нові

елементи, а саме відповідальність за порушення земельного законодавства,

суб’єкти права землекористування, поняття земель як об’єкта земельного

правовідношення. Проте він не приділяє уваги таким інститутам як право

власності і правова охорона земель.

В підручнику „Радянське земельне право” 1981 р. відзначається, що основу

правового режиму державного земельного фонду складають інститути права

виключної державної власності, державного управління, права

землекористування і правової охорони землі.

Наведені вище визначення правового режиму уявляються не зовсім

вдалими, оскільки одні є надто вузькими, інші не підходять для сучасної

практики і теорії земельного права, тому що вони базуються на монопольному

праві виключної державної власності на землю.

В сучасній науковій літературі дещо по-іншому пропонуються визначення

правового режиму земель. Зокрема, на думку І.А.Іконіцкой, правовий режим

земель – це встановлена нормами права можлива і дозволена поведінка по

відношенню до землі як об’єкта права власності і інших прав на земельні

ділянки, об’єкта державного управління земельними ресурсами і об’єкта

правової охорони землі як природного ресурсу, який виконує визначені

Конституцією Російської Федерації важливі соціально-економічні функції –

основи життя і діяльності народів, які проживають на відповідній території. Дане

визначення досить схоже з визначенням, даним Н.І.Красновим, різниця лише в

тому, що праву власності не надається монопольного статусу.

За визначенням С.А.Боголюбова, правовий режим земель визначається

сукупністю правил їх використання і включення в цивільний обіг, охорони,

контролю і моніторингу, встановлених земельним, містобудівельним, лісовим,

природоохоронним і іншим законодавством, законодавством про надра, і

поширюється на землі відповідної категорії. Визначаючи зміст даної категорії

вчений виділяє дві функції управління у галузі використання та охорони земель,

а саме контроль за використанням земель і моніторинг земель. Але, крім цих

функцій, управління у галузі використання і охорони земель виконує і інші, а

тому при з’ясуванні поняття правовий режим земель необхідно виділяти інститут

управління у галузі використання та охорони земель, а не його функції. Автором

виділено також новий елемент змісту правового режиму земель: правила

включення земель в цивільний обіг.

О.І. Крассов визначає правовий режим земель як визначення в законодавстві

змісту права власності, інших прав на земельні ділянки, управління в галузі

використання і охорони земель, заходів по охороні земель, шляхом встановлення

основного цільового призначення земель, територіального зонування, обмеження

прав, публічних сервітутів і встановлення дозволеного використання.

Н.І.Титова зазначає, що для поняття змісту правового режиму важливий не

лише особливий порядок правового регулювання, а й його наслідки. Тому, якщо

йдеться про земельний правовий режим,то це – наслідок правового регулювання

суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соціальних

особливостей земель (як їхнього об’єкту), що забезпечує інтереси суб’єктів цих

відносин та спеціальний порядок використання цих земель. Це – сукупність

правових норм, які встановили основні засади та певний порядок земле-

використання різних видів.

В.І. Андрейцев під правовим режимом земель розуміє встановлений

нормативно-правовий порядок, який визначає поведінку суб’єктів земельних право-

відносин щодо земель, земельних ділянок як до об’єктів права власності, управ-

ління, користування, відтворення, збереження та охорони з метою їх раціонального

(економного й ефективного) використання і задоволення різноманітних потреб

заінтересованих осіб, захисту їх земельних прав. Проаналізувавши дане визначення,

вважаємо, що терміни „відтворення” і „збереження” охоплюється терміном

„охорона”. Крім того, визначаючи поняття правовий режим земель В.І.Андрейцев

вживає дві категорії: „земля” і „земельна ділянка”. На нашу думку, правовий режим

земель і правовий режим земельної ділянки – різні поняття, оскільки земля і зе-

мельна ділянка – це різні об’єкти земельних відносин. Про правовий режим земель

можна говорити в масштабах: всього земельного фонду, окремих категорій земель;

видів земель в межах тієї чи іншої категорії; окремо взятої земельної ділянки.

Аналізуючи наведені визначення, неважко помітити часткове відображення в

них системи основних інститутів загальної частини земельного права. І це

зрозуміло, адже для всіх видів об’єктів земельних відносин принциповими є

питання права власності, питання управління землею і її правової охорони. Більше

того, для одних категорій чи видів земель більше специфіки можна знайти в межах

інституту управління землею, а для інших – в межах інституту її охорони.

Враховуючи вище викладене, правовий режим земель – це встановлений

нормами і заснований на принципах земельного права диференційований

порядок, який визначає поведінку суб’єктів земельних правовідносин щодо

земель як до об’єкта права власності, користування, управління і правової

охорони з метою їх раціонального використання і охорони землі як основного

національного багатства. Дане визначення однаковою мірою можна застосувати і

для характеристики окремих категорій і видів земель.

Однією із категорій земель є землі промисловості, транспорту, зв’язку,

енергетики, оборони та іншого призначення (землі спеціального призначення).

Дана категорія земель включає в себе ряд субкатегорій земель з

диференційованими правовими режимами, що обумовлено характером

спеціальних завдань, для здійснення яких дані землі використовуються чи

призначені для використання в майбутньому. Окремим видом земель у складі

зазначеної категорії земель України є землі, надані для користування надрами.

Разом з тим, користування цими землями тісно пов’язане з використанням

іншого виду об’єктів природи – надр землі. Тому і правовий режим земель,

наданих для користування надрами визначається не тільки земельним

законодавством, але й законодавством про надра.

До земель, наданих для користування надрами належать землі, які

використовуються для геологічного вивчення (в тому числі дослідно-

промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного

значення), видобування корисних копалин, будівництва і експлуатації підземних

споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, створення геологічних

територій та об’єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-

оздоровче значення, для задоволення інших потреб.

Надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами,

провадиться у порядку, встановленому земельним законодавством України.

Однак, як правильно відзначив Б.А.Лісковець, цей порядок потребує деякого

уточнення по відношенню до земель, наданих для користування надрами.

Видобуванню корисних копалин передує робота по геологічному вивченню надр,

яка здійснюється з метою виявлення та оцінки корисних копалин та та інших умов

розробки родовищ корисних копалин. Підприємства, установи та організації, які

здійснюють геологорозвідувальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні

роботи, можуть проводити такі роботи на підставі угоди з власником землі або за

погодженням із землекористувачем. Проте не можна говорити про надання земель

для проведення розвідувальних робіт, а тільки про порядок використання земель

для зазначених цілей тому, що земельні ділянки для проведення таких робіт не

вилучаються у землевласників і землекористувачів.

Щодо суб’єктів, яким належать земельні ділянки на праві власності, то здійс-

нення розвідувальних робіт на земельній ділянці суттєво обмежує їх права. Тому у

випадку коли землевласник або землекористувач не дає згоди на здійснення розві-

дувальних робіт, необхідно розробити порядок і умови вилучення (викупу) земель.

Однак на практиці нерідко зустрічаються випадки, коли землевласник чи

землекористувач хоча і давав згоду на розвідувальні роботи, проте в

майбутньому відмовляється передавати свої землі для видобування корисних

копалин. З метою усунення зазначеного положення Б.А.Лісковець правильно, на

нашу думку, пропонує встановити, щоб землевласники і землекористувачі,

даючи дозвіл на проведення розвідувальних робіт, одночасно вирішували

питання про передачу необхідних земельних ділянок для добування корисних

копалин, якщо результати розвідки будуть позитивними.

Згідно статті 18 Кодексу України про надра земельні ділянки для

користування надрами надаються користувачам надр після одержання ними

спеціальних дозволів на користування надрами чи гірничих відводів. Стаття 66

Земельного кодексу України передбачає ще одну умову надання земельних

ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, а саме відновлення

земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих

площах у встановлені строки.

Землевласниками і землекористувачами зазначених земель є користувачі

надр. Стаття 13 Кодексу України про надра визначає, що користувачами надр

можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також

іноземні юридичні особи та громадяни. Проте стаття 16 даного кодексу

детальніше визначає користувачів надр. До них належать: спеціалізовані

підприємства, установи і організації, а також громадяни, які мають відповідну

кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можвивості для користування

надрами.

Особливістю правового режиму земель, наданих для користування надрами

є вимога привести земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, в стан,

придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві.

Відновлення земель має здійснюватися згідно із затвердженим у встановленому

порядку проектом рекультивації земель і у визначені строки. Відповідно до

пункту 3 статті 166 Земельного кодексу України для рекультивації порушених

земель використовується грунт, знятий при проведенні геологорозвідувальних та

інших робіт, шляхом його нанесення на малопродуктивні ділянки або на ділянки

для ґрунтового покриву.

Отже, з врахуванням вище зазначеного вважаємо, що правовий режим

земель, наданих для користування надрами – це особлива цілісна система

правового регулювання відносин по використанню і охороні цих земель, з метою

їх раціонального використання, встановлена нормами земельного та гірничого

законодавства.