Тема 21. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення 4 страница

ні об’єднання громадян» від 11.03.1998 року встановлює стандарти, норми і правила здійснен-

ня садівництва, визначає основи діяльності садоводів і садівничих товариств, їх правовий

статус, права та обовязки та ін.

Підводячи підсумок викладеного, можна зазначити таке. Земельні ділянки для садівниц-

тва мають специфічне цільове призначення. Воно обумовлене особливим характером викорис-

тання таких земельних ділянок, а сааме для вирощування рослинницької сільськогосподарсь-

кої продукції – плодів та ягід. Крім того, використання садових земельних ділянок має на меті

відпочинок особи, яка його використовує, та членів родини цієї особи. Аналіз земельного за-

конодавства, яке регулює відносини, що виникають з приводу використання земельних діля-

нок для садівництва, дозволяє зробити висновок, що цільове призначення садових земельних

ділянок умовно можна поділити на основне та додаткове. До основного відноситься закладка

багаторічних плодових насаджень та вирощування сільськогосподарських культур. Додатко-

вим цільовим призначенням є зведення необхідних будинків та господарських споруд.

Існуючим прогалини у правовому регулюванні діяльності садівницьких товариств ство-

рюють можливість нецільового використання земельних ділянок для садівництва громадян

шляхом зведення будівель і споруд, які не визначаються як садові, проте надають садовій діля-

нці ознак ділянки іншої категорії.

14). Шміло У. ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА ЗМІНИ ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬ // ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ/ Матеріали XVІ регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2010 р.)

Питання встановлення та зміни цільового призначення земель тривалий час є предметом

досліджень та дискусій. Проте законодавець поки-що не зміг врегулювати питання цільового

призначення земель вичерпно і несуперечливо.

Використання земель відповідно до їх цільового призначення є одним з основних прин-

ципів вітчизняного земельного законодавства. Його зміст полягає у використанні земель від-

повідно визначених законодавством цілей.

Цільове призначення земельної ділянки, віднесеної до певної категорії земель, відіграє

важливу роль у здійсненні особою своїх прав на цю ділянку та в дотриманні передбачених зе-

мельним законодавством обов’язків. Наприклад, обов’язок використовувати земельну ділянку

за цільовим призначенням згадується першим у переліках обов’язків власників земель та зем-

лекористувачів, встановлених ст. ст. 91 та 96 Земельного кодексу(надалі – ЗК) України. Вико-

ристання земель з ігноруванням цьго принципу земельного законодавства є неприпустимим.

Підставою припиненні! права користування земельною ділянкою відповідно до п. ґ ст. 141 ЗК

є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Основою віднесення земель до певної категорії є їх основне цільове призначення, яке по-

трібно розглядати як найбільш загальне цільове призначення земельної ділянки, що визначає її

належність до певної категорії земель. Основне цільове призначення конкретизується шляхом

визначення цільового призначення земельної ділянки за допомогою містобудівної та земле-

впорядної документації.

Віднесення земель України до певної категорії здійснюється на підставі рішення органів

державної влади та органів місцевого самоврядування. Саме ці органи володіють повноважен-

нями приймати рішення про передачу земель у власність, надання їх у користування, вилучен-

ня та викупу земельних ділянок. Громадяни та юридичні особи, а також органи влади не ма-

ють права змінювати приналежність земельної ділянки до певної категорії земель, якщо не

наділені зазначеними вище повноваженнями. Крім цього, забезпечення використання земель-

них ділянок відповідно до їх цільового призначення є обов’язком всіх суб"єктів права власнос-

ті та права користування земельними ділянками, а також органів, які мають право встановлю-

вати та змінювати категорії земель.

Крім віднесення земель до конкретної категорії за розпорядженням органів виконавчої

влади чи органів місцевого самоврядування шляхом продажу земель, безоплатної передачі у

приватну власність громадянам, надання їх в оренду чи передачі їх у постійне користування,

законодавство встановлює переведення земель із однієї категорії до іншої, яке здійснюється в

результаті зміни їх цільового призначення.

Зміна цільового призначення земель здійснюється також органами виконавчої влади та

органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у влас-

ність або надання у користування, вилучення(викуп) земель і затверджують проекти землеуст-

рою.

Зміна цільового призначення земель пов’язана і з прийняттям рішення про створення

об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Ці об’єкти створюються

відповідно до ст. ст. 46 і 53 ЗК України.

Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридич-

них осіб відбувається з деякими відмінностями. Проте, на думку A.M. Мірошниченко тар.І.

Марусенко, законодавств відмінність цю робить штучно, оскільки у процедурах зміни цільово-

го призначення земельних ділянок, що знаходяться у власності фізичних та юридичних осіб та

зміни цільовою призначення інших ділянок принципової різниці немає та бути не повинно.

В законодавстві зазначається прерогатива власника на встановлення та зміну цільового

призначення своїх земель, проте є відповідні обмеження цих прав. В основі зміни цільового

призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб лежить те, що

зміна цільового призначення можлива лише за ініціативою власників відповідних земельних

ділянок, але у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Що стосується переведення земель з однієї категорії земель в іншу органами, які затвер-

джують проекти землеустрою, то це може мати місце, наприклад, при усуненні черезсмужжя

та інших незручностей у землекористуванні сільськогосподарських підприємств. У такому ви-

падку, частина еільеькогосподареькнх земель може бути передана в категорію земель не сіль-

ськогосподареького призначення, а земельні ділянки нееільеькогосподарського призначення –

сільськогосподарським підприємствам.

У ЗК України містяться норми, які закріплюють також зміну цільового призначення зе-

мель, зайнятих лісами, яка провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з

питань охорони навколишнього природнього середовища та лісового господарства. Підставою

у відмові для зміни цільового призначення може бути не сам факт наявності негативного ви-

сновку, а лише передбачені законодавством підстави для відмови, які можуть бути вказані у

висновку.

Процедура віднесення земель до однієї з категорій є досить недосконалою. Аналізуючи

норми ЗК, бачимо, що, наприклад, надання земель для сільськогосподарських потреб, тобто

зміна їх категоріаіьноїналежності владним рішенням органу місцевого самоврядування або ви-

конавчої влади може й не опосередковуватись якістю цих земель. Критерієм правомірності

встановлення чи зміни цільового призначення визначається лише дотримання формальностей

процедури, проте аж ніяк не характеристики земель.

Доцільним було б пов"язати порядок встановлення та зміни цільового призначення з які-

сними характеристиками земель. Це дало б змогу уникнути поширеної практики переведення

земель з однієї категорії в іншу без належною обгрунтування із подальшим погіршенням їх

якісних властивостей.

Позитивним є досвід Російської Федерації, де переведення земель цінних категорій в ін-

ші дозволяється в обмеженому колі випадків. Є позитивні зрушення і у вітчизняній законо

проектній діяльності. Наприклад, пропонується віднести право змінювати цільове призначен-

ня земель до відання органів земельних ресурсів, що є дуже позитивним, оскільки дозволить

більш фахово підходити до вирішення питання про раціональне використання особливо цін-

них земельних ресурсів у зв’язку з переведенням земель з однієї категорії в іншу.

15). Ибрагимов К. X. Земли сельскохозяйственного назначения: понятие, сущность и особенности лравовой охраньї / К. X. Ибрагимов, А. К. Ибрагимов // Право и політика. - 2004. - № 4. - С. 82-85. // http://www.nbpublish.com/psmag/contents_81.html

16). Ільницька Н. Про поняття, структуру та особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення / Н. ільницька // Вісник Львівського університету. Серія юридична, - 2000. - Випуск 35. - С. 350-355. // http://librar.org.ua/sections_load.php?s=economy_legal_science&id=1755&start=6

17). Ільницька Н. В. Оренда земель сільськогосподарського призначення: правові аспекти: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06/ Н. В. Ільницька.-К,, 2001.-21 с. // http://librar.org.ua/sections_load.php?s=economy_legal_science&id=1755&start=6

18). Кулинич П Земельні ділянки сільськогосподарського призначення як об'єкти правового обігу / Павло Кулинич // Право України. - 2010 - № 5. - С 115-122. // http://www.commerciallaw.com.ua/attachments/153_p10l.pdf

19). Кулинич П. Консолідація сільськогосподарських земель в Україні (правові проблеми) / Павло Кулинич // Право України. - 2007. - N-2 5. - С. 45-50,

20). Кулинич П. Ф. Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель в земельному праві України / П. Ф. Кулинич // Право України - 2004. - № 8. - С. 45-49.

21). Луняченко А, В, Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які належать громадянам на праві власності: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец 12 00.06..Земельне право; аграоне право: екологічне право; природноресурсове право" / А. 8. Луняченко. - К, 2002. - 16 с.

22).Мартин А. Мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення: наслідки та перспективи / А. Мартин, С. Горбатович // Землевпорядний вісник. -2006. - № 2. - С. 58-61.

23). Санніков Д. Поняття цільового призначення земельних ділянок для садівництва громадян /Д. Санніков // Право України - 2009. - № 7. - С. 162-166.

Ключові слова: земля, садівництво, цільове при-

значення, колективний сад, необхідний будинок,

плодові насадження, садовий будинок, садові

господарські споруди

Один із найважливіших принципів земе-

льного законодавства – це принцип забезпе-

чення раціонального використання земель.

Він нерозривно зв’язаний з поняттям цільо-

вого характеру використання землі. Як відо-

мо, землі України диференціюються за кате-

горіями з урахуванням їх основного цільово-

го призначення. Однією з категорій земель є

землі сільськогосподарського призначення.

Такими визнаються землі, надані для вироб-

ництва сільськогосподарської продукції,

здійснення сільськогосподарської, науково-

дослідної та навчальної діяльності, розмі-

щення відповідної виробничої інфраструкту-

ри або призначені для таких цілей. До них

відносять, у першу чергу, сільськогосподар-

ські угіддя, а саме: рілля, багаторічні наса-

дження та інше. До цієї ж категорії земель

відносяться і несільськогосподарські угіддя,

серед яких господарські дороги, полезахисні

лісові смуги, землі під господарськими буді-

влями і дворами і таке. Пункт «а» ч.3 ст.22

Земельного кодексу України відносить земе-

льні ділянки для садівництва до земель сіль-

ськогосподарського призначення, які можуть

надаватися громадянам [1]. Дослідження пи-

тань щодо цільового призначення земельних

ділянок для садівництва в України не прово-

дилися, тому метою даного дослідження є

визначення основного та додаткового цільо-

вого призначення земельних ділянок для са-

дівництва, виокремлення їх основних скла-

дових, аналіз можливості розміщення на вка-

заних ділянках об’єктів нерухомості.

Аналізуючи земельне законодавство, яке

регулює відносини, що виникають з приводу

використання земельних ділянок для садів-

ництва, можна дійти висновку, що частина

третя статті 35 Земельного кодексу України

[1] визначає цільове призначення земельних

ділянок для садівництва. При цьому виділя-

ється основне та додаткове призначення са-

дових ділянок. До основного відноситься за-

кладання багаторічних плодових насаджень

та вирощування сільськогосподарських

культур. Додатковим цільовим призначен-

ням виступає зведення необхідних будинків

та господарських споруд.

В законах та в підзаконних нормативно-

правових актах не міститься ясного форму-

лювання цільового призначення земельних

ділянок для садівництва, проте чітке форму-

лювання і закріплення в законі поняття «ці-

льове використання» даного виду землеко-

ристування є актуальним та необхідним. Та-

кий висновок може бути обґрунтований тим,

що нечіткість та невизначеність вказаного

виду цільового використання землі, з одного

боку, позбавляє особу можливості належного

захисту права на цільове використання земе-

льної ділянки для садівництва, а з другого –

створює умови і можливість безпідставного

застосування до конкретної особи, що вико-

ристовує земельну ділянку для садівництва,

відповідних санкцій.

Необхідно зауважити, що садівництву, як

виду діяльності громадян при використанні

відповідних земельних ділянок, притаманні

деякі законодавчо закріплені принципи, се-

ред них – принцип раціонального викорис-

тання. Відомо, що однією з найважливіших

складових цього принципу, закріпленого у

ст.5 ЗК України, який пронизує та визначає

загальну направленість правової регламента-

ції земельних відносин, виступає ефектив-

ність використання земельних ділянок [1].

Ефективність землекористування віднос-

но земельних ділянок для садівництва визна-

чається тим, що такі ділянки передаються у

власність або оренду з метою вирощування

рослинницьких культур, тобто виробництва

на цих землях сільськогосподарської проду-

кції для задоволення власних потреб особи,

що користується такою земельною ділянкою,

та членів її родини. В законодавстві най-

більш ефективне використання земельної

ділянки іноді визначається як юридично до-

зволене, фізично можливе, економічно доці-

льне і найбільш прибуткове використання

земельної ділянки. При цьому якісні ознаки

даної ділянки не повинні погіршуватися, а

продуктивність знижуватися.

Чинне законодавство не закріплює конкре-

тного переліку багаторічних плодових наса-

джень і сільськогосподарських культур, що

можуть вирощуватися громадянами на садо-

вих ділянках, і не встановлює норм виробниц-

тва сільськогосподарської продукції з одиниці

площі на земельній ділянці для садівництва.

Використання земельної ділянки для саді-

вництва повинно здійснюватися таким чи-

ном, щоб не порушувався принцип охорони

земель, встановлений ст.5 ЗК України. При

цьому варто наголосити, що дотримання вка-

заного принципу в процесі землекористу-

вання виступає одним із головних обов’язків

суб’єкта права власності і права користуван-

ня садовою земельною ділянкою. Здійснення

охорони земель стосується всіх без винятку

землекористувачів і власників земельних ді-

лянок. Та умова, що ЗК України передбачає

перелік обов’язків власників земельних діля-

нок і землекористувачів (ст.ст.91, 96 ЗК

України) ніяк не свідчить про наявність

будь-яких відмінностей. За своїм змістом

обов’язки, що стосуються охорони земель, є

тотожними. Що ж стосується прав власників

земельних ділянок і землекористувачів, то,

зрозуміло, що тут відсутня і не може бути

тотожність. Головна відмінність полягає у

тому, що право розпорядження земельною

ділянкою належить лише її власнику. Корис-

тувач, у свою чергу, такого права не має.

Уявляється, що одним із недоліків чинно-

го законодавства є відсутність норм щодо

діяльності садівничих товариств. Це робить

неможливим повноцінне їх функціонування:

більшість з них, не маючи законодавчо ви-

значених повноважень, лише формально іс-

нує. Раніше діяльність таких товариств регу-

лювалася відповідними нормативно-

правовими актами. Форми, принципи, на-

прямки діяльності та повноваження садівни-

чих товариств містилися у Типовому статуті,

який був основою для прийняття статутів

окремих садівничих товариств.

Доцільним було би застосування з цього

приводу досвіду інших держав, наприклад,

Російської Федерації. Так, Федеральний За-

кон «Про садівничі, городницькі та дачні не-

комерційні об’єднання громадян» від

11.03.1998 року [3] встановлює стандарти,

норми і правила здійснення садівництва, ви-

значає основи діяльності садоводів і садів-

ничих товариств, їх правовий статус, права

та обов’язки та ін.

Крім того, у вказаному законі (ст.1) міс-

тяться визначення основних термінів,

роз’яснення щодо деяких питань, не врегу-

льованих українським законодавством. У

ньому, зокрема, як і Земельному Кодексі Ро-

сійської Федерації [2], визначається, що на

земельних ділянках для садівництва користу-

вачі мають право зводити житлові будинки,

але без права реєстрації проживання у ньому.

За радянських часів Державним комітетом

з будівництва та архітектури при Держбуді

СРСР були затверджені відомчі будівельні

норми забудови територій колективних са-

дів, будівель і споруд «Норми проектування

ВСН 4385» [4]. Вони норми розповсюджува-

лися на проектування забудови територій

колективних садів, садових будиночків та

інших споруд загального та особистого ко-

ристування садоводів. У них містилися нор-

ми як щодо забудівлі безпосередньо садових

ділянок, так і взагалі садівничого товариства.

Будівництво садових будинків та інших

споруд на садових ділянках повинно було

здійснюватися у відповідності з проектом

організації та настройки території колектив-

ного саду. Дозволялося зводити опалювані

садові будиночки площею забудови до

50 кв. м. При цьому не враховувалася площа

тераси (веранди) і мансарди. Також було до-

зволено будівництво господарських споруд,

які могли бути окремо стоячими або зблоко-

вані. Їх призначення зводилось до зберігання

господарського інвентарю, утримання дома-

шньої птиці та кролів та інших господарсь-

ких потреб.

Згідно з вказаним вище Нормами, садовий

будинок необхідно було розташовувати з

відступом від червоної лінії не менш, ніж на

три метри. На кожній земельній ділянці пе-

редбачалося облаштування компостного

майданчика, ями або ящика. Мінімальна від-

стань між спорудами на садовій ділянці та-

кож була встановлена. Так, наприклад, від-

стань від помешкання для утримання свійсь-

кої птиці та кролів до садового будиночка

дорівнювала семи метрам, відстань від грани-

ці сусідньої садової ділянки до будиночка –

три метри, від вбиральні до будиночка –

дванадцять метрів і таке інше.

Інженерне обладнання будиночка перед-

бачало можливість встановлення печей і ка-

мінів для опалення садових будинків, які

працювали на твердому паливі. Хоча терито-

рія колективного саду повинна мати облад-

нану систему водопостачання, підвід води у

будинки був заборонений, але вода могла

подаватися до водозабірного крану та до ду-

шу на садовій ділянці. Крім того, воду можна

було подавати ще й до бані, але за умови, що

обробка стоків душу або бані проводилася у

фільтрувальній траншеї з гравійно-піщаною

засипкою або в інших очисних спорудах.

Таким чином, на садовій земельній ділян-

ці раніше допускалося зведення таких

об’єктів: садовий будиночок, господарські

споруди, вбиральня, теплиці, душова кабіна

та баня. Розташування таких будівельних

об’єктів на садовій земельній ділянці та їх

експлуатація не суперечило використанню

садової земельної ділянки за її основним ці-

льовим призначенням. Це було обумовлено,

по-перше, характером будівель, за яким вони

слугували для забезпечення вирощування

багаторічних плодових насаджень, а по-

друге, їх розміри та розташування були чітко

визначені. Саме це виступало гарантією ви-

користання земельних ділянок для садівниц-

тва за основним цільовим призначенням та

не надавало можливості їх фактичного вико-

ристання для постійного проживання садо-

вода. Вказані Правила містили норми щодо

забудови території колективного саду. Пе-

редбачалося, що границя території колекти-

вного саду мала бути огороджена. На тери-

торію колективного саду також передбачався

в’їзд. При цьому, якщо садових ділянок було

більше п’ятдесяти, необхідно було передба-

чити не менше двох в’їздів.

Проїзди на території колективного саду, а

також під’їзна дорога, що сполучувала тери-

торію саду з дорогами загального користу-

вання, повинна була мати відповідне покрит-

тя. Між перехрестями проїзду передбачалися

проїзні майданчики довжиною не менше чо-

тирнадцяти метрів та шириною не менше

семи метрів. Колективні сади повинні були

розміщувати на своїй території обов’язкові

будівлі. До них відносилися споруди для

зберігання засобів пожежогасіння, майдан-

чики для сміттєзвалищ, майданчики для сто-

янки автомобілів. Також були допустимі бу-

дівлі, серед яких магазин, правління садівни-

чого товариства, медпункт, дитячий майдан-

чик, фізкультурний майданчик, розсадник

для розсади, склад добрив та отрутохімікатів

та інші будівлі.

Підводячи підсумок викладеного, можна

зазначити таке. Земельні ділянки для садівни-

цтва мають специфічне цільове призначення.

Воно обумовлене особливим характером ви-

користання таких земельних ділянок, а саме

для вирощування рослинницької сільськогос-

подарської продукції – плодів та ягід. Крім

того, використання садових земельних діля-

нок має на меті відпочинок особи, яка його

використовує, та членів родини цієї особи.

Аналіз земельного законодавства, яке ре-

гулює відносини, що виникають з приводу

використання земельних ділянок для садівни-

цтва, дозволяє зробити висновок, що цільове

призначення садових земельних ділянок умо-

вно можна поділити на основне та додаткове.

До основного відноситься закладка багаторі-

чних плодових насаджень та вирощування

сільськогосподарських культур. Додатковим

цільовим призначенням є зведення необхід-

них будинків та господарських споруд.

Слід зауважити, що законодавство не закрі-

плює конкретного переліку багаторічних пло-

дових насаджень і сільськогосподарських

культур, що можуть вирощуватися громадя-

нами на садових ділянках, і не встановлює

норм виробництва сільськогосподарської про-

дукції з одиниці площі на земельній ділянці

для садівництва. Не існує, також, норм, які би

регламентували забудівлю садової земельної

ділянки та території садівничого товариства.

Саме відсутність такого роду конкретної

визначеності з цього питання надає можли-

вість нецільового використання земельних

ділянок для садівництва громадян шляхом

зведення будівель і споруд, які не визнача-

ються як садові, проте надають садовій діля-

нці ознак ділянки іншої категорії.

Аналіз радянського законодавства та зако-

нодавства Російської Федерації свідчить про

те, що можливе запозичення позитивного до-

свіду з цих джерел. До такого досвіду слід

віднести можливість зведення житлового бу-

динку на садовій ділянці, але позбавлення

права реєстрації як за місцем мешкання, осо-

би, яка використовує земельну ділянку.

Також позитивом, який повинен бути ві-

дображений та нормативно закріплений в

українському законодавстві, слід вважати

визначений перелік об'єктів нерухомості,

розміщення яких на садовій земельній ділян-

ці буде відповідати її цільовому призначен-

ню. Враховуючи радянський досвід, до них

потрібно віднести садовий будиночок, гос-

подарські споруди, вбиральню, теплиці, ду-

шову кабіну та баню.

Уявляється, що всі викладені вимоги та

пропозиції можуть знайти своє місце у нор-

мативно-правовому акті, який комплексно

регулюватиме відносини використання земе-

льних ділянок для садівництва.

ЛІТЕРАТУРА

1. Земельний кодекс України: від

25.10.2001 р. // ВВР України. - 2002. - № 3-4. -

Ст. 27.

2. Земельный кодекс Российской Федера-

ции: от 25.10.2001 г. // Собрание Законода-

тельств Российской Федерации. - 2001. - № 44.

3. Закон Российской Федерации «О садо-

водческих, огороднических и дачных неком-

мерческих объединениях граждан»: от

11.03.1998 г. // Сборник Законов Российской