Розділ 4. Пожежна безпека

Тема 4.1. Горіння та вимоги пожежної безпеки.

1. Показники пожежовибухонебезпечних властивостей матеріалів і речовин.

2. Категорії приміщень і будівель за пожежовибухонебезпечністю.

3. Класифікація пожежо– та вибухонебезпечних приміщень і зон.

1. Показники пожежовибухонебезпечних властивостей матеріалів і речовин.

Горіння – це процес окислення, який супроводжується інтенсивним виділенням тепла і променевої енергії. Горіння виникає, коли є горюча речовина, окисник та джерело запалювання (кисню в повітрі більше 14%; при зниженні кисню до 10% горіння переходить в тління).

Під горючою речовиною розуміють тверду, рідку або газоподібну речовину, яка здатна окислятися з виділенням тепла і випромінюванням світла. Окисником може бути кисень повітря, бертолетова сіль, азотна кислота, хлор, фтор, бром, оксиди азоту тощо. Джерело запалювання – це теплова енергія, що призводить до займання (іскри, світлове випромінювання, полум’я, розжарені предмети, тертя, удар, теплота хімічних реакцій, мікробіологічні процеси тощо).

Горіння може бути повним і неповним. Повне – при достатній або надлишковій кількості окисника, при такому горінні виділяються нетоксичні речовини. Неповне – відбувається при недостатній кількості окисника при якому утворюються продукти неповного згоряння, серед яких є токсичні речовини (чадний газ, водень тощо).

Вибух – швидке перетворення речовин (вибухове горіння), яке супроводжується виділенням енергії і утворенням ударної хвилі. Ударна хвиля поширюється перед фронтом полум’я зі швидкістю звуку – 330 м/с. Небезпека вибуху залежить від тиску на фронті ударної хвилі, максимального тиску вибуху, подрібнюючих і фугасних властивостей вибухонебезпечного середовища. Вибух може перейти в детонацію, якщо швидкість поширення ударної хвилі перевищує швидкість звуку 1000…3000 м/с (надзвукова швидкість), а тиск у фронті ударної хвилі становить 1…5 МПа.

Спалах – швидке згоряння горючої суміші без утворення стиснутих газів, яке не переходить у стійке горіння.

Займання – це початок горіння під дією джерела запалювання.

Спалахування – займання, що супроводжується появою полум’я.

Самозаймання – виникнення горіння речовини при відсутності запалювання. Залежно від причин самозаймання буває хімічним, тепловим та мікробіологічним.

Хімічне самозаймання виникає в результаті дії на речовину кисню повітря, води або взаємодії речовин. Наприклад, самозаймання забрудненого оливою ганчір’я через окислення олив повітрям з виділенням тепла, або самозаймання водню від дії води на лужні метали.

Теплове – це самозаймання, яке виникає внаслідок самонагрівання під дією зовнішнього нагріву речовини вище температури самонагрівання.

Мікробіологічне самозаймання властиве органічним речовинам. При певній вологості і температурі в органічних речовинах, наприклад торфі, ініціюється життєдіяльність мікроорганізмів. При цьому підвищується температура і змінюються форми мікроорганізмів, а при температурі 75 ^оС вони гинуть. Проте при 60…70 ^оС відбувається окислення і обвуглення деяких легкозаймистих органічних сполук з утворенням дрібнопористого вугілля. Адсорбуючи кисень повітря, це вугілля нагрівається до температури розпаду і активного окислення органічних речовин, що призводить до займання.

Пожежовибухонебезпечність виробництв визначається агрегатним станом речовини і

матеріалів та їх показниками пожежовибухонебезпечності: група спалимості, температура займання, температура спалаху, температура самозаймання, нижня та верхня концентраційні межі запалення та ін.

Горючість – це здатність речовини або матеріалу до горіння. За горючістю речовини і матеріали поділяються на такі групи:

● горючі – речовини і матеріали, здатні до самозаймання, або займання від джерел запалювання і самостійного горіння, або тління після видалення цього джерела. До них належать усі органічні речовини (дерево, войлок, рубероїд, поролон, папір і ін.);

● негорючі – речовини і матеріали, які не здатні до горіння у повітрі, від джерел запалювання не займаються, не тліють і не обвуглюються. Це неорганічні матеріали, метали, гіпсові та залізобетонні конструкції, і ін. Матеріали природного походження: пісок, граніт, вапняк і ін.;

● важкогорючі – речовини і матеріали, які горять від джерела запалювання, але не здатні горіти після його видалення. Ці матеріали містять горючі та негорючі складові (войлок, вимочений в глиняному розчині; асфальтобетон, глиносолом’яні матеріали, пінопласт; дерево, просочене антипірінами і ін.

Температура спалаху – це найнижча (в умовах спеціального дослідження) температура речовини, при якій над її поверхнею утворюються пари, здатні спалахнути у повітрі від джерела запалювання, але швидкість утворення парів недостатня для подальшого горіння.

Температура займання – це найнижча температура речовини, при якій вона виділяє пари з такою швидкістю, що після займання їх від джерела запалювання виникає стійке горіння.

Горючі рідини більш пожежонебезпечні, ніж тверді матеріали і речовини, тому вони легко займаються, інтенсивніше горять та утворюють з повітрям вибухо– та пожежонебезпечні суміші і характеризуються температурою спалаху, нижньою і верхньою межею поширення полум’я.

За температурою спалаху розрізняють легкозаймисті та горючі рідини.

● легкозаймисті рідини (ЛЗР) – це рідини з температурою спалаху до 61 ^оС (в закритому тиглі) або до 66 ^оС (у відкритому тиглі). До них відноситься бензин, ацетон, етиловий спирт.

● горючі рідини (ГР) – це рідини з температурою спалаху понад 61 ^оС (в закритому тиглі) або понад 66 ^оС (у відкритому тиглі). До них відноситься мазут, мінеральні мастила, формалін.

Ступінь пожежовибухонебезпечності горючих газів визначається концентраційними межами поширення полум’я.

Нижня концентраційна межа поширення полум’я – це мінімальний вміст палива в середовищі, при якому можливе поширення полум’я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання.

Верхня концентраційна межа поширення полум’я – це максимальний вміст палива в середовищі, вище якого суміш стає нездатною до поширення полум’я.

Всередині цих меж суміш горюча, а поза ними суміш не горить.

Пожежовибухонебезпечними є суміші пилу з повітрям. Пил може знаходиться у зваженому стані в повітрі (аерозоль) і осідати на стінах, стелі, поверхні обладнання тощо (аерогель). По пожежній і вибуховій небезпеці весь пил поділяють на вибухонебезпечний (в межах від нижньої до верхньої концентраційної межі поширення полум’я) в стані аерозолю і пожежонебезпечний в стані аерогелю.

За ступенем вибухо– і пожежонебезпечності пил поділяють на дві групи і чотири класи.

Вибухонебезпечний пил (група А) – пил з нижньою межею поширення полум’я до 65 г/м³.

Найбільш вибухонебезпечний пил І класу – пил з нижньою межею поширення полум’я до 15 г/м³ (пил сірки, каніфолі, нафталіну, сухого молока, торфу).

Вибухонебезпечний пил ІІ класу – пил з нижньою концентраційною межею поширення полум’я від 15 г/м³ до 65 г/м³ (пил кави, чаю, борошна, вугілля, сіна, гороху).

Пожежонебезпечний пил (група Б) – пил з нижньою межею поширення полум’я більше 65 г/м³.

Найбільш пожежонебезпечний пил ІІІ класу – пил з температурою самозаймання до 250 ^оС

(пил тютюну).

Пожежонебезпечний пил ІV класу – пил з температурою самозаймання більше 250 ^оС (деревний та вугільний пил).

2. Категорії приміщень і будівель за пожежовибухонебезпечністю.

На розвиток пожежі у приміщеннях, будівлях та спорудах впливає їх вогнестійкість.

Вогнестійкість – період часу (у годинах або хвилинах), на протязі якого будівельні конструкцій та елементи витримують дію вогню без обвуглюванню, руйнування, деформації і тріщин. Вогнестійкість будівельних конструкцій та елементів характеризується межею вогнестійкості.

Межа вогнестійкості – інтервал часу (у годинах або хвилинах), на протязі якого будівельні конструкції витримують дію вогню до втрати ними несучої здатності.

Усі будівлі і споруди за ступенем вогнестійкості за ДБН В.1.1-7-02 поділяють на 5 ступенів, яка визначається межею вогнестійкості та горючістю матеріалів і речовин.

Залежно від властивостей речовин і матеріалів, умов їх застосування і обробки приміщення і будівлі за вибухопожежною і пожежною небезпекою поділяються згідно з ОНТП 24-86 “Визначення категорій приміщень і будівель по вибухопожежній і пожежній небезпеці” на п’ять категорій – А, Б, В, Г, Д.

До категорії А належать приміщення, де перебувають горючі та легкозаймисті рідини з температурою спалаху, що не перевищує 28 ^оС, а також речовини і матеріали, здатні вибухати і горіти при взаємодії з водою, киснем або одне з одним; при утворенні вибухонебезпечних сумішей розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху 5 кПа.

До категорії Б належать приміщення, у яких є пил та волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху вище 28 ^оС та горючі рідини в такій кількості, що можуть утворюватися вибухонебезпечні пило повітряні та пароповітряні суміші, при займанні яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху 5 кПа.

До категорії В належать приміщення, де перебувають горючі та важкогорючі рідини, тверді горючі та важкогорючі речовини і матеріали (у тому числі пил і волокна), а також речовини і матеріали, які здатні при взаємодії з водою, киснем повітря та одне з одним тільки горіти (за умови, що ці приміщення і будівлі не відносять до категорії А чи Б).

До категорії Г належать приміщення, у яких є негорючі речовини і матеріали в гарячому, розпеченому або розплавленому стані, а також горючі гази, рідини та тверді речовини, які спалюються або утилізуються як паливо; процес їх обробки супроводжується виділенням променевого тепла, іскор та полум’я.

До категорії Г належать приміщення, у яких є негорючі речовини і матеріали у холодному стані.

3. Класифікація пожежо- та вибухонебезпечних приміщень і зон.

Головним заходом запобігання пожеж і вибухів від електрообладнання є правильний вибір і експлуатація обладнання у вибухо– і пожежонебезпечних приміщеннях і виробництвах. Згідно з ПУЕ, приміщення поділяються на пожежонебезпечні класів П-І, П-ІІ, П-ІІа, П-ІІІ і вибухонебезпечні зони класів 0, 1, 2, 20, 21, 22.

Пожежонебезпечна зона – це простір, де можуть знаходитися горючі речовини як при нормальному технологічному процесі, так і при можливих його порушеннях.

Вибухонебезпечна зона – це простір, в якому є або можуть з’явитися вибухонебезпечні суміші.

Клас П-І – приміщення, в яких використовуються або зберігаються горючі рідини з температурою спалаху парів вище 61 ^оС (склади мінеральних масел, насосні станції горючих рідин, лабораторії на нафтобазах тощо).

Клас П-ІІ – приміщення, в яких виділяється горючий пил або волокна з нижньою концентраційною межею займання понад 65 г/м³ до об’єму повітря, які не можуть утворювати вибухонебезпечні суміші (деревообробні цехи, зерносховища, зерносушилки, млини, кормодробарки тощо).

Клас П-ІІа – приміщення, в яких утворюються тверді горючі матеріали без виділення пилу і волокон (склади паперу, цехи зберігання меблів, швейні майстерні тощо).

Клас П-ІІІ – зовнішні установки, в яких використовуються горючі рідини з температурою спалаху більше 61 ^оС, або тверді горючі речовини (склади вугілля, торфу, сіна і деревини; відкриті або під навісом склади мінеральних олив тощо).

Газо–пароповітряні вибухонебезпечні середовища утворюють вибухонебезпечні зони класів 0, 1, 2, а пилоповітряні – вибухонебезпечні зони класів 20, 21, 22.

Вибухонебезпечна зона класу 0 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище присутнє постійно або протягом тривалого часу. Ця зона може мати місце тільки в межах корпусів технологічного обладнання.

Вибухонебезпечна зона класу 1 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище може утворитися під час нормальної роботи установки.

Вибухонебезпечна зона класу 2 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище за нормальних умов експлуатації відсутнє, а якщо воно виникає, то не часто і триває недовго. У цих випадках можливі аварії катастрофічних розмірів.

Вибухонебезпечна зона класу 20 – простір, у якому під час нормальної експлуатації вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній постійно або часто в кількості, достатній для утворення небезпечної концентрації суміші з повітрям, і (або) простір, де можуть утворюватися пилові шари непередбаченої або надмірної товщини. Звичайно це має місце всередині обладнання, де пил може формувати вибухонебезпечні суміші часто і на тривалий термін.

Вибухонебезпечна зона класу 21 – простір, у якому під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилу у вигляді хмари в кількості, достатній для утворення суміші з повітрям вибухонебезпечної концентрації. Ця зона може включати простір поблизу місця порошкового заповнення або осідання і простір, де під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилових шарів, які можуть утворювати небезпечну концентрацію вибухонебезпечної пило повітряної суміші.

Вибухонебезпечна зона класу 21 – простір, у якому вибухонебезпечний пил у завислому стані може з’являтися нечасто й існувати недовго або в якому шари вибухонебезпечного пилу можуть існувати й утворювати вибухонебезпечні суміші в разі аварії. Ця зона може включати простір поблизу обладнання, що утримує пил, який може вивільнятися шляхом витоку і формувати пилові утворення.

Згідно з ПУЕ в пожежонебезпечних зонах використовується електрообладнання закритого типу. У вибухонебезпечних зонах і зовнішніх установках необхідно використовувати вибухозахищене електрообладнання, виготовлене згідно з ГОСТ 12. 2. 020-96 ССБП “Електрообладнання вибухозахищене”.

Тема 4.2. Основи пожежної профілактики на виробничих об’єктах.

1. Основні засоби і заходи забезпечення пожежної безпеки виробничого об’єкту.

2. Пожежна сигналізація.

3. Засоби та способи гасіння пожежі.

4. Забезпечення та контроль стану пожежної безпеки на виробничих об’єктах.

5. Вивчення питань пожежної безпеки працівниками.

6. Дії персоналу при виникненні пожежі.

1. Основні засоби і заходи забезпечення пожежної безпеки виробничого об’єкту.

Пожежа – поза регламентний процес знищення або пошкодження вогнем майна, під час якого виникають чинники, небезпечні для живих істот і довкілля.

Пожежна безпека – відсутність неприпустимого ризику виникнення і розвитку пожежі та пов’язаної з нею можливості завдання шкоди живим істотам, матеріальним цінностям і довкіллю.

Відповідно до ГОСТ 12.1.004-91 ССБП “Пожежна безпека. Загальні вимоги” пожежна безпека виробничого об’єкта повинна забезпечуватися системою запобігання пожежі, системою протипожежного захисту і системою організаційно-технічних заходів.

Система запобігання пожежі – це сукупність засобів та організаційних заходів, призначених для створення умов, за яких ймовірність виникнення і (або) розвитку пожежі не перевищує унормоване допустиме значення.

Система запобігання пожеж включає два основних напрямки: запобігання формуванню горючого середовища і виникнення в цьому середовищі (чи внесення в нього) джерела запалювання.

Запобігання формуванню горючого середовища досягається: застосуванням герметичного виробничого устаткування; максимально можливою заміною в технологічних процесах горючих речовин та матеріалів негорючими; обмеження кількості пожежо– та вибухонебезпечних речовин при використанні та зберіганні, а також правильним їх розміщенням; ізоляцією горючого та вибухонебезпечного середовища; організацією контролю за складом повітря в приміщенні та контролю за станом середовища в апаратах; застосування робочої та аварійної вентиляції; відведенням горючого середовища в спеціальні пристрої та безпечні місця; використання інгібуючих (хімічно активних компонентів, що сприяють припиненню пожежі) та флегматизуючих (інертних компонентів, що роблять середовище негорючим) добавок.

Запобігання виникнення в горючому середовищі джерела запалювання досягається: використанням устаткування та пристроїв, при роботі яких не виникає джерел запалювання; використанням електроустаткування, що відповідає за виконанням класу пожежо- та вибухонебезпеки приміщень та зон, груп і категорії вибухонебезпечної суміші; обмеження сумісного зберігання речовин та матеріалів; використання устаткування, що задовольняє вимогам електростатичної іскробезпеки; улаштування блискавко захисту; організацією автоматичного контролю параметрів, що визначають джерела запалювання; заземленням устаткування, видовжених металоконструкцій; використання з легкозаймистими рідинами інструментів, що виключають іскроутворення.

Система протипожежного захисту – це сукупність організаційних заходів і технічних засобів, спрямованих на запобігання впливу на людей небезпечних чинників пожежі та обмеження матеріальних збитків від неї.

Система протипожежного захисту в основному визначається пожежною безпекою будівель та споруд і забезпечується: правильним вибором необхідного ступеня вогнестійкості будівельних конструкцій; правильними об’ємно-планувальними рішеннями будівель та споруд; розташуванням приміщень та виробництв з урахуванням вимог пожежної безпеки; встановленням протипожежних перешкод в будівлях, системах вентиляції, паливних та кабельних комунікаціях; обмеження витікання та розтікання горючих рідин при пожежі; улаштування проти димного захисту; проектування шляхів евакуації; заходами щодо успішного розгортання тактичних дій по гасінню пожежі; застосування засобів пожежогасіння і відповідних видів пожежної техніки та автоматичних установок пожежної сигналізації і пожежогасіння.

Система організаційно-технічних заходів – це сукупність організаційних і технічних заходів, спрямованих на забезпечення безпеки людей, на запобігання пожеж, локалізацію їх поширення, а також створення умов для успішного гасіння пожежі.

Згідно із Законом України “Про пожежну безпеку” в нашій країні є такі види пожежної охорони: державна, відомча, сільська та добровільна.

Державна пожежна охорона формується на базі воєнізованої та професійної пожежної охорони Міністерства надзвичайних ситуацій України. Вона створюється в містах, населених пунктах, на промислових та інших підприємствах.

Відомча пожежна охорона створюється на об’єктах міністерств, відомств та інших центральних органів виконавчої влади.

Сільська пожежна охорона створюється в сільських населених пунктах, де немає підрозділів державної пожежної охорони, органами місцевої державної адміністрації.

На підприємствах, в установах, організаціях і господарствах створюється добровільна пожежна охорона (ДПО) або добровільна пожежна команда (ДПК).

Згідно з діючим законодавством відповідальність за утримання підприємства у належному протипожежному стані покладається на роботодавця підприємства. Роботодавець зобов’язаний: розробити комплексні заходи з пожежної безпеки; розробити і затвердити положення, інструкції по підприємству з пожежної безпеки; забезпечувати дотримання протипожежних вимог, вимог приписів органів державного пожежного нагляду; організовувати навчання працівників правилам пожежної безпеки; утримувати в справному стані засоби протипожежного захисту, зв’язку, пожежну техніку та інвентар; створювати підрозділи пожежної охорони; подавати на вимогу державної пожежної охорони відомості про стан пожежної безпеки об’єкта; проводити службове розслідування випадків пожеж.

2. Пожежна сигналізація.

Для своєчасного виявлення пожежі і повідомлення про неї, здійснення заходів з евакуації людей, вмикання стаціонарних установок пожежогасіння, виклику пожежної охорони тощо, вибухонебезпечні об’єкти обладнуються системами пожежної сигналізації, запуск яких може здійснюватись автоматично або вручну.

Система пожежної сигналізації повинна швидко виявляти місця виникнення пожежі, надійно передавати сигнал на приймально-контрольний прилад і до пункту прийому сигналів про пожежу, перетворювати сигнал про пожежу у сприятливу для персоналу захищуваного об’єкта форму, вмикати існуючі стаціонарні системи пожежогасіння, забезпечувати самоконтроль функціонування.

До складу будь-якої системи пожежної сигналізації входять пожежні сповіщувачі, приймальний прилад та автономне джерело електроживлення.

Ручний сповіщувач являє собою технічний пристрій (кнопка, тумблер тощо), за допомогою якого особа, яка виявила пожежу, може подати повідомлення на приймальний прилад або пульт пожежної сигналізації. Ручні сповіщувачі встановлюються всередині приміщень на відстані 50 м, а поза приміщень – на відстані 150 м один від одного.

Автоматичний пожежний сповіщувач системи пожежної сигналізації встановлюється в зоні, яка охороняється, та автоматично подає сигнал тривоги при виникненні одного або декількох ознак пожежі: підвищення температури, появі диму або полум’я на приймальний на приймальний прилад (пульт), появі значних теплових випромінювань.

Сповіщувачі за видом контрольованого параметра поділяються на теплові, димові, світлові (полум’яневі) та комбіновані. За видом зони автоматичні сповіщувачі поділяються на точкові та лінійні. Точкові сповіщувачі контролюють ситуацію в місці розташування спвіщувача і, таким чином, сигнали від них є адресними, з точним визначенням місця пожежі. Лінійні пожежні сповіщувачі реагують на виникнення чинника пожежі впродовж певної безперервної лінії, при цьому спрацювання будь-якого пожежного сповіщувача у шлейфі не дає інформацію про конкретне місце пожежі.

Приймально-контрольні прилади пожежної та охоронно-пожежної сигналізації – це складова частина засобів пожежної та охоронно-пожежної сигналізації, що призначена для прийому інформації від пожежних (охоронних) сповіщувачів, перетворення та оцінки цих сигналів, видачі повідомлень для безпосереднього сприймання людиною (у вигляді звукових та світлових сигналів), подальшої передачі повідомлень на пульт централізованого спостереження, видачі команд на вмикання сповіщувачів і приладів керування систем пожежогасіння і димовидалення, забезпечення перемикання на резервні джерела живлення у разі відмови основного джерела.

3. Засоби та способи гасіння пожежі.

Пожежогасіння – це дії, спрямовані на припинення горіння у вогнищі пожежі, обмеження впливу небезпечних чинників пожежі та усунення умов для їх самочинного повторного виникання.

Пожежу, яка виникла, можна ліквідувати, якщо усунути один з трьох чинників, необхідних для горіння: горючу речовину, окисник, джерело тепла.

Існує два способи гасіння пожеж: фізичний та хімічний.

До фізичних способів припинення горіння відносять:

● охолодження зони горіння або горючих речовин (ґрунтується на тому, що горіння можливе тільки тоді, коли температура її верхнього шару вища за температуру запалювання, Якщо з поверхні горючої речовини відвести тепло, тобто охолодити її нижче температури запалювання, горіння припиниться);

● розбавлення реагуючих речовин у зоні горіння негорючими речовинами (зменшення концентрації кисню досягається введенням у повітря інертних газів та пари із зовні або розведення кисню продуктами горіння в ізольованих приміщеннях);

● ізоляція реагуючих речовин від зони горіння (ґрунтується на припиненні надходження кисню повітря до речовини, що горить. Для цього застосовують різні ізолюючі вогнегасні речовини – хімічна піна, порошок тощо).

Хімічний спосіб припинення пожежі – це хімічне гальмування реакції горіння. Полягає у введенні в зону горіння галоїдно-похідних речовин (бромисті метил чи етил, фреон та інше), які при попаданні у полум’я розпадаються і з’єднуються з активними центрами, припиняючи екзотермічну реакцію, тобто виділення тепла.

До основних засобів гасіння пожежі (з допомогою яких здійснюється той чи інший спосіб припинення горіння) належать: вода, змочувачі, піна, вуглекислий газ, інертні гази, вогнегасні порошки, стиснуте повітря, пісок, покривала з повстини, азбесту, брезенту та інших матеріалів.

Вода – найбільш дешева та поширена вогнегасна речовина. В порівнянні з іншими вогнегасними речовинами відрізняється широкою доступністю, великою теплоємністю, хімічною нейтральністю, високою транспортабельністю, порівняно низькою вартістю. Вода охолоджує зону горіння.

Вода має порівняно малу в’язкість, легко просочується в щілини та шпарини горючої речовини. При цьому вода поглинає велику кількість тепла завдяки випаровуванню і утворює парову хмару, що, в свою чергу, перешкоджає доступу кисню до речовини, що горить. Крім того, перетворюючись на пару, вода збільшується в об’ємі приблизно у 1700 разів. Змішуючись із горючими газами, що виділяються при горінні, пара розводить їх, утворюючи суміш, не здатну до горіння.

У вигляді потужних струменів воду можна також застосовувати для механічного збиття полум’я. Компактним струменем води гасять тверді горючі речовини; дрібно розпиленим струменем води – тверді, волокнисті, сипучі речовини, а також легкозаймисті та горючі рідини (спирт, трансформаторна олива тощо). Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об’ємом до 500 м³, невеликих загорянь на відкритих установках.

До недоліків вогнегасних властивостей води відноситься замерзання її при температурі 0 ^оС; неможливість застосування для гасіння горючих рідких речовин, питома вага яких менше води; неможливість гасити електроустановки під напругою; нанесення шкоди будівлям і архівним цінностям (намокання, розчинення, набухання перекриття, що може стати причиною обвалу приміщення).

Змочувачі. Основна фізична властивість розчинів змочувачів (з водою) полягає в покращенні змочуваності горючих речовин (гума, вугільний пил, волокнисті матеріали, торф і ін.). До змотувачів відносять мило, синтетичні розчини, пральний порошок, амілсульфати, алкідсульфонати і ін.).

Піна – являє собою суміш газу з рідиною. Пухирці газу можуть утворюватися всередині рідини в результаті хімічних процесів або механічного змішування газу (повітря) з рідиною. Гасіння піною полягає в тому, що пінне покриття є ніби екраном, який запобігає проникненню в зону горіння кисню в результаті чого горіння припиняється. Оскільки основою піни є вода, вона виявляє і деяку охолоджуючу дію.

За способом створення і складом газової фази піни поділяють на хімічні та повітряно-механічні. Хімічна піна отримується в результаті змішування кислотного та лужного розчинів. В результаті реакції утворюється вуглекислий газ. Цю піну застосовують для гасіння нафтопродуктів, спирту, ацетону. Хімічна піна струмопровідна і має хімічні агресивні властивості.

Повітряно-механічна піна утворюється при механічному змішуванні повітря, води і поверхнево-активної речовини (піноутворювача). Повітряно-механічна піна практично не має агресивних хімічних властивостей, менш електропровідна ніж хімічна, що дозволяє застосовувати її при гасінні електроустановок під напругою (довгими струменями з великої відстані), а також ті речовини, що гасяться хімічною піною.

Вуглекислий газ (СО₂ –двоокис азоту) – газ без кольору і запаху. Він важчий від повітря в 1,5 рази; при t = 0 ^оС і Р = 36 атм легко переходить у рідкий стан, тоді його називають вуглекислотою. З 1 л рідкої вуглекислоти при t = 0 ^оС утворюється 506 л газу. Для гасіння пожеж вуглекислий газ застосовують у двох станах: у газоподібному та у вигляді снігу. Сніжинки вуглекислого газу мають температуру 79 ^оС. При надходженні у зону горіння сніжинки випаровуються, внаслідок чого сильно охолоджується зона горіння та предмет, що горить, і зменшується процентний вміст кисню (вуглекислий газ ізолює доступ кисню до зони горіння). В результаті цього горіння припиняється.

Вуглекислий газ не електропровідний. Його застосовують для гасіння електроустановок, що знаходяться під напругою, легкозаймистих і горючих рідин в ємностях, а також для гасіння коштовного обладнання, в музеях, архівах і там, де застосування води або піни недоцільне.

При використанні вуглекислоти необхідно врахувати його токсичність, При вдиханні повітря, яке містить 10 % СО₂, настає параліч дихання і смерть людини.

Інертні гази (азот, аргон, гелій, димові або відпрацьовані гази) мають здатність зменшувати концентрацію кисню в осередку горіння. Інертні гази застосовують для гасіння пожеж в порівняно невеликих за об’ємом приміщеннях, головним чином при гасінні речовин, що горять полум’ям (рідини, гази) та для заповнення резервуарів і ємностей при газозварювальних роботах. Оскільки вуглекислота відновлюється лужноземельними металами, її не можна застосовувати при гасінні цих металів.

Вогнегасні порошки використовують для ліквідації горіння твердих, рідких та газоподібних речовин. Вогнегасний ефект застосування порошків складається з хімічного гальмування реакції горіння, утворення на поверхні речовини, що горить, ізолювальної плівки, утворення хмари порошку та виштовхування кисню із зони горіння за рахунок виділення вуглекислого газу СО₂. Порошки спеціального складу подають на вогонь під тиском стисненого азоту, повітря або вуглекислого газу. В залежності від складу порошку можна гасити гази, легкозаймисті і горючі речовини, нафтопродукти, розчинники пластмас, електроустановки, деревину, папір, торф, вугілля.

Стиснуте повітря використовують для гасіння горючих речовин з метою перемішування рідини, що горить. Стиснуте повітря, яке подається знизу, переміщує нижчі, більш холодні шари рідини наверх, зменшуючи температуру верхнього шару. Коли температура верхнього шару стає меншою за температуру займання, горіння припиняється. Стиснуте повітря використовують при гасінні пожеж у резервуарах нафтопродуктів великої місткості.

Пісок, покривала з повстини, азбесту, брезенту та інших матеріалів використовують для гасіння невеликих осередків пожежі. Метод полягає в ізолюванні зони горіння від повітря і механічному збиванні полум’я.

При проектуванні і будівництві населених пунктів та виробничо-господарчих комплексів передбачають протипожежне водопостачання для забезпечення подачі води до місця пожежі в любий час і в необхідних кількостях.

Протипожежне водопостачання – комплекс інженерно-технічних споруд, призначених для збирання і транспортування води, зберігання її запасів та використання її для гасіння пожежі.

Джерелами протипожежного водопостачання можуть бути природні водойми (річка, озеро, ставок) або штучними пожежними водоймами і резервуарами (які можуть бути залізобетонними, кам’яними і дерев’яними). Водойми розміщують на території найбільш пожежонебезпечних об’єктів на віддалі 10 м від будівель І та ІІ ступеню вогнестійкості, 20 м від будівель ІІІ, ІV і V ступеню вогнестійкості. Усі водойми повинні мати справні під’їзди, спеціальні майданчики для забору води. На зимовий період у водоймах влаштовують незамерзаючі отвори для забору води.

Радіус обслуговування одного джерела води приймають рівним 200 м при використанні пожежних автонасосів і автоцистерн, 150 м – при використанні одноосних причепних мотопомп і 100 м – при використанні переносних мотопомп і ручних насосів.

Запас води пожежної водойми, м³, на зовнішнє і внутрішнє пожежогасіння:

W = 3,6∙g·T·n,

де g – питомі витрати води на зовнішнє і внутрішнє пожежогасіння, л/с. Приймаються згідно з ДБН 2.04-2-84 і ДБН 2.04.01-85 в залежності від ступеню вогнестійкості будівель, категорії за вибухопожежонебезпекою і об’єму будівель;

Т – час пожежі, год. Приймається Т = 3 год або визначається за формулою;

n – кількість одночасних пожеж. Приймається n = 1…3 в залежності від місцевості і площі забудови.

Відповідно до протипожежних норм кожне підприємство обладнують пожежним водопроводом, який може бути об’єднаний з господарсько-питним або водопроводом, який використовують у виробничому процесі. Зовнішня частина пожежного водопроводу повинна мати кільцеву форму. Мережу пожежного водопроводу обладнують пожежними гідрантами, біля яких встановлюють покажчики з нанесеними на них: літерним індексом “ ПГ ”, значення відстані в метрах від покажчика до гідранта, внутрішнього діаметра трубопроводу в мм, виду водопровідної мережі (тупикова чи кільцева). Віддаль від гідранта до стіни будівлі не повинна перевищувати 5 м, а до дороги – 2,5 м.

Всередині будівель, об’єктів, на сходових площадках, біля входів, у коридорах та інших доступних місцях на висоті 1,35 м від підлоги встановлюють пожежні крани. Пожежні крани являють собою комплект пристроїв, який складається із клапана (вентиля), що встановлюється на пожежному трубопроводі, обладнаного пожежною з’єднувальною головкою, а також пожежного рукава довжиною 10, 15 і 20 м з ручним стволом. Пожежні крани розміщують у вбудованих або навісних шафах. На дверцях пожежних шаф повинні бути вказані після літерного індексу “ ПШ ” порядковий номер крана та номер телефону для виклику пожежної охорони.

Первинні засоби пожежогасіння застосовуються для ліквідації невеликих осередків пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об’єктів. До них відносяться: вогнегасники, пожежний інвентар (покривала азбестові, повстяні, грубошерстні, брезентові; ящики з піском, бочки з водою, пожежні відра, совкові лопати), пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири, багри, швабри, мітли). Кожне приміщення, відділення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у відповідності з нормами.

Значна роль в системах протипожежного захисту об’єктів належить вогнегасникам, які є основним видом первинних засобів пожежогасіння. По виду вогнегасильної речовини вогнегасники розділяються на:

● вогнегасники вуглекислотні – ВВ-…;

● вогнегасники вуглекислотно-брометилові – ВВБ-…;

● вогнегасники повітряно-пінні – ВПП-…;

● вогнегасники порошкові – ВП-…;

● вогнегасники аерозольні хладонові – ВАХ.

Пожежна техніка використовується підрозділами пожежної охорони для гасіння та повної ліквідації пожеж. Пожежна техніка підрозділяється на основну, спеціальну і допоміжну.

Основна пожежна техніка призначена для подачі на пожежу вогнегасильних речовин: води, піни, порошків, вуглекислоти тощо. До неї відносяться пожежні автомобілі, автоцистерни, пожежні мотопомпи, ручні насоси, установки автоматичного пожежогасіння, установки пожежної сигналізації.

Спеціальна пожежна техніка використовується для виконання спеціальних робіт при гасінні пожежі. До неї відносяться пожежні автодрабини і колінчасті підйомники, автомобілі зв’язку та освітлення, штабні і оперативні машини.

Допоміжна пожежна техніка служить для виконання робіт, які забезпечують нормальні умови підрозділам пожежної охорони при гасінні пожежі – це автозаправники, вантажні автомобілі, автобуси, трактори, вантажопідйомні крани, екскаватори тощо.

Пожежні автоцистерни типів АЦ-30(66), АЦ-40(131), АЦ-40(130) мають цистерну для води великої ємності і спеціальний бак для піноутворювача.

Пожежні мотопомпи дають воду із джерел і пожежних гідрантів в зону горіння. Вони дозволяють доставати її із важкодоступних для пожежних машин місць. Застосовують причепні мотопомпи типів МП-1200, МП-1400, МП-1600 та переносні мотопомпи типів МП-600А, МП-800А. Основою мотопомп є двигун внутрішнього згоряння і відцентровий водяний насос.

Установки автоматичного пожежогасіння залежно від виду застосовуваної вогнегасної речовини поділяють на водяні, парові, пінні, вуглекислотні, азотні, хладонові і порошкові. В сільськогосподарському виробництві переважно застосовують спринклерні і дренчерні установки.

Спринклерні установки можуть бути водяні, повітряні і змішані. Спринклерна установка водяної системи являє собою розгалужену мережу труб під стелею зі спринклерними головками (розбризкувачами), кожна із яких закривається спеціальним клапаном, що утримується легкоплавким замкам, що розраховані на спрацювання при температурі 72 ^оС, 93 ^оС, 141 ^оС, 182 ^оС. В цих установках спрацьовує тільки та спринклерна головка, під якою виникла пожежа. Установки мають контрольно-сигнальний клапан, який пропускає воду в спринклерну мережу, при цьому одночасно подає звуковий сигнал, контролює тиск води перед і за клапаном (рис. 25, а).

В повітряній системі спринклерної установки, що застосовується в неопалювальних приміщеннях, трубопроводи заповнені стисненим повітрям. У випадку зривання головки спочатку виходить повітря, а потім вода, Змішані системи влітку заповнюють водою, а взимку повітрям (рис. 25, б).

Рис. 25. Схема спринклерної установки.

а – водяна секція, б – повітряно-водяна секція; 1 – водяний насос; 2- компресор; 3 – пневмобак; 4 – спринклерний головка (зрошувач); 5 – контрольно-сигнальний клапан; 6 – сигнальний прилад.

Дренчерні установки (рис. 26) обладнують розбризкувальними головками, які постійно відкриті. Вода подається в цих установках вручну або автоматично при спрацюванні пожежних датчиків, які відкривають клапан групової дії. Дренчерні установки гасять пожежі по всій площі приміщення, створюючи водяну завісу і сигналізуючи про пожежу.

Рис. 26. Схема дренчерної

установки.

1 – водяний насос; 2 – автоматичний

водопідживлювач; 3 – сигнальний прилад;

4 – контрольно-сигнальний клапан;

5 – пожежний датчик; 6 – дренчерна

головка (розпилювач).

4. Забезпечення та контроль стану пожежної безпеки на виробничих об’єктах.

При Міністерстві надзвичайних ситуацій України діє Державний департамент пожежної безпеки з його органами на місцях, якому належить головна роль в організації пожежної охорони в нашій країні. Департамент пожежної безпеки здійснює державний пожежний нагляд (Держпожнагляд), забезпечує пожежну охорону населених пунктів і об’єктів, координує діяльність міністерств і відомств; одержує від міністерств, органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на них завдань; залучає для розробки актуальних проблем пожежної безпеки, проведення консультацій та експертиз вищі навчальні заклади, установи, учених та фахівців. Державний пожежний нагляд здійснює контроль за пожежним станом на підприємствах, а у містах, населених пунктах і на об’єктах – пожежний нагляд.

Посадовими особами органів державного пожежного нагляду є державні інспектори з пожежного нагляду, які мають право:

● проводити в будь-який час у присутності роботодавця чи його представника пожежно-технічні обстеження і перевірки підприємств, перевірку підконтрольних об’єктів та одержувати пояснення, матеріали та інформацію;

● надавати керівникам, іншим посадовим особам обов’язкові для виконання розпорядження про усунення порушень та недоліків з питань пожежної безпеки. У разі порушення припиняти чи забороняти роботу підприємств;

● здійснювати контроль за виконанням протипожежних вимог, передбачених стандартами, нормами і правилами;

● притягати до адміністративної відповідальності посадових осіб, інших працівників підприємств та громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконанні приписів, постанов органів державного пожежного нагляду, використанні пожежної техніки та засобів пожежогасіння не за призначенням;

● застосовувати штрафні санкції до підприємств, установ та організацій за порушення вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів державного пожежного нагляду.

На підприємствах, в установах, організаціях і господарствах з кількістю працюючих 50 і більше чоловік рішенням трудового колективу може створюватися пожежно-технічна комісія з числа робітників і службовців, яка перевіряє протипожежний стан на підприємстві і вживають заходів щодо усунення порушень.

5. Вивчення питань пожежної безпеки працівниками.

Усі працівники при прийнятті на роботу і щорічно за місцем роботи проходять інструктажі з питань пожежної безпеки. Особи, яких приймають на роботу, пов’язану з підвищеною небезпекою, повинні попередньо пройти спеціальне навчання (пожежно-технічний мінімум).

Працівники, зайняті на роботах з підвищеною пожежною небезпекою, 1 раз на 1 рік проходять перевірку знань відповідних нормативних актів з пожежної безпеки, а посадові до початку виконання своїх обов’язків і періодично (1 раз на 3 роки) проходять навчання і перевірку знань з питань пожежної безпеки.

Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з питань пожежної безпеки, забороняється.

Місцеві органи державної виконавчої влади та самоврядування, житлові установи та організації зобов’язані за місцем проживання організувати вивчення населенням правил пожежної безпеки в побуті та громадських місцях.

У дитячих дошкільних закладах необхідно проводити виховну роботу, спрямовану на запобігання пожежам від дитячих пустощів з вогнем і виховувати у дітей бережливого ставлення до національного багатства.

У закладах освіти усіх рівнів (від загальноосвітніх до закладів післядипломної освіти) організувати вивчення правил пожежної безпеки на виробництві та в побуті, а також дій у разі пожежі.

6. Дії персоналу при виникненні пожежі.

У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний громадянин зобов’язаний:

● негайно повідомити про це телефоном пожежну охорону. При цьому необхідно назвати адресу об’єкта, вказати кількість поверхів будівлі, місце виникнення пожежі, обстановку на пожежі, наявність людей, а також повідомити своє прізвище;

● вжити (по можливості) заходів до евакуації людей, гасіння (локалізації) пожежі та збереження матеріальних цінностей;

● якщо пожежа виникла на підприємстві, повідомити про неї керівника чи відповідну компетентну посадову особу та (або) чергового по об’єкту;

● у разі необхідності викликати інші аварійно-рятувальні служби (медичну, газорятувальну).

Керівник (посадова особа) об’єкта, що прибув на місце пожежі зобов’язаний:

● перевірити, чи викликана пожежна охорона (продублювати повідомлення), повідомити про подію роботодавця підприємства;

● у разі загрози життю людей негайно організувати їх рятування (евакуацію), використовуючи для цього наявні сили та засоби;

● видалити за межі небезпечної зони всіх працюючих, не пов’язаних з ліквідацією пожежі;

● припинити роботи в будівлі (якщо це допускається технологічним процесом виробництва), крім робіт, пов’язаних із заходами по ліквідації пожежі;

● здійснити в разі необхідності вимикання електроенергії (за винятком систем протипожежного захисту), зупинення транспортуючих пристроїв, агрегатів, апаратів, перекриття сировинних, газових, парових та водяних комунікацій, зупинення систем вентиляції в аварійному та суміжних з ним приміщеннях (за винятком пристроїв протидимового захисту) та виконати інші заходи, що сприяють запобіганню розвитку пожежі та задимленості будівлі;

● перевірити вмикання оповіщення людей про пожежну безпеку, установок пожежогасіння, протидимового захисту;

● організувати зустріч підрозділів пожежної охорони, надати їм допомогу у виборі найкоротшого шляху для під’їзду до осередку пожежі та в установці на водні джерела;

● одночасно з гасінням пожежі організувати евакуацію і захист матеріальних цінностей;

● забезпечити дотримання техніки безпеки працівниками, які беруть участь у гасінні пожежі.