Додаткова. 1. Доленко М.Т. та інші Сучасна українська мова

1. Доленко М.Т. та інші Сучасна українська мова. – К.: Вища школа, 1987. – С. 341–344.

2. Ющук І.П. Практикум з правопису української мови. – К.: Рад. школа, 1994. – С. 212–274.

3. Кучеренко І.К. Зміст поняття «пряма мова» з погляду синтаксису // Укр. Мова і л-ра в шк. – 1964. – №7. –С. 29–35.

4. Рінберг В.Л. Конструкції прямої мови в системі складних структур // Мовознавство. – 1980. – № 23. – С. 17–25.

Стислий зміст лекції

До скла­д­них син­та­к­си­ч­них кон­стру­к­цій ті­с­но при­ля­га­ють і кон­стру­к­ції з чу­жим мо­в­лен­ня, під яким ро­зу­мі­ють рі­з­ні спо­со­би пе­ре­да­чі мо­в­лен­ня чи ду­мок яко­їсь осо­би, що вклю­ча­ю­ть­ся в ав­торсь­ку роз­по­відь.

Фор­ми й за­со­би пе­ре­да­чі чу­жо­го мо­в­лен­ня за­ле­жать від си­ту­а­ції спіл­ку­ван­ня, від ме­ти, при­зна­чен­ня по­ві­до­м­лен­ня. Так, в од­них ви­пад­ках ва­ж­ли­во пе­ре­да­ти не тіль­ки зміст, а й са­му фор­му чу­жо­го мо­в­лен­ня з то­ч­ним від­т­во­рен­ням йо­го ле­к­си­ч­но­го скла­ду й гра­ма­ти­ч­ної бу­до­ви, а в ін­ших ви­яв­ля­є­ть­ся до­ста­т­ньою пе­ре­да­ча ли­ше йо­го змі­с­ту.

За­ле­ж­но від за­со­бів і спо­со­бів пе­ре­да­чі чу­жо­го мо­в­лен­ня роз­рі­з­ня­ють дві ос­но­в­ні йо­го фор­ми:

1) фор­ми пря­мої мо­ви (пря­ма мо­ва);

2) фор­ми пе­ре­да­чі не­пря­мої мо­ви (не­пря­ма мо­ва).

Ре­чен­ня з пря­мою мо­вою спе­ці­аль­но при­зна­че­ні для то­ч­но­го від­т­во­рен­ня чу­жо­го мо­в­лен­ня з пе­в­ним до­три­ман­ням не тіль­ки йо­го змі­с­ту, а й фор­ми, а ре­чен­ня з не­пря­мою мо­вою – ли­ше для пе­ре­да­чі змі­с­ту чу­жо­го мо­в­лен­ня. Крім від­зна­че­них двох ос­но­в­них, най­по­ши­ре­ні­ших форм пе­ре­да­чі чу­жо­го мо­в­лен­ня, іс­ну­ють ще й ін­ші, зо­кре­ма не­вла­с­не пря­ма мо­ва, а та­кож ді­а­ло­гі­ч­не мо­в­лен­ня та ци­та­ція.

Пря­ма мо­ва – це спо­сіб пе­ре­да­чі чу­жої мо­ви, при яко­му мо­вець або ав­тор те­к­с­ту по­в­ні­с­тю збе­рі­гає її ле­к­си­ч­ні, син­та­к­си­ч­ні та сти­лі­с­ти­ч­ні осо­б­ли­во­с­ті, тобто від­т­во­рює її до­слі­в­но, на­при­к­лад: Наш ве­ликий по­ет Та­рас Ше­в­чен­ко, звер­та­ю­чись до Укра­ї­ни, як до ма­те­рі, що ві­ч­но стра­ж­дає, пи­та­є­ть­ся: “Чи ти ра­но до схід-­со­н­ця Бо­гу не мо­ли­лась?” (О. Воропай).

Не­пря­ма мо­ва – це спо­сіб пе­ре­да­чі чу­жої мо­ви, при яко­му від­т­во­рю­є­ть­ся не ли­ше її зміст, без збе­ре­жен­ня ле­к­си­ч­них, син­та­к­си­ч­них та сти­лі­с­ти­ч­них осо­б­ли­во­с­тей, на­при­к­лад: Чу­вав я не раз, як наш рід ви­хо­ву­вавсь на За­по­рі­ж­жі, то ду­мав, що й моя оце чер­га при­йш­ла у Ве­ли­ко­му Лу­зі ду­бу­ва­ти; аж Ки­ри­ло По­ро­х­ня роз­ка­зав ме­ні, що вже ми­ну­лись ті роз­ко­ші ни­зо­ві за­по­ро­зь­кі (П.Куліш).

Кон­стру­к­ції з пря­мою мо­вою скла­да­ю­ть­ся з двох ком­по­нен­тів: чу­жої мо­ви, як змі­с­то­во­го яд­ра, та слів ав­то­ра, які її вво­дять, ко­мен­ту­ють. Цей ко­мен­тар мо­же вклю­ча­ти в се­бе вка­зів­ку на сам факт мо­в­лен­ня, на осо­бу мо­в­ця та об­ста­ви­ни мо­в­лен­ня. Пря­ма мо­ва при цьо­му ста­но­вить окре­ме за­кін­че­не ре­чен­ня або кіль­ка ре­чень: – Як же, до­ч­ко, ве­сіл­ля спра­в­ля­ти­ме­мо? – спи­тав ура­н­ці Сте­пан, роз­би­ра­ю­чи вже вне­се­но­го в ха­ту ка­ба­на. – По-­ста­ро­му чи по-­но­во­му? (Г.Тютюнник).

Не­пря­ма мо­ва зі сло­ва­ми, які її вво­дять, ста­но­вить од­не скла­д­но­під­ря­д­не ре­чен­ня і ви­сту­пає в ньо­му під­ря­д­ною ча­с­ти­ною що­до слів ав­то­ра: Во­на ледь тор­к­ну­ла­ся гу­ба­ми йо­го що­ки і, зго­ра­ю­чи в ру­м’я­н­цях, ска­за­ла, що пі­с­ля від­пу­с­т­ки, в не­ді­лю, се­б­то сьо­го­д­ні, їха­ти­ме на­зад (Г.Тютюнник).

Та­ким чи­ном, ос­но­в­на від­мін­ність між пря­мою та не­пря­мою мо­вою по­ля­гає не в сту­пе­ні від­т­во­рен­ня чу­жої мо­ви, а в спо­со­бах вклю­чен­ня її в ав­торсь­кий текст. На­віть при ле­к­си­ч­ній то­то­ж­но­с­ті пря­мої та не­пря­мої мо­ви збе­рі­га­є­ть­ся гра­ма­ти­ч­на від­мін­ність між ни­ми (тип ре­чен­ня, ін­то­на­ція).

Не­вла­с­не пря­ма мо­ва по­єд­нує в со­бі еле­мен­ти пря­мої та не­пря­мої мо­ви. У не­вла­с­не пря­мій мо­ві ті­єю чи ін­шою мі­рою від­би­ва­ю­ть­ся ле­к­си­ч­ні та син­та­к­си­ч­ні осо­б­ли­во­с­ті чу­жо­го ви­сло­в­лю­ван­ня, але пе­ре­да­є­ть­ся во­на від іме­ні ав­то­ра, роз­по­ві­да­ча, на­при­к­лад: Од­ра­дя­ни ві­ри­ли й не ві­ри­ли.. Во­ни зро­ду-ві­ку не чу­ли, щоб ма­ши­на­ми мо­ж­на бу­ло хліб жа­ти. Ко­ли скрут та не­вправ­ка – ки­неш серп, за ко­су ві­зь­ме­ш­ся, а щоб ма­ши­ною? (Па­нас Ми­р­ний).