Тема : Особистість і суспільство

План:

1.Свобода і необхідність життєдіяльності людини

2.Філософські проблеми соціалізації особистості

1) Філософський аналіз проблем людини спирається на такі поняття:

а) Людина - представник людського роду і тому в понятті „людина” закладені загальні риси притаманні усім представникам людського роду. Отже, у понятті „людина” закладена інваріантна сутність людини, яку має кожний індивід;

б) Індивід - це окрема людина, яка сполучає в собі ознаки глобальності, соціальності та індивідуальності. Це дуже багате поняття, бо в нього закладено сутність людського роду. Кожний і індивід має особливі ознаки тих соціальних груп, до яких він належить (ознаки статі, соціальної приналежності, національної, професійної, духовної);

в) Індивідуальність, тобто оригінальність, несхожість ні на кого іншого;

г) Особистіст ь - це соціальний аспект людини, тобто ті риси людини, які проявляються у суспільстві, стосунках індивіда з іншими людьми. Це такі риси як чесність, працелюбність, порядність і підступність, агресивність, лінощі. Особистість - це сукупність соціальних ролей і соціальних відносин в кожному індивіді. Це індивід як член сім’ї, як представник певного колективу, як громадянин своєї країни.

Стосунки між особистістю і суспільством ґрунтуються на певному співвідношенні свободи і необхідності в умовах життєдіяльності людини у даному суспільстві.

Свобода - ступінь, міра можливостей для здійснення волі, бажань людини, тобто для вибору мети у своєму житті і повсякденному побуті та засобів досягнення цієї мети.

Необхідність визначає межі цієї свободи та вимушеність підпорядковуватись в своїй діяльності зовнішнім природним умовам і соціальним вимогам. Межі необхідності змінюються і обумовлюються станом природи, рівнем технології і рівнем розвитку суспільства, його демократичних і ліберальних підвалин. Межі вибору - природа, соціальні вимоги.

Питання про стосунки між особистістю і суспільством відносяться до найважливіших і найскладніших так званих вічних питань, які кожне покоління людей вирішує по-своєму, Зважаючи на те, що суспільство є необхідною умовою життя особистості і поза суспільством людина жити не може, тому кожна людина повинна в міру своїх здібностей піклуватися про загальнолюдські соціальні умови життя. Тобто сім’я, держава, країна, суспільство людське в глобальному масштабі - це наш загальний дім, від стану якого залежить наш добробут. Тому цілком логічно вимагати, щоб кожна людина поєднувала свої власні інтереси з інтересами всього суспільства. Але порушення міри в цій системі і створення суспільства, в якому ігноруються індивідуальні інтереси і вимагається, щоб людина піклувалася лише про загальні інтереси, веде до конформізму, тобто втрати індивідуальної волі, самостійності у своїх судженнях і діях і до тоталітаризму, тобто до абсолютизації інтересів суспільства в цілому. В решті-решт це має своїм наслідком втрати ініціативи і відповідальності людей, а значить і до здатності цього суспільства самовдосконалюватися і підвищувати продуктивність праці і добробуту людей.

Але суспільству загрожує і інша крайність, а саме безмежний розквіт індивідуалізму і зосередження людей на своїх індивідуальних власних інтересах, забуваючи про загальні інтереси. Індивідуалізм породжує злочинність, насильство, безвладдя і підриває основи суспільства, бо зростає соціальна нерівність, меншість живе в розкоші, а більшість веде злиденне існування. Це питання з давніх-давен привертало увагу мислителів. Основні принципи його вирішення знаходять свій вираз у золотому правилі етики - у категоричному імперативі Е.Канта, у золотому правилі: „Не роби того, чого не хочеш, щоб зробили тобі”.

Е.Кант: „ Дій так, щоб максима твоїх вчинків могла стати загальним законом”.

2) Для розвитку сприятливих стосунків між окремою особистістю і суспільством потрібно перш за все розвивати в кожній людині здібності і якості необхідні для життя у даному суспільстві. Процес формування у кожній людині необхідних для життя у даному суспільстві ділових і особистих якостей і є процесом соціалізації (усуспільнення людини). До цього процесу входить засвоєння мови, загальної для даного суспільства, професійних якостей, моралі, звичаїв, традицій, що визначаються в даному співтоваристві і регулюють стосунки між людьми.

Конкретний зміст процесу соціалізації повинен відповідати соціальному статусу, соціальним ролям особистості і особливостям соціального оточення. Протягом життя людина прилучається до різних ролей, змінює свій статус і включається до різних за своїми традиціями, навіть мовами, соціальних середовищ. І тому кожного разу для виживання і успіху людина ставиться перед вимогою виробляти в собі нові особисті якості і позбуватися від старих, що не відповідають новим умовам. Такі процеси називаються ресоціалізацією протягом життєвого циклу.

Основними засобами первинної і вторинної соціалізації виступають самопізнання і самовиховання, сім’я, освіта, засоби масової інформації, навколишнє соціальне оточення, держава. Психологічний механізм соціалізації особистості є імітація, ідентифікація, сором, вина.

Імітація - уподібнення зразка поведінки інших, як правило, впливових, авторитетних для даної особистості людей. Діти імітують поведінку батьків, дорослі - люду.

Ідентифікація - відчуття близькості, спорідненості особистості з певною соціальною групою. Коли людина говорить „я - студент”, то вона прираховує себе до цієї соціальної групи.

Сором - це відчуття психічної незручності під впливом зовнішнього оточення, громадської думки. Це відчуття вимагає позбутися тих якостей, які викликають негативну оцінку, як правило найближчого оточення.

Вина - відчуття душевного дискомфорту, що має своїм джерелом „голос власної совісті”.

Таким чином стосунки між суспільством і особистістю визначаються з одного боку станом розвитку суспільства, його здібністю враховувати інтереси кожної людини, а з другого - особистісними якостями.