Національна академія внутрішніх справ

Издательство ФГБОУ ВПО «СПбГАВМ», ул. Черниговская, д. 5

Міністерство внутрішніх справ України

Навчально-науковий інститут заочного навчання

Кафедра адміністративного права та процесу

Курсова робота

З навчальної дисципліни

«Адміністративне право України»

на тему № 12:

«Політичні партії в Україні
(адміністративно-правовий аспект діяльності)»

Виконав: слухач 2 курсу

групи № 3

Васка Аркадій

Залікова книжка № 13-112

Київ – 2014

Зміст

Вступ................................................................................................... 3

1. Політичні партії як об’єднання громадян. Поняття і види об’єднань громадян. Принципи їх створення і діяльності........ 9

2. Сутність і поняття політичних партій......................................... 21

3. Партійні системи та їх типологія................................................. 27

4. Становлення і тенденції розвитку політичних партій в Україні. 31

Висновок........................................................................................... 36

Список використаних та рекомендованих джерел......................... 37

Вступ.

Сьогодення України потребує насамперед проведення професійно-інтелектуального і морального рівня представників владних кіл у відповідність із сучасними потребами і вимогами управлінням суспільствам в умовах його подальшої демократизації і гуманізації, переходу на більш високу ступінь соціальне – економічного розвитку, до політичної та правової системи з більш складними, багатовимірними структурами. Досвід Японії, США, розвинутих країн Західної Європи неоднозначно доводить, що вища державна і ділова бюрократія ефективна в тій мірі, в якій вона окрім збереження свого статусу як специфічної спільноти, відносно самостійної від основних соціально-політичних сил, у своїй організаційно управлінській діяльності спирається на новітні знання про суспільство і державу, закономірності їх розвитку. І сучасне розв’язання кризи державного управління у пострадянських суспільства, серед них – в Україні, має бути пов’язане не з впровадженням у суспільну практику технології і «міцної руки, сильної держави», сліпого втручання методом спроб і помилок у соціальну дійсність або навіть упертого насилування її, а з якісним поновленням політичного керівництва країни, суттєвим підвищенням його етичного та інтелектуального потенціалу, зокрема, на основі знань тих сфер, які треба регулювати і якими необхідно управляти. Метод спроб та помилок повинен поступитися місцем глибокому, всебічному і тверезому аналізу, зваженим на терезах науки прогнозуванню, продуманій організації практичного здійснення наміченого. На зміну звичним, традиційним і усталеним підходам в державному управлінні, зорієнтованим здебільшого на поточні, рутинні проблеми має пройти парадигма, базована на врахуванні якісно нових чинників, які набувають бурхливого поширення у світі і дедалі більше впливають на долі держав та народів незалежно від їхнього бажання чи небажання [1].

Останнім часом події, що відбуваються на українській політичній арені викликають особливий інтерес. Після дезорганізації Радянського Союзу і ліквідації тоталітарної системи його колишні республіки так само потрапили в смугу важкої економічної кризи, а в деяких місцях події доходили до відкритих зіткнень. У цих умовах треба ясно представляти роль партій у політичній системі. І тому вивчення проблеми існування політичних партій у суспільстві, а також вплив їх на суспільство не утрачає своєї актуальності. У центрі уваги даної роботи буде історія зародження, становлення політичних партій і їхньої ролі в суспільстві.

Актуальність обраної мною теми дослідження визначається ще і тим, що після припинення панування КПРС на українській політичній сцені стали з’являтися безліч партій та об’єднань, що претендують на участь у здійсненні влади.

Через багатоплановість теми, у роботі зосереджена увага на дослідженні вузлових проблем, що характеризують різнобічну діяльність партій і поставлені наступні завдання:

– простежити історичний процес від виникнення суспільних об’єднань у древнім суспільстві до виникнення сучасних політичних партій зі своєю устояною структурою.

– проаналізувати сутність, основні їхні ознаки і функції.

– досліджувати інституціоналізацію партій. Основна мета даної роботи полягає в наступному:

– дати характеристику партій, показати різні плини, орієнтацію.

– розглянути, як функціонують партії в сучасній політичній системі. У вітчизняній політологічній літературі, дослідженням присвяченим політичним партіям відведене значне місце. У роботі А.А. Лютих, В.А. Тонких «Політологія» яскраво відбитий процес виникнення партій, починаючи від древнього суспільства і до наших днів. У цій роботі відведене велике місце сучасним російським партіям, їх ролі в сучасній Росії [2].

У статті Л.В. Смирнова «Основні ознаки і функції політичних партій» на прикладах найбільших політичних об’єднань світу показані структура і типологія партій [3].

Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об’єднань. Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю вели­ке коло учасників соціальних зв’язків, про що свідчить ве­лика кількість управлінських відносин у суспільстві, а сис­тема суб’єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб’єктів будь-якої іншої галузі права. Необхідно розмежувати поняття «суб’єкт адміністра­тивного права» і «суб’єкт адміністративних правовідно­син»[4].

Суб’єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником право­відносин. Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб’єктом адміністративно-де­ліктних відносин. Громадянин України, що перебуває за Ті межами, може теоретично ні в яких адміністративно-пра­вових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб’єк­том, однак, суб’єктом адміністративного права він є, ос­кільки його як громадянина адміністративно-правові нор­ми наділили комплексом прав і обов’язків. Суб’єкт адміністративних правовідносин – це фактич­ний учасник правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь. Важливо зазначити, що суб’єкт адміністративного пра­ва характеризується зовнішньою відокремленістю. Він ви­ступає у вигляді єдиної особи, здатний відповідно до своїх прав і обов’язків виробляти, виражати й здійснювати пев­ну волю як учасник конкретних управлінських відносин. Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб і, як правило має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає виключно як єдина особа.

Таким чином, під суб’єктом у адміністративному праві розуміють но­сія (власника) прав і обов’язків у сфері державного управ­ління, які передбачені адміністративно-правовими норма­ми, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати. З даного визначення випливає, що «претендент» на статус суб’єкта адміністративного права за своїми особли­востями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління, тобто по­винен мати комплекс соціальних передумов, що дозволя­ють надати йому суб’єктивні права і обов’язки. До таких особливостей (соціальних передумов) нале­жать: а) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак; б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи – персони; в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з дер­жавою, або державну волю у процесі адміністративно-пра­вового регулювання суспільних відносин. «Претендент», який має названі особливості, набуває статусу суб’єкта тільки в тому випадку, якщо держава, використовуючи ад­міністративно-правові норми, робить його носієм (власни­ком) прав і обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління.

Отже, соціальні особливості спричинюють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можли­вість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, перетворюють «претендента» на суб’єкта, по-друге, визначають його міс­це і роль у сфері державного управління. До перших нале­жать норми загальні для усіх суб’єктів адміністративного права (наприклад, норми про право звернення до органів влади з пропозиціями), до других – норми, які реалізу­ються тільки даним суб’єктом (приміром, норми, що ви­значають права податкової міліції). Потенційна здатність мати права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб’­єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління формує адміністративно-правовий статус суб’єкта, є скла­довими адміністративної правосуб’єктності. Стислі харак­теристики кожної з них такі.

Суб’єктивні права у сфері державного управління – це надана і гарантована державою, а також закріплена в адмі­ністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспон­дуючим обов’язком іншого суб’єкта правовідносин.

Адміністративна правоздатність – це здатність суб’єк­та мати права і обов’язки у сфері державного управління. Правоздатність з’являється з моменту виникнення суб’єк­та. Якщо йдеться про фізичну особу, – то з моменту наро­дження громадянина; якщо про юридичну – з моменту державної реєстрації підприємства, закладу, організації. Припиняється – з моменту зникнення суб’єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, закладу, організації, а як­що йдеться про фізичну особу, то з моменту смерті. Адміністративна дієздатність – це здатність суб’єкта самостійно, осмисленими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адмі­ністративна деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта не­сти за порушення адміністративно-правових норм юри­дичну відповідальність. Адміністративна деліктоздатність полягає у здат­ності фізичних осіб нести адміністративну відповідаль­ність, а юридичних осіб – відповідальність в адміністра­тивному порядку, включаючи матеріальну.

Діалектичною протилежністю суб’єктивних прав у сфе­рі державного управління є суб’єктивні юридичні обов’яз­ки. Вони нерозривно пов’язані і не можуть існувати один без одного, оскільки право одного суб’єкта не може бути реалізоване поза виконанням обов’язку другим суб’єктом. Таким чином, у державному управлінні існування обов’яз­ків поза правами і навпаки – прав поза обов’язками по­збавлено будь-якого сенсу.

Суб’єктивні адміністративно-правові обов’язки – це по­кладена державою і закріплена в адміністративно-право­вих нормах міра належної поведінки у правовідносинах, їх реалізація забезпечена можливістю державного примусу. У сфері державного управління суб’єктивні права і обов’язки мають як загальні ознаки, так й ознаки, що до­зволяють їх розмежовувати. Об’єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністра­тивну дієздатність, наявність державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізують­ся в інтересах їх власника, а обов’язки в інтересах інших осіб; б) права – це міра можливої поведінки, а обов’яз­ки – міра належної поведінки.