Start Here 3 страница

Користуючись монографією Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, що розвитку географічних знань у період Просвіти (ХVІІІ ст.).

Лекція 5

Доба значних науково-дослідних експедицій першої половини XIX СТ., створення національних географічних товариствтовариств і розвитку фізичної географії як науки про загальні закономірності природи.

Друга епоха нового часу характеризується тим, що капіталістичний спосіб виробництва утверджується услід за Англією і Францією в інших європейських країнах. Розширюються колоніальні володіння європейських держав і торговельно-політична експансія в глиб всіх материків.

У деяких країнах створюютьсянаукові географічні товаристватовариства. Спочатку ці товаристватовариства існували на членські внески, але потім стали отримувати державні субсидії. Найдавнішими з них були Паризьке географічне товариствотовариство| (1821 р.), Берлінське (1828 р.), Лондонське (1830 р.), Російське (1845 р.). Ці товаристваовариства стали організаторами численних експедицій і видавцями серйозних географічних праць і періодичних наукових виданьчасописів.

ПозаПоряд із| цим, багато держав організовують великі науково-дослідні експедиції. Так, у 1820— 1821 рр. перша російська антарктична експедиція у складі кораблів «Восток» і «Мірний» під командуванням Ф.Ф.Беллінсгаузена і М. П. Лазарева відкрила береги материка Антарктиди.

Упродовж 1831—1836 рр. на кораблі «Біґл» здійснив своє плавання англійський природодослідник Чарлз Дарвін (1809—1892).

Значні за масштабомрезультатами| дослідження в різних частинах світу були проведені вченими низки країн: у Південній Америці — О. Гумбольдтом і Е. Бонпланом (1799—1804), в Австралії —М. Фліндерсом (1801—1803) і П. Стшелецьким (1839—1842), в Африці —Д. Лівінґстоном (1841 — 1883), в Азії — П. П. Семеновим-Тянь-Шанським (1856—1857).

Користуючись томом ІV монографії І.П.Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів 1-ї половини ХІХ ст.

Нерідко| цю епоху в історії розвитку географії називають «епохою Гумбольдта», оскільки в цей час великий німецький природодослідник Олександр Гумбольдт заклав основи фізичної географії як науки про загальні| закономірності природи.

О. Гумбольдт став широко застосовувати в географії порівняльний метод, який допоміг йому узагальнити величезний фактичний матеріал, накопичений до початку XIX в., і встановити низкунизку важливих географічних закономірностей, таких, як закон висотної зональності клімату і рослинності, закон залежності снігової лінії в горах від географічної широти, особливостей клімату тощо. Йому належало багато творів|, що здобули широку популярність, зокрема «Картини природи», «Центральна Азія» та ін. Теоретичному обґрунтуванню того, що фізична географія — самостійна наука, а не сума відомостей про Землю, присвячена його найбільша праця «Космос. Досвід фізичного світоопису|» (1845—1862).

Інший німецький учений, сучасник Гумбольдта, Карл Ріттер (1779—1859) був фундаторомфундатором того напряму в географії, який отримав назву «Порівняльного землезнавства». Важливою заслугою цього вченого було те, що його країнознавчі праці ґрунтувалися на критичному вивченні численних джерел. На відміну від багатьох своїх попередників К. Ріттер складав свої географічні описи, користуючись природним районуванням, хоча серед природних умов він розглядав|розглядувати| переважно рельєф, берегову лінію та гідромережу (клімату й органічному світу він приділяв менше уваги). К. Ріттеру не була чужою думка про цілісність природи. Він писав, що завдання землезнавства (він цим терміном замінив термін «географія») полягає у виявленні зв'язків і встановленні причинних залежностей. Подібно до О. Гумбольдта, він наполягав, щоб географія спиралася на емпіричні дані спостережень, а не на дедуктивні висновки. Карл Ріттер вважав, що Земля призначена самим Богом бути житлом людини, і важливою ідеєю його праці була думка| про те, що розгадку історії людства треба шукати в природних умовах тих місцевостей, де мешкають або мешкали ті або інші народи. Іншими словами, К. Ріттер розвивав ідеї географічного детермінізму.

«Порівняльне землезнавство» він розумів саме в цьому значенні (порівнюючи природні умови і долі народів тієї або іншої країни). Таким чином, у працях К. Ріттера вже містилися елементи геософії (філософії людського географічного простору).

Експедиції: Беллінсгаузен і Лазарев. „Восток”, „Мірний” 1819-1821 рр.

Амундсен Р. „Фрам" 1910-1912 рр.

Скотт Р.„Терра-Нова 1910-1912 рр.

Мал. 4. Дослідження Антарктиди

Гумбольдт і Ріттер довгий час залишалися найбільшими авторитетами в галузі географії, причому на стан географічної науки вплив Ріттера позначився сильніше, тоді як ідеями Гумбольдта спочатку скористалися не стільки географи, скільки фізики, геофізики і ботаніки.

Користуючись монографією Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, присвячений внеску в географічну науку О. Гумбольдта та К. Ріттера.

Лекція 6

Епоха систематичного вивчення природних процесів, що ВИЗНАЧАЮТЬзумовлюють різноманітність географічних явищ,

і становлення нової фізичної географії.

Доба, що охоплює час від 60-х років XIX в. до 30-х рр. ХХ ст., була епохою формування монополістичного капіталізму, коли в світовому господарстві і світовій політиці крупною силою стають промислово-фінансові монополії. Вивезення капіталу і конкуренція монополій в боротьбі за нові ринки збуту і джерела сировини призвелипризводять до колоніального розподілу світусвіту. Доба характеризується новими територіальними відкриттями в глибинах континентів і їх картографуванням. Величезна дослідницька робота була проведена російськими мандрівниками в Центральній Азії — М. М. Пржевальським, М. В. Пєвцовим, П. Д. Козловим, В. О. Обручевим. У історії вивчення районів Центральної і Східної Африки значна робота була виконана| англійським мандрівником Р. Стенлі, який завершив відкриття басейну річки Конґо та озер Східної Африки. Певний внесок у дослідження Північно-Східної Африки був зроблений українським ученим і мандрівником В. Юнкером.

Значні дослідницькі роботи були проведені в Арктиці: у 1878—1879 рр. вперше| норвезький учений А. Е. Норденшельд пройшов «Північно-східним проходом» уздовж північних берегів Азії. Інший норвезький дослідник Ф. Нансен на спеціально побудованому для арктичних плавань кораблі «Фрам» здійснив дрейф, поклавши початок науковому вивченню Арктики. У 1903—1906 рр. норвезький дослідник Р. Амундсенуперше здійснив плавання вздовж арктичних берегів Північної Америки. У 1908–1909 рр. американці Р. Пірі та Ф. Кук (незалежно один від одного) досягли Північного полюса. Цієї доби поновлюються плавання в антарктичних водах ірозпочинаються| дослідження Антарктиди. На берегах Південного полярного материка були організовані зимівлі англійськими експедиціями Р. Скотта і Е. Шеклтона.априкінці| 1911 р. Р. Амундсен і на самому початку 1912 р. Р. Скотт досягли Південного географічного полюса.

Дослідження Світового океану були проведені спеціальними експедиціями — англійською на судні «Челленджер» (у 1872—1876 рр.) і російською на «Витязеві» (у 1886—1888 рр.). Упродовж 1870—1883рр. займався вивченням місцевого населення Нової Ґвінеї і інших островів Океанії український учений М. М. Миклухо-Маклай.

Користуючись томом ІV монографії І.П.Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів 2-ї половини ХІХ ст.

— •*— Нансен Ф. „Фрам" 1893-1896 рр|.

—о— Пірі Р. 1909 р.

і----'— Сєдов Г. Я..Св. Фока-1912-1914 рр.

Повітряна експедиція з висадки дрейфуючої станції „СП-1 1937 р.

і------- Дрейф станції.СП-1 1937-1938 рр.

. Трансарктичний переліт В. П. Чкалова 1937 р.

-. Дрейф криголамного пароплава

| „Г. Сєдов" 1937-1940 рр.

Мал. 5. Дослідження Арктики в XIX — початку XX ст.

До кінця XIX в. надзвичайно виріс загальнийобсяг рівень знань про Землю.. Систематизація й узагальнення фактичних відомостей про різні компоненти природи супроводжувалися| формуванням самостійних природничо-наукових дисциплін географічного циклу. Якщо на більш ранніх етапах свого розвитку географія як наука про Землю включала відомості про внутрішню будову Землі,, рельєф суходолу, процеси, що відбуваються в атмосфері, й т. д., то тепер від географії як самостійні наукові дисципліни услід за геологією і геофізикою відходять кліматологія (О. І. Воєйков), лімнологія (Ф. А. Форель), океанографія (М. Ф. Морі), геоморфологія (Ф. Ріхтгофен, А. Пенк, В. Девіс, В. Пенк), ґрунтознавство (В. В. Докучаєв), геоботаніка (А. М. Краснов), зоогеографія (М. О. Северцев, А. Р. Воллес) і ін. Все це призвело до того, що багато учених почали сумніватися в існуванні фізичної географії як самостійної науки.

З 80-х років XIX ст. серед географів розпочаласярозпочалася жвава дискусія з основних теоретичних питань географії. Одним з головних поштовхів, що викликали загальний інтерес до методології географії, послужив рух, що виник у 70-х роках, за створення в університетах географічних кафедр. Виділялися дві тенденції у визначенні суті географії. Німецький геолог і географ Фердинанд Ріхтгофен (1833—1905) вважав, що предметом географії є| тверда поверхня земної кулі «у зв'язку з атмосферою, гідросферою і біосферою» і визначав географію як науку про поверхню Землі, оскільки лише| ця область належить географові, а не представникам інших наук.

Інший німецький географ Г. Герланд (1833—1919), також вважаючи географію природничою наукою, виключав ізіз рамок її досліджень вивчення живих організмів. Інакше кажучи, він ототожнював фізичну географію з геофізикою. Французький географ і соціолог Елізе Реклю (1830—1905) в праці «Земля» визнавав предметом вивчення географії весь світ в цілому, поетично уподібнюючи земну кулю живому організму. Він вказуваввказувати| на необхідність вивчення дії сил і процесів, а також мінливість географічних явищ в часі і просторі. Проте, в наступних великих працях Е. Реклю («Земля і люди», «Людина і Земля») вельми чітко виражена країнознавча концепція. При описі окремих країн Реклю наводить даніне лише з фізичної, але також і економічної і політичної географії, демографії і етнографії. Всім цим матеріалом Реклю прагнув показати зв'язок доль людства із Землею|, розглядаючи «вплив ґрунту, клімату і що всього, що оточує, на історичні події», тобто розвивав ідеї географічного детермінізму.

Е. Реклю був яскравим представником антропогеографії (напрямку, що вивчає природне довкілля в тісному зв’язку з людиною й умовами її життєдіяльності). До цього напрямку, основи якого були закладені ще К. Ріттером, належали також інші французькі географи – Поль Відаль де Ля Бляш (1842–1921) та Жан Брюн, німецькі – Фрідріх Ратцель (1824–1904) та Альфред Геттнер (1859–1941), а також українські – Степан Рудницький (1877–1937) та Володимир Кубійович (1900–1985). Кожному з цих учених були притаманні власні погляди на проблеми, що перебувають у полі інтересів антропогеографії, але всіх єднало прагнення створити єдину географію (що охоплювала б як фізико-географічні, так і суспільно-географічні напрямки) на противагу центробіжним тенденціям, пов’язаним із виникненням покомпонентних наук.

А. Геттнер і його послідовники стали вважали географію наукою „хорологічною”, тобто такою, що вивчає просторові відносини. На його думку, об'єктом географії мають бути місцеві особливості, тобто географія зводилася до вивченнялише| її реґіональної частини,, званої їм країнознавством. «Хорологічна» концепція Геттнера набула широкого поширення в багатьох країнах. При цьому А. Геттнер і його послідовники «простір», «район» і подібні категорії вважали такими, що такими, що не існують реально в природі, а є лише одиницями, що суб'єктивно виділяються.

Представники французької школи, будучи переважно «реґіоналістами», виявляють себе сильнішими в характеристиці окремих районів, ніж у значних узагальненнях. Але, на відміну від послідовників Геттнера, французькі географи визнають такими, що об'єктивно існують, природні райони як конкретна територіальна єдність явищ земної поверхні.

У наш час антропогеографія активно відроджується, стає інтегрованою загальногеографічною дисципліною. Підтвердженням тому може бути поява 2001 р. ґрунтовної праці О. І. Шаблія „Суспільна географія”.

У Росії на початку ХХ ст. на захист географії як самостійної науки, що має свій об'єкт вивчення, виступили багато видатних учених, зокрема Д. М. Анучин (1843—1923), А. М. Краснов (1862—1914), і, нарешті, В. В. Докучаєв (1846—1903) — видатний російський ґрунтознавець і географ. На думку Д. М. Анучина, «фізична географія може бути визнана наукою природничою, такою, що збирає спостереження в природі всюди на земній поверхні, що досліджує форми і явища, які викликаються дією різних внутрішніх і зовнішніх сил, і такою, що прагне з'ясувати їх поширенняспіввідношення, взаємну залежність і причинність». А. М. Краснов називав фізичну географію «філософією природознавства» і, порівнюючи її з хімією, ботанікою і зоологією, писав, що географія є наукою мовби вищого порядку, вищої складності. Йому належить визначеннявисловлювання про те, що географії як науки, що вивчає не окремі явища і процеси, а їх поєднання, або, за його словами, «географічні комплекси».

Користуючись монографією О.І. Шаблія, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географічних наук наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. При складанні конспекту особливу увагу приділіть питанням становлення й розвитку антропогеографії та її значення в розвитку науки.

Лекція 7

Новітній період розвитку фізико-географічних досліджень.

Нова доба в розвитку фізичної географії розпочалася в 20-30-х рр. ХХ ст. після подолання кризи географії, пов’язаної з небезпекою втрати нею об’єкта дослідження. Чинниками подолання кризи стала поява вчення В. В. Докучаєва про природно-історичні зони природи, розвиток антропогеографії, виникнення геософії (фундатором її є німецький географ Евальд Банзе) та бурхливий розвиток геополітики в період між двома світовими війнами (Карл Челлен, Ґалфорд Маккіндер, Карл Гаусгофер, Степан Рудницький, Юрій Липа)

Ідеї Докучаєва дали поштовх до розвитку нової комплексної фізичної географії, до поглибленої розробки вчення про географічні зони і ландшафти. Нова фізична географія створювалася не в академічних суперечках, а в процесі практичних досліджень –передусім| кліматичних, ґрунтознавчих і геоботанічних.

В. В. Докучаєв висунув думку про те, що вчення про природно-історичні зони природи є предметом фізичної географії. Він писав: «Останнім часом дедалі більше формується і відокремлюється одна з цікавих дисциплін у галузі сучасного природознавства, а саме вчення про ті численні й різноманітні співвідношення і взаємодії... які існують між так званою живою і мертвою природою...». На його думку, ця дисципліна посідаєпосяде| своє місце серед наук, не змішуючись ні з природничими науками, ні, тим більше, з географією, що розпливається на всі боки. Далі В. В. Докучаєв ставить проблему всебічного вивчення природно-історичних зон на рівнинах як особливого об'єкта природи, а рівно і вертикальних (висотних) зон в горах.

У перші десятиліття XX в. працями послідовників В. В. Докучаєва — А. М. Краснова, Г. І. Танфільева, Л. С. Берга та інших учених фізична географія в тодішньому СРСР стала розвиватися у напрямі ландшафтознавства. Були створені передумови для здійснення фізико-географічного районування.

Одночасно продовжувалося вивчення полярних країн. З 1912 по 1933 р. данець К. Расмуссен досліджував Північну Ґренландію і американську Арктику. Канадський офіцер Г. Ларсен протягом 1940—1942 рр. і в 1944 р. двічі пройшов «Північно-західним проходом». У 1928 р. була організована перша експедиція до центральної Арктики на дирижаблі «Італія», в якій взяли участь Амундсен і Нобіле.

Важливі| відкриття були здійснені в Антарктиді: у 1921— 1922 рр. Ф. Вайдл визначив межу і характер льоду впродовж 4,6 тис. км. Уздовж берегів антарктичного материка; у 1928 р. Г. Вілкінс поклав початок дослідженням Антарктиди з повітря; у 1928—1930 і 1939—1941 рр. в Антарктиці працювала американська експедиція під керівництвом Р. Берда; значні ділянки антарктичного материкаузбережжя| були покладені на карту австралійською експедицією Д. Моусона (1929—1931).

Ліквідація «білих плям» була проведена в басейні річки Амазонки і в районах Центральної Австралії.

Користуючись томом V монографії І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів 1-ї половини ХХ ст.

В цей час для розвитку теоретичної думки було характерним у вільному світі характерним було панування тієї ж хорологічної концепції в різних її варіантах. Зокрема, спостерігався певний відхід від природознавчих досліджень у бік вивчення «культурно- або соціально-географічних явищ». Фізична географія розумілася як сума галузевих географічних дисциплін. Разом із тим, автори загальногеографічних праць послідовно дотримувалися позицій єдиної географії. В період Міжнародного геофізичного року (1957— 1958) і в подальший час інтенсивно проводилися дослідження відкритих просторів Світового океану і Антарктики.

Велике загальногеографічне значення мала праця великого українського вченого й філософа, академіка В. І. Вернадського (1863—1945) «Біосфера», в якій В. І. Вернадський, розвиваючи ідеї В. В. Докучаєва про взаємодію живої і неживої природи,запровадив| запровадив поняття „біосфера”. Особливу увагу він приділяв «живій речовині» як найважливішому енергетичному і геохімічному чиннику, якому належить провідна роль в розвитку біосфери. В.І. Вернадський, поряд із французькими вченими Едуардом Леруа та П’єром Теяр де Шарденом, заклав основи вчення про ноосферу („сферу розуму”, тобто біосферу, перетворену людиною як мислячою істотою). Але концепції ноосфери у французьких учених та В.І. Вернадського були різними: Е. Леруа і П. Теяр де Шарден бачили песимістично перспективи взаємин природи та людства; В.І. Вернадський, навпаки, вважав, що озброєна великим розумом і високою свідомістю, людина налагодить гармонійні стосунки з природним довкіллям.

У колишньому СРСР після 30-х років ХХ ст., „ознаменованих” масовими політичними репресіями, що забрали життя багатьох найкращих представників інтеліґенції, зокрема вчених-географів, у теорії фізичної географії ясно визначилися два напрями|. Один із них, представлений роботами академіка А. О. Григор’єва (1883—1968) і його послідовників, знайшов відображення у вченні про географічну оболонку і її закономірності. Ця географічна оболонка є об’єктом вивчення загального землезнавства, яке визнається самостійною географічною наукою. Основним методом дослідження загальних закономірностей географічної оболонки А. О. Григор’єв запропонував вважати вивчення системи балансів сонячної радіації і вологи як чинників, що визначають динаміку всього комплексу поверхневих природних процесів. З з розвитком загального землезнавства були пов'язані і великі досягнення в пізнанні зонально-поясних закономірностей диференціації географічної оболонки.

Другий напрям отримав назву ландшафтознавства. Він став подальшим розвитком учення В. В. Докучаєва про природні зони як ландшафтні комплекси, всі компоненти яких перебувають уперебувають у тісній взаємодії. Представниками цього напряму є академік Л. С. Берг і його послідовники. Особливою галуззю науки стала геохімія ландшафтів.

Сучасна фізична географія, давно переставши бути описовою наукою, сфокусувала свою увагу на найбільш давноосвоєних фрагментах географічного простору. Географічні аспекти природокористування, проблеми попередження екологічних катастроф і усунення їх наслідків, відновлення рівноважного стану антропогенно модифікованих ландшафтів та, зрештою, пошук найоптимальнішої формули стосунків між людиною й довкіллям та дослідження духу етносів, сформованого природними умовами території – ось головні напрямки сьогоднішніх природничо-географічних досліджень і, напевне, вони такими залишаться на найближчі десятиріччя.

Користуючись монографією О.І. Шаблія, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географічних наук у ХХ ст. та їх сучасного стану.

Лекція 8

Найвизначніші постаті української фізичної географії.

Академік Степан Рудницький – фундатор української наукової географії. Особливе місце у становленні та розвитку української географії належить С. Рудницькому. Визначний український географ С. Рудницький — учень географа А. Пенка та історика М. Грушевського. Він був членом кількох європейських географічних товариств та Академій наук, в 1929 р. обраний дійсним членом ВУАН. Діапазон знань і діяльності С. Рудницького дуже широкий. Він є визнаним авторитетом і в геоморфології, і в демогеографії, і в політичній географії та геополітиці, і в картографії, і в методиці викладання географії. Він поєднував у собі риси вдумливого педагога і талановитого організатора освіти й науки.

Степан Рудницький

С. Рудницький пройшов шлях від учителя гімназії, доцента, про­фесора університету до академіка, керівника одного з провідних науково-дослідних інститутів Академії Наук. В 1908—1918 рр. він працював на кафедрі географії Львівського університету. Викладання на кафедрі велось українською мовою. В період 1914—1915 рр. С. Рудницький — військовий географ при австрійському генеральному штабі, а в 1920—1921 рр. — професор економічної географії Академії зовнішньої торгівлі Чехословаччини. С. Рудницький був одним з організаторів і професорів Українського вільного університету у Празі (1921 — 1926 рр.) і водночас працівником Географічного інституту ім. М. Драгоманова, чеського і німецького університетів.

С. Рудницький активно вів польові географічні дослідження, зокрема у Карпатах. В 1924 р. він був учасником першого міжнародного з'їзду географів та етнографів у Празі і виголосив доповідь з географії Закарпаття.

У 1926 р. на запрошення уряду України С Рудницький переїхав до Харкова, де працював професором в геодезичному й землеустрійному інституті, а також керівником секції географії й картографії науково-дослідної кафедри географії й антропології Харківського інституту народної освіти.

Багато сил присвятив С. Рудницький справі організації Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, директором якого працював з жовтня 1927 р. до березня 1933 р. Водночас він очолював науково-дослідну кафедру географії і сектор географії ВУАН, був головним редактором географічної частини "Української радянської енциклопедії". С. Рудницький зосередив довкола себе солідну групу науковців-географів (М. Дмитрієв, В. Буцура, К. Дубняк та ін.), студентів і розгорнув широку науково-дослідну роботу. Інститут видав два випуски (1928, 1930 рр.) "Записок Українського науково-дослідного інституту географії та картографії", декілька карт. Першочерговим завданням інституту було визнано створення великого атласу України. В урядовій постанові з цього приводу зазначалося, що видання Атласу України є важливим і значним завданням, що стоїть перед нашою країною, і робота Інституту географії і картографії в цьому мусить бути забезпечена як матеріально, так і сприятливим ставленням і допомогою.

Ситуація, яка склалася у 30-ті роки в СРСР загалом і в радянській Україні зокрема, аж ніяк не сприяла плідній науково-дослідній роботі. Нагнітався психоз шпигуноманії та "шкідництва", розпалювались "спецеїдські" настрої у певної частини робітників. В Україні головною небезпекою було проголошено "український буржуазний націоналізм". Організовано також справжній "похід" на галичан, які зазнали всяких інсинуацій як "шпигуни", "зрадники", "терористи", "провокатори", бо за походженням вони з "недержавної" України і підтримували родинні контакти з рідними за Збручем. Не минула ця гірка доля і С.Рудницького. Його виключили з ВУАН, зняли з посади і заарештували. Загинув у 1937 р. Але навіть у жорстоких умовах таборів С.Рудницький не полишав наукову роботу. В ув'язненні він написав майже 342 стор. книги "Геономія", 1200 стор. з малюнками і кресленнями книги "Ендогенна динаміка земної кори". Більша частина цієї праці була знищена, а доля решти ще не встановлена. Були репресовані і більшість співробітників, а сам інститут в 1934 р. переведено до Києва, де він проіснував до 1937 р.

С.Рудницький — засновник української національної школи географії, української національної географії. Він обґрунтував об'єкт дослідження географії, досліджував Україну в межах етнічної української території, став основоположником геополітики та політичної географії України, розробив наукові основи краєзнавства і шкільної географії.

У центрі наукових досліджень С.Рудницького була географія України та її реґіонів. Він першим дав комплексну географічну характеристику України, її національних територій, політичну географію України, обґрунтував балто-чорноморську геополітичну доктрину України, яка не втратила своєї актуальності й досі. Серед праць С. Рудницького з географії України зазначимо такі: "Коротка географія України" (Т.І. Київ, 1910; Т.2. Львів, 1914); "Україна, земля і народ" (нім. мовою. Відень, 1916; англ. мовою. Нью-Йорк, 1918); "Україна — наш рідний край" (Відень, 1917; 2-ге вид. Львів, 1921); "Огляд національної території України" (1923); "Українська справа зі становища політичної географії" (Берлін, 1923); "Основи землезнання України" (4.1. Фізична географія, 1924; 4.2. "Антропогеографія України", Ужгород, 1926) та ін. С. Рудницький був відомим знавцем історії географії ("Фізична географія при кінці XIX століття". Львів, 1903), він першим опрацював українську національну географічну термінологію ("Начерк географічної термінології", Львів, 1908). Він був одним із авторитетних на той час знавців геоморфології України. Його погляди з цього приводу викладені в працях "Знадоби до морфології сточища Дністра" (1905—1913), "Основи морфології й геології Підкарпатської Руси і Закарпаття взагалі" (в 2-х ч. 1925—1927 рр.), "Морфологічні краї Східної Європи" (1926), "Вигаслі вулкани Українського Закарпаття" (1928 р.), "Повідомлення про морфологію Дніпровської області в Україні" (1931 р.) та ін. С. Рудницький в останні роки працював над задуманою ним 14-томною працею "Система географічного знання". Це мала бути справжня сучасна наукова енциклопедія географії. Він встиг закінчити перший том, але доля рукопису поки що невідома.

С. Рудницький — один з видатних українських картографів. Йому належить авторство першої фізичної карти України в масштабі 1:1000000 (1918 р.) та інших карт, які були основними документами про Україну на міжнародних конференціях у Парижі й Женеві з мирного врегулювання у Європі після Першої світової війни.

Користуючись працею Я.І. Жупанського „Історія географії в Україні”, законспектуйте матеріал, присвячений розвитку української географії до початку ХХ ст.

Академік П. Тутковський – організатор української фізико-географічної науки. У 20-х роках ВУАН активізувала вивчення природи і господарства України. Велось воно переважно на стику наук, найбільше в геолого-географічних дослідженнях. Особливо слід виділити праці П.А.Тутковського, який, окрім суто геологічних досліджень, вперше дав всебічну характеристику ландшафтів України. Було видано кіль­ка підручників з економічної географії (К.Воблого, О.Сухова, П.Фоміна, І.Фещенка-Чопівського).

Одним з головних організаторів вивчення природи України у 20-х роках був академік П.Тутковський. Вивчення України П.Тутковський розпочав як хоронитель мінералогічного і геологічного кабінетів Київського університету. Він здійснив ряд експедиційних подорожей по Київській, Полтавській, Чернігівській, Подільській, Волинській губерніях. Природа останньої згодом стала предметом основної наукової діяльності П.Тутковського. Він написав такі праці про Волинь, як "Про лес Луцького повіту", "Кінцеві морени, валунні смуги і ози в південному Поліссі", "Карстові явища і самобутні артезіанські ключі у Волинській губернії" та ін. Особливо зацікавило його озеро Світязь, яке часто називають "українським Байкалом" за його чистоту і глибину. Він провів докладне лімнологічне дослідження озера. З 1904 р. П.Тутковський впродовж 7 років детально досліджував територію повздовж залізниці Київ—Ковель, яка тоді проектувалася. В цей же час (1906 р.) він завершив 16-й аркуш загальної геологічної карти Європейської Росії з детальним геоморфологічним та геологічним описом території Полісся. Водночас було опубліковано роботи "Узбережжя ріки Уборть", "Короткий гідрографічний нарис центрального і південного Полісся", де дано основні відомості про 470 річок, канали, озера на території, яка охоплена названим аркушем карти. З 1910 р. П.Тутковський очолив Товариство дослідників Волині, яке було одним із найбільших природознавчих і краєзнавчих товариств в Україні того часу. В "Працях товариства дослідників Волині" він опублікував такі оригінальні праці, як "Зональність ландшафтів Волинської губернії", "Бурштин Волинської губернії", "Узбережжя ріки Горинь в Овруцькому повіті", "З геології міста Житомира", "Антропогеографічні етюди по Волині", "Стародавня добувна промисловість на Волині" та ін. Підсумком багаторічної праці з вивчення геоморфології Полісся стала книга "Викопні пустелі Північної півкулі", за яку П.Тутковському в 1911 р. присвоєно звання доктора географії, а також доктора геології і мінералогії.