Start Here 2 страница

Користуючись монографією Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географії у класичний період давньогрецької цивілізації (VІІІ–V ст. до н.е.).

Подальший розвиток географічних знань припадає на добу еллінізму (з 338 по 30 р. до н. е.). Походи Олександра Македонського до Передньої Азії і Індії, подорожі посланців єгипетських царів до Нубії і Ефіопії, а також плавання Піфея з Массалії (Марселя) уздовж|вздовж,уподовж| західних берегів Європи в північні країни значно розсунули рамки відомого у той час світу і змінили уявлення про «помірний жилий пояс». Його північна межа відсунута майже до Північного полярного колакола, а південна пройшла біля 12,5° пн.ш. (вона перетнула п-ів Сомалі і о. Цейлон). Для визначення географічної широти учені почали використовувати гномон (обчислюючи відносини між висотою стрижня і довжиною його тіні). Піфейуперше висловив думку про зв'язок океанських припливів з Місяцем.

Узагальнив нові географічні знання грецький математик, астрономом і географ Ератосфен (близько 276—194 рр. до н. е.). Йому належать «Географічні записки», що включали питання історії географії, загального землезнавства і країнознавства. Ератосфен точно визначив розміри земної кулі.

Ератосфен вдало використовував порівняльний метод при характеристиці окремих частин Ойкумени. Йому ж належить одна з перших спроб фізико-географічного районування. Він став виділяти в межах Ойкумени так звані «сфрагіди», тобто території, що відрізняються одна від одної природними умовами та особливостями побуту й життя місцевого населення (Індія, Іранське нагір'я, Месопотамія, Аравія і ін.). В межах деяких «сфрагід», що охоплює, наприклад, Аравійський п-ів, він виділяв декілька широтних природних зон.

Ератосфен розвинув учення іонійських мислителів і Аристотеля про безперервні зміні поверхні Землі, під дією, як би ми сказали, екзогенними чинниками. Він вірив, як і Аристотель, в існування ще одного масиву суші в «помірному жилому поясі» південної півкулі.

Наступний етап у розвитку географії був пов’язаний із діяльністю астронома Гіппарха (близько 190 — 125 рр. до н. е.) і історика Полібія (200—120 рр. до н. е.) Гіппарх прийняв позицію Ератосфена про розміри Землі, але критикував його за неточність астрономічних даних при побудові Ойкумени. Він запровадивзапровадив у грецьку науку терміни «широта» і «довгота». Він сформував уявлення про «клімати», як про широкі смуги, що характеризуються певною тривалістю літнього дня, висотою Сонця і деяких яскравих зірок над горизонтом. Цевчення міцно увійшло до літератури і збереглося до кінця XVIII в. Полібій в «Загальній історії» повідомив багато нових географічних відомостей про західні райони і вперше висловив думку про їх населеність.

Визначення Ератосфеном розмірів Землі, протяжності Ойкумени, що зайняла скромне місце на поверхні земної кулі, дозволило деяким ученим висловити гіпотезу про існування і інших материків. Мабуть,уперше вона була запропонована в середині II в. до н.е. Кратесом Малосським, який на виготовленому їм великому глобусі показав пересічні широкі смуги «екваторіального» і «меридіонального» океанів. Вони відокремлювали один від одного симетрично розташовані чотири материки — Ойкумену і землю «періоїків» („поряд живуть”) в північній півкулі, а також землю «антоїківв» (що „навпроти живуть”) і «антиподів» („тих, що мешкають під ногами”) в південній півкулі. Це було широко відомо в стародавньому світі, підтримувалося грецькими та римськими ученими і дійшло до Середньовіччя.

23 5

12 5

Мал. 2

За доби Римської імперії значно збільшивсяобсяг обсяг географічних відомостей, що було пов'язано з походами римських леґіонерів і розвитком сухопутної і морської торгівлі. В галузі географії найбільшим ученим був Страбон (близько 64 р. до н. е.— 20 р. н. е.), автор великої праці «Географія в 17 книгах». Визнаючи географію наукою, що має велике значення для істориків і державних діячів, Страбон порівняно мало зупинявся на теоретичних питаннях і всю увагу приділяв детальному опису окремих частин Ойкумени. Проте, він розглядав питання фізико-географічного районування і звертав увагу на процеси, що змінюють вигляд Землі.. Страбону належить серйозна спроба зіставити всі географічні відомості свого часу і дати їх систематичний огляд. Подібно до Ератосфена, Страбон уявляв уявляв Ойкумену у вигляді острова. Такий погляд поділяли його сучасники — римські вчені Помпоній Мела і Пліній Старший.

II в. н. е., за словами Р. Геннінґа, був кульмінаційним пунктом в розвитку античного світу. Саме у цю епоху імперія досягла апогею своєї могутності і територіальної експансії. У цю епоху просторовий кругозір досяг такої широти, яка залишалася неперевершеною аж до XV в. (якщо не рахувати досліджень північних країн).

В цей час астрономія, картографія і географія знайшли свій закінчений вигляд в працях Клавдія Птолемея (близько 90—160 рр.), який розробив так звану геоцентричну систему світу і був автором «Керівництва з географії». У цій останній праці Птолемей розглядає| спосіб побудови географічних карт з використанням астрономічних даних і з урахуванням сферичної форми Землі.

На відміну від багатьох своїх попередників, Птолемей був прихильником так званої континентальної теорії, згідно з якою на Землі більшу частину її поверхні займають не моря і океани, а масиви суходолу (це уявлення сходило ще до Геродота і Полібія). На карті Ойкумени Птолемей не показує океану ні на північ, ні на схід від суходолу, обмежуючи його рамками карти. Він вважав простори в низьких широтах придатними до існування людей. На відміну від своїх попередників, він замкнув із півдня Індійський океан берегом «Невідомої південної землі», зі сходу — виступом Азії. За його уявленням, вся жила Земля простягається із заходу на схід на 180°, а з півночі на південь — майже на 80° (від 63° пн. ш. до 18°27' пд. ш.). На відміну від Ератосфена та Страбона, він на підставі реальних відомостей показує Каспійське море у вигляді замкнутого басейну. На його карті вперше показана річка Ра (Волга), що впадає в це море і створює великий закрут у бік річки Танаїс (Дін).

Користуючись монографією І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, а також працею Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, присвячений елліністичній та римській епохам у розвитку античної географії (ІV ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.).

Лекція 2

Географія| за часів раннього та класичного середньовіччя (V—XIV ст|.).

Розкладання рабовласницького ладу і падіння Римської імперії (V ст.) призвели до встановлення в країнах Західної Європи феодального способу виробництва. Натуральне господарство зруйнувало колишніторговельні зв'язки і тим самим сприяло звуженню просторового кругозору. На занепад наукових знань, у тому числі і географії, крімкрім причин соціально-економічного характеру, вплинуло прагнення спростувати античні наукові ідеї кулястості Землі, наявності теплових поясів, можливості існування мешканеців південної півкулі, як такі, що нібито не узгоджуються з Біблією. Яскравим виразником таких поглядів був олександрійський географ і мандрівникмонах Косма Індикоплов (VI ст.), який в книзі «Християнська топографія» висловлював біблейські переконання в тому, що, наприклад, Земля є плоским чотирикутником. Проте, такого роду переконання не були панівними. Погляди Косми критикували вірменські учені VII ст. – А. Шіракаці і анонімний автор «Вірменської географії», а також багато діячів самої християнської церкви (наприклад, Іоанн| Філопон, патріарх Фотій та ін.)

Здійснювалися спроби примирити наукові погляди з біблейськими текстами. В епоху раннього західноєвропейського середньовіччя вельми•популярними були твори| деяких пізньоантичних письменників (Соліна, Марцелліна, Капели, Макробія), в яких висловлювалися ідеї кулястості Землі, її теплових поясів і клімату, а також мовилося про населені материки північної й південної півкуль.

Під впливом науково-теоретичних переконань античності склалася космогеографічна| система багатьох крупних представників культури середньовіччя, таких, як історик Кассіодор (490—575), енциклопедист Беда Поважний (670—735) та ін. Їхні твори були ніби мостом, перекинутим між античною й середньовічною географією.

За доби раннього середньовіччя араби-мусульмани завоювали в VII— VIII ст.величезні| території в Передній Азії, Північній Африці й проникли на Піренейський п-ів|. Їхні війни, широка торгівля і паломництво в священні для мусульман міста Мекку і Медіну вимагали географічних знань, що примусило арабських учених вивчати і перекладати арабською мовою наукові праці античного часусвіту| (зокрема, Аристотеля та Птолемея).

Значний внесок в астрономію, геодезію і географію був зроблений хорезмським| ученим Біруні (973—1048). Він зробив нову спробу вимірювання розмірів Землі| (шляхом визначення кута|, під яким видно лінію горизонту з високої гори); висунув і розвивав думку про геліоцентричну систему світу (задовго до Коперника). Він був одним з тих арабських учених, які виступили|вирушили| проти|супроти| гіпотези Птолемея про замкнутість Індійського океану. Біруні запозичив у античних мислителів вчення про «клімат», згідно з яким розглядав відомі йому країни Азії, Африки і Європи. Самим же «кліматам» Біруні (як і інші середньовічні арабські географи – ібн-Фадлан, ал-Масуді, ал-Бакуві та ін.) надавав сакрального (священного) значення (в наш час розпочалося відродження цього напрямку досліджень завдяки працям української дослідниці з Луганська О.В. Борисової). Арабські географи-мандрівники подорожували, зокрема, територією Руси-України, досліджуючи її природу та населення.

Араби були прекрасними мореплавцями, їх кораблі борознили води Індійського океану від Малайського архіпелагу до східних берегів екваторіальної Африки.

У цю ж епоху особливу роль в пізнанні земної поверхні відіграли| нормани (змешканці| Північної Європи) та новгородці. Нормани в IX в. відкрили й й колонізували| Ісландію, в X в.— Південну Ґренландію, в XI в. вони досягли п-ова| Лабрадор, о-ва| Ньюфаундленд і східних берегів Північної Америки.

У IX ст. У Східній Європі виникла стародавня українська держава – Київська Русь. Найдавніші українські літописи («Літопис Аскольда», «Повість минулих літ»), що дійшли до нас, містять цінні історико-географічні відомості. У XII ст. від Київської Русі відокремилася Новгородська республіка, що оволоділа всіма північними землями до Уралу і деякими територіями за Північним Уралом (Югрой). Новгородці в XII ст. здійснювали плавання по Північному Льодовитому океану («Студеному морю»). Ними були відкриті| острови Нова Земля|, Вайгач берега Кольського п-ова| і шляхи на Шпіцберґен.

Користуючись томом І монографії І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географії за раннього Середньовіччя (V – ІХ ст.).

У XII—XIV ст|. у Західній Європі намітилося піднесення науки і культури, викликане розвитком ремесел, зростанням м міст, пожвавленням| торгівлі — як сухопутної, так і морської. Розширенню географічних уявлень європейців сприяли хрестові походи XI—XIII ст|. Спілкування з сирійцями|персами й, особливо, з арабами значно збагатило європейську культуру.

Однією з непрямих причин розвитку географічних знань була навала| навала монголів, що захопили Південний Сибір, Центральну Азію, Закавказзя і Східну Європу. Посли Папи Римського і християнських королів направлялися до правителів монголів ізіз| дипломатичними і розвідувальними цілями. Услід за ними на схід спрямовувалися і купці. Ці подорожі дозволили зібрати| важливі відомості географічного характеру про країни Центральної і Східної Азії. Серед мандрівників XIII в., що побували в Китаї (у той час він був під владою монголів), особливе місце посідає посідає венеціанський купець Марко Поло (який перебував у Китаї понад 17 років). Йому вдалося не лише| не лише відвідати країни Азії, але і здійснити морське плавання від берегів Китаю, через Малайський архіпелаг і Індійський океан до Перської затоки. У своїй «Книзі...|» (що вперше побачила світ 1298 р.) Марко Поло описав величезний і багато в чому невідомий європейцям світсвіт|, чим сприяв підвищенню інтересу до торгівлі зі| Сходом. Його географічні відомості знайшли місце відображення на «Каталонській карті світу» (1373) і круговій карті світу Фра-Мауро (1457). На них уперше з'явилися | Японські острови (під назвою «Чипанґо»), острови Малайського архіпелагу, а у Східній Європі – назва «Рóсія» (латинізоване – Русь, тобто – Україна). На відміну від карти Птолемея, Індійський океан зображений незамкненим. У «Книзі...» Марко Поло повідає про природу Паміру, про мусони Індії, про корисні рослини Китаю тощо.

До середини і другої половини XV в. відносяться нові відомості про Індію. Серед мандрівників, що відвідали цю країну, особливо виділяються венеціанський купець Ніколо Конті (він побував в Індії між 1419 і 1444 рр.) і тверський| купець Афанасій Нікітін (його подорож тривалатривала| з 1469 по 1472 р.), що залишив записки під назвою «Хоженіє за три моря».

1492 р. німецький географучений| Мартін Бегайм (1459—1506) виготовив великий глобус, на якому показав розподіл суходолу й моря. Він відродив античну ідею про близькість західних берегів Європи до східних берегів Азії. Такі погляди були властиві і його сучасникові| географові Паоло Тосканеллі.

Спеціальні праці із загального| землезнавства у той час не видавалися, і його окремі питання стисло розглядалися| в творах типу енциклопедій. Серед авторів такого роду можна назвати Вінсента де| Бове (1190—1264), Альберта Великого (1193—1280), англійського філософа Роджера Бекона (1214—1294) і анонімного норвезького автора «Королівського дзеркала» (близько 1230—1260). Ці автори пишуть про кулясту Землю і теплові пояси, спираючись теорію ненаселеності «жаркого поясу», хоча Альберт заперечуваваперечував| цей погляд і, посилаючись на приклад Індії і Ефіопії, доводив придатність тропічних країн для проживання людини. Кулястість Землі| визнавав і знаменитий італійський поет| Відродження Данте Аліґ’єрі (1265— 1321).

Середньовіччя не дало нових ідей у галузі географії і зберегло для майбутнього деякі ідеї античних географів, тим самим підготувавши теоретичні передумови для переходу до ідей епохи Великих географічних відкриттів.

Користуючись монографією І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів та розвитку географічних знань у добу класичного Середньовіччя (Х – ХV ст.).

Лекція 3

Епоха Великих географічних відкриттів

(середина XV — XVII ст.).

До середини XV в. у політичній сфері західноєвропейських держав відбулися глибокі зміни, викликані появою капіталістичних відносин. До того досягнуті значні успіхи в промисловості, мореплавствівійськовій справі.|. Загальним засобом платежів платежів стали золоті гроші. Проте, з держав Західної Європи відбувався безперервний витік золота на схід, у той час як європейці там купували| значно більше товарів, ніж продавали. До того ж, торгівлю прянощами і іншими східними товарами доводилося вести через посередництво арабів, що збільшувало дорожнечу товарів. В середині XV в. виникла додаткова перешкода: внаслідоквнаслідок турецьких завоювань був захоплений Константинополь (1453), а до кінця століття в руках турок опинилися всі країни Балканського п-ова.торговельні шляхи.

Усі держави стали наполегливо шукати морські шляхи в країни Південної і Східної Азії.

Початок Великим географічним відкриттям поклала Портуґалія, що мала значний флот. До кінця XIV в. португальці витіснили арабів з Піренейського п-ова|, а потіміз| Північно-Західної Африки. Ініціатором пошуків морського шляху в країни Південної і Південно-Східної Азії був наслідний принц Енрікі (1394—1460), відомий в літературі як Генріх-мореплавець. Він організував низку експедицій уздовж західних берегів Африки. Просуваючись крок за кроком на південь, португальці врешті-решт досягли південної Африки до мису Доброї Надії, а в 1497 р. експедиція під керівництвом Васко да Ґами обігнула Африку з півдня. Рухаючись уздовж уздовж східних берегів материка, вона досягла Мелінди і, зрештою, досягла західних берегів Індії. Ця експедиція поклала початок портуґальським колоніальним загарбанням| в Індії, а потім і в Індонезії. Таким чином, до кінця XV в. морський шлях до Індії і торгівля прянощами опинилися в руках Портуґалії.

Дещо раніше експедиції Васко да Ґами — в 1492 р. –розпочалася відбулася перша іспанська морська експедиція під керівництвом Христофора Колумба (1451—1506), який запропонував іспанському королеві свій проект досягнення берегів «Індії» (так називалися всі східні країни) західним шляхом (вважаючи, що східні береги Азії і західні береги Європи розділяються порівняно нешироким океаном). Під час цієї і подальших експедицій (з 1492 по 1504 р.) Колумбом були відкриті| Багамські острови, Куба, і північне узбережжя| узбережжя Південної Америки.

Одночасно з Колумбом, в 1497 р. у пошуках морського шляху до Індії і Китаю італійський моряк Джованні Каботто (що служив на англійському флоті під ім’ям Джона Кабота) досяг о-ва| Ньюфаундленд і берегів Лабрадору, поклавши тим самим початок відкриттю Північної Америки.

Після відкриття берегів «Нового Світу» розпочався розпочався процес завоювання внутрішніх областей Північної і Південної Америки іспанськими конкістадорами: у 1519 р. Кортес завойовує Мексику, в 1524—1531 рр. Піссаро проникає в країну інків, що поклало початок завоюванню територій сучасного Перу і Болівії. Встановлення того факту, що відкриті області нічого спільного не мають ні з Індією, ні з Китаєм, примушує Іспанію спорядити експедицію під керівництвом Маґеллана. Під час плавання (1519—1522) була відкрита| протока з Атлантичного океану в Тихий (що пізніше отримала ім'я Маґеллана), вперше перетнутий Тихий океан і відкриті Філіппінські о-ви|. Тут під час сутички з місцевими мешканцями Маґеллан був убитий. Один із кораблів під командуванням Ель-Кано обігнув мис Доброї Надії і повернувся до Іспанії, здійснивши перше навколосвітнє плавання.

Користуючись томом ІІ монографії І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується першого періоду доби Великих Географічних відкриттів (кін. ХV – сер. ХVІ ст.).

Найбільшим досягненням науки першої половини XVI в. була поява геліоцентричного вченнявчення| польського мислителя Миколи Коперника (1483—1543). Отримує новий розвиток картографія, яка розробляє нові проекції для зображення сферичної поверхні всієї земної кулі на площині (Р. Меркатор, А. Ортелий і ін.). На глобусах і картах того часу, крім крім|крімкрімСтарого Світу (Європи, Азії і Африки) і материків Нового Світу (Північної і Південної Америки), поміщається в південній півкулі величезна «Невідома південна земля», північними окраїнами якої вважалися| Вогняна Земля біля берегів Америки і північні береги Нової Гвінеї, а потім Австралії. У міру дослідження просторів океанів, береги цієї «Невідомої південної землі» віддалялисявідсувалися| все далі на південь.

X. Колумб 1492-1504 рр.

Повернення експедиції. Васко да Ґами 1497-99 рр.

А. Тасман 1642-44 рр.

Ф.Маґеллан 1519-21

Мал. 3. Великі географічні відкриття XV—XVII ст|.

Нові географічні відомості про далекі країни знайшли відображення відображення в цілому ряді описів окремих країн, наприклад в «Загальній історії Індій» іспанського хроніста Ґонеало Ов’єдо (1535 р.), «Космографії» німецького вченого| Себастьяна Мюнстера, що неодноразово перевидавалася (перше видання в 1544 р.). Проте,| розвиток уявлень про фізико-географічні явища сильно відставав від просторового кругозору, що швидко розширювався, і праць із загального землезнавства на цьому етапі розвитку географії не було.

Час від другої половини XVI і до середини XVII ст. становить другий етап епохи Великих географічних відкриттів. На самому початку цього етапу виникає проблема пошуків морських шляхів до Китаю і Індії навколо північних берегів Європи і Азії (Північно-східний прохід) і навколо північних берегів Північної Америки (Північно-західний прохід). Річ у тому, що на основних торговельних шляхах із| Європи до Південної і Східної Азії панували Іспанія і Портуґалія, але Англія і Голландія також були зацікавлені у вигідній заморській торгівлі. Думка про можливість плавання через Північний Льодовитий океан зіз| Атлантики в Тихий океан була висловлена московським послом в Римі Д. Герасимовим 1525 р. Спроби англійців і голландців відкрити північно-східний прохід не дали бажаних результатів, але вони сприяли відкриттю о-вів| Шпіцберґен і призвели до знайомства голландцівіз| із Новою Землею| (відомою російським поморам за багато десятиліть до цього).

Героїчними зусиллями англійських мореплавців Мартіна Фробішера (1576—1578), Джона Дейвіса (1585—1587), Генрі Гудзона (1610 р.), Вільяма Баффіна (1612—1616) був з'ясований загальний острівний характер арктичної частини Америки, але| сама проблема проходу з Атлантичного в Тихий океан так і не була вирішена.

Великий подвиг здійснили землепрохідці Московської держави, пройшовши за 50 років величезні простори Сибіру від Уральського хребта (1584 р.) до Тихого океану (1639 р.). Першим на береги Охотського| моря вийшов зі своїм загоном Іван Москвітін. У 1644—1646 рр. Василь Поярков уперше| вийшов в долину річки Амур і спустився по річці до її гирла. Услід за ним здійснив декілька походів в Амурський край Єрофій Хабаров (1647—1651). До 1648 р. відноситься плавання Федота Алексєєва (Попова) і Семена Дежньова довздовж північно-східних берегів Азії, що закінчилося відкриттям| протоки, що розділяє Азію і Північну Америку.

У ті ж роки плавання в помірних широтах південної півкулі, організовані голландцями у пошуках «Невідомої південної землі», завершилися відкриттям нового материка (згодом названого Австралією, тобто Південною країною). Експедиція Абеля Тасмана (1641—1643 рр.), під час якої він з усіх боків обійшов цей материк, остаточно довела, що Австралія не є частиною «Невідомої південної землі».

Дещо пізніше (1695—1697 рр.) землепроходець Володимир Атласов уперше здійснив похід на Камчатку.

З усіх галузей географії найбільші успіхи впродвож цього сторіччя зробила картографія, що пояснюється величезним попитом на карти в торгової буржуазії, мореплавців, військових відомств і державних установ централізованих держав. Швидкому розвитку картографії сприяв винахід низки вимірювальних приладів і застосування голландським ученим Снеллієм (1580—1626) способу тріангуляції для вимірювання відстаней на поверхні Землі|. До кінця XVI ст. відноситься початок топографічних зйомок місцевості і створення великомасштабних карт.

Інакше кажучи, за роки Великих географічних відкриттів географія стає однією з найбільш важливих галузей наукових знань. Але вона ще не стала теоретичною наукою,тому що| виконувала «довідкову функцію». Карти і географічні твори країнознавчого напряму| мали суто описовий і довідковий характер. Але з'являється також інший тип творів: у них з'ясовується місцеположення географічних об'єктів, розселення стародавніх народів, локалізація державних кордонів в стародавні часи тощо. Цей науковий напрям отримав назву «Історичної географії», представниками якої були голландський географ А. Ортелий (1527—1598), автор численних карт світу і окремих держав, і німецький історикФіліпп Клювер (1580—1623), що написав «Вступ до загальної географії», який здобув широку популярність.

Одночасно з цим виходять в світ твори| математико-географічного змісту,, наприклад «Космографія» І. Апіана і Г. Фрізіуса (1584 р.). У 1625 р. з’являється «Географія» Н. Карпентера, в якій висвітлюються деякі питання фізичної географії (у першій книзі даються відомості з математичної географії, в другій розглядається гідрографія, рельєф суходолу, рослинність і питання впливу географічного середовища на людину).

До цього ж часу відноситься діяльність великих послідовників Коперника — Дж. Бруно (1548—1600), Ґ. Ґалілея (1564—1642) і І. Кеплера (1571—1630), які сприяли розвитку астрономії. Значних успіхів досягають математика, механіка і філософська думка. Англійський мислитель Френсіс Бекон (1561—1626) і французький філософ Рене Декарт (1596—1650) борються за експериментальне пізнання природи, обстоюють практичне застосування |досягнень науки.

На рубежі двох історичних періодів – Середньовіччя і нового часу — в Нідерландах в 1650 р. вийшла «Загальна географія» Бернгарда Вареніуса (1622—1650), в якій були узагальнені нові географічні досягнення в галузі природознавства і техніки того часу. Оцінюючи його в історії розвитку географії, Д. М. Анучин підкреслював, що Вареніус уперше| зробив спробу звести в систему і дати наукове пояснення процесам, що відбуваються на Землі, й фізичним явищам, «наскільки вони були відомі і доступні». Вареніус ділить географію на загальну і „окрему” (тобто реґіональну): загальна розглядає| Землю| взагалі, з'ясовуючи її властивості; „окрема” ж показує «положення і стан кожної області». У свою чергу, „окрему” географію він ділить на хорографію| (яка займається описом великих просторів) і топографії (яка детально описує невеликі ділянки суші).

Користуючись монографіями І.П. Магидовича й В.І. Магидовича, а також Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, що стосується другого періоду доби Великих Географічних відкриттів (сер. ХVІ – ХVІІ ст.) та розвитку уявлень про Землю та Всесвіт у цей час.

Лекція 4

Епоха перших науково-дослідних експедицій нового часу і початку диференціації фізичної географії

(друга половина XVII—XVIII ст.).

За цієї доби вперше організуються в деяких державах наукові експедиції в Тихий океан і навколо світу, які привели до крупних географічних відкриттів (французькі — Буґенвіля, Лаперуза, англійські — Дж. Кука, Ванкувера). Значні географічні дослідження були проведені російськими дослідниками під час Першої і Другої камчатських експедицій. Вони дали величезну кількість відомостей про природу і населення азіатської Росії. Так, 1741 р. Вітус Берінґ і Олексій Чиріков відкрили| північно-західні береги Північної Америки і деякі з Алеутських островів.

Великих успіхів досягло дослідження внутрішніх районів Північної і Південної Америки (експедиція Маккензі, 1789—1792). Крупною подією цієї епохи став початок географічних відкриттів у внутрішніх районах Африки. Важливою проблемою було з’ясування місця витоку річки Ніґер, початок чому був покладений експедицією Мунґо Парка 1795— 1796 рр.

Накопичення знань про внутрішню будову Землі, її рельєф, поверхневі і підземні води, вітри, що панують на різних широтах, призвелопризводить до поступового відокремення від фізичної географії геології, гідрології, метеорології та інших наукових дисциплін.

У цю епоху переважають твори країнознавчого двох видів. До першого слід віднести докладні так звані топографічні, політичні і статистичні описи окремих держав (наприклад, «Новий землеопис» А. Бюшінґа), в яких давалися короткі відомості з математичної і фізичної географії, і вся увага зверталася| на докладний опис держав таіз||переліком міст, особливостей державного устрою, устрою, статистики населення, віросповідання тощо. До другого належать комплексні географічні описи окремих територій, складені на підставі власних спостережень, типу «Опису Землі Камчатки» С. П. Крашенинникова (1711—1755), який дослідив півострів під час Другої Камчатської експедиції, «Подорожей по Росії» П. С. Палласа або «Подорожей навколо світу» Р. Форстера, учасника експедицій Дж. Кука. У цих творах,, написаних природодослідниками, переважав фізико-географічний матеріал, і виявлялося прагнення охопити природу тієї або іншої країни як ціле і встановити взаємні зв'язки між окремими природними явищами.

Користуючись томом ІІІ монографії І.П.Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів та досліджень ХVІІІ ст.

Питання загального землезнавства розглядаються переважно у дусі Вареніуса в «Лекціях з фізичної географії» німецького філософа І. Канта (1724—1804). Найбільш самостійною частиною фізико-географічних переконань Канта було вчення про вітри, про вплив на їх напрям| відхиляючої сили обертання Землі.. Інтерес являє| його теорія походження рельєфу поверхні суходолу, який він пов'язував з процесом стискання земної кори при охолодженні земної кулі.

Досить|окладно питання загального землезнавства розглядаються в творах М. В. Ломоносова (1722— 1765) «Про шари земні» (1763 р.), «Слово про явища повітряні» і деяких інших. У першому з них він висуваєнаводить думку| про безперервну зміну вигляду Землі під дією внутрішніх і зовнішніх сил, в другому — розглядає питання метеорології і кліматології. Йому належить теорія будови атмосфери і ідея «морозного шару» у верхній частині повітряної оболонки, з яким пов'язані постійні сніги на високих горах. Ломоносов створив вчення про рухи повітряних мас в нижньому шарі атмосфери. Передові погляди Ломоносова в галузі природознавства і філософії характеризуються ідеєю розвитку природи і виходом за рамки метафізичного мислення, властивого його добі.

До кінця епохи Просвіти в природознавстві вже існувала ідея єдності органічного й неорганічного світу і цілісності природи Землі|. Вираженням основі цієї ідеї стали спроби розчленувати земну поверхню за природними ознаками, інакше кажучи — намітити фізико-географічне районування. Так, у Росії в 60-і роки XVIII ст. емпірично склалося уявлення про три широтні «смуги» (північну, середню і південну), на які ділилася територія імперії; це уявлення відображало якоюсь мірою об'єктивно існуючі закономірності і стало ніби прообразом зонального природного районування. У Франції в основу природного районування були покладені геологічні породи, що складають певну місцевість, або гідрологічні басейни. Початок розробки питань фізико-географічного районування і комплексного опису природи замість традиційного «довідково-описового» підходу було також новим моментом на шляху розвитку фізичної географії.