7 страница. Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину

Цей зв'язок приводить до виникнення поняття душі як "іскорки" Божественного Духа, яка й "запалює" життям кожну людину. За образним висловлюванням Арістотеля, релігія розуміє під душею те, "що робить тіло живим". Тобто релігія підкреслює, що душа — це окреслений індивідуальним людським існуванням дух, це те у внутрішньому світі людини, що створене Божественним Духом. Душа — це життєдайне джерело, що є сутністю внутрішнього світу людини.

Однак релігія розглядає людину не як просте Боже створіння, а як істоту, яка зуміла прийняти від Бога і розвинути у собі величезний божественний дар — творити, жити у процесі діяльності. Душа як внутрішнє джерело людського існування з необхідністю, як і все людське, потребує свободи, суверенності, незалежності. І тоді вона реалізується у прагненні вийти за межі внутрішнього світу людини, "вихлюпуючись" у вигляді сили, яка реально скеровує життя людини і суспільства. Ця сила окреслюється поняттям "духовності". Духовність у релігії розглядається як існування таких явищ, які потенційність духу перетворюють у реальність духотворчості. Прикладами релігійного уособлення явища духовності є віра у Бога, любов до Бога, надія на Бога. Це також божественна освяченість людини і всього людського честю, совістю, гідністю, відповідальністю, свободою тощо. Все, чим конкретно у своєму житті керується людина і що освячене Богом, у релігії називається духовністю.

Новий злет (і одночасно падіння) у розумінні духу, душі, духовності дає наука. Вона знаменна тим, що стосовно людського життя і людської діяльності (у системі відношення "людина — світ") намагається не тільки пояснити, задля чого людина діє, а й знайти бачення оптимального характеру, людської діяльності, пізнати те, що називається істиною. Отже, знайти те одкровення, яке лежить в основі єдності людини і світу. Істина в науці розглядається як дух, який спроможний докорінно змінити життя людини, здатний спрямувати її

Душевне життя і духовність людини

діяльність на шляху досягнення певної цілі, реалізації процесу наближення до заповітної мети.

Наука, подібно до релігії, займається обожнюванням. Проте Богом-Духом для неї виступає Істина. І ця істина-дух свою здатність сили, яка скеровує діяльність людини, реалізує через психічний стан та мислення конкретного людського індивіда, тобто через внутрішній стан кожної людини.

Тому конкретизацію істини в людській індивідуальності наука називає душею. При цьому душу наука розглядає як органічну єдність психічного стану людини (вивченням цього стану займається психологія) зі способом і характером раціонального пізнання дійсності тією чи іншою мірою. Така душа з необхідністю пов'язується з породженйям духовності як історично і логічно визначеного явища, яке й здійснює безпосередній вплив на людину, її життя зокрема та життя суспільства в цілому. У цьому аспекті ідеї, ідеали, а також освячені Істиною (а не Богом, як у релігії) поняття віри, надії, любові, честі, совісті, гідності, порядності, правди, добра, зла, щастя та ін. постають як конкретний прояв духовності.

Суспільне окреслення цих понять робить духовність строго визначеною, історично конкретною. Саме така позиція науки у поясненні явища духовності.

Однак, намагаючись бачити духовність як цілковито завершену систему, наука стає на шлях заперечення душі, веде до втрати людиною своєї індивідуальності. Наука штовхає духовність у "лабети" істини, прийнятної для всіх, тобто знання, яке відривається від конкретного змісту діяльності свого творця (людини) — науковця.

Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філософії передусім підкреслюється єдність духу, душі, духовності. За форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г. Скоровода — "світ — кільце"), яке складається з духу, душі, духовності. Це "кільце" не має ні початку, ні кінця. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу говорити про душу й духовність. Бачення душі неможливе без окреслення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність — основний чинник людської діяльності — є сенс вести мову тільки як про явище, що веде до нових вершин духу та душі.

Розділ III

У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість керуватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціональне в організації свого власного життя. Тому коли йдеться про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського життя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).

Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення понять "дух", "душа", "духовність".

Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне начало, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.

Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало.

Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини.

Духовність — це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства.

При цьому слід мати на увазі, що духовність — єдність об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності людського життя. А тому, залежно від історичних реалій, обставин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Але найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини. Звернемося до поширених прикладів.

Розглядаючи сучасну театральну прем'єру (наприклад, балет "Спартак") можемо констатувати, що на сцені немає жодного фізичного атома останнього століття до нашої ери.

Душевне життя і духовність людини

Уся наявна матеріальність безпосередньо належить до XX ст. Сцена, реквізит, актори, повітря, пил, електромагнітне поле тощо — безсумнівно сучасні. Лише за певного рівня розвитку духовності (театральної культури) глядач стає у певне відношення до подій, що відбувалися дві тисячі років тому. У таких випадках вважають, що спрацювала "духовність", адже артистам вдалося створити певний образ подій, які фізично не відбуваються тут і тепер.

Також виявлення духовності можемо спостерігати у творчості окремого вченого, інженера-конструктора. Математик взаємодіє з ідеальним трикутником, квадратом, хордою, гіпотенузою та ін., які нікому ніколи не траплялися, які визнаються неіснуючими реально, які принципово неможливо побудувати матеріально. Фізики вживають поняття "тіло, на яке діє лише одна сила або не діє жодної"; "абсолютно чорне тіло", "ідеальний газ" тощо, які визнають суто абстрактними об'єктами, що не можуть існувати у дійсності. Конструктор проектує двигун, який більше, ніж існуючі двигуни, має бути наближеним до двигуна з ідеальним коефіцієнтом корисної дії, що існує в уяві та ніколи не буде створений реально.

У наведених прикладах дії людей спонукає духовність.

Творча, сповнена духовності людина спроможна перетворити камінь на витвір мистецтва, дерево — на історичну пам'ятку, залізну руду — на залізничну колію, тобто зробити так, щоб природа існувала згідно з ідеями, які люди визнають як силу духу і як такі, до яких прагне душа.

Оскільки духовність визначають як здатність людської душі керуватися не тільки тілесним, а й духовним, духовність треба розуміти як таку властивість душі, що дає змогу людині ставити матеріальне в залежність від ідеального.

У різні епохи по-різному тлумачилося походження духу, душі та духовності. Залежно від способів теоретичного вирішення цієї проблеми мислителі поділялися на табори, школи, що дотримувалися протилежних поглядів. Однак, якщо увага мислителя зосереджується не на абсолютизації проблеми походження їх, а на дослідженні їхнього місця в суспільстві, житті окремої людини, виявленні специфіки їхнього формування та функціонування, здебільшого зникає підстава для протистояння науковців і богословів, матеріалістів і ідеалістів. Виникають засади для поєднання теоретичних

Розділ III

зусиль людей доброї волі для формування та утвердження нового злету духовності в суспільстві.

Теоретичне вирішення проблеми відповідності думки дійсності визначив свого часу видатний мислитель Б. Спіноза, який обґрунтував тезу, що такий збіг можливий лише тоді, коли існує єдність душі і тіла, протиставлення духовного і тілесного.

Факти засвідчують, що душа спроможна спричиняти такі зміни, які в матеріальній дійсності самі по собі без свідомо діючих людей не відбуваються (машини, витвори мистецтва, держава, політичні системи та ін.). Вона здатна впливати на формування, творення нової дійсності, виявляти себе реальною силою змін у світі. Конкретним проявом цієї реальної сили є взаємодія духовного і тілесного.

Перші протиставлення духовного і тілесного бачимо у світових релігіях. Саме релігія дає змогу усвідомити принципи їхньої єдності і відмінності, взаємозв'язку. Тілесне і духовне — дві протилежності, які своїм існуванням вносять у світ те, що виявилось як людське. Ця протилежність виявляється у здатності людини, протиставляючи духовне тілесному, вносити у своє ставлення до світу певне обмеження своєї тілесності, змінювати її через власне воління. Тому людське в людині демонструється передусім волею, а прикладом такого духовного звільнення можуть слугувати і релігійний аскетизм, і тілесні страждання як шлях до ідеалу.

Приклади ще повнішого протиставлення духовного і тілесного можна знайти, розглядаючи християнське тлумачення відношення тіла і душі. Наприклад, заперечення церквою самогубства обґрунтовується вченням про духовне начало тіла та боротьбу в ньому двох начал — добра і зла. У релігіях тіло взагалі виконує роль маріонетки сил зла.

Потрібно зазначити, що суть християнського віровчення визначають три ідеї: гріховності всього людського роду, що закладена первородним гріхом Адама і Єви; спасіння, яке необхідне кожній людині для продовження свого вічного, душевного життя; спокутування гріхів перед Богом, на шлях якого людство стало завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, що поєднав у собі божественну і людську природу.

Душевне життя і духовність людини

Особливість християнства як світової релігії порівняно з іншими системами визначається двома головними догматами: догматом Трійці (троїстості) та догматом боговтілення. Згідно з першим із них єдина божественна сутність є особистісним відношенням трьох іпостасей — Отця (безпочаткового першоначала), Сина (Логосу, тобто сенсу) і Святого Духа (животворного начала). Ці іпостасі не є максимами однієї безособової стихії (що, до речі, спостерігається в інших світових релігіях); вони зберігають особистісне існування, існують як такі, що не зливаються, саме як "неподільні особистості".

Другий догмат — про боговтілення — проводить ідею про те, що Ісус Христос поєднує в собі всю повноту як божественної, так і людської природи. При цьому він не є "посередником між земним і небесним планами буття", а виступає як абсолют, рівний двом іншим "ликам": "У ньому втілюється вся повнота Божества тілесно" (Послання апостола Павла до Колосян 2, 9).

Тіло людини, за християнським тлумаченням, постійно "тягне" людину "донизу", підштовхує до гріховності. Людина, що прожила хоча б один день, уже не є чистою. Звідси проповідь покаяння, духовного очищення від пристрастей, аскетичного заперечення світу. У християнському віровченні людська тілесність, яка є гріховною суттю, розуміється як брак божественності, який кожна людина повинна особисто здолати, йдучи до Бога. Шлях до цього лише один — плекати свою душу.

Саме теологічний поділ світу на тілесний і духовний, де духовне розглядається як остання причина тілесного, змін, які спостерігаються, створює світоглядне звільнення від повного рабства людини перед тілесністю.

Поширене в Європі уявлення про людину "як образ і подобу Бога", починаючи з XIX ст. змінюється на антропологізоване розуміння людини як тварини, що відрізняється від решти живих істот лише здатністю усвідомлювати. Людину передусім починають визначати як істоту, сутність діяльності якої виявляється саме в процесі свідомого суспільного буття. Визначеність поведінки людини виявляється за умови, що суспільні ідеали, норми, ідеї, мета, мрії виконують функцію спрямування дій окремої людини, тобто нематеріальне і надприродне є засадами її духовного світу. Там, де дії індивіда не

Розділ III

становлять суспільного сенсу, їх розглядають як вияв природного в людині.

Таким чином, ми можемо сформулювати такі два визначення, що характеризують відношення душі і тіла.

Тілесне — це природно організоване в людині.

Духовне — душевно організована соціальна визначеність людини.

При цьому підкреслимо доцільність такого тлумачення тільки при такому визначенні поняття "тіло": тіло — це форма існування тілесного.

Аналізуючи факти, що дають змогу виявити особливі ознаки людського способу буття, слід сказати про те, що, на відміну від тварини, дії тіла якої спричиняються власними потребами та зумовлюються інстинктами, конкретні форми дій тіла однієї людини можуть визначатися потребами інших людей, суспільства. Так, реальне живе (біологічне) тіло не може мати природної потреби цілу ніч розв'язувати математичні задачі, готуючись до майбутніх іспитів. Однак відомо, що школярі, студенти у період підготовки до іспитів часто присвячують ніч не сну чи дискотеці, а вивченню питань, які можуть бути в екзаменаційних білетах.

Тому, розглядаючи різновиди людської життєдіяльності, можна виділити факти існування таких видів діяльності, коли окрема людина виконує суспільно корисні, а не біологічно важливі дії, навіть якщо вони заперечують одна одну. Така неприродна властивість людини заперечувати "суспільним — біологічне", "духовним — тілесне" здається парадоксальною, якщо не брати до уваги, що людина — соціальна істота. За цим парадоксом приховується фундаментальна особливість соціальних відносин. У суспільстві окрема людина діє всупереч своїм бажанням, задовольняючи передусім "потреби" суспільства, а не свого тіла. Тобто людина діє духовно, через ідеї, плани, мрії. Суспільство, у свою чергу, характеризується реальним тілесним існуванням окремої людини.

Для того щоб розглядати духовне і тілесне без містифікації, необхідно послідовно звертатися саме до тієї сфери реальної дійсності, яка з необхідністю виявляє факт існування душі, тіла і духу. Згідно з традицією, започаткованою видатним німецьким філософом Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем (1770—1831), для цього послуговуються поняттям "діяльність".

Душевне життя і духовність людини

Людську діяльність треба розглядати як форму активного ставлення людини до навколишньої дійсності з метою її перетворення. Описуючи діяльність людини, виділяють такі загальні складові, без яких діяльність як реальний процес зміни форм навколишньої дійсності не може відбуватися: мета, предмет і засіб дій, певна форма процесу зміни предмета діяльності відповідними засобами.

Існують різні форми діяльності. Найзагальнішим вирізненням їх є поділ на тілесну і духовну діяльність.

Тілесна діяльність безпосередньо наочна як зміна навколишньої дійсності. Порівняння фактів, які можна спостерігати, дає підстави зробити висновок, що в тілесній діяльності людина реалізує своєрідне відношення до світу. Воно виявляється в тому, що людина, маючи якусь потребу, бажання, створює певну взаємодію між предметами, отримуючи в підсумку бажаний продукт. Отже, тілесне відношення до світу полягає у здатності людини предметно змінювати об'єктивно існуючу дійсність.

Своєрідність духовної діяльності полягає і в тому, що людина, критично ставлячись до власного досвіду, власних знань, змінює насамперед себе відповідно до власних мрій, ідеалів, цілей і мети.

Тому доцільним є такий висновок: діяльність душі полягає у самозміні людиною себе, а діяльність тіла — у зміні довкілля.

§ 2. Почуття, інтелект, воля. Ідеали в житті людини

Здатність людини реалізовуватися духовно зумовлює зміни уявлень людини, до яких насамперед належать плани майбутньої діяльності. Саме ці уявні плани майбутніх дій цілеспрямовують життя людини. Цілеспрямована діяльність людини являє собою таку специфічну силу природи, яка спроможна змінювати саму себе, ставати якісно новою обставиною дійсності, що спричиняє нові зміни у світі.

Оскільки здатність ставати новою обставиною дійсності повинна мати матеріалізоване існування, самозміна людини відбувається насамперед у формі чуттєвої діяльності. Чуттєвою діяльністю називають подразнення (зміни), що

Розділ III

відбуваються в органах чуття. До основних чуттєвих властивостей людини належать зір, слух, смак, нюх, дотик. Саме на основі чуттєвої діяльності виникають почуття людини.

Часто плутають поняття "почуття" й "емоція". Вони не тотожні між собою, оскільки основою емоцій є рефлекси, пов'язані з потребами організму, що мають біологічну природу. На відміну від емоцій, основою почуттів є суспільно сформоване ставлення людини до дійсності.

Емоціями називають реакції живого організму на вплив зовнішнього середовища, що спричиняються рефлексами.

Емоції можуть виникати як наслідок усіх видів чуттєвої діяльності. Емоції спостерігаються і у тварин. Інша справа — почуття. Вони з'являються тільки у людини.

Почуттями називають індивідуально-суспільно створену форму безпосереднього переживання людиною дійсності.

Почуття людини цілеспрямовано формуються в процесі виховання та історично змінюються навіть на принципово протилежні. Так, здатність бачити красу (естетичні почуття) є результатом естетичного виховання людини, яке здійснюється відповідно до певних історично даних уявлень суспільства про прекрасне. Тому одне коло людей красивим може визнавати такі форми тіла, які іншим людям здакугься огидними. Вам, очевидно, знайомі почуття любові й ненависті, поваги і зневаги. У своєму ставленні до інших людей і природи ми й виявляємо свої почуття.

Однак людина починає самозмінюватися не тільки завдяки почуттям. Самозміна відбувається і завдяки інтелектуальній діяльності. Для розкриття сутності інтелектуальної діяльності потрібно визначитися з поняттям "інтелект".

Інтелектом називають рівень здатності людини до мислення. При цьому мислення розуміється як процес цілеспрямованої зміни уявлень, який відбувається згідно з правилами і законами логіки.

Отже, поняття "інтелект" вживають для означення активного процесу мислення, який здатний перебудовувати, змінювати людину на якісно нову силу дійсності. Так, людина, володіючи знаннями законів хімічних перетворень, може виготовити матеріали, які не існують у природі.

Душевне життя і духовність людини

Вживаючи поняття інтелект, передусім розрізняють здатність душі відчувати і мислити. Інтелект розглядають як здатність душі створювати абстрактні поняття, яким у повному обсязі не відповідають ніякі предмети дійсності. Поняття "коло", "закон", "добро", "ідеал", "одиниця", "трикутник", "нуль" не мають матеріальних аналогів, але використовуються для пізнання властивостей реальних предметів. Так, одиниці міри дають змогу визначати реальні співвідношення розмірів, маси предметів; ідеальні геометричні фігури допомагають знаходити схожість між різними просторовими об'єктами; закони держави допомагають визначити правомірність суспільного покарання конкретних людей тощо. При цьому абстрактні поняття можуть порівнюватися, співвідноситися та поєднуватися між собою незалежно від чуттєво даної об'єктивної дійсності на підставі законів логіки. Тому людський інтелект здатен будувати образ неіснуючого, але можливого та бажаного світу.

Однак побудова людиною (за допомогою почуттів та інтелекту) образу майбутнього і шляхів його досягнення є насамперед духовним процесом. Це означає, що почуття й інтелект керовані. Те, що виявляє себе як здатність керувати почуттями й інтелектом, отримало назву "воля".

Воля (волевиявлення) — це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

Здатність мати волю принципово змінює дані природою можливості організму, дає змогу людині виявляти саме людські якості, що, як зазначено вище, можуть заперечувати природні потреби, бажання тіла.

Людина з розвиненою волею, здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків, "володіє собою". Імпульсивна, слабодуха, слабовольна людина, навпаки, часто-густо постає як свавільна, егоцентрична особа, що перетворюється на раба своїх тілесних бажань, конформіста, який легко впадає в залежність від людей, котрі вміють пов'язувати свої егоїстичні цілі з образами безпосереднього задоволення тілесних потреб. Мобілізацію, прояв, напруження волі розглядають як визначальну властивість людини цілеспрямовувати свою діяльність. Воля при цьому стає надприродним чинником внутрішнього спонукання людини до активної

Розділ III

дії згідно з ідеалом, що може не мати відповідника в існуючому світі. Це дає змогу людині змінювати цей світ на такий, що стає відповідним до бажаного ідеалу.

ідеал — це зразок (норма, прояв ідеального), згідно з яким людина (людність) визначає свою поведінку та способи життя за конкретних обставин.

Коли ми саме так визначаємо ідеал, то стає очевидним, що ідеали суттєво впливають на людське життя, стаючи його орієнтирами. За відсутності таких орієнтирів у людини виникає відчуття, що діяльність цілеспрямована неповністю, а тому залежить не від її волі.

Ідеал у своєму абсолютному формулюванні є уявленням про мету людського роду в цілому. Історично таке поняття ідеалу змінюється. Ідеал може бути суспільно-політичний — уявлення про досконалий суспільний лад; етичний — про досконалі моральні якості людини та досконалі взаємини між людьми; естетичний — про естетичну досконалість. Також існують інші ідеали, наприклад, індивідуальний, особистий, колективний тощо.

Найбільш поширеним є поняття соціального ідеалу.

Соціальний ідеал — це уявлення про досконале суспільне життя. Соціальний ідеал виникає в результаті невдоволення певних верств населення існуючим суспільним життям. Найбільш поширеною його формою є образ утопічного суспільства, що живе в абсолютній гармонії з природою, оскільки бере від неї тільки мінімум потрібного. Це суспільство існує реально у певному місці або існувало колись. У перших соціальних утопіях (Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли) дія відбувалася на загиблому материку чи невідомому острові. Значного поширення набули утопічні поняття "золотий вік", "рай", "комуністичне майбутнє".

Переорієнтація соціального ідеалу тільки на майбутнє відбулася в епоху Нового часу у зв'язку з розвитком наук про суспільство (історії, соціології, філософії, психології), поширенням еволюціоністського світогляду (під впливом дарвінізму). За ідеальний визнають такий стан суспільства, у якому немає негативних рис реальних суспільств, суперечностей між людьми, які виникають з поділу людей на гнобителів і пригноблених, ситих і голодних, можновладних і безправних, багатих і бідних та ін.

Душевне життя і духовність людини

Соціальні ідеали виконують позитивну функцію, яка полягає в тому, що, формуючи поняття ідеального суспільства, люди усвідомлюють реальні хиби існуючого людства, зосереджують свою увагу на подоланні їх, об'єднують творчі зусилля з метою розвитку суспільства. Слід усвідомлювати, що соціальний ідеал ніколи не реалізують у повному обсязі. Адже, хоча людина є носієм і добра, і зла, позитивного і негативного, морального і аморального, духовного і бездуховного, в ідеалі присутні лише позитивні риси. Саме тому реалізація ідеалу по суті неможлива, бо він завжди є абстрактною утопією.

Визначальний вплив на суспільство, людину мають етичні ідеали.

Етика — наука про систему норм і принципів, якою обґрунтовується ідеальна ієрархія соціальних цінностей (громадська відповідальність, патріотизм, співучасть тощо).

Етика — це діючий механізм забезпечення суспільної злагоди, узгодження суспільних і особистих інтересів, подолання крайнього індивідуалізму. Існують релігійні та світські системи етичних нормативів. Релігійні етичні вчення протиставляють світську мораль уявленням про існування ідеального "божественного закону". Такі вчення розглядають світську мораль або як недосконале втілення людьми божественного, або взагалі як антипод вищим моральним заповідям Бога. Світський ідеал етики обґрунтовується потребою людей до взаємодії, досягнення злагоди, а не протистояння. Взаєморозуміння, сприйняття поглядів інших, терпимість до інакомислення — ідеали, що стали основними принципами соціального буття, які протистоять хаосу тваринних потреб окремого індивіда. Визнаючи цінність ідеалу суспільного життя, спільної діяльності, етика проголошує право на автономність кожної людини, на захист її гідності, на її власну життєву позицію. Заперечується формальна одностайність, примусовий колективізм поряд із орієнтацією на поєднання зусиль різних індивідів задля досягнення спільної мети.

У процесі втілення ідеалу в життя виявляється його відносність. Вона полягає в тому, що в міру досягнення ідеалу вдосконалюються і конкретизуються уявлення людей про досконалість. Отже, змінюється зміст уявлення про певний ідеал, а мета його втілення стає новою проекцією майбутнього (відсувається на майбутнє).

Розділ III

§ 3. Честь, совість, гідність людини. Інтелігентність і порядність

Основою відношення людини до світу є визнана суспільством значущість ряду предметів та подій, що слугують певними суспільними взірцями, мірами, вимогами, ідеалами. До цього ряду належать честь, совість, гідність та ін.

Уявлення про гідність, честь, добро, совість, красу змістовно змінюються залежно від історичного часу, епохи, рівня розвитку культури, соціальності. При цьому слід пам'ятати, що честь, гідність, совість притаманні людині не тільки як певне чуттєво-емоційне переживання, яке супроводжує усвідомлення конкретних проявів їх. Їхнє емоційне наповнення зумовлюється тим, що вони є формами самоусвідомлення, тобто уявлення про конкретне ставлення оточення до особи. Істотна особливість таких уявлень полягає в тому, що вони впливають на самопочування людини у світі людей, зворушують почуття. Очевидно, що вам доводилося це відчувати.

Поняттям "гідність" визначається ставлення людини до самої себе і суспільства до неї як до визнаної цінності. Цим поняттям позначається сукупність уявлень про самоцінність особи, її соціальну рівність з іншими людьми, за допомогою яких визначають конкретну міру суспільної цінності людини. Уявлення про гідність виконують функцію регулятора людської поведінки: за будь-якої ситуації людина мусить поводитися так, щоб не втратити свого "обличчя".

Як невід'ємна риса свідомості і регулятивний принцип діяльності, гідність сприяє усвідомленню людиною свого місця в суспільстві, ідеалів, допомагає збагнути сенс власного існування..Гідність безпосередньо виявляється через усвідомлення свого суспільного значення, яке переживається відповідними почуттями, на противагу переживанню соціальної пригніченості.

Отже, гідність — це високе почуття і глибоке усвідомлення людиною (людністю) власної самоповаги.

Поняттям "честь" визначається ставлення людини до самої себе, а також ставлення до неї суспільства як до представника певної людності, групи.

Душевне життя і духовність людини

Поняття "честь" вказує на визнання належності особи до певної верстви, спільноти, риси якої притаманні окремій людині як представникові окремого кола людей. Така належність зумовлює дотримання особою певних зразків поведінки для підтримання своєї репутації, поваги до неї тієї спільноти, до якої вона себе відносить. Отже, усвідомлення честі виконує функцію самозбереження певної спільноти як певного якісного утворення.