11 страница. Свідомість і пізнання

Свідомість і пізнання

вона — прихильниця догматизму, зупинилася у своєму інтелектуальному розвитку;

• агностична (від грецького гносіс — знання й а — не), яка повністю або частково заперечує можливість пізнання світу.

Схематично складний і суперечливий процес пізнання (таким є і сам світ) можна подати так: пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби і, нарешті, завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці. Іншими словами, шлях пізнання прямує від чуттєво-предметного до абстрактно-опрацьованого думкою, мисленням знання, до визначення цього знання на предмет істинності чи хибності, а закінчується застосуванням знання в діяльності людини. Схематично його можна зобразити так:

Розділ IV

Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного світу (що стосується й решти форм пізнання) — це відтворення окремих властивостей речей об'єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові (світлові чи кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.

Сприйняття — цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов'язаних одне з одним відповідно до того, як пов'язані між собою властивості тієї чи іншої речі.

Уявлення виникають у людській голові на основі минулих впливів речей на людину, які збереглися в її пам'яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний "місток" між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням.

Як видно зі схеми, різновидами уявлення є уява — процес поєднання і перетворення уявлення в цілісну картину нових образів та фантазія — уява, що характеризується особливою силою і незвичністю уявлень та образів, що створюються.

До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення, належать такі форми:

• поняття — думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом;

• судження, тобто думка, що має вираження у формі розповідного речення, в якому щось стверджується про річ, явище, і яка є істинною або хибною. Тобто судження — це взаємозв'язок понять;

• умовивід є процесом мислення, в результаті якого з двох або кількох суджень виводиться нове судження.

Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв'язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення речей, їхніх властивостей та зв'язків.

Свідомість і пізнання

Схема має свої переваги й недоліки: переваги — у наочності, недоліки — у спрощенні. Але в процесі пізнання ми маємо чітко керуватися певними вимогами, принципами, без яких нам не здобути істинних знань. Такими принципами пізнання є:

• об'єктивність: об'єкт пізнання, тобто речі, природні та соціальні явища тощо існують поза людиною і незалежно від неї й самого процесу пізнання. Звідси і випливає вимога: речі та явища слід пізнавати об'єктивно, тобто такими, якими вони є; до отриманих результатів людина не може додавати нічого від себе, від своєї суб'єктивності, видавати бажане на дійсне;

• пізнаванність: людина є частиною природи, вона здатна адекватно, з достатньою повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Отже, не існує ніяких нездоланних перепон на шляху безкінечного руху людини до дедалі повнішого й вичерпнішого осягнення дійсності, світу;

• відображення, про що вже йшлося, є першою умовою і поясненням пізнання, бо за своєю сутністю пізнання є процесом відображення речей, явищ світу в мозку людини;

• визначальна роль практики, яка є основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істинності, моментом людської діяльності, доцільної за своєю сутністю;

• творча активність суб'єкта в пізнанні: освоєння людиною світу охоплює не лише відображальну діяльність, пов'язану з отриманням інформації про світ і про себе, а й різноманітні форми творчості, діяльність, спрямовану на ідеальне конструювання та проектування нових реальностей "іншої природи", "світу культури".

Дотримуючись зазначених принципів, ідучи "сходинками" чуттєвого та раціонального пізнання, ми отримуємо в підсумку знання емпіричні (досвідні) та теоретичні.

На емпіричному рівні ставиться завдання отримати необхідні практичні дані про окремі властивості й відношення речей, явищ світу, відповідно впорядкувати, систематизувати та описати їх. Для теоретичного рівня характерні поглиблений аналіз емпіричних даних, проникнення в сутність явищ, що вивчаються, пізнання причинно-наслідкових зв'язків, внутрішніх тенденцій розвитку, відкриття законів.

На завершення цієї теми можна навести думку відомого англійського мислителя Ф. Бекона, який порівнював емпірика з працелюбною мурашкою, котра невтомно збирає та складає на купу факти, беручи їх "усі підряд", але не в змозі

Розділ IV

встановити закономірні зв'язки речей, явищ, процесів, та з працелюбною бджолою, яка збирає нектар з різних квітів, переробляє його і створює солодкий мед. Саме останню він образно вважав тим, що має наслідувати справжній філософ, учений і загалом кожна мисляча людина.

Будь-яка пізнавальна активність, як ми спробували встановити, в кінцевому підсумку спрямована на задоволення матеріальних та духовних потреб людей і пов'язана, прямо чи опосередковано, з доцільною практичною діяльністю. Тому процес пізнання є не чим іншим, як взаємодією суб'єкта пізнання з об'єктом пізнання.

Особливості цього процесу розкриваються через відповіді на низку запитань, які в історії світоглядної культури отримали назву проблеми пізнання. Серед цих проблем особливим є питання про те, хто і що пізнає, а також те, які взаємовідносини між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається, тобто проблема суб'єкта і об'єкта пізнання.

Під суб'єктом пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, націю, суспільство, в певному відношенні — людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.

Але людина має різний рівень розвитку й історично, й у віковому, освітньому, професійному, інтелектуальному, психологічному відношеннях. Історія свідчить, що доти, поки досвід людства не був достатньо багатим, знання про світ було обмежене сферою, яка нині називається буденною, емпіричною (досвідною). У стародавньому суспільстві пізнання, по суті, завершувалося знаннями, які ми називаємо міфотворчістю, тобто знання мало переважно не пояснювальний, не прогнозуючий, а констатуючий, вказівний характер. Основною причиною цього був суб'єкт пізнання, зокрема брак досвіду людини і людства, яке перебувало на світанку свого земного існування.

У міру розвитку людини, людства конкретний споглядальний буденний характер діяльності суб'єкта поступово переростає в процес переважання в пізнанні пояснення (це ми бачимо в релігійному світогляді), а потім підноситься до рівня системи знань, у яких відбувалось і міфологічне констатування фактів, і релігійне пояснення, і утворення нової сфери функціонування знання — визнання сили людського пізнання, вибір оптимальних

Свідомість і пізнання

шляхів пізнання і перетворення дійсності. Це вже є досягнення суб'єктом рівня наукового освоєння дійсності.

Таким чином, суб'єкт (від латинського суб'єктус — той, що є основою) — поняття, яке виникло ще в античній філософії, але лише з XVII ст. почало вживатися в сучасному розумінні як протилежне об'єкту. Воно означає людину, якій протистоїть, протиставляється об'єкт і яка спрямовує на цей об'єкт своє пізнання або дію, — в цьому розумінні людина і виступає як "суб'єкт пізнання", "суб'єкт дії" тощо.

Проте активність пізнавального процесу вимірюється не тільки тим, хто є суб'єктом пізнання, а й існуванням об'єкта пізнання, особливо взаємозв'язком між суб'єктом і об'єктом. При цьому під об'єктом (від латинського об'єктум — предмет, річ) ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Але тут знову виникає проблема.

Річ у тому, що людина намагається пізнати все у світі. І це є її природним прагненням. Однак природною є і міра можливостей людини, яка обмежує коло того, що вона здатна пізнавати, адже "пізнаючи все" можна не "пізнати нічого". З одного боку, людина обмежує це свідомо, а з іншого — це обмеження існує природно, об'єктивно. Тому можна сказати, що в принципі, з точки зору перспективи, об'єктом пізнання може виступати весь світ як все суще, що є в людині й поза нею. Однак реально об'єктом пізнання стає лише те, з чим безпосередньо, завдяки органам чуття та мисленню, має справу людина. Або ж коли посередником стають різні технічні засоби, технології, форми та методи наукового пізнання.

І нарешті, ще одна теза: суб'єкт і об'єкт пізнання перебувають в органічному взаємозв'язку, взаємовідношенні — сутність їхньої взаємодії можна відобразити також формулою: без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта. Пізнання не може відбутися, якщо немає кому пізнавати і немає що пізнавати. Активність виходить від суб'єкта, який обирає об'єкт, взаємодіє з ним задля пізнання його сутності, досягнення істини.

§ 6. Розуміння істини. Істина та її критерії

Коли філософа запитують, що таке істина, то часто він відповідає: "Запитайте щось простіше...". Гумористи інколи саркастично говорять, що у суперечці народжується істина...

Розділ IV

за кількістю її учасників. Так, поняття істина є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загально-значуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання.

Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми підкреслюємо той незаперечний факт, що істина є не просто знанням, а знанням особливим.

Саме поняття істини встановлює відповідність між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збіг людських уявлень з об'єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як "істина" — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань навколишньому світу.

Істини бувають передусім емпіричними і теоретичними, а емпірика, як відомо, — це досвід. Саме з нього ми робимо висновок, що в собаки чотири ноги, а в людини — дві, що фізкультура сприяє здоров'ю, що суперечки з батьками чи керівниками псують настрій (а часом і кар'єру). Ці істини поверхові, вони не претендують на статус закону, можуть легко відкидатися за різних ситуацій.

Теоретичні істини відображаються в чітких формулюваннях закону, тобто відбивають не випадковий і поверховий, а глибинний зв'язок речей.

Але розуміння істини можливе лише через розкриття основних ознак, особливостей істини, до яких належать об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність, здатність виявлятися завдяки певному ряду критеріїв. Схематично це можна зобразити так:

Свідомість і пізнання

Об'єктивність істини полягає в тому, що вона існує незалежно від свідомості людини. А це означає, що вона закладена, міститься в самому об'єкті пізнання. Саме там її шукає й знаходить суб'єкт. Об'єктивність істини виявляється в суб'єктивній формі, бо кожна людина бачить, пізнає світ по-своєму, а отже, у кожного — і свій результат.

Але людина не може пізнати все до кінця, тобто пізнання в завершеному вигляді не існує. У проблемі істини це проглядається як взаємозв'язок абсолютної і відносної істини.

Абсолютна істина — найбільш повне, всеохоплююче знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності.

Іншими словами, абсолютна істина є баченням речі, явища як завершеного процесу. Недосяжна в цьому розумінні, вона є лише метою (чи навіть ідеалом) людського пізнання.

Відносна істина — це неповне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності.

Діалектика абсолютної і відносної істини полягає в такому:

• абсолютна істина є сумою істин відносних на основі бачення і визначення взаємозв'язків, взаємодії відносних істин;

• абсолютна істина на певному етапі свого розвитку може перетворитися на відносну, тобто стати частковим, незавершеним знанням.

Яскравий приклад цього — класична механіка І. Ньютона, яка протягом майже трьох століть вважалась абсолютною істиною, але завдяки створеній А. Ейнштейном теорії відносності стала відносною істиною. Або ж учення Левкіпа — Демокріта — Епікура про атом як найпростішу, неподільну частинку, з якої складається як весь світ, так і людська душа, що на межі XIX—XX ст. спростоване відкриттям подільності атома.

Якщо ж будь-яку істину, отриману в процесі пізнання, вважати вічною, незмінною, раз і назавжди нам даною, то ми приходимо до догматизму (від латинського догма — думка, вчення), з якого починається занепад і навіть загибель науки, творчого пошуку. Догматизм оперує незмінними поняттями, формулами без врахування нових знань, конкретних умов місця і часу, тобто в даному разі вважає істину лише абсолютною, ігнорує конкретність істини (прикладом можуть бути релігійні догмати, марксизм у його сталінському варіанті та ін.).

Протилежним догматизму є релятивізм (від латинського релятивус — відносний) як учення про відносність, умовність,

Розділ IV

суб'єктивність людського пізнання. Вважаючи, що будь-яке знання є лише відносним, релятивізм заперечує об'єктивність істини, вважає, що в наших знаннях не відображається об'єктивна дійсність.

Ж.-Ж. Руссо, французький просвітитель, якось висловив думку, що "тисячі шляхів ведуть до помилкових думок, до істини — лише один". Тому в реальному процесі пізнання, складному й суперечливому, завжди є місце для заблудження (як еквівалент вживаються такі слова, як хиба, похибка, омана) — перекрученого, хибного усвідомлення дійсності, зумовленого в кожний даний момент обмеженістю наших знань та суспільно-історичної практики. Але заблудження слід відрізняти від брехні, як свідомого перекручення істини в інтересах групи людей чи спільнот, та від помилок, що виникають внаслідок неправильних дій.

Важливе значення у пізнанні має питання про критерій (мірило) істини, яке по-різному вирішується різними філософськими напрямами та школами. Виходячи із сучасного стану науки, зокрема філософії, можна виділити щонайменше три таких критерії.

• Практика як критерій істини. Теоретична діяльність, процес пізнання дійсності нерозривно пов'язані з практикою (історичним досвідом, життєдіяльністю всього людства). Рівнем розвитку практики (виробничої, соціально-історичної) зумовлюються обсяг і характер набутих знань. У єдності практики й теорії здійснюється діяльність — процес практичного і теоретичного освоєння дійсності.

Практика є абсолютним і відносним критерієм істини: абсолютність її полягає в тому, що всі знання здобуваються і перевіряються практикою; відносність — у тому, що не всі наукові істини перевіряються практикою, залежно від умов і можливостей.

• Доведеність знання або положення.

• Несуперечливість положень одне одному.

§ 7. Розуміння методу пізнання та закону

Метод (від грецького метод — буквально: шлях до чогось) — у найширшому значенні — спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність. Як засіб

Свідомість і пізнання

пізнання метод є способом відтворення мисленням речі, яка вивчається. Це — спосіб побудови і обґрунтування знання. До змісту методу входять низка прийомів, за допомогою яких людина пізнає чи практично освоює світ.

Так, на виробництві метод — це спосіб виготовлення речей, вирощування корисних рослин, тварин тощо. У науці метод — це спосіб досягнення нових результатів, наукових істин. Філософія протягом свого розвитку виробила загальний метод пізнання — діалектику, одну з найважливіших форм мислення.

Діалектика (від грецького — веду бесіду, розмірковую) у первісному значенні розумілась як мистецтво вести бесіду з метою спростування аргументів суперника і з'ясування змісту понять. Але вже від Платона її починають розуміти як метод пізнання ідей.

З чого виходить діалектика? По-перше, з принципу загального зв'язку — все поєднане з усім, світ — одне єдине велике ціле. По-друге, з принципу розвитку, про що мовилося в одному із попередніх розділів. Джерело розвитку діалектика вбачає у самих речах, усередині їх — у внутрішній суперечності, наявності внутрішніх протилежностей (тому розвиток є саморозвитком речей, явищ). Отже, на буденному рівні про її сутність можна сказати так — і те, й інше.

Протилежна діалектиці метафізика, навпаки, виходить із принципу ізольованості речей, явищ, із відсутності розвитку або визначення його як простого механічного переміщення чи як коловороту, джерелом якого є поштовх зовні (а звідси одразу виникає питання про автора першопоштовху, що приводить до ідеї Бога, Духа тощо). Отже, це підхід або те, або інше ("чи те, чи інше"), тобто однобічне мислення.

Крім метафізики, до альтернатив діалектики належать також такі філософські методи, як софістика, еклектика, "негативна діалектика", герменевтика як мистецтво тлумачення текстів та ін., про які власне йтиметься в курсі самої філософії.

Окрім філософських методів, у різних науках застосовуються спеціальні методи. Одні з них є загальнонауковими, застосовуються у всіх сферах знань (наприклад, метод моделювання, який нині набуває особливого значення, статистичний метод та багато інших). Інші є вузькоспеціальними і розраховані лише на вивчення певного об'єкта (метод мічених атомів, метод структурної лінгвістики тощо).

Розділ IV

Загальнонаукові методи поділяють на емпіричні та теоретичні. До перших належать спостереження, вимірювання, опис, експеримент. Спостереження — це пряма і безпосередня реєстрація подій, які спостерігає дослідник. Вимірювання — спостереження, яке фіксує не лише якісні характеристики речей і явищ, а і їхні кількісні показники. Експеримент (від латинського — проба, досвід) — один з основних методів наукового пізнання, який передбачає планомірне, усвідомлене проведення спостереження, створення організованого, штучного середовища з метою отримання нової, необхідної інформації.

До теоретичних методів пізнання належать: аналіз як розчленування речі на складові з метою їхнього вивчення у процесі мислення чи на практиці та синтез як протилежний процес. Про єдність їх образно писав Гегель: коли дитина ламає іграшку, прагнучи заглянути що там всередині, вона несвідомо здійснює аналіз, коли ж потім, боячись, що її сваритимуть батьки, намагається її знову зібрати — неусвідомлений процес синтезу.

До цих же методів належать індукція та дедукція як рух від окремого, особливого до загального, закономірного чи навпаки. Ф. Бекон вважав метод індукції єдино правильним для природничих наук. Відомий же детектив Шерлок Холмс, герой творів А. Конан-Дойля, вдавався лише до дедуктивного методу, будучи прихильником ідей французького філософа Р. Декарта.

Сходження від абстрактного до конкретного і навпаки — ще один із теоретичних методів пізнання. Вдаючись до абстракції, дослідник виділяє головне, сутнісне і відволікається від випадкового, неголовного у речі, явищі. За допомогою абстракцій утворюються наукові поняття (наприклад, "людина", "речовина" тощо).

Метод аналоги (від грецького — подібність) визначає подібність, відповідність, тобто те, що має однакове значення. Моделювання (речове чи математичне) є створенням аналога, тобто взірця, норми певної речі чи явища. Цей аналог потрібен для збереження й розширення знання про оригінал для його перетворення або управління ним. Ідеалізація є мисленим створенням об'єктів, які не існують у дійсності (наприклад, у математиці це точка, у фізиці — ідеальний газ чи абсолютно тверде тіло, у суспільстві — ідеальна

Свідомість і пізнання

держава, ідеальна сім'я та ін.). Звідси — виникнення особистих та суспільних ідеалів, про що йшлося в розділі "Душевне життя і духовність людини". До цих же методів належать формалізація, методи історичного і логічного та ін.

Вчення про методи пізнання вивчається методологією — розділом філософії. Реальним предметом методологічного аналізу є не вироблення універсального методу, бо такого методу взагалі не існує, а дослідження існуючих методів, пошуки нових, виявлення тенденцій та напрямів їхнього розвитку, а також проблема взаємозв'язку різних методів у науковому дослідженні.

Яка природа методів? Своїм генетичним корінням метод виходить із практичної діяльності. Прийоми практичних дій людини від самого початку мусили узгоджуватися із властивостями за законами дійсності, із логікою тих процесів, з якими людина мала справу.

І, пізнаючи ці процеси, людина відкриває для себе досить важливу властивість існування світу: у зв'язках і відношеннях є багато чого стійкого, незмінного, повторюваного та необхідного. Ця властивість отримала назву "закон".

Отже, закон у найбільш загальній, абстрактній формі — поняття, яке відображає необхідне, суттєве, стійке, повторюване у тих чи інших явищах дійсності.

Таке розуміння поняття закону показує, що у світі, незалежно від свідомості людини, тобто об'єктивно, існує закономірність, відображення якої відбувається суб'єктивно і визначається поняттям "закон". Людина ж відкриває закони, наприклад, природи, остільки, оскільки вона змогла своєю свідомістю охопити необхідні, стійкі, повторювані зв'язки і відносини. І. Ньютон, пізнавши цілісність механістичної картини світу, відобразив її суб'єктивно, побачивши окрему грань — земне тяжіння. Але закони Ньютона "працюють" і тепер, бо це суб'єктивне відображення максимально близьке до свого прообразу.

Людина відкриває закони не тільки "першої" природи, в якій вона виникла. Людина часто творить закономірності "другої" природи, тобто того, що вона створила сама. Діяльність людини зумовлює виникнення ряду закономірностей суспільного розвитку і тих відносин, які складаються у певному суспільстві. Загальновідомо, що без праці, трудової діяльності

Розділ IV

людини як закономірності не може існувати суспільство.

Закон відображає одну зі сторін сутності, пізнання якої в теорії збігається із переходом від емпіричних фактів до формулювання законів, за якими відбуваються процеси, що вивчаються.

Типи законів різноманітні. Одні з них відображають функціональний взаємозв'язок між властивостями речей (наприклад, закон взаємозв'язку маси та енергії), інші — взаємозв'язок між самими матеріальними об'єктами у великих за розміром системах (наприклад, закони електромагнітних та гравітаційних взаємодій), між самими системами або між різними станами чи стадіями розвитку систем (наприклад, закон зростання ентропії, закон переходу кількісних змін у якісні).

Закони розрізняються також за ступенем спільності та сфери дії. Окремі, або специфічні, закони відображають зв'язок між конкретними фізичними, хімічними або біологічними властивостями речей (згадайте відомі зі шкільного курсу закони фізики, хімії чи біології).

Загальні закони відображають взаємозв'язок між загальними властивостями, виявляються на всіх рівнях буття і вивчаються такими дисциплінами, як філософія, кібернетика та ін.

У природі закон реалізується несвідомо, в результаті об'єктивної взаємодії матеріальних тіл. У суспільстві всі соціальні закони реалізуються завдяки свідомій, цілеспрямованій діяльності людей, тобто завдяки суб'єктивному фактору. Реалізація законів залежить від наявності відповідних умов.

Саме в суспільстві виявляється активна законотворча діяльність людини, особливо у таких сферах, як право і мораль.

Таке розуміння поняття "закон" дає підстави зробити такий висновок. Поняття закону, його розуміння дає змогу людині, людству визначатися з тим загальнонеобхідним, важливим у їхньому житті, що, з одного боку, відбувається завдяки об'єктивним процесам, а з іншого — завдяки послідовній, цілеспрямованій діяльності самих людей. Іншими словами, поняття закону відтіняє межі можливого і неможливого в житті та діяльності людей.

Свідомість і пізнання

Що прочитати?

Барсков А. Г. Научный метод познаний: возможности и иллюзии. — M., 1994.

Варді А. Ф. Загадковий світ людини. — К., 1988.

Гурьев Д. В. Загадки происхождения сознания. — M., 1986.

Загадка человеческого понимания. — M., 1991.

Ильин В. В. Теория познания: Введение. Общие проблемы. — М., 1994.

Кон И. С. В поисках себя. Личность и ее самосознание. — М., 1984.

Лой А. Н. Сознание как предмет теории познания. — К., 1988.

Марков Б. В. Разум и сердце. — М., 1993.

Москвичев Л. Н. Знания о мире и мир знаний. — М., 1989.

Потебня А. А. Мысль и язык. — К., 1993.

Проблема сознания в современной западной философии. — М., 1989.

Рыбаков Н.С. Факт. Бытие. Познание. — М., 1994.

Спиркин А. С. Сознание и самосознание. — М., 1972.

Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1989.

Запитання для самоконтролю

1. У чому виявляється "вторинність" свідомості, її залежність від матерії?

2. Чи можна зрозуміти природу свідомості, якщо вивчати лише мозок людини?

3. Як ви розумієте співвідношення відображення і свідомості?

4. Як ви зрозуміли природу ідеального?

5. Чому трудову діяльність і людське спілкування вважають необхідними передумовами свідомості?

6. Яка структура свідомості?

7. Як пов'язані між собою свідомість і самосвідомість?

8. Чи може людина обмежуватися лише чуттєвим пізнанням? Обґрунтуйте свою відповідь.

9. Як співвідносяться мова і мислення?

Розділ IV

10. Що таке суспільна свідомість і яка її структура?

11. Що таке істина, які її ознаки і критерії?

12. У чому сутність заблудження?

13. Як ви розумієте поняття "метод"? Яка його роль у пізнанні?

14. Чи існують закони в самому світі?

Дискусійні питання

1. Чи справедливе положення про те, що свідомість не тільки відображає світ, а й створює його?

2. У чому ви вбачаєте складність вирішення проблеми свідомості?

3. "Знання — це сила", — вважав Ф. Бекон. Поясніть, як ви це розумієте.

4. Які функції свідомості необхідні у житті людини?

5. Чи завжди свідомість є регулятором нашої поведінки?

6. Що, на вашу думку, є складнішим — пізнання "Я", тобто себе (самопізнання), чи пізнання світу?

7. Як ви зрозуміли ланцюжок таких понять: "свідомість" —> "пізнання" —> "знання"?

8. Які прояви несвідомого знайомі вам з власного досвіду? У яких формах проявляє себе несвідоме?

9. На вашу думку, двомовність (чи багатомовність) — це позитивне чи негативне для людини явище?

10. Чим небезпечна для суспільства стихія несвідомого?

Словник

Абстракція — мислене виділення істотних, суттєвих властивостей речей і явищ та відокремлення їх від неістотних, другорядних. За допомогою абстрагування формулюються наукові поняття. Протилежністю є конкретне — існуюче реально, предметне визначення всіх сторін і зв'язків речі, її властивостей.

Відображення — всезагальна властивість матерії, яка полягає у відтворенні ознак, властивостей і відносин відображуваного об'єкта. Здатність до відображення, його характер

Свідомість і пізнання

залежать від рівня організації матерії, про що йшлося у тексті розділу (згадаймо: подразливість — чутливість — психіка — свідомість. Остання властива лише людині).

Догматизм — сприйняття певного вчення чи положення як вічної (абсолютної) істини, як догми, тобто положення, яке приймається без досвідного обґрунтування і практичної перевірки, на віру. Там, де наявний догматизм, закінчується наука.