4 страница. Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею (у міфології і язичництві)

Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею (у міфології і язичництві), або волею Бога (у християнстві й ісламі), або детермінізмом — замкнутою системою, де кожна наступна подія жорстко зв'язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору, оскільки немає альтернативи.

Це властиво також для астрології та інших окультних наук минулого й сьогодення, для різноманітних соціальних утопій і антиутопій, відображених у творах письменників А. Платонова, Дж. Оруелла,

О. Хакслі та ін.

Водночас варто зазначити, що ігнорування природної, історичної та іншої необхідності може спричинити лише свавілля і вседозволеність, анархію та хаос, що взагалі виключає свободу.

Свобода — дійсно "солодке" слово. Воно походить із санскриту і означає "улюблений" (згадаймо: "Живи вільно або помри..."). Відомо кілька моделей взаємовідносин особи і суспільства щодо свободи та її атрибутів:

Розділ I

• найчастіше це прояв боротьби за свободу, коли людина вступає у відкритий, часто непримиренний конфлікт із суспільством, прагнучи досягти своєї мети за будь-яку ціну. Це шлях не лише важкий, а й небезпечний;

• це втеча від світу, коли людина, яка не може здобути свободу серед людей, утікає в монастир, у скит, у себе, у свій "світ", щоб там мати свободу самореалізації;

• здебільшого людина адаптується до світу, жертвуючи чимось у своєму прагненні отримати свободу, йдучи у добровільну підлеглість аби здобути новий рівень свободи у модифікованій формі;

• можливий також варіант певного збігу інтересів особистості й суспільства в набутті свободи, що має прояви в країнах з розвинутими формами демократії.

Отже, свобода — це найскладніший і глибоко суперечливий феномен життя людини та суспільства.

Відповідальність як протилежне свободі — це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з погляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні, — це і є питання про особисту відповідальність.

Отже, відповідальність є відповідність моральної діяльності людини її обов'язку, що розглядається з погляду можливостей особистості. Вона охоплює такі питання:

• чи може людина виконувати висунуті до неї вимоги?

• якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги?

• якими є межі її діяльнісних здібностей?

• чи має людина відповідати за результати, досягнення яких від неї вимагається, та за наслідки своїх дій, які зазнали впливу зовнішніх обставин?

• чи може людина передбачити ці наслідки?

Проблема відповідальності в кінцевому підсумку є питанням про реальну моральну свободу людини, яка повною мірою може здійснюватися лише з гармонійним розвитком усіх її здібностей. Очевидно, у вас уже сформувалося своє ставлення до цих проблем, адже ви на порозі дорослості.

Феномен людського життя

§ 7. Повнота життя і щастя

Від самооцінки людиною свого життя залежить розуміння нею його повноти, а саме розуміння — від уміння цінувати кожну мить, сповнюючи життя діяльністю, роздумами, враженнями.

Чим розвиненішою є людина, чим ширше коло її інтересів та вмінь, чим різноманітніша її діяльність, тим багатше й повнокровніше її життя. Воно буде наповненим, якщо людина має чимало друзів, знайомих, через яких вона пізнає себе. Повнота життя визначається вмінням людини цінувати кожний день, годину, мить, адже вони, як і життя в цілому, неповторні.

Нерідко ми оцінюємо життя людини, його якість згідно з тим, чим вона володіє у житті, що вона має. І при цьому виникає одвічне філософське питання — що головне в житті: мати чи вміти? Бути чи мати? Залежно від відповіді на нього перед нами або людина-споживач, або людина-творець. Більшість мислителів як минулого, так і сучасності вважають, що набагато важливіше вміти, ніж мати, оскільки вміння супроводжує людину завжди. Так, давньогрецький мислитель Сократ з цього приводу сказав, що у світі є багато речей, які мені не потрібні; Діоген так само афористично і мудро зауважив: усе своє ношу з собою. Німецький мислитель А. Шопенгауер також підкреслював, що люди в тисячу разів більше дбають про наживання собі багатства, ніж про освіту розуму і серця, хоча для нашого щастя те, що є в людині, набагато важливіше за те, що є в людини.

Ще одне одвічне питання, відповідь на яке людина прагне дати з моменту свого виникнення, питання про людське щастя. Мабуть, скільки людей робили спробу визначити цей феномен, стільки було й можливих варіантів відповідей, бо кожна людина розуміє щастя по-своєму.

Так, одні роблять досить песимістичний (а це, згадаймо, світоглядний принцип) висновок, що щастя взагалі не існує, що це — міраж або казкова жарптиця, за якою женеться людина і яку ніколи не впіймає; інші, продовжуючи цю думку, вважають, що людина бачить своє щастя тільки в тому, чого в неї немає; треті, виходячи з альтернативи, що людина може бути щасливою або нещасливою, стверджують, що щастя

Розділ II

полягає в тому, що немає нещастя. Часто можна почути ще й таку думку, що людське щастя не залежить від особистих якостей, що воно визначається фатумом, долею чи фортуною... Проте в будь-якому разі щастя не є задоволенням своїх потреб і бажань. Це, мабуть, найбільше задоволення самим життям, здійснення свого призначення, досягнення життєвої мети. Люди по-різному розуміють свої життєві цілі, а звідси їхні уявлення про щастя мають індивідуальний характер.

Виходячи з соціального досвіду поколінь, можна рекомендувати певні "рецепти" для досягнення щастя, як треба (чи не треба) дивитися на навколишній світ, щоб бути щасливим.

• Передусім "не пиляйте тирсу", "не жуйте погане", бо песимізм створює "нещасливий світ". Іншими словами, не шкодуйте за тим, чого немає, і радійте тому, що є.

• Не висувайте до життя надмірно ідеалізованих вимог. Нічого ідеального в житті немає. Якщо ви вимагаєте, щоб у житті "все було ідеальним", ви готуєте свою загибель. Лише сприймаючи світ таким, яким він є, тобто недосконалим, неідеальним, можна прагнути поліпшити його, знаходити радість у самому процесі його удосконалення.

• Якщо ви хочете бути щасливим, не хапайтесь істерично за скороминуще. Не можна жити днем учорашнім; минуле треба пам'ятати, а майбутнім — жити.

• Якщо ви зосереджуватиметеся тільки на своєму "Я", то всі дрібниці, що стосуються вас, перетворюватимуться у ваших очах на величезні проблеми і стануть "закривати небо". Тому відволікайтесь від свого "Я", розширюйте коло своїх інтересів, охоплюючи найрізноманітніші сфери.

• Спокійно і з гідністю сприймайте самого себе. Кожна людина заслуговує на розуміння, співчуття, повагу. Тому варто прийняти себе як кожного іншого, виявити до себе повагу, відповідальність, турботу, адже сприйняття себе є умовою любові до інших.

Чи не так?

Феномен людського життя

Що прочитати?

Андреев Ю. А. Три кита здоровья. — M., 1991.

Варді А.Ф. Загадковий світ людини. — К., 1988.

Жизнь после смерти. — M., 1991.

Новіков Б.В. Творчість як спосіб здійснення гуманізму. — К., 1998.

Пекеліс В. Як знайти себе. — К., 1991.

Франкл В. Человек в поисках смысла... — M., 1990.

Человек как философская проблема: Восток — Запад. — М., 1991.

Человек. Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии: Древний мир — эпоха Просвещения. — М., 1991.

Человек. Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии: XIX век. — М., 1995.

Запитання для самоконтролю

1. Як розуміти тезу, що людина є більше, ніж вона про себе знає?

2. Як можна довести або спростувати думку про те, що людина — космічний феномен?

3. Що таке соціальне середовище і яка його роль у формуванні людини?

4. Порівняйте за змістом поняття "людина", "індивід", "індивідуальність", "особистість".

5. У чому полягають сенс і мета людського життя? Чи є у вас мета життя?

б Чи згодні ви, що людина є найвищою цінністю? Обґрунтуйте свою відповідь.

7. Які різновиди творчої діяльності вам відомі? Якому з них ви віддаєте перевагу?

8. У чому полягає та в чому проявляється багатовимірність людської свободи?

9. Що означає поняття "відповідальність"? Якою є роль відповідальності в осягненні й здійсненні людського життя?

10. У чому ви вбачаєте щастя власного життя?

Розділ I

Дискусійні питання

1. Французький художник Гоген одну зі своїх картин назвав так: "Звідкіля ми? Хто ми? Куди йдемо?" Які світоглядні питання містяться у цій назві?

2. Як ви розумієте народну мудрість: "Молода людина ще "буде", людина середніх років — "є", стара людина — вже "стала"?

3. Чи можна, на вашу думку, вимірювати життя людини тільки прожитими роками?

4. Якому з наведених нижче визначень людини ви надаєте перевагу:

"Людина — істота біологічна і соціальна";

"Людина — істота біосоціальна"?

5. Життя буває коротке, проте плідне, бурхливе, насичене справами, і довге, але сіре, одноманітне і безплідне. Якому з них ви надаєте перевагу?

6. До чого ви прагнете у житті і як уявляєте свій життєвий шлях?

7. Спробуйте дати собі відповідь на запитання: "Якою я уявляю собі ідеальну людину?"

8. Ще з давніх часів мислителі роздумували над питаннями, що є зовнішньою і внутрішньою красою людини. Чому ви надаєте перевагу — зовнішній чи внутрішній красі?

9. Чому як минуле, так і майбутнє людства мають гіпотетичний характер?

10. Як ви розумієте безсмертя людини? Чи ви будете прагнути досягти безсмертя?

Словник

Абсолют — вічна, незмінна, нескінченна першооснова Всесвіту. Відображає повну і завершену досконалість якоїсь речі, явища. Найчастіше властивості абсолюту приписуються Богу, духу, ідеї, розуму, обов'язку, волі тощо. Абсолютність якостей цих об'єктів не залежить від суб'єктивного сприйняття людиною.

Гіпотетичне — можливе, гадане, правдоподібне; сумнівне, домислене, припущене (від гіпотези — наукового положення,

Феномен людського життя

висновку, що пояснює ті чи інші явища дійсності на основі припущення).

Егоїзм — морально-етичний принцип, за яким людина віддає перевагу власним інтересам, нехтуючи інтересами інших людей.

Емпіризм — напрям у філософії, який єдиним джерелом пізнання вважає чуттєве сприймання (тобто свідчення органів чуття людини) і досвід, а значення теоретичних узагальнень і логічного мислення недооцінює або зовсім заперечує. Іншими словами, схильність до практичної діяльності на шкоду теоретичним узагальненням.

Індивід (або індивідуум) — окрема людина у єдності природних та соціальних особливостей, на відміну від групи, колективу, будь-якої людської спільноти та суспільства.

Індивідуальність — сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної людини; що відрізняють її від інших індивідів. Неповторне, унікальне, інтимне в людині.

Карма — закон моральної відплати, за яким сума здійснених людиною вчинків (включно з думками) визначає характер її нового народження та подальшого існування. Невидима і невблаганна сила, яка визначає в буддизмі благополуччя чи неблагополуччя умов існування, стать, строки життя, соціальний стан людини тощо.

Особистість — поняття, яке визначає людину в єдності її індивідуальних здібностей і соціальних функцій. Це людина зі своїми соціально зумовленими, індивідуально вираженими якостями: інтелектуальними, вольовими, емоційними. Конкретна людина з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки та ін.

Раціоналізм — напрям у теорії пізнання, який, на противагу емпіризмові, вважає розум єдиним джерелом і критерієм пізнання. У буденному розумінні — розсудливе ставлення до життя, розсудливість у вчинках.

Соціальне — пов'язане з життям і стосунками людей у суспільстві; суспільне, породжене умовами суспільного життя, певного середовища, ладу. Існує у тому чи іншому суспільстві.

Розділ I

Сутність — у філософії головне, визначальне у речі, явищі, що зумовлене глибинними зв'язками й законами розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення. Отже, це найголовніше, основне, істотне в речі, явищі — це її суть, зміст.

Феномен — унікальне, неповторне явище, подія тощо. У нашому випадку — унікальність людини, її неповторність, відмінність від інших живих істот.

Світ та особливості його існування

Усвідомлюючи та чуттєво відчуваючи себе як певну особистість, щось відмінне від усього іншого, як неповторне та унікальне існування, кожна окрема людина з необхідністю постає перед розв'язанням питання: "Від чого саме вона відмінна?". Досвід засвідчує, що найбільш поширений варіант відповіді буде: "Від світу!"

Розділ II

§ 1. Поняття світу

У разі здійснення спроби знайти просту та усім давно відому відповідь на запитання, що таке світ, ми зі здивуванням виявляємо, що це досить складна проблема. Кожна пересічна людина визначає себе за допомогою поняття "світ", проте здебільшого не завжди усвідомлює смисл та значення цього поняття.

У повсякденному спілкуванні ми досить часто вживаємо словосполучення: "увесь білий світ", "на чому тільки той світ стоїть", "неблизький (далекий) світ", "цей світ", "той світ", "світ неба", "перевернутий світ", "символічний світ" та ін. І хоча зміст наведених виразів може бути відмінним у різних випадках, люди розуміють, про що йдеться, це розуміння всього сущого як незалежного від людини, в якому розгортається людське життя. Вирази "той світ", "цей світ", "символічний світ" виявляють, що мова може йти про різні світи при обов'язковій наявності там людини.

Отже, визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина — світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.

Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини".

Тому найпростіше визначення поняття "світ" можна навести таке: Світ — це все суще, що є в людині та поза нею.

Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття "світ" насамперед використовується через протиставлення "людина в світі — світ у людині". Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені "Я" і "не-Я". При цьому під "Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під "не-Я" — довкілля, яке безпосередньо чи опосередковано "обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини.

Світ та особливості його існування

Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. Детальний аналіз поняття "світогляд" буде зроблено нами у заключному розділі. Однак підійти до узагальненого поняття світогляду ми зможемо, тільки конкретизувавши поняття "світ".

В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Гідросфера", "Літосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ — це все те, що "висвічується" людині (чи протистоїть), і водночас усе те, у чому "висвічується" людина, тобто самореалізується.

Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання об'єктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення — будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ з'являється людині як творіння її (людського) розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини? Той світ ми позначаємо поняттям "природа". Він існував і існуватиме об'єктивно, тобто незалежно від людини.

§ 2. Людина і Космос, Всесвіт і Земля

Говорячи про об'єктивний характер відношення "людина — світ", потрібно підкреслити, що у цьому відношенні є свій, неповторний порядок, який визначають за допомогою окремого поняття космос.

Розділ II

Вперше поняття "космос" у значенні виміру порядку і спрямованості світових подій, взаємопов'язаності їх на різних рівнях, було вжито в античній Греції. Своє оригінальне вчення про співвідношення "людина — космос" створив видатний український мислитель Г.С. Сковорода.

Згідно з уявленнями Г.С. Сковороди весь світ складається з "макрокосму" (природа), "мікрокосму" (людина) і "світу символів" (Біблія, тобто "Книга"). Кожен з цих світів має "дві натури" — зовнішню (тілесну) та внутрішню (духовну). Світ можна пізнати, вважав український мислитель, проте, щоб пізнати макрокосм, потрібно спочатку пізнати самого себе, оскільки закономірності макро- і мікрокосму єдині.

Сучасні тлумачення відношення "людина — космос" дещо відрізняються від уявлень наших попередників.

По-перше, це — порядок внутрішнього світу людини, космос душі, який тепер обмежують лише системою відношення "дух — душа — духовність". Про це відношення докладно йтиметься далі, а тут зазначимо таке. Поняття "космос внутрішнього світу людини" означає, що душевний порядок виявляється у здатності людини діяти самочинно, тобто починати існування певного стану речей не тільки у своїй душі, а й у "фізичному" світі. Саме за допомогою самочинного діяння людської душі люди отримали світ техносфери, який не існує в природі сам по собі. Літаки, підводні човни, космічні кораблі та багато іншого не можуть виникати та існувати без попереднього існування ідеї конструкції такого технічного знаряддя. А такі ідеї — це саме здобуток творчих поривань душі людини.

Душа людини постає як порядок, який, з одного боку, нам близький, а з іншого — далекий, незрозумілий і таємничий. Людина, і це трапляється часто, сама не відає, чому чинить саме так, а не інакше. Тобто люди часто не усвідомлюють сутності своїх вчинків, глибоко переживаючи за скоєне або за те, що вони повинні зробити, не маючи змоги відмовитися від небажаної дії. Ці факти наочно засвідчують, що космос внутрішнього світу має неусвідомлену впорядкованість. Тобто це "космос" (порядок), який ніхто не встановлював, але він може визначати певні послідовності.

По-друге, наступний рівень космічного існування — це світ Землі. Система відношення "людина — космос" виявляє,

Світ та особливості його існування

що під світом Землі, як правило, розуміються не тільки планетарні явища. У космічному порядку Земля виокремлюється тому, що вона пов'язується з існуванням на ній живих істот, серед яких чільне місце належить людям. Підкреслимо, що світовим порядком (космосом) існування людей є суспільство. Саме космос Землі виявляє, що суспільство є основним способом самореалізації людини, який полягає в конкретно-історичному порядку (читай — космічній організації), де головним законом є свідоме здійснення тих чи інших вчинків, тобто діяльність та спілкування людей у природно-культурному вимірі.

По-третє, космос — це організація порядку існування людини і Землі в уявно неоднозначному вимірі, який охоплюється поняттям Всесвіт. (Докладно про це поняття йтиметься далі.)

Отже, маємо всі підстави для висновку, що поняття "космос" дає можливість свідомості людини змінювати уявлення про відношення "людина — світ"; світ постає як упорядковане, системно організоване явище, а людина — центральна складова цієї впорядкованості, приклад самоорганізації.

Освячення світу думкою людини з необхідністю спирається на визначення у космосі не тільки порядку, а й реальних масштабів людського існування, зокрема світу в цілому. Спроби такого визначення безпосередньо пов'язані з усвідомленням відмінностей розуміння варіантів співвідношення понять "Всесвіт" і "Земля", розкриттям особливостей змісту того, що ці поняття відображають.

Цілком імовірно, що поняття Всесвіт своїм походженням сягає міфологічних та релігійних уявлень. Річ у тім, що ідея Бога як творця світу передусім спирається на невисловлену констатацію наявності відмінності між місцями існування людини і Бога. Місце існування людини — світ Землі, а Бог існує в іншому, позаземному світі. І, можливо, існуючи там, Бог створив не тільки світ Землі, а й багато інших світів. Саме тому творець світу охоплюється терміном "Всеcвіт".

Отже, Всесвіт — це поняття для означення існування світу, в якому все, що було, є і буде, перебуває у певному відношенні до людини. Це існування не обмежується ні простором, ні часом, ні різноманітністю форм, які світ здатен приймати. Єдине обмеження, з яким вимагає рахуватися це

Розділ II

поняття, — реальність існування, оскільки тільки до певного існування людина може мати те чи інше відношення.

У релігійних, наукових, філософських вченнях дано різні тлумачення Всесвіту.

Історично перші відомі нам уявлення про Всесвіт обмежувалися знанням найближчих до житла рік, озер, гір, лісів і найбільш помітних небесних тіл. Найімовірніше, саме від Піфагора набуло поширення уявлення про Землю як кулясте тіло. Арістотель першим висловив ідею про наявність над Землею "кришталевого купола", на якому тримаються зірки, та поставив Землю у центр Всесвіту. Приблизно через 500 років грецький астроном Птолемей створив першу математично обчислену модель Всесвіту, згідно з якою Земля є нерухомим центром, а планети і Сонце рухаються навколо нього. Модель Всесвіту Птолемея тривалий час вважалась абсолютною істиною. Докази її спростування навів М. Коперник (1473—1543), який довів, що Земля рухається навколо Сонця (і навколо своєї осі), а не навпаки. Виникло поняття Сонячна система. Коперникова "революція" XVI ст. поклала початок бурхливому розвитку нових уявлень про будову Всесвіту на засадах визнання того, що сонячна система є не всім Всесвітом, а лише його частиною. Стало зрозумілим, що зірки знаходяться від нас на відстанях, які у багато разів перевищують відстані між планетами Сонячної системи. Проте технічні засоби для здійснення наукових спостережень у ті історичні часи не давали змоги визначити відстань навіть до найближчої зірки. У XVII—XVIII ст. вчення про Всесвіт було переважно зведене до астрономії планетної системи, тобто обмежене "околицею" тільки однієї зірки — Сонця.

Визначення відстані до найближчих від нас зірок та статистичні дослідження, спрямовані на пізнання будови різних зоряних систем, які нас оточують, відкрили нову сторінку в історії вивчення Всесвіту. Межі тієї частини Всесвіту, яка стала докладно вивчатися, "розкинулися" на відстані, які світло проходить за десятки і навіть сотні, тисячі років. Астрономи провели величезну роботу щодо вивчення нашої Галактики (народна назва Чумацький Шлях), тобто тієї зоряної системи, до якої як одна з її частинок входить Сонце. Тільки в 30-х роках XX ст. вчені встановили її розміри та новні особливості будови.

Світ та особливості його існування

З вивченням у 20-х роках XX ст. позагалактичної природи спіральних та еліптичних "туманностей", які виявилися іншими галактиками, з'явилося окреме поняття метагалактика — система галактик. До Метагалактики наша Галактика та її сусіди входять як окремі структурні одиниці. Сучасна астрономічна техніка дає змогу отримувати інформацію про галактики, відстань до яких сягає мільярди світлових років (радіогалактики та квазари). Ці та інші відомості стосовно Всесвіту відомі вам з курсу "Астрономія".

Для людини головним предметом осмислення у вченні про Всесвіт була і залишається планета Земля, яка належить до сонячної системи і є третьою за відстанню до Сонця. За часовими вимірами вік материкових порід Землі становить у середньому 4,6 млрд років.

За своєю загальною масою Земля — п'ята серед дев'яти великих планет Сонячної системи, за розмірами — найбільша з планет так званої земної групи. Більшість астрономів вважають, що вона утворилася завдяки гравітаційній конденсації речовини з протопланетної хмари.

Планета Земля має складну форму, що виникла під впливом спільної дії гравітації, відцентрових сил, а також сукупності рельєфоформуючих факторів. Наближено Землю порівнюють з кулею. Більш строго за форму Землі беруть рівневу поверхню гравітаційного потенціалу (геоїд), що майже збігається з поверхнею води в спокійному океані. Об'єм, обмежений цією поверхнею, вважають об'ємом Землі. Для розв'язання ряду задач з геофізики, геодезії тощо форму Землі ототожнюють з еліпсоїдом.

Земля, як і всі інші тіла, має власне гравітаційне поле. Силою тяжіння Землі визначається величина швидкості, якої треба надати тілам, щоб перетворити їх на штучні супутники. Земля має один великий природний супутник — Місяць.

Земля складається з концентричних оболонок, або геосфер, які змінюють одна одну по вертикалі і відрізняються між собою будовою, фізичними та хімічними властивостями. Розрізняють зовнішні оболонки — газову, або атмосферу, та водну, або гідросферу, і внутрішні — земну кору, мантію і ядро Землі.

Газова оболонка вкриває Землю суцільним шаром (на зразок "кришталевого купола" Арістотеля). Чітко виявленої

Розділ II

верхньої межі вона не має. Ознаки наявності атмосферних газів виявлено на висоті понад 1000 км.

Водна оболонка Землі, що складається переважно з океанів та морів (близько 94 % загального об'єму гідросфери), включає також ріки, озера, болота, льодовики, сніговий покрив, підземні води, хмари. У земних водах розчинені майже всі хімічні елементи. Води Світового океану відіграють визначальну роль у житті на Землі, зокрема, впливають на формування кліматичних зон, погоди, кругообіг хімічних елементів, беруть участь у геологічних процесах тощо.

З атмосферою і гідросферою межує верхня тверда оболонка Землі — земна кора. У земній корі зосереджена переважна частина родовищ корисних копалин.

Мантія Землі починається на глибині 2900 км. За сучасними даними, склад мантії подібний до складу кам'яних метеоритів — у ній переважають кисень, кремній, магній, залізо.

Ядро Землі має радіус близько 3500 км. Вирізняють зовнішнє ядро і внутрішнє ядро, або суб'ядро, радіусом 1300 км. Вважається, що речовина, з якої складається ядро, має переважно рідинний стан, тільки внутрішнє ядро має твердий стан речовини.

Надра Землі мають більшу температуру, ніж її поверхневі шари. Кліматичні (річні) коливання температури на поверхні Землі "відчутні" до глибини близько 20 м, а глибше температура підвищується винятково під впливом підземних процесів на 1° кожні 33 метри углиб. На території України геотермічний ступінь становить на Заході 34,5—37,5 м, а на Сході — 50—59 м. Головним джерелом внутрішнього тепла Землі є розпад радіоактивних елементів у її надрах.