5 страница. Отже, Землю ми бачимо як мізерну частинку Всесвіту, велич якої окреслюється наявністю Людини

Отже, Землю ми бачимо як мізерну частинку Всесвіту, велич якої окреслюється наявністю Людини.

§ 3. Поняття матеріального та ідеального

Людина сучасного суспільства досить часто і, як правило, не замислюючись, вживає такі словосполучення: "матеріальне життя", "матеріальні умови", "матеріальний стан", "ідеальний світ", "ідеальний характер", "ідеальні відносини",

Світ та особливості його існування

"ідеальне подружжя" тощо. У нашому суспільстві, мабуть, уже виникла культурно-історична звичка, згідно з якою під матеріальним розуміють те, що можна відчути, а під ідеальним — те, що можна собі лише уявити. Матеріальне найчастіше ототожнюють з природою, економічним життям суспільства, процесом виробництва, а ідеальне — з тим, що має бути. Такі уявлення про матеріальне й ідеальне містять ряд малоусвідомлених суперечностей, на які світоглядна культура вже давно звернула увагу. Зазначимо, що цей брак теоретичної культури у нашого народу можна визнати за одну із вагомих причин кризового стану суспільного розвитку і світоглядної культури 80—90-х років XX ст.

Проблема визначення поняття "матеріальне" має тривалу історію, яка пов'язана переважно з історичним поступом природознавства і філософії. Усвідомлення наявності цієї проблеми відбулося тому, що люди, аналізуючи своє життя, дійшли висновку про його залежність від навколишнього світу, тобто про свою залежність від першооснов світу в цілому.

Визначаючи ці основи та їхні властивості, люди з необхідністю поставили перед собою завдання виявити, що є первинним у властивості людини мати свідомість. Слід зазначити, що поняттям "первинне" позначають те, що є основою іншого, без чого це інше не може існувати і нині. Визначаючи це первинне, його почали називати субстанцією, а конкретно-чуттєвий прояв субстанції — матерією.

Найяскравіше історія розвитку поняття матерії виявляється в історико-філософському аспекті.

У стародавній філософії, яка спиралася на зародковий розвиток природознавства, матерія розглядалася як основа світу, яка ніким не створена і ніким не може бути знищена, яка не має ні початку, ні кінця у просторі й часі. Давньогрецький філософ Фалес (625—547 до н. е.) є одним із перших, хто вважав началом усіх речей, тобто матерією, конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. Учень і послідовник Фалеса Анаксімандр першим в античній філософії дійшов до категоріального визначення матерії, назвавши її "алейроном". Алейрон, за Анаксімандром, — це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі. Античний філософ Геракліт пов'язує поняття

Розділ II

матерії з поняттям логос, що у нього означає загальний закон буття, основу світу. Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до бачення начала всього існуючого у вогні. Все існуюче, зазначає Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Значним етапом у розвитку вчення про матерію була антична атомістична філософія, яку започаткували такі мислителі, як Левкіп (бл. 500—440 до н. е.) і Демокріт (460— 370 до н. е.). Під матерією вони розуміли атоми. Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин тощо. Та це тільки внутрішня суть атома, а він має й зовнішні властивості. Це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якореподібні, увігнуті, випуклі тощо. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне. Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею.

Арістотель (384—322 до н. е.) розуміє під матерією, по-перше, неозначену і безформну величину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Арістотеля вічна, має сенс існування тільки у зв'язку з формою. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чистою можливістю або потенціалом речі, а форма — реалізацією цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Значний крок у розумінні матерії був зроблений у філософії XVII—XVIII ст., що була тісно пов'язана з науковим дослідженням природи, яке прогресувало відповідно до потреб тодішнього виробництва. Саме в цей період на основі даних механіки, астрономії та математики було розвинуто атомістичні уявлення античних філософів. Французький філософ П. Гасенді, відроджуючи атомістичні погляди Епікура,

Світ та особливості його існування

вважав, що матерія — це множинність атомів, які мають внутрішній потяг до руху; англійський вчений І. Ньютон розумів матерію як сукупність атомів, наділених силами. На відміну від П. Гасенді, І. Ньютона, Р. Бойля, які висували на перше місце в розумінні матерії момент дискретності, перервності будови, французький філософ і вчений Р. Декарт у своїй фізиці самостійно висунув момент неперервності. Декарт ототожнював матерію з протяжністю і заперечував існування неподільних атомів і пустоти. Поза фізикою Декарт як дуаліст визнавав існування духовної субстанції. Переборюючи дуалізм Декарта, нідерландський філософ Б. Спіноза (1632—1677) розглядав протяжність і мислення як невід'ємні властивості (атрибути) єдиної матеріальної субстанції — природи, яка є причиною самої себе. Поняття матерії і природи у Спінози тотожні.

Французькі філософи-енциклопедисти XVIII ст. намагались пов'язати воєдино концепції "матерія — природа" і "матерія — сукупність механічних властивостей". П. Гольбах і Д. Дідро знаходять розуміння найважливішого недоліку всіх попередніх визначень матерії. Матерія — це те, що відображається нашими відчуттями, а також те, що викликає ці відчуття, — стверджують вони. Для них стає очевидним, що оскільки всі властивості матерії неможливо звести до механічних, то це означає, що поняття "матерія" — це абстрактна категорія, яка відмежовує від усіх матеріальних предметів їхні найбільш загальні властивості і якості або найбільш загальні особливості законів їхнього розвитку. Але тоді самочинно виникає питання: що первинне — єдність у думці чи матеріальна єдність предметів?

Визнання матерії як найбільш загального початку речей, як чогось субстанційно-спільного у речах — це тільки один бік визначення матерії. Абсолютизувати це визначення — означає ототожнити абстрактне поняття матерії із самою матеріальною дійсністю. Усі ці проблеми неможливо було розв'язати, не поєднавши об'єктивно-діалектичного і теоретико-пізнавального визначення поняття матерії. Іншими словами, філософське поняття матерії може бути визначене тільки в межах відношення "людина — світ". Саме в цих межах матерія визначається як філософська категорія, яка позначає світ як об'єктивну дійсність, що подається

Розділ II

людині суб'єктивно, існуючи незалежно від її свідомості.

(Це визначення, у вимірі сьогодення, найпрацездатніше.)

Таке визначення ні в якому разі не можна розглядати як абсолютно завершену систему. Ця система відкрита, здатна довершуватись відповідно до нових досягнень світоглядної культури.

Проте слід зауважити, що таке визначення матерії справедливе тільки відносно чогось протилежного, якісно відмінного від неї. Єдиною якістю, яка відмінна від матерії, є свідомість. Адже, відображаючись у свідомості, матерія існує подвійно: як природний процес мислення і предмет, завдяки якому це мислення виникає.

Отже, об'єктивним змістом філософського поняття матерії є не "загальна ознака" існування поза свідомістю, а складний, суперечливий процес позначення свідомості буттям на шляху практичної діяльності людини. Свідомість є протилежністю матерії тільки як такої, що існує поза нами, діє на нас і є образом відображуваного.

Таким чином, у поняття матерії включається все те в картині світу, що перебуває в процесі постійної зміни і розвитку стосовно людини. А це конкретизує також і поняття об'єктивної реальності як існування того, що здатне відображатися завдяки свідомості.

Філософське поняття матерії виявляє насамперед таку властивість матеріальних предметів, як реальність. Матеріальне буття речей — це реальне існування, на відміну від ідеального, відображеного існування цих предметів у нашій свідомості, у відчуттях, уявленнях і поняттях.

Іншим моментом, який характеризує об'єктивний зміст філософського поняття матерії, є тілесність. Адже в основі процесу відображення, пізнання є матеріальна взаємодія зовнішніх предметів з матерією нашого тіла і суспільно-історична діяльність людини стосовно перетворення світу.

Філософське визначення матерії вказує на можливість пізнання, корені якої сягають глибин об'єктивного характеру існування речей. Ця можливість виявляється у всезагальній якості матеріального світу — якості відображення.

Всезагальна якість відображення в людині виявляється як її особлива здатність — відтворення матеріального світу в ідеальних образах. В основі цієї здатності лежить специфічність

Світ та особливості його існування

діяльності людини. Людина свідомо, творчо випрацьовує свій пізнавальний образ, перетворивши дані відчуттів. Пізнавальний образ є відображенням усвідомленим. Саме тому в процесі науково-теоретичного мислення людина завжди усвідомлює, що об'єктивний зміст знань (матеріальне) — явище нескінченно глибше і багатше, ніж усвідомлений зміст цих знань (ідеальне).

Такий аналіз розуміння матерії дає змогу зробити висновок: матерія — це все те, що здатне існувати об'єктивно, як протилежність свідомості, яка й відображає її (матерію) в ідеальних образах. Але для того, щоб відбувався процес відображення, має існувати історично конкретно визначений прояв матерії, який і визначається поняттям матеріального. Якщо поняття матерії вказує на об'єктивний характер здатності відображення, то поняття матеріального — на те, що це відображення має суб'єктивну форму, що результатом відображення матеріального є суб'єктивно існуючий його образ — ідеальне.

Матеріальне протилежне ідеальному, а ідеальне — похідне від матеріального. Матеріальне фіксує фундаментальну ознаку світу, вказуючи на основу його єдності, на єдине джерело походження й існування різноманітних явищ дійсності. Матеріальне є те, що не спричинене дією будь-яких інших, надматеріальних факторів і тому виступає абсолютно первинним, зберігаючись у всіляких перетвореннях речей.

Специфіка ідеального полягає в тому, що, відображаючи властивості матеріального, саме воно цих властивостей не має і що воно безпосередньо існує лише як необхідний момент, активна форма свідомої діяльності людини. Ідеальне, отже, є по суті тим же матеріальним, але в образному творенні людиною.

Такий розгляд матеріального й ідеального показує, що самі по собі матеріальне чи ідеальне не існують. Найголовніше — поняття матеріального й ідеального потрібні людині для того, щоб вона змогла у реально існуючому світі чітко зорієнтуватися: де конкретно існуючий предмет, де прообраз, а де образ цього предмета.

Поняття матеріального й ідеального відіграють важливу роль в організації життя людини і суспільства. Річ у тім, що

Розділ II

людина завжди прогнозує своє життя, перебуваючи у стані пошуку майбутнього.

Виходячи з позиції єдності матеріального й ідеального, очевидним є те, що прогноз людини буде більш успішним тільки тоді, коли вона відштовхуватиметься від об'єктивної природи існування світу — від матеріального, водночас керуючись ідеальним як досконалим, довершеним образом, який відповідає обраному ідеалові.

Очевидно, що кожен має право на власне тлумачення матеріального й ідеального. Ми ж пропонуємо вам погляди, що переважають у науковців нашої країни.

§ 4. Рух як загальний спосіб існування світу

Формування поняття "матерія" завжди супроводжувалося усвідомленням проблеми визначення загальних способів і форм існування світу. Людина, намагаючись пояснити його характерні особливості, усвідомлювала, що у світі все постійно змінюється, перетворюється.

Міріади зірок, якими ми захоплюємося, споглядаючи їх у ясну ніч, тільки здаються нам нерухомими; насправді вони рухаються з величезними швидкостями. Сьогодні поширена гіпотеза, що кожна зірка — це сонце із власними "хороводом" планет. Разом зі своїми супутниками планети обертаються навколо зірок, а зірки обертаються навколо своєї осі й обертаються разом з усією Галактикою навколо її осі. Водночас наша Галактика рухається щодо інших галактик. Згідно з останніми науковими космогонічними уявленнями, Всесвіт не є механізмом, у якому по чітко визначених орбітах рухаються його складові. Всесвіт перебуває у безперервному русі до все нових і нових станів власного існування. У постійному русі перебуває усе живе: їсть, росте, розмножується, видозмінюється, гине. У кожному живому організмі відбуваються численні внутрішні зміни: пульсація енергій, інформації, переробка речовини, засвоєння продуктів харчування, виділення шлаків тощо. Усе перебуває у вічній зміні станів існування, що може відбуватися як відповідно до певної природи речі, так і всупереч їй. Властивість світу бути у постійних змінах визначається поняттям "рух".

Світ та особливості його існування

Наші органи чуття не здатні спостерігати безперервність змін, а часто можуть навіть не помічати важливі для людини зміни там, де вони є. Тому знання про безперервність змін не можна визнати наслідком чуттєвого спостереження. Накопичуючи досвід пізнання, людина додала до своїх чуттєвих уявлень абстрактне поняття "рух", яке дає змогу усвідомлювати, передбачати, обчислювати наявність безперервних змін навіть там, де вони чуттєво не спостерігаються або ще навіть не відбулися. Отже, рух — це поняття про існування безперервних змін. Цим поняттям охоплюються будь-які зміни, починаючи від простої зміни місця розташування і закінчуючи мисленням.

Отже, всі зміни, які відбуваються у Всесвіті, у природі, в суспільстві, у мисленні тощо, постають як рух. Зрозуміло також, що рух не потрібно вважати тільки якимось однорідним процесом, однотипною зміною. Можливі різні форми та типи руху. По-перше, рух може бути прогресивним, що йде від простого до складного, по висхідній лінії. Таким є, наприклад, загальний хід процесу пізнання. По-друге, він може бути регресивним, тобто таким, що йде по низхідній лінії. Прикладом цього служить, підкреслимо, процес старіння окремого живого організму. Існує й третій тип руху, коли немає ні висхідного, ні низхідного переходів. Так, обертання ротора, безсумнівно, є рухом, але цей рух неможливо назвати ні прогресивним, ні регресивним. Разом із тим для кожного окремого предмета рух третього типу можливий тільки у порівняно коротких проміжках часу, після яких настають періоди прогресивного і регресивного переходів. Ротор, про який ішлося вище, рано чи пізно вийде з ладу і перестане виконувати свої функції.

Винятком, здається, є тільки процес зміни світу як цілісності. Розуміючи це, підкреслимо, що для світу характерний круговорот, у якому кожна конечна форма існування матерії, байдуже, сонце чи туманність, окрема тварина чи тваринний вид, хімічне з'єднання чи розклад — однаково минущі. Ніщо не вічне. В окремих частинах світу можуть відбуватися прогресивні процеси, а в інших — регресивні. В цілому, найімовірніше, не можна говорити про його прогресивну чи регресивну зміну. Думається, що світу притаманні незворотні зміни, відносно яких поняття прогресу і регресу не можуть

Розділ II

бути застосовані. Щоправда, такий висновок є тільки простим передбаченням.

Рух матеріальних об'єктів розрізняють за формами руху, що перебувають у певному взаємозв'язку, який може бути описано за допомогою співвідношення їх. Форми руху можна класифікувати за певними істотними ознаками.

Слід зазначити, що будь-яка класифікація — це певний наслідок і метод наукового дослідження. На кожному конкретному етапі пізнання класифікація узагальнює осягнуті наслідки вивчення закономірностей об'єктів і процесів, що дає змогу, спираючись на них, "іти далі".

Упродовж розвитку пізнання були спроби дати класифікацію форм руху. Однак такі класифікації визнавалися поверховими. Для прикладу можна згадати невдалу спробу Арістотеля, який, поділивши рух на шість видів, не побачив, що збільшення та зменшення — не різноякісні рухи, а лише кількісна зміна. Першу найбільш повну класифікацію розробив німецький мислитель Ф. Енгельс (1820—1895), який, спираючись на ідеї своїх попередників — німецьких філософів Ф. Шеллінга (1775—1854) та Г. Гегеля, котрі запровадили поняття "форми руху", запропонував класифікувати рух відповідно до основних формам його існування.

У розмаїтті форм руху людина здатна визначити певні загальні риси, знайти реально існуючі спільності між різноманітними змінами. Тому класифікація форм руху на "основні" як певне обмеження їх за кількістю не була принциповою помилкою. Ф. Енгельс вважав, що до основних "загальних форм руху" потрібно віднести механічну, фізичну, хімічну, біологічну і соціальну форми руху матерії. При цьому він звертав увагу на те, що як основні, так і неосновні форми руху перебувають у постійному взаємозв'язку.

Серед основних форм руху виділяють "нижчі" й "вищі" форми, які взаємодіють між собою. Зокрема, елементи "нижчих" входять до "вищих", але не навпаки. Тому часто фізику називають "механікою молекул", а хімію — "фізикою атомів", біологію — "хімією білків". Незважаючи на наявність безпосереднього взаємозв'язку, основні форми руху дуже відрізняються між собою.

Процеси "вищої форми руху" матерії відрізняються від "нижчих" тим, що вони постають як складніші, оскільки

Світ та особливості його існування

"нижчі" являють собою одну зі складових поряд з іншими. Між формами руху існує якісна відмінність. Тому хоча форми руху не можна відривати одну від одної, їх не можна й зводити між собою, втрачаючи відмінності. "Нижчі" форми є основою і фундаментом, на якому формуються "вищі". Не існує, наприклад, жодної хімічної реакції, в основі якої не відбувається механічний та фізичний процес. Хімічний процес завжди супроводжується змінами місця розташування хімічних елементів та енергетичних станів. Основою біологічного процесу є механіко-фізико-хімічні закономірності. Останні "супроводжують" перші. Соціальна форма руху постає як найвища серед інших, але це не означає, що життя людей не залежить від біологічних, хімічних та інших процесів.

Проте водночас зрозуміло, що біологічний процес не відбувається на основі соціального і може протікати без нього. Для хімічної реакції зовсім не обов'язкове існування біологічних процесів тощо. Тобто "нижчі" форми руху матерії не спираються на "вищі", процеси в "нижчих" не супроводжуються "вищими". Тому класифікація найзагальніших форм руху матерїі має ієрархічну будову.

У XX ст. було запропоновано кілька нових варіантів класифікації форм руху.

Наприклад, дослідження процесів, що мають місце у "світі" елементарних частинок, дали змогу зробити висновок про наявність трьох різних типів взаємодій, які отримали назву: "сильна взаємодія" (або ядерна), "електромагнітна взаємодія", "слабка взаємодія". Відповідно можна вести розмову про наявність різних форм руху у світі елементарних частинок.

Розглядаючи процеси атомарного рівня — утворення атомів та молекул, сучасна наука показує, що на цьому рівні провідну роль відіграють хімічні перетворення, оскільки, як виявлено у межах квантової хімії, взаємодія атомів, що приводить до утворення молекул, переважно має квантово-механічний характер.

Рівень макрооб'єктів характеризує вихід на перший план, крім електромагнітних і хімічних, нових форм руху. Однією з них є гравітаційна взаємодія.

В останній чверті XX ст. особливе зацікавлення викликала проблема існування особливої, геологічної, або планетарної, форми руху. Наукові дані свідчать, що геологічний

Розділ II

рух, тобто процеси, які відбуваються в ядрі, мантії, літосфері, гідросфері, атмосфері Землі, має свої специфічні закони. Геологічні процеси мають свого матеріального носія. Є підстави вважати, що закони геологічного руху мають значення не тільки для опису процесів, які протікають на Землі.

Геологічна форма руху має таку важливу особливість. Вищі форми руху матерії не охоплюють її як "підлеглу" форму. Отже, геологічні зміни або не належать до однієї з "основних форм", або становлять "вищу форму". Можливо, що на межі переходу від неживої матерії до живої у природі виникло щось подібне до "трансформуючого устрою", який, з одного боку, немовби об'єднує і змінює процеси, притаманні неживій матерії, а з іншого — є умовою і безпосередньою причиною виникнення життя.

Жива природа, тим більше суспільство, суттєво відрізняються від неживої, а тому їх можна розглядати як два нові рівні реальності. На рівні живої природи визначальною стає біологічна форма руху матерії. Біологічні процеси властиві тваринному і рослинному світу. Соціальні процеси пов'язані здебільшого з двома формами руху: по-перше, зв'язок з біологічною формою руху матерії — вищою формою у природі; по-друге, цілеспрямоване перетворення природи (механічних, фізичних, хімічних, біологічних процесів) у суспільному виробництві матеріальних благ.

Є всі підстави, щоб визнати, що в міру ускладнення основних форм руху сфера поширення їх звужується. Ускладнення форм руху означає, що до попередніх додаються якісно нові взаємодії. Так, у хімічних процесах виникає здатність перетворення речовин при взаємодії з іншими речовинами. У біологічних процесах — здатність до обміну речовин шляхом асиміляції та дисиміляції, самовідновлення і саморегуляції у межах оболонки тіла. Це свідчить, що при "зменшенні" просторової сфери поширення вищих форм руху матерії відбувається "збільшення" кількості законів руху, які діють у ній. Таке "збільшення" виявляє наявність нової якісної специфіки процесів матеріальних змін. Отже, кожна з форм руху має свої якісні особливості. При цьому у вищих формах руху здійснюються якісно більш складні процеси. Така позиція повністю підтверджується сучасними науковими даними.

Світ та особливості його існування

Вважаючи доведеним, що всезагальність руху виявляє себе у різноманітних формах, необхідно звернути увагу й на те, що рух з необхідністю передбачає свою протилежність — спокій як специфічну форму руху або відсутність зміни форми руху. Рух і спокій є двома взаємопов'язаними і взаємодоповнюючими протилежностями, якими характеризуються принципово відмінні між собою типи форм руху. Всезагальність і абсолютність руху передбачають існування спокою, що виявляє себе в такому.

По-перше, термінологічно вживання двох різних понять замість одного (поняття "рух" як усвідомлення безперервності змін поряд із поняттям "зміни") має сенс тільки тому, що наші органи чуття не спроможні виявляти безперервність змін. Тому навіть у випадках, коли зміни не спостерігаються, а спостерігається відсутність їх (спокій), за допомогою поняття "рух" людина здатна створювати уявлення про можливість появи нових подій через певний час. Наприклад, тільки в результаті розвитку астрономією поняття про "закони руху космічних тіл" сучасне людство дійшло висновку, що наявний стан Сонячної системи не може бути вічним, що вираз "Сонце вічно сходить і заходить" має суто поетичне, а не фактичне значення.

По-друге, поняття "рух" завжди передбачає певну систему відліку, оскільки, якщо її немає, вживання цього поняття втрачає будь-який сенс для людини. Будь-яка система відліку має вважатися незмінною відносно об'єктів, які змінюються, що дає змогу порівнювати і робити висновок про наявність певних змін стосовно попередніх станів. Якщо система відліку змінюється, тоді встановити це можна тільки стосовно іншої системи відліку, яку визнають незмінною, нерухомою. У разі, якщо такої системи не можуть знайти як існуючої в об'єктивно даному світі, тоді її вигадують, будуючи поняття про ідеальний стан речей. Наприклад, І. Ньютон запропонував для механіки поняття, що "тіло, на яке діє одна постійна сила, рухатиметься прямолінійно з однаковою швидкістю". Хоча добре відомо, що такого тіла не існує в природі, поняття про нього виконує функцію зручної системи відліку для обчислення механічних процесів.

По-третє, єдність руху і спокою об'єктивно зумовлена наявністю двох принципово різних типів руху. Одні форми

Розділ II

руху становлять процес послідовної та стійкої зміни явищ, а інші — процес зміни форми перебігу змін. Оскільки різні форми руху можуть переходити одна в іншу (наприклад, механічне тертя викликає зміну температури), то існує окремий рух, що полягає у русі однієї форми руху до іншої. Порівнюючи ці два типи руху, можна зробити висновок, що їхнє співвідношення слід класифікувати як відношення руху і спокою. Отже, спокій являє собою об'єктивно існуючу відсутність одного з типів форм руху.

Спокій — це такий рух, коли у тій чи іншій системі відліку він (рух) не спостерігається.

Спокій не відносне, а необхідне доповнення до абсолютності руху. Рух, мінливість найчастіше співвідносяться зі світом одиничних об'єктів і процесів, що є демонстрацією спокою. Наприклад, час життя окремих істот менший, ніж час життя виду, роду, родини або царства. Вічність і гранично високий рівень спокою є характерною властивістю тільки матерії — об'єктивної реальності, що існує незалежно від різноманітності форм буття. Змінюються конкретні, одиничні, видові та родові форми існування, але властивість бути об'єктивною реальністю залишається абсолютною і незмінною.

Розглядаючи основні форми руху матерії та їхній взаємозв'язок, цілком слушним буде залучення поряд із поняттям "рух" поняття "спокій" — механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний. Аналогічно має сенс використання поняття "спокій" у мікро- чи макросвіті. Існують підстави для виокремлення спокою у неживій та живій природі і суспільстві. Феномен суспільно-соціального спокою цікавий передусім тим, що в тих чи інших галузях відносин між людьми, у той чи інший історичний період соціальних змін може не бути. У суспільстві постійно відбувається безліч різноманітних змін, але соціальні не відбуваються, оскільки далеко не всі зміни, наявні в суспільстві, є соціальними. Для людини, людства в цілому природним є потяг до соціального спокою. Люди прагнуть, щоб не було таких явищ соціальної зміни, як війна, екологічна криза чи катастрофа, національний розбрат, політичний конфлікт. Відповідно поширений соціальний ідеал — безконфліктне, забезпечене матеріальними благами суспільство.

Світ та особливості його існування

У безперервних змінах об'єктивної дійсності постійно присутні стани спокою, рівноваги і сталості, які виступають як момент абсолютного руху. Наявність спокою — істотна умова становлення та існування якісної визначеності предметів, умова диференціації матерії на окремі форми руху. Разом із тим, сталість предмета, явища, процесу, матеріальних формоутворень має місце лише в конкретному зв'язку, конкретній взаємодії, у межах певної якості та кількості. Окремий рух має форму самовідновлюваного явища, тобто стабільності, а сукупність рухів її знищує. Оскільки окремого руху існувати не може, спокій завжди відносний, а рух — абсолютний.

Ігнорування факту існування спокою спричиняє ототожнення усіх подій з мінливістю. І, навпаки, абсолютизація спокою призводить до заперечення мінливості, існування якісної відмінності між подіями та речами.

Коли відбувся окремий рух, що полягає в русі однієї форми руху до іншої, при порівнянні їх маємо зробити висновок, що між першою і другою обов'язково існують якісні відмінності. Якщо ці відмінності виникли в результаті перебігу процесу зміни форми змін, тоді його особливість полягає в тому, що він є процесом розвитку (набуття якісно нових властивостей). Отже, абсолютність руху реалізується як через функціонування, так і через розвиток.