В Києві

• будинок з химерами (архітектор В. Городецький);
•Державний банк (архітектор О. Вербицький, О. Кабе-

лєв);

• перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі
торговою площею 2896 кв. м (архітектор Г. Гай, скуль­
птурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця).

у Харкові художня школа І. Котляревського (архітектори В. Кри­чевський, К. Жуков).

у Полтаві

•школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський);

•будинок Полтавського земства (архітектори К. Жуков, В. Кричевський).

Побут та звичаї українців Зміни у побуті та звичаях українців

На родинний побут і звичаї українців на початку XX ст. мали вплив такі чинники:

•політизація суспільно-політичного життя;

•національно-визвольний рух;

•науково-технічний прогрес;

•урбанізація, за якої зростали міста й підвищувалася їх роль в економічному та культурному житті суспільства.

Міста й села масово забудовувалися будинками з двома, трьома й чотирма кімнатами. Заможні міщани і селяни зво­дили цегляні будинки, вкриті залізом або черепицею. У міс­ті й селі традиційний народний одяг витісняють тканини та одяг фабричного виробництва.

Занепадало декоративно-вжиткове мистецтво, яке не витримувало конкуренції з дешевою продукцією фабрично-заводського виробництва.

Нові риси побутової культури особливо проявлялися у містах, де будувалися багатоповерхові житлові будинки, споруди культурного призначення — театри, музеї, бібліо­теки тощо. Околиці міст було забудовано бараками і халу­пами, панувала анти санітарія, злиденне життя.

Відкривалися вечірні й недільні школи, до яких на на­вчання залучалася робітнича молодь. Індустріальний роз­виток вимагав освічених людей.

Утім серед населення був великий прошарок неграмот­них людей..

Умови життя і праці були тяжкими, на низькому рівні ор­ганізовано охорону здоров'я. Наприклад, на західноукраїн­ських землях населення не мало умов для охорони здоров'я. На початку XX ст. на 5085 жителів Галичини припадав один лікар. Середня тривалість життя західноукраїнських чоло­віків була на 6 років меншою, ніж у чехів, і на 13 меншою, ніж в англійців.

Жінки не мали права голосу на виборах до Галицького і Буковинського сеймів. Усього на початку XX ст. в Галичині у виборах брало участь усього 7% населення, а на Буковині — 4,9% населення.

Тяжке становище жінки було і на території Наддніпрян­ської України.

Історичні події початку XX ст. знайшли відображення в народнопісенній творчості. Виникали нові пісні, в яких оспівувалися події того часу: «Реве та стогне люд голодний», «Одна хмара із села, а другая з міста», «Ой, у лузі червона калина похилилася» тощо. Народна творчість цього періоду була джерелом натхнення для багатьох професійних діячів літератури і мистецтва України.

Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій

Спортивно-фізкультурне товариство Галичини «Сокіл» діяло в багатьох селах. Воно виникло у 1898 р. і велику роль

у його розбудові мав педагог Іван Боберський (.1873-1947), котрий очолював його в 1908-1914 pp. Товариство стало провідним, поширило свою діяльність на всю Галичину і функціонувало аж до 1939 р.

У 1900 р. в одному із сіл Снятинського повіту виник гур­ток спортивно-фізкультурної організації «Січ», заснований К. Трильовським - юристом за фахом, депутатом віден­ського парламенту та галицького сейму. Ця молодіжна ор­ганізація поширила свою діяльність на всю Галичину.

Згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими заходами, а чимало уваги при­діляли вихованню молоді на українських традиціях куль­тури, освіти, військової справи. Обидві організації згодом стали зародком майбутнього українського війська. Вони об'єднували у своїх рядах 12 тис. членів.

У розпорядженні членів «Січі» були читальня і біблі­отека. Величезну роль у січовому русі відігравали пісні, їх укладали І. Франко, К. Трильовський та ін. Знаменита їхня пісня «Гей, там на горі Січ іде».

Перед початком Першої світової війни «Січ» і «Сокіл» провели у Львові великий крайовий збір молоді для відзна­чення 100-річчя з дня народження Т. Г Шевченка.

З учнів львівських середніх шкіл у 1911 р. було створено таємний гурток «Пласт» для військової підготовки молоді.

У 1912 р. створено товариство «Січові стрільці», які за­ймалися військовим вихованням молоді. До Першої світо­вої війни було створено тисячу «Січей» та 96 товариств Сі­чових стрільців..

У 1913 р. частина юнаків цього гуртка виїхала до Києва, щоб пропагувати ідею військового виховання.

Старшини і рядові Січового стрілецтва були у переваж­ній більшості робітничо-селянського походження, а також з національної інтелігенції, а не синки куркулів, попів і бур­жуазії, як твердили радянські історики.

Духовні цінності українців

Незважаючи на національні утиски з боку Російської та Австро-Угорської імперій українці зберігали свою мову, тра­диції та звичаї. Берегинею народних традицій виступало село.

Діячі науки й культури залучали українців до участі в хо­рових і театральних гуртках, народних університетах, вечір­ніх і недільних школах. Велику культурно-освітню роботу серед широких народних мас вели «Просвіти», які діяли у містах і містечках, робітничих селищах і селах усієї України. У Харкові діяв Народний будинок товариства грамотнос­ті, у.Києві - «Клуб трудящих осіб», у Львові - товариство «Боян» тощо. На кошти, зібрані від показу вистав аматор­ського драматичного театру в Харкові, збудовано перший в Україні Палац робітника.

У багатьох містах і селах виникали аматорські драматич­ні гуртки. їх часто організовували видатні діячі української культури:

• у Лисичанську на Донбасі самодіяльний театр організу­
вав драматург і актор Марко Кропивницький;

• у Ніжині - професійна актриса Марія Заньковецька;
•у селі Харківці на Полтавщині — письменник Архип

Тесленко;

• у с Краен оїлі на Станіславщині «Гуцульський театр» ~
письменник і музикант ГнатХоткевич.

У 1907 р. 1. Франко та О. Нижанківський підготували і видали народно-пісенний збірник «Русько-український співаник».

Висновки

1. Попри заборони та обмеження з боку самодержавства українська культура початку XX ст. досягла найбільших здо­бутків і вийшла на європейський рівень.

2. Утім це була культура невеликого прошарку українського населення, основна ж маса народу України не мала доступу до цих досягнень, був високий розрив між культурою української

еліти і низьким рівнем освіти переважної більшості народу.

3. Проте народні маси були берегинею українських тради--цій, звичаїв, української мови. Ніякі заборони не могли зламати духу народу, його вірувань, орієнтованих на загаль­нолюдські цінності.

4. Культурний процес гальмувався шовіністичною політи­кою Росії та Австро- Угорщини.

Церковне життя

На початку XX ст. існувало дві християнські церкви:

1) православна (переважала на Сході);

2) греко-католицька (переважала в Західній Україні). Існували й інші релігійні конфесії серед представників

національних меншин:

•католицизм;

•іудаїзм;

•мусульманство;

•протестантство (напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн сектантів). Православна церква була опорою самодержавства:"

•русифікаторська політика проводилася і в церкоЁному житті;

•серед духовенства українських губерній українців було менше ніж 50%;

•українську мову було заборонено у проповідях і бого­служінні.

У роки революції 1905-1907 pp. зроблено деякі послаблен­ня щодо використання української мови у церковному бого­служінні:

•широко використовувалися церковні проповіді, про­водилося богослужіння українською мовою в багатьох українських губерніях;

• дано дозвіл на комплектування бібліотек семінарій «ма­
лоросійськими книгами»;

• 1906 р. за згодою Синоду відкрито українознавчі курси з мови, літератури та історії в Подільській семінарії;

• почалася співпраця церкви з «Просвітами»;

• 1906—1911 pp. видано українською мовою Євангеліє.

На західноукраїнських землях

1. Панівною в Галичині, на Закарпатті (але тут у багатьох ви­падках богослужіння велося угорською мовою) була греко-католицька церква.

2. У Північній Буковині греко-католицька церква станови­ла меншість, а переважала православна церква.

3. Греко-католицька церква відігравала значну роль у націо­нальному відродженні краю, зростанні національної само­свідомості.

4. Греко-католицьке духовенство було основною силою на­ціонального відродження.

5. Особливо зростала роль церкви, коли Галицьку митропо­лію очолив А. Шептииький, який дбав про українське від­родження і в той час ставив актуальне питання — об'єднання всіх церков України. Він намагався греко-католицьку церк­ву перетворити на важливий чинник національного відро­дження і державотворення.

Андрій Шептицький

(1865-1944)

Видатний релігійний і громадський діяч, просвітник, доктор філософії, права і теології, протягом 44 років стояв на чолі Української греко-католицької церкви.

Народився у с Прилбичі на Львівщині. Походив із ста­ровинного шляхетського роду (предки А. Шептицького по батьковій лінії були українцями).

У 1883 р. закінчив гімназію у Кракові. Здібний юнак ви­вчав право, філософію й теологію у Вроцлаві. У 1886 р. здо­був звання доктора права, а у!888 р — доктора теології в

Ягеллонському університеті. Згодом, після навчання у Від­ні та Мюнхені, став доктором філософії.

За короткий час А. Шептицький пройшов усі ступені ду­ховної кар'єри — від священика до єпископа, а потім митро­полита Галицької греко-католицької церкви.

У 1889 р. його призначено Станіславським єпископом. У Станіславі він заснував греко-католицьку семінарію, передав їй 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки.

1900 р. — важлива подія у національному житті галиць­ких українців: митрополитом галицьким став А. Шептиць­кий. Відтоді греко-католицька церква остаточно перейшла на українські позиції, стала справжньою українською церк­вою, впливовою силою серед українства, взяла активну участь у національному русі, сприяла піднесенню націо­нальної самосвідомості українців, вела боротьбу за єдину соборну Україну, яка забезпечила б розквіт нації.

А. Шептицький був не лише релігійним, а й політичним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захищаючи права простих галичан.

Він виступав за участь греко-католицьких священиків у громадському житті, за їхню високу християнську мораль­ність. Застерігав, що священики не повинні лишатися осто­ронь культурних і господарських справ українських селян Галичини. Він об'єднав зусилля греко-католицького духо­венства і світової інтелігенції в боротьбі за національні пра­ва українців Галичини. Це зміцнило авторитет церкви.

А. Шептицький проводив велику благодійну діяльність, був ініціатором багатьох благодійних справ. На свої кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої шко­ли, щороку утримував 40 юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути вищу освіту, матеріально допомагав семінаристам, художникам, письменникам, громадським діячам.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих бід­ність гнала на заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді.

З 1901 р. по 1914 p. А. Шептицький ■— член Галицького сейму, в якому він обстоював інтереси галицьких українців. Одночасно був членом вищої палати австрійського парла­менту, очолював делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка домагалася поліпшення становища українців.

Він мріяв про об'єднання двох церков — греко-католи-цької та православної, вказуючи, що кожен український патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню цієї релігійної єдності.

Тема. Україна в роки Першої світової війни Початок Української революції

1 серпня 1914 р. Початок Першої світової війни. Характер війни: загарбницька, несправедлива з боку всіх во­юючих держав як Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії - 1882 р.), так і Антанти (Великої Британії, Франції, Росії— 1904-1907 pp.).

До Антанти в ході війни приєдналися США, Япо­нія, Румунія та інші держави.

Під час війни Італія вийшла з Троїстого союзу і при­єдналася до Антанти, а на боці Німеччини почали во­ювати Туреччина та Болгарія. Таким чином утворився Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреч­чина, Болгарія).

Кожна зі сторін переслідувала свої цілі, намагаю­чись досягти їх за рахунок інших.