Совість, обов’язок, гідність і честь як форми моральної самореференції особистості

При вивченні останнього питання необхідно звернути увагу на основні моральні характеристики людини, що позначаються відповідними категоріями етики: гідність та честь. Треба згадати матеріал попереднього семінару, в якому було розглянуто історичний контекст прийняття гідності в якості суспільної цінності. Гі́дність — це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про цінність всякої людини як моральної особистості, а також категорія етики, яка означає особливе моральне ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність особистості. Честь — поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства. По своєму змісту й природі відображеного в ній морального відношення поняття честі аналогічно поняттю гідності. Будучи формою прояву відносини індивіда до самого себе й суспільства до індивіду, честь, як і гідність, відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до нього з боку оточуючих. Але на відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації). Критерії цієї оцінки й вимоги до людини, що зв'язують із його честю, змінювалися історично.

Однієї з різновидів професійної честі є честь працівника органів внутрішніх справ — внутрішні моральні якості й принципи офіцера, що характеризують його поведінку, відношення до виконання службового обов'язку. Честь безпосередньо виникає з обов'язку. Можна сказати, що честь - це інша сторона обов'язку, свого роду мірило виконання особистістю свого морального обов'язку. Найбільшим чином честь людини, працівника органів внутрішніх справ, виявляється в єдності слова і справи. Честь обумовлює сумлінне виконання ним своїх громадських, професійних прав і обов'язків. Люди з загостреним почуттям честі вимогливі в першу чергу до себе, вони правдиві і справедливі, мужньо визнають свої помилки, прагнуть їх виправити і не припускають повторення, вони поважають себе й інших, враховують, інтереси суспільства.

Особиста гідність поряд із моральним обов`язком, честю і совістю є конкретним проявом моральної самооцінки, відповідальності перед самим собою, колективом, вираженням морального права на поважливе ставлення до себе і себе до інших. Гідність не є природженою якістю людей, вона формується в процесі громадського життя і виступає як узагальнена моральна оцінка індивідуально-ділових якостей працівника. Той, хто думає, що може стати моральним, тільки міркуючи про моральність, - говорив Аристотель, - не може стати ним, поки гарні якості не виявляться в його вчинках. Гідна людина перш за все доброчесна, а чеснота - це уміння зробити належний вчинок. Людина може вважати себе справедливою, тільки творячи справедливі справи, а інакше в неї немає для того достатніх підстав.

Лекція 5. Тема 1.5. Моральний світ особистості 2 год.

Мета: Навчальна: засвоїти поняття. структуру та функції моральної самосвідомості, суспільну необхідність морального обов’язку, морального вибору та самопожертви;

Розвиваюча: здобути навички застосовування теоретичних знань з етики в своїй професійній діяльності та повсякденному житті;

Виховна: виховувати дисциплінованість, здатність відповідально діяти в критичних ситуаціях морального вибору; небайдужість до чужого горя, нетерпимість до будь-яких форм насильства і знущання над людиною.

Опорні поняття: категорії етики, добро, зло, субстанційность зла, теодицея, імператив, обов’язок, справедливість, зрівняльна справедливість, розподільна справедливість, свобода, свобода вибору. свобода волі, свобода дії, етика ненасильства, сором, совість, обов’язок. гідність. честь.

П Л А Н

1. Структура та функції моральної самосвідомості особистості

2. Поняття морального обов’язку. Обов’зок та відповідальність.

3. Ситуація морального вибору як випробування моральної зрілості особистості.

4. Проблема щастя та сенсу життя: теоретичний та практичний аспект.

1. Структура та функції моральної самосвідомості особистості.

Моральна самосвідомість особистості - здатність особистості до самостійної моральної діяльності, автономного вибору цілей і засобів їх досягнення. Функціями моральної самосвідомості є автономна регуляція поведінки на основі засвоєного в процесі соціалізації внутрішнього морального механізму - совісті. В структурі моральної самосвідомості можна визначити таки елементи: совість, сором, вина, каяття, обов’язок.

Совість - структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, яке виникає в результаті суспільного виховання і тому репрезентує в індивідуальній свідомості суспільний інтерес, виявляється як самооцінка власної моральнісної поведінки. Совість - це голос вимог суспільства, що став особистою потребою людини.

У структуру совісті входить провина, сором, розкаяння.

Необхідно розрізняти, з одного боку, совість, як комплексний механізм саморегуляції поведінки, а з іншого – сором та вину. Совість постає як самостійний регулятор поведінки. Почуття сорому, вини й розкаяння також певною мірою пов’язані з внутрішньою моральною саморегуляцією – усвідомленою моральнісною саморефлексією, розумом. Разом з тим, ці почуття ще зберігають свій позаособовий характер, оскільки завжди припускають співвіднесення з надлюдським (зовнішнім авторитетом – наприклад, Богом), із страхом перед всесильним „спостерігачем”. Якщо совість – це переважно індивідуально-особистий контролюючий механізм, „суд над самим собою”, то почуття сорому й вини регулюють поведінку через зовнішній авторитет. Н. Хамітов, порівнюючи совість і сором, відзначає: „Сором – реакція на вчинки й відносини, які суспільство визначає як морально потворні, а тому накладає на них заборону, тоді як совість – це реакція на вчинки й відносини, які ти сам оцінюєш як морально потворні”.

Щоб зрозуміти виникнення сорому та совісті в індивідуальній свідомості треба використати історичний метод. Як вже неодноразово акцентувалося, індивідуальний розвиток моральної свідомості особистості в стислому вигляді повторює історичний розвиток моральності. Так, в історичному процесі саме середньовіччя можна вважати періодом формування моралі сорому та вини. Цей період є лише початковою стадією формування совісті, у якій домінує зовнішній, релігійний контроль за поведінкою, однак саме з інтеріоризацією ідеалу Бога в середньовіччі закладаються підвалини самостійної моральної поведінки. Передумови ж переходу від моралі „сорому й вини” до „моралі совісті” закладаються Відродженням, і лише в період Реформації цей перехід можна вважати остаточно завершеним. Тому, на рівні індивідуального розвитку виникнення сорому та вини також передує совісті, а совість, в свою чергу, спирається на почуття сорому, вини та каяття. Необхідно позначити зв'язок совісті з обов’язком.

2. Поняття морального обов'язку. Обов'язок та відповідальність. Професійний обов'язок юриста (працівника органів внутрішніх справ).

Обов’язок - суспільна необхідність, виражена в моральних вимогах до особистості, тобто перетворення загальних для всіх вимог моральності на особисте завдання конкретної особи. Совість фіксує переживання невиконаного обов’язку.

Кант розглядає обов’язок як моральний закон і формулює його як категоричний імператив, тобто веління, яке людина повинна виконувати категорично, не дивлячись на особливі ситуації, в яких вона може знаходитися, не пов'язуючи це з користю, яка досягається незручностями. Категоричний імператив свідчить: «поступай тільки згідно такої максимі, керуючись якою, ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом».

Професійний обов'язок юриста - це сукупність нормативів (вимог) правового і морального характеру, якими він повинен керуватися як в практичній юридичній діяльності, в процесі здійснення службових повноважень, так в буденному повсякденному житті. Часто професійний обов'язок співпадає з юридичним обов'язком, особливо тоді, коли працівник не знаходиться на службі, т.ч. професійний обов'язок ширше за поняття «Службовий обов’язок», який пов'язаний з виконанням функціональних обов'язків.

Обов’язок юриста - не миритися з порушеннями законів, прав людини, інтересів суспільства і держави. Совість - це внутрішнє усвідомлення морального обов’язку і відповідальності перед суспільством, що вимагає самоконтролю, виконання норм особистої і службової поведінки, самокритичної оцінки вчинків. Тут обов’язок і відповідальність перед самим собою нерозривно зв'язані.

3. Ситуація морального вибору як випробування моральної зрілості особистості.

Майбутньому правоохоронцю необхідно враховувати можливий в його реальній практиці конфлікт між виконанням наказу і правовими й моральними нормами, які даний наказ може порушити. Безумовно, правоохоронець стоїть на варті закону і порядку, тому існує об’єктивна необхідність виконання наказу. В ситуації явно злочинного наказу слід враховувати ту модель моральної поведінки, яку обирає для себе людина. Це може бути шлях відмови від моральної свободи, коли виконання наказу знімає посадову відповідальність за обраний вчинок, але не знімає з людини моральної відповідальності перед суспільством. Інший шлях - шлях вільного морального вибору, коли людина розуміє всю складність виниклого конфлікту, але робить вибір на користь загальнолюдських цінностей. Той або інший моральний вибір свідчитиме про здібність людини до вільного морального вчинку, рівень його моральної зрілості.

У реальній практиці правоохоронця може бути безліч ситуацій, в яких необхідний моральний вибір. Доцільним буде самостійно проаналізувати типи ситуацій, що трапляються в правоохоронній діяльності, та виходячи з типів ситуацій визначити типи поведінки в них. Так, не виключається ситуація, коли правоохоронцю потрібно буде пожертвувати власними інтересами, а іноді навіть власним життям, щоб урятувати життя інших людей. Самопожертвування - найважливіший принцип моральної діяльності людини. Самопожертвування спирається на основний принцип моральної діяльності - безкорисливість, який лежить в основі моралі в цілому. В ситуації можливого зіткнення інтересів у результаті суспільних взаємодій безкорисливість є головним шляхом розв’язання конфлікту інтересів через жертвування індивідуальними інтересами в інтересах інших.

Моральне самопожертвування актуалізується в моральному вчинку як свідома відмова від власної безпеки і блага на користь інтересів іншої людини. Моральний вчинок можна також визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються. Саме відсутність гарантій щодо цінностей і пов'язана з цим неминучість морального ризику характеризують вчинок. Вчинок – це зробити щось за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів. За всієї своєї ризикованості справжній вчинок, звичайно, із самого початку несе в собі потужний моральний пафос; втручаючись у рутинний перебіг справ, він утверджує в ньому дієвість совісного суду, прерогативи вищих людських цінностей.