Лекція 5. Тема 5. Українська культура другої половини хуіі-хуііі ст. Козацька доба

Мета заняття:

Навчальна: з’ясування культурного значення національно-визвольного руху під керівництвом Б.Хмельницького, ознайомлення з різноманітними проявами українського духу, його відображенням у пам’ятках культури. Показ ролі козацтва в пробудженні національної самосвідомості; визначення специфіку українського бароко як провідного художнього стилю доби, як світовідчуття часу.

Розвиваюча: розвиток пізнавальних інтересів, умінь аргументовано обстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему, толерантно ставитися до протилежних думок, користуватися науковою термінологією, аналізувати, оцінювати, пояснювати.

Виховна: виховання наполегливості в здобутті знань із дисципліни, потреби у постійному культурному розвитку й моральному вдосконаленні, національної самосвідомості та гордості за своїх героїчних предків, які своєю звитягою надавали поштовх українському народові та його найкращим представникам до створення зразків світової культури.

Опорні поняття: "Перше Відродження", братський рух, Берестейська унія, уніатська церква, козацтво, Києво-Могилянський колегіум (академія), панегірік, «шкільна драма», вертеп, парсуна, українське барокко, гротеск, бурлеск, просвітництво, національна самосвідомість.

П Л А Н

1. Козацтво як феномен культури.

2. Києво-Могилянська академія. Видатні викладачі й студенти, їх роль в національній культурі.

3. Барокко як нове світовідчуття. Специфіка українського барокко в архітектурі, живопису, літературі, театрі і музиці.

4. Політико-правові ідеї українців Нового часу. Ф.Прокопович, П.Козельський, С.Десницький.

1. Доба козаччини – період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації.суспільство висуває зі свого середовища героїв і йде за ними. Сколихнувся і піднявся весь етнос, щоб скинути ярмо поневолення. На початку XVII ст. заворушення серед селян та козаків охопило всю територію України від Закарпаття до Слобожанщини. Вони підготували ґрунт для подальшої боротьби проти національно-релігійного гніту, яка була своєрідною формою руху за збереження української народності, її мови та культурних надбань.Тривале протистояння двох сил — польського уряду та українського козацтва — не могло не вилитися в гострий військовий конфлікт, який вибухнув у 1648 р. і став початком української національної революції.

Козацтво виступає головним чинником українського суспільно-політичного та культурного життя. Після відходу від православ’я українських магнатів православна віра стає народною, а її захист стає справою козацтва. Козацько-польська боротьба, зокрема, велася у тому числі й під культурно-релігійними гаслами. Козаки не тільки самі сповідували православ’я, а й підтримували православну церкву, оскільки вже наприкінці ХУІ ст. козацтво заявило про себе як про помітну соціальну силу. Визначальною подією став вступ 1615 р. до київського Богоявленського братства гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного разом з Військом Запорозьким, що зміцнило православну церкву й активізувало її життя. За сприяння Сагайдачного та Київського братства було канонічно відновлено православний єпископат, висвячено митрополита Київського Йова Борецького та п’ятьох єпископів. Відома також допомога війська Запорізького у відродженні Києва як центру культурного українського життя.

Демократичний устрій Запорізької Січі знайшов відображення в пам’ятках культури, малюнках, але насамперед у думах та історичних піснях: про походи бойові, про які "стали ради радувати", про вибори на раді козацькій в Січі, про дружні відносини (й одночас добру дисципліну) зі старшиною, про визволення полонених та ін. Дума є пам’яткою козацької культури. Творами історико-літературного жанру є козацькі літописи: «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб’я, що були в Малій Росії, і про його смерть», літописи Г. Граб’янки та С Величка.

Початок ХУ111 ст. - це епоха поступової сінхронізації розвитку вітчизнячної культури із західноєвропейськими культурами. Цій ранньомодерній добі належить особлива роль в історії української культури. Рубіжними етапами її розвитку можна вважати Козацьку революцію середини ХУІІ ст. і розмежування українських земель між Польщею та Росією, тобто ті події успільно-політичного життя, котрі визначили специфіку культурного розвитку різних регіонів України, іхню інтегрованість, чи, навпаки, віддаленість від загальноєвропейських культурних процесів.

2. Друга половина ХУІІ - ХУІІІ століття- зміна світоглядних парадігм. У др. пол ХУІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації завершується період розвитку давньої української культури, ідеологичною основою якої були релігія і богослов’я. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури з виразною світською та демократичною домінантою. Церква тепер виступала не консолідуючим, а нівелюючим чинником.

Характерною особливістю тодішньої культурної моделі були також її поліваріативність, відкритість для різних зовнішніх впливів, наприклад: мовна ситуація. У школах і академіях, літературних і наукових творах, живому спілкування одночасно побутували розмовна українська, старослав’янська, польська й латина. Українська література переживає в цей час нову фазу піднесення, пов’язану з усвідомленням своєї мовної та інтелектуальної самодостатності, можливістю вільно співіснувати й конкурувати насамперед із польською.

Відбувається піднесення суспільного престижу освіти. Заснування Київо-Могилянської академії відбулося у 1632 р. шляхом об’єднання школи при Київському братстві та школи при Києво-Печерській лаврі. Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів академії – Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович.

3. Спільним знаменником для культурних традицій різних регіонів слід вважати їх належність до однієї мистецької течії – барокко. Для бароккової стилістики були характерні примхливість форм, сповнених рухом, експресією. Барокко ніби втілювало основні чуттєві риси тогочасної епохи, роблячи наголос на спогляданні людських сил і пристрастей, їх звеличенні й уславленні. Світоглядно-естетичні засади українського барокко: антіномічность, динамізм, нагромадження прикрас, алегорій та емблем, парадокс та надмірна театральність.

Барокко в українській архітектурі властиві декоративізм, орнаментальність та колористика як характерні риси (Богоявленська церква у Києві, церква Всіх Святих, «мазепинський» корпус Києво-Могилянської академії, міські ратуші Бучача, Львова та інш.) Рококо в українських архитектурних пам’ятках: Б.Ростреллі. Головними напрямками розвитку живопису були батальний та портретний жанри (Д. Левицький, В. Боровиковський). До пам’яток культового живопису відносимо ікони, іконостаси, настінні розписи. Барокко в іконопису. Цікавим явищем були «козацькі покрови» - ікони із зображенням Богоматері й реальних історичних осіб – гетьманів, представників козацької старшини. Нові здобутки українського бароккового музичного мистецтва у творах Д. Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя, В. Трутовського.

Театральне життя в Україні було своєрідним умістилищем різних мистецьких жанрів: літературного, музичного, власне акторського.

Перелічені сфери культурного життя були більшою мірою набутком елітних верств суспільства. Високі філософські ідеї, літописи, богословські трактати, твори живопису тощо створювалися й були актуальними для досить вузького кола українців.

Існувала також простонародна культура, яка найбільше проявилася у дерев’яному зодчестві, котре наслідувало зразки кам’яного будування храмів житлових будинків, виявом народних уявлень і творчості є вертеп та інтермедії, в яких використовувалися біблійна сюжетика, легенди, побутові теми. У житті міст велику роль відігравала обрядовість цехів, котрі організовували урочисті шестя, відзначали храмові свята.

Наприкінці ХУІІІ ст. завершується денаціоналізація переважної більшості української еліти як на Заході, так і на Сході.

4. Значну роль відіграли відомі українці у розвитку світської російської культури у др. пол. ХУІІ–ХУІІІ ст. та у становленні правової культури Російської імперії. Зокрема, Ф. Прокопович та П.Я.Козельський зробили внесок у розвиток теорії природного права, загальновідомі також правові ідеі С.Десницького, його концепція природно-історичного походження права та держави.

ЛЕКЦІЯ 6. Тема 6. Українська культура XIX століття. Становлення української національної ідеї. (2 год.)

Мета заняття:

Навчальна: ознайомлення зі специфікою історико-культурного розвитку західного та східного регіонів України, розкриття причин радикалізації українського руху та закономірності поєднання у національно-визвольному русі ідей українофільства та федералізму з ідеєю незалежності, ідей соціального та національного визволення; показати значення цих процесів для піднесення української науки та художньої культури в ХІХ ст.

Розвиваюча: розвиток пізнавальних інтересів, умінь аргументовано обстоювати власні погляди на ту чи іншу проблему, толерантно ставитися до протилежних думок, користуватися науковою термінологією, аналізувати, оцінювати, пояснювати, давати різнобічну характеристику особистостям української культури, розкривати внутрішні мотиви їхніх дій.

Виховна: виховання наполегливості в здобутті знань із дисципліни, потреби у постійному культурному розвитку й моральному вдосконаленні, на прикладі яскравих особистостей української культури ХІХ ст. Т.Шевченка, І.Франка, М.Драгоманова та багатьох інших виховувати почуття патріотизму, відданості українському народові.

Опорні поняття: українофільство, ліберальний націоналізм, неославістський рух, циркуляр, романтизм, критичний реалізм, дворянський, народницький та революційно-демократичний періоди національно–культурного відродження, культурно-просвітницька діяльність, "Українське відродження", «Кирило-Мефодіївське братство», «Руська Трійця», громада, імпресіонізм, українська національна ідея, нація.

П Л А Н

1. Ідеї романтизму й слов'янського відродження. Початок національного культурного відродження українців.

2. Кирило-Мефодіївське братство, «Руська трійця», громади.

3. Освіта, література, музика, театр, архитектура, живопис.

4. Видатні діячі українського національно-культурного та політичного руху: М.Драгоманов (1841-1895), І.Франко (1856-1916), М.Грушевський (1866-1932), Б. Грінченко (1863-1910)

1. Суспільно-політичні обставини створення модерної української культури формувалися в цю добу в українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Формування української національної ідеї розпочалося в середовищі українського дворянства. З’являються перші загальні праці з історії України. Визначний твір української національно-політичної думки - «Історія Русів». Як значний епізод з історії українського відродження, що мав місце біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Прусії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, "доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, спробують скинути російське ярмо". Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну "Оду на рабство" сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за "восстановление гетманського правления", а самого його вважали таким, що "готовый был пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии". Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв´язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займалися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор´я та Крим (70—80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз´єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Відбувалося формування нової української літератури. Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції. Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам´яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов´ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем. "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

Специфіка історико-культурного розвитку західного та східного регіонів України пояснювалася їхнім знаходженням у складі різних імперій. Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

2. У підросійській Україні визвольні ідеї створення всеслов´янського федеративного союзу носилися в повітрі, їх разом з ідеями соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства — нелегальної політичної організації, заснованої у Києві у 1846 р. провідними діячами Василем Білозерським, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Гулаком. Учасники групи не були одностайними у визначенні першочергових завдань. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян, для Шевченка - соціальне та національне звільнення українців, для Куліша - розвиток української культури. По різному визначалися й засоби досягнення цілей. Більшість, серед яких були М. Костомаров та П. Куліш, висловлювалася за поступові реформи. На відміну від них, Т. Шевченко і М. Гулак відбивали погляди меншості та вважали, що лише шляхом революції та скасування царизму можна досягти бажаних змін. Але спільні цінності та ідеали, прагнення покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України єднали членів товариства.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищій етап у розвитку української літературі і культури в цілому. В його творах органічно поєднано нещадне викриття самодержавно-кріпосницького ладу, тиранії, паразитизму поміщиків з оспівуванням визвольних прагнень народу, героїв-борців за його інтереси. Шевченко отстоював ідею єднання всіх слов’янських народів. Традиція Шевченко, що її наслідували українські митці, це боротьба за інтереси народу. З появою "Кобзаря" з перекладами творів генія українського народу на основні європейські мови вітчизняна культура, література придбала всесвітнього значення.

Царські власті вирішили жорстоко покарати провідних членів братства. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Найсуворіше було покарано Шевченка, в якому самодержавство вбачало найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років «...под строжайшим наблюдением і запретом писать і рисовать». Фізичні та моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного руху та мала велике значення для подальшого розвитку української національної ідеї. Михайло Грушевський в "Очерке истории украинского народа" так оцінив історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: "...Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной сфере в духе прогресса и свободы".

Ліквідація товариства у 1847 р. надала поштовх наступові антиукраїнської політики й ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

Специфіка національного відродження в західноукраїнських землях полягала в тому, що на першому його етапі основним носієм української національної ідеї було греко-католицьке духовенство. У Перемишлі - центрі греко-католицької єпархії - у 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького виникло «Клерикальне товариство» - перша в Галичині культурно-освітня організація. Навколо неї гуртувалися патріотично налаштовані греко-католицькі священики - І. Левицький, І. Лозинський, А. Добрянський, І. Лавровський. Вони створюють народні (парафіяльні) школи для місцевого населення, видають перші граматики з української мови, букварі, молитвеники. І. Могильницький у 1829 р. написав науковий трактат польською мовою «Розвідка про руську мову», в якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, визначив українську мову як одну з реально існуючих східнослов’янських мов.

У 30-х рр. ХІХ ст. внаслідок дискусії, що розгорілася в галицькій пресі щодо використання в ній живої, а не обробленої української мови, австрійський уряд задовольнив прохання І. Могильницького про організацію в Східній Галичині мережі суспільних початкових шкіл з українською мовою викладання. Наполегливіше всіх відстоювали рідну мову діячі так званої «Руської трійці». Саме з діяльністю цього гуртка пов’язаний другий етап національного руху, що перемістився на початку 30-х років до Львова.

«Руська трійця» являла собою напівлегальний демократично-просвітницький та літературний гурток, що існував у Львові в 1833-1837 рр. Його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Вони зосередили свої зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності та своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку та впливу, прагненні просвітити народ та максимально сприяти пробудженню його національної свідомості. «Руська трійця» провела значну роботу зі збору фольклору серед населення містечок та сіл Галичини, Буковини та Закарпаття, одночасно пізнавши реальне становище українського народу під іноземним гнобленням.

Рукописна збірка власних поезій та перекладів учасників «Руської трійці» «Син Русі» (1833 р.) стала своєрідним закликом до народного єднання й національного пробудження. Підготовлений до друку інший збірник - «Зоря» (1834 р.) - містив народні пісні, історичні та публіцистичні матеріали, провідною ідеєю яких було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків - Богдана Хмельницького, Северина Наливайка. Лунав у збірці й заклик до єднання українців Галичини й Наддніпрянщини. Офіційне видання збірки було заборонене, а для її авторів розпочався період переслідувань, доносів, обшуків, звинувачень у неблагонадійності, що завадило надрукувати перекладений Вагилевичем на українську мову відомий давньоруський твір «Слово о полку Ігоревім» та підготовлений до друку Шашкевичем рукопис «Читанка для діточок в народних училах руських».

У 1836 р. «трійчани» водночас у трьох церквах Львова виголосили релігійно-моральні проповіді українською мовою, що значно піднесло національний «руський» дух українців-львів’ян.

Наприкінці 1836 р. у Пешті побачив світ альманах «Русалка Дністровая», складений учасниками «Руської трійці». У народних піснях, думах, казках, публіцистичних та науково-історичних творах, що ввійшли до альманаху, проголошувалася ідея єдності всіх українських земель, зверталася увага на важливість вивчення історичного минулого. Однак розповсюдити «Русалку Дністровую» не вдалося. Влада наклала арешт на небезпечне для неї видання. Лише 200 екземплярів із тисячного тиражу дійшли до рук читачів, а самі укладачі альманаху були притягнені до відповідальності як державні злочинці.

«Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шукань та апогеєм діяльності «Руської трійці». Це був різкий виклик демократично налаштованої української молоді державній та клерикальній реакції, протест проти денаціоналізації та штучного роз’єднання українських земель, перша спроба західних українців заявити про своє існування, про свою національну гідність.

Незабаром це об’єднання розпалося, та в історії українського національного руху, зокрема на західноукраїнських землях, діяльність «Руської трійці» залишилася пам’ятною віхою, що викликала до життя нове покоління західноукраїнської інтелігенції.

Громади – організації української інтелігенції у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. в Україні, які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність. Існували таємно в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та інших містах України.

3. Важливішим фактором зрілості будь-якої нації є ступінь досягнень у мистецький сфері: формування національних шкіл у різних видах мистецтва, насамперед літературі, бо вона тісно пов’язана (через вербальну форму втілення образів) з іншими сферами духу (наукою, філософією тощо). В літературі вже став Шевченко, а потім Куліш, Марко Вовчок, Панас Мирний, Федькович, Нечуй-Левицький та ін. А потім Франко, Леся Українка - і можна вже казати, що література має неперевершені, класичні зразки: школа національна в літературі є. В театрі це Старицький, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Заньковецька - це вже школа театральна. У музиці започаткував її М.Лисенко.

Найбільша постать після Шевченко - І.Франко. Політика і поезія, публіцистика й філософія, новелістика й літературна критика, повість і історія, література перекладів і редагування часопису - все це на найвищому якісному рівні. Його літературні та наукові писання придбали йому славу європейського письменника. Доля українського народу, його мови й культури, стремління простих селян і робітників до волі - постійні теми творів Франка. Шанування він мав за велику громадську роботу, публіцистично-журналістську діяльність.

Проблеми радикалізації українського руху в ХІХ ст.; загальна характеристика процесу становлення і діяльності культурно-просвітницьких організацій в Західній Україні та їх значення у соціально-політичному житті регіону. Закономірність поєднання у національно-визвольному русі в Україні ідей українофільства та федералізму з ідеєю незалежності, ідей соціального та національного визволення. Значення національних і соціальних змагань в українському русі для піднесення української науки та художньої культури; на прикладі яскравих особистостей української культури - І.Франка, Б.Грінченка, М.Драгоманова.

У Франка, а також П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки відбились і нові для того часу для Західної України настрої до демократичних змін у суспільстві, про революційні настрої, що від європейських столиць до столиць російських простягали промені свого впливу. Це Франкові "Бориславські оповідання" та ін., Нечуя-Левицького "Микола-Джеря" та ін.; твори П. Мирного, драми Карпенка-Карого та ін. Суспільно політична думка відома писаннями М. Драгоманова (що став духовним вождем цілого покоління), Д.Антоновича, М.Грушевського, В.Винниченка та ін.

Еволюція українського музичного мистецтваполяала у виникненні в цей час, передусім, української опери. М.Гулак-Артемовський («Запорожець за Дунаєм»), М.Аркас, П.Сокальський, Ніщинський є засновниками української класичної театральної музики. Створення пісенного репертуару в музичному мистецтві належить М.Леонтовичу, М. Лисенку. Великий внесок М.Лисенка в українську музичну культуру: він - творець жанрів - опери, кантати; його фортепіанна музика, твори для співу соло, вокальних ансамблів, опери для дітей, інструментальна музика, камерна - усьому властивий реалізм та глибока народність.

У живопису наприкінці ХУІІІ - на поч. ХІХ ст. починається світське мистецтво. Левицький, Боровиковський створюють галерею портретів державних діячів, проводячи ідею патріотизму та служіння вітчизні - те, що повинно визначати статус людини.

Романтизм і народність у поєднанні з реалізмом властиві творам Т. Шевченка, І. Штернберга. Широко відомі портретні роботи Васька, Гороновича, Брянського. Мокрицький «Портрет дружини» (романтизм). Сошенко і Сажин були майстрами романтичного пейзажу.

У другій половині ХІХ ст. квітне майстерність Шевченка (автопортрети, графіка - реалізм та психологізм образів). З’являються нові імена митців: Жемчужников «Кобзар на шляху», Соколов «Проводи рекрутів, Трутовський «Білять полотно», «Весільний викуп» (народність).

Передвижники (80-90 рр. ХІХ ст.): Кузнєцов, Пимоненко, Позен (життєві та селянські теми).Формуються художні школи: Одеська (Костанді, Нілус, Кишинівський, Буковецький та інш.), Київська (Мурашко, Крижацький, Івасюк та інш.). у їхніх картинах - реалізм, звернення до української історичної тематики, природа.

Театр, особливо у др. пол. ХІХ ст., існує як аматорський та професійний. Засновниками професійного театру були Кропивницький, Старицький, Садовський. Спостерігаємо їх тісний зв’язок із народною культурою. Ставилися твори Нечуя-Левицького «Маруся-Богуславка», Старицького «За двома зайцями», «Сорочинська ярмарка», Франка «Украдене щастя», Лесі Українки «Лісова пісня» та інш. У Львові у 1864 р. відкрито український театр «Руська бесіда».

Для архітектури у І пол. ХІХ ст. властиві класицизм, ампір, у останній чверті ХІХ ст. - еклектика (поєднання стилів), Штром - Володимирський собор.

Отже, не зважаючи на утиски царату, а всупереч їм, помітно вражаючий доробок діячів української культури, яка чітко стала українською, широко впливала на зростання національної свідомості українського населення.

Наприкінці XIX ст. виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейський основі, що розуміли значення культурної діяльності, займались нею, але хотіли добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, йдучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом. Тому й прізвища тут знайомі, бо демократично-революційний рух, як і національний потребував самих активних й талановитих людей. Харківський гурток українських студентів під проводом Д. Антоновича - потім Революційна Українська партія. Після жовтня 1905 р. - українські партії, клуби, товариства "Просвіта", українські видання. Українські партії брали участь у виборах в Думу.

4. Видатними діячами українського національно-культурного та політичного руху наприкінці ХІХ - на поч.ХХ ст. були М.Драгоманов (1841-1895), І.Франко (1856-1916), М.Грушевський (1866-1932), Б. Грінченко (1863-1910).

М. Драгоманов – відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Його суспільно-політичні та філософські погляди сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т. Шевченка, Прудона, англійських лібералів та ін. Прихильник ідей демократизму та утворення федеративної держави, засуджував втрату Україною національної держави і зазначав негативний вплив цього фактора на подальшу долю українського народу. Проте не вірив у можливість відновлення національної державності. Виступав проти українського регіонального сепаратизму. Вважав себе соціалістом, його соціалізм передусім етичний, йому властиве прагнення до соціальної справедливості.

І. Франко – видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч. Автор близько 4 000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Вільно писав українською, німецькою та польською мовами, перекладав з 14 мов. Намагався модернізувати громадсько-політичне життя Галичини, впровадити нові західноєвропейські ідеології. У 1890 р. був співзасновником Української радикальної партії, у 1899 приєднався до Української національно-демократичної партії. У 1904 р. почав відходити від участі у політичному житті та переключився на діяльність у Науковому Товариств ім. Т.Г. Шевченка.

М. Грушевський – визначний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член Всеукраїнської Академії Наук та АН СРСР. Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. сприяв переходу науки в Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного і систематичного вивчення історії України. Розпочав планомірну підготовку кадрів національних істориків. Автор праць «Історія України-Руси», «Ілюстрована історія України», «Очерки истории украинского народа» та інш.

Один із засновників у 1899 р. Української національно-демократичної партії в Галичині.

У 1907 р. у Петербурзі заснував нелегальне позапартійне українське громадське об’єднання Товариство українських поступовців.

Після падіння самодержавства та розгортання національно-визвольного руху в Україні став головою і незмінним лідером Української Центральної Ради. Під його керівництвом розроблена Конституція УНР (прийнята 29.04.1918 р.). У зв’язку з переворотом П. Скоропадського відійшов від активної політичної дяльності, займався науковою працею.

Б. Грінченко – видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, мовознавець фольклорист і педагог. Один із засновників Братства Тарасівців (1891 р.), з 1904 р. очолив ліву течію Української демократичної партії. У 1906-1909 рр. очолював київську «Просвіту», Б. Грінченко - один із найвизначніших представників українського народництва. Автор оповідань, трьохтомника «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях», зібрав та видав народні пісні та думи, плідно працював у галузі народної освіти. Автор підручників «Українська граматика», «Рідне слово».

Тема 7. Українська культура у ХХ столітті. радянський період (4 год.)