Правонаступництво держав 5 страница

6. Реалізація відповідальності

У літературі з міжнародного публічного права всі міжнародно-правові процесуальні засоби поділяють на два типи — узгоджувальні та примусові, «Під узгоджувальними процесуальними засобами врегулювання треба розуміти засоби, застосування яких у конкретних ситуаціях побудовано на згоді і (або) залежить від погодження взаємодіючих суб'єктів міжнародного права і які використовуються ними для забезпечення процесу нормотворчості та нормозастосування». Примусові ж засоби процесуального врегулювання охоплюють систему міжнародно-правових санкцій.

Інституту міжнародно-правової відповідальності притаманні в основному узгоджувальні процесуальні засоби, зокрема такі, як переговори і консультації, що застосовуються повсякденно для врегулювання усіх питань у процесі конфліктної взаємодії суб'єктів міжнародного права.

Процес реалізації міжнародно-правової відповідальності здійснюється шляхом певних узгоджувальних процесуальних засобів, зафіксованих у нормативному матеріалі з цієї галузі. Найбільший інтерес у цьому відношенні викликає Конвенція 1972 р. про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами. Ряд статей цієї Конвенції містять положення, які детально регламентують процесуальний аспект реалізації відповідальності. Так, ст. IX Конвенції формулює положення, що «претензія про компенсацію за збиток заявляється державі, яка запускає, по дипломатичних каналах.,.». Отже, початковим і пріоритетним процесуальним засобом реалізації відповідальності Конвенція встановлює дипломатичні переговори між зацікавленими сторонами. Перш ніж буде досягнута угода про відшкодування збитку, заінтересовані сторони повинні вступити в контакт одна з однією, визначити юридичні і фактичні обставини ситуації, що виникла, та узгоджувати шляхи майбутнього врегулювання. Все це може бути досягнуто в процесі дипломатичних переговорів.

Заявления претензії — це лише перший, початковий етап в переговорах між зацікавленими сторонами.

У випадку взаємної згоди сторін, переговори можуть швидко закінчуватись угодою про компенсацію відшкодування. Однак, як показує практика, в процесі переговорів часто між сторонами виникають різного роду розбіжності, які вимагають тривалої процедури врегулювання. Це потребує застосування інших узгоджувальних процесуальних засобів урегулювання. У даних випадках ст. XIV Конвенції передбачає таке правило: «Якщо врегулювання претензії не досягнуто шляхом дипломатичних переговорів, я»к це передбачено ст. ЇХ, протягом одного року... зацікавлені сторони створюють за вимогою будь-якої із сторін Комісію по розгляду претензій».

Функції Комісії можуть обмежитись лише дослідженням фактичних обставин, але можуть закінчуватись і прийняттям рекомендаційних або юридично обов'язкових для сторін визначень та ухвал. З цього приводу ст. XIX Конвенції говорить: «Ухвала Комісії є остаточною та обов'язковою, якщо про це була досягнута домовленість між сторонами.,.»

Так, Конвенція 1972 р. про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами, поряд з дипломатичними переговорами передбачає також використання механізму спеціальної комісії По розгляду претензій, яка в залежності від конкретних обставин і намірів сторін може виконувати функції і таких процесуальних засобів реалізації відповідальності суб'єктів міжнародного права, і в першу чергу держав, як слідча або узгоджувальна комісія і міжнародний арбітраж.

Примусової реалізації відповідальності міжнародне право в принципі не передбачає, за виключенням колективних санкцій за ухвалою Ради Безпеки ООН.

7. Обставини, які звільняють від відповідальності

Звільнення від відповідальності — це зняття з суб'єкта обов'язку ліквідації наслідків здійсненого ним правопорушення, що спричинило відповідальність.

До обставин, які звільняють від відповідальності, традиційно відносять вину самої потерпілої сторони. Наприклад, посольство знало про акцію, яка готується, проте не повідомило про це владні структури держави перебування. У такому випадку поведінка посольства розглядається як обставина, яка звільняє державу від1 відповідальності.

До обставини, що звільняє від відповідальності, відноситься форс-мажор (непоборна сила), тобто непередбачені зовнішні події надзвичайного характеру, які не піддаються контролю: стихійні лиха, епідемія, військові конфлікти тощо.

Висловлюється точка зору, що відносить до таких обставин і стан гострої потреби, коли здійснення тих чи інших дій зумовлено загрозою життєвим інтересам суб'єкта-правопорушника.

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

1. Поняття і джерела права міжнародних договорів

Життя висунуло договір на перше місце серед інших міжнародно-правових засобів, покликаних регулювати міждержавні зв'язки. В угодах одержує своє практичне втілення зміст відносин між державами: з одного боку, вони є головним засобом урегулювання спірних питань у взаєминах між країнами, з іншого — виступають як головний засіб оформлення результатів уже досягнутого регулювання. Міжнародні угоди є також правовою основою великих міжнародних організацій, у тому числі Організації Об'єднаних Націй. Разом з цим договір є основним джерелом міжнародного публічного права, тісно пов'язаним з усіма його інститутами. Тому не можна уявити собі міжнародне життя і міжнародне право без договорів. Невпинне зростання ролі договорів і ускладнення функцій, які виконуються ними, значно підвищили вимоги як до самих договорів, так і до норм права, що. регулюють дію цих договорів.

Сукупність міжнародно-правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права з приводу укладання, дії, припинення міжнародних договорів прийнято визначати як право міжнародних договорів.

У спеціальній літературі нерідко й цілком слушно підкреслюється, що право міжнародних договорів — одна з найдавніших і важливих галузей міжнародного права. Але, на наш погляд, найбільш характерною рисою цієї галузі є її специфічність, яка полягає в тому, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення й розвиток якої не пов'язані з договорами.

Донедавна основним джерелом права договорів був міжнародно-правовий звичай. Неодноразові спроби здійснити кодифікацію норм цієї галузі були безуспішними. І це не випадково, оскільки кодифікація права договорів стосується основ усієї системи міжнародно-правових норм.

Перший кодифікований акт у галузі права міжнародних договорів прийнятий у 1928 р. на конференції американських держав під назвою «Гаванська конвенція про договори». Однак вона мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці.

З утворенням Організації Об'єднаних Націй і створенням в її межах Комісії міжнародного права склалися сприятливі умови для прогресивного розвитку міжнародного права. Із самого початку своєї діяльності Комісія міжнародного права займалась розробкою права міжнародних договорів і в 1966 р. прийняла проект 75 статей, що був покладений в основу роботи Віденської конференції, яка за дві сесії (1968, 1969 pp.) завершила розробку Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1959 p.). Ця конвенція вступила в силу в 1980 році. Вона стосується договорів укладених між державами. І хоч її учасниками на початку 1991 р. були близько 60 держав на неї уже частіше посилаються як на загальновизнане джерело норм права договорів.

У наступні роки Комісією також було чимало зроблено для кодифікації норм цієї галузі права. Наслідком її плідної роботи стало прийняття в 1978 р. Конвенції про правонаступність держав щодо договорів і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями (1986р.).

Не дивлячись на те, що Віденські конвенції 1978 і 1986 років не набрали законної чинності, багато їх положень діють як звичаєві норми.

Підсумовуючи сказане, варто наголосити на тому, що названі конвенції кодифікували не всі діючі звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддавалися кодифікації звичаєві норми щодо впливу війни на міжнародні договори. А тому нарівні з договірними продовжують діяти і звичаєві норми.

2. Поняття і юридична природа міжнародного договору

Поняття міжнародного договору. Проблема дефініції міжнародного договору лише на перший погляд не викликає утруднень. Насправді, як зауважує Едуардо Хіменес де Аречага, це питання має певне теоретичне і практичне значення. Зокрема, судова практика Міжнародного Суду ООН свідчить, що встановлення того, чи є або ні певний документ договором, має важливі практичні наслідки. Наприклад, при розгляді справи про націоналізацію, Англо-Іранської нафтової компанії Міжнародний Суд ухвалив, що угода між державою* (Іраном) і іноземною компанією (Англо-іранська нафтова) не може вважатися міжнародним договором, а є лише контрактом, у той час, коли для існування міжнародного договору необхідно, щоб дві або більша кількість держав прийняли на себе зобов'язання стосовно одна одної. Іншим прикладом угоди між державами, яка є контрактом, а не договором, може слугувати купівля приміщення або земельної ділянки для посольства у тих випадках, коли ця угода здійснюється відповідно до внутрішньодержавного права однієї зі сторін. Саме з цієї причини Віденська конвенція, про право договорів додає ще одну умову до визначення договору, уточнюючи, що договір —: це угода, «яка регулюється міжнародним правом».

У Віденській конвенції про право міжнародних договорів (далі — Віденська конвенція 1969 р.) міжнародний договір визначається як «міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі, яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному документі, чи а двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви» (ст. 2.). У Конвенції 1986 р. до числа тих, що укладають договори, введені також міжнародні організації. І хоч у дефініції не йде мова про договори в усній формі, держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років.

І ще одне зауваження: нерідко в міжнародно-правовій практиці застосовуються й інші письмові, акти, в яких знаходить відображення узгоджені позиції держав з різних питань міжнародних відносин. Наприклад, такі документи в письмовій формі, як Заключний акт 1975 року і Паризька хартія для нової Європи 1989 року зовні нагадують договори, проте держави-учасниці НБСЄ не побажали надати їм форму договорів. Ці документи не зареєстровані і в секретаріаті ООН, як того вимагає ст. 102 Статуту ООН.

Об'єкт і мета міжнародного договору. Об'єктом міжнародного договору є відношення суб'єктів міжнародного публічного права (держав, націй, що виборюють незалежність, міжнародних організацій, індивідів).з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій або утримання від дій, для здобуття і використання яких встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Разом із тим необхідно підкреслити, що суб'єкти міжнародного права, і, в першу чергу, держави, утримуються від того, щоб об'єктом договорів стали питання, які складають виключно внутрішню компетенцію держав (наприклад, вибір форми державного устрою і т. ін.).

Об'єкт договору, як правило, відбивається в назві договору (наприклад, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. У даному випадку об'єктом є міжнародний договір).

Під метою міжнародного договору розуміється те, на що спрямовані зусилля суб'єктів міжнародного права, коли укладають договір, тобто це наміри, прагнення сторін. Отже, договір є тим засобом, за допомогою якого держави і інші суб'єкта міжнародного права здійснюють поставлену перед собою мету.

Мета звичайно визначається в преамбулі або в перших статтях договору. Так, у преамбулі і в ст. 1 Статуту ООН сформульовані цілі прийняття Статуту і утворення ООН: а) підтримувати міжнародний мир і. безпеку; б) розвивати дружні відносини між націями; в) здійснювати міжнародне співробітництво; г) бути центром для погодження дій націй.

Сторони в міжнародному договорі. Сторони в міжнародному договорі — це найважливіший елемент правовідносин. У точному юридичному розумінні сторонами є ті суб'єкти міжнародного права, які повністю оформили свою участь у договорі і таким чином володіють правами та обов'язками, що з нього випливають. Так, ст. 6 Віденської конвенції 1969 року фіксує положення про те, що «кожна держава володіє правоздатністю укладати договори». Щодо правоздатності міжнародної організації укладати договори, то вона згідно зі ст. 6 Віденської конвенції 1968 р. «регулюється правилами цієї організації», тобто установчими актами організації. Інакше кажучи, якщо правоздатність держав щодо догворів не обмежена, вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається насамперед їхніми установчими актами.

Склад і характер сторін визначає зміст і роль договору, при оцінці якого першорядне значення має аналіз його учасників. З цією метою в міжнародно-правовій практиці використовуються такі поняття, як «Держави-учасниці», «Договірні сторони», «Високі Договірні сторони», «учасник», «третя держава», «третя організація».

Держави-учасниці — це держави, які беруть, участь у складанні та прийнятті тексту договору. Так, в Ашгабадській Декларації про розвиток співробітництва і зміцнення довір'я у відносинах між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав від 24 грудня 1993 року використовується термінологія «держави-учасниці». В іншому документі — Договорі про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан від 20 січня 1994 р. використовується термін «Високі Договірні Сторони», що означає держави, які погодились на обов'язковість для них договору, незалежно від того, чи вступив в силу договір, чи ні.

«Учасник» (учасниця) означає державу, яка погодилась на обов'язковість для неї договору і для якої договір набув чинності.

«Третя держава» означає державу, яка не є учасницею договору.

Під «міжнародною організацією» треба розуміти міжурядову організацію.

Як загальне правило, договір поширює свою дію тільки на учасників. Проте в окремих випадках договір може сприяти створенню прав чи обов'язків для третіх держав. Для цього необхідно, щоб відповідні правила чи обов'язки були передбачені договором, а третя держава дала згоду на їх прийняття, тобто по суті йдеться про додаткову угоду, яка передбачає відповідні права і обов'язки третьої держави.

Класифікація міжнародних договорів. У доктрині міжнародного права цій проблемі приділяли значну увагу такі видатні юристи, як Макнейр, Джеральд Фіцморіс, Хемфрі Уолдок, які розробляли у своїх працях класифікацію договорів або виступали за таку класифікацію. Проте до цього часу не вироблено загальноприйнятої класифікації. У вітчизняній науці міжнародного публічного права договори класифікують за різними підставами. Залежно від кількості учасників розділяють договори двосторонні та універсальні.

Двосторонніми є договори, в яких беруть участь дві держави. Двосторонніми можуть бути і такі договори, коли з однієї сторони виступає одна держава, а з іншої — декілька (наприклад, мирні договори 1947 p., які були підписані в Парижі державами-переможницями у другій світовій війні з кожною з 5 країн: Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією). Звичайно, двосторонні акти складають основну масу договорів. їх тисячі.

До багатосторонніх договорів відносяться договори, які охоплюють або покликані охопити певне коло або більшість держав. Сьогодні цій категорії договорів належить перше місце, і особливо зростає їх роль у розвитку міжнародного співробітництва, у створенні загальнообов'язкових міжнародно-правових норм. До цієї категорії відносять і договори з обмеженою кількістю учасників. Прикладом обмежених багатосторонніх договорів може слугувати Римський договір про заснування Європейського Економічного Товариства (ЄЕТ) 1957 року. Участь у ньому нових держав залежить від згоди всіх учасників цього договору. Іноді подібні договори звуться закритими.

Універсальні (загальні багатосторонні) договори, за визначенням Віденської декларації про універсальність 1969 року, являють собою договори, які стосуються кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права або об'єкт і цілі яких викликають інтерес для міжнародного співробітництва в цілому. До них відносять договори щодо забезпечення міжнародного миру і безпеки (наприклад, Договір про нерозповсюджения ядерної зброї 1968 р., до якого приєдналось більше 170 держав світу), а також конвенції, які кодифікують міжнародне право (наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 p., Віденські конвенції з дипломатичного, консульського і договірного права).

Особливістю загальних багатосторонніх договорів є те, що вони мають бути відкритими для загальної участі держав.

За об'єктом регулювання договори можуть поділятися на: політичні, економічні і з різних спеціальних питань.

До політичних договорів відносяться договори про союз, взаємодопомогу, ненапад, нейтралітет, мирні договори, договори з територіальних і прикордонних питань, у галузі роззброєння та ін. (наприклад, Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан від 20 січня 1994 p.).

До економічних договорів відносяться торговельні договори, угоди про економічне і науково-технічне співробітництво, про позики, кредити, тощо (наприклад, Римський договір про ЄЕТ 1957 p., Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р.) Поміж договорів третього виду знаходяться багаточисельні угоди з різних спеціальних питань: у галузі транспорту, зв'язку, сільського господарства, освіти, культури, наукового співробітництва, про правову допомогу, консульські конвенції тощо. Такі, наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Угода між Україною та Республікою Узбекистан у галузі культури від 10 листопада 1994 р. та ін.

Як бачимо, такий поділ має дещо умовний характер. У той же час класифікація договорів за об'єктом регулювання полегшує облік і систематизацію договорів.

Форма, структура, мова і найменування договорів. Договори можуть укладатися як у письмовій, так і в усній формі. Звичайно переважає письмова форма, оскільки деякі складні договори взагалі немислимі в усній формі.

Угоди в усній формі прийнято називати «джентльменськими» (від англ. gentleman — порядна людина, тобто людина, яка суворо дотримується світських правил поведінки), якщо вони не фіксуються у будь-яких документах. Прикладом такої угоди може бути угода, укладена у 1946 році між постійними членами Ради Безпеки про порядок розподілу місць непостійних членів, у цьому органі ООН.

Безперечно форма договорів залежить від самих сторін. До того ж вона не впливає па обов'язкову силу договорів. Вважається, що головне — це зміст договору. Ллє й формі належить істотна роль. Досить згадати деякі вимоги «технічного» характеру, щоб переконатися в цьому. Так, текст договору готується дуже старанно й оформляється друкарським способом або на друкарській машинці, на високоякісному папері. В останньому випадку обидва примірники повинні бути першими, а не надрукованими під копірку. Виготовлення примірників бере на себе сторона, на території якої підписується договір.

Якщо договір написано на декількох аркушах, то вони зшиваються шовковими шнурками, пофарбованими в національні кольори держав, що беруть у ньому участь. Кінці шнурків скріплюються сургучевими печатками уповноважених. Текст вкладається у тверду обкладинку, оздоблену шкірою або оксамитом. Часто договір в обкладинці вміщують у додатковий футляр.

Структура договору. Безперечно, договір становить систему взаємопов'язаних норм і розглядається як єдине ціле, в якому всі постанови обов'язкові для сторін. Головними складовими елементами структури договору є:

1. Преамбула (від фр. preambule — передмова) — вступна частина договору. В ній, як правило, перераховуються сторони, які укладають договір, викладаються мотиви укладання договору, його цілі і принципи, взаємозв'язок з іншими договорами, принципами і нормами міжнародного права. Преамбула є невід'ємною частиною договору і використовується при його тлумаченні.

2. Основна (центральна) частина містить постанови по суті регульованих відносин. Вона поділяється на статті, які можуть бути згруповані в розділи (Конвенція ООН з морського права 1982 p.), глави (Статут ООН). У деяких договорах статтям, а також розділам (главам, частинам) можуть надаватися назви (Конвенція між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових відхилень стосовно податків на доходи та капітал від 4 березня 1994 року).

3. Заключна, чи протокольна, частина — фіксує статті, що стосуються вступу договору в силу та припинення його дії, мови договору, на якій складено текст договору і таке ін.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває четверта, додаткова частина — додатки у виді протоколів, додаткових протоколів, правил, обмінних листів та ін. Проте ці додатки можуть стати невід'ємною частиною договору, якщо про це прямо вказується в самому тексті договору.

Мова договору. Двосторонні договори укладаються мовами договірних сторін. Договір укладається у двох примірниках, кожний з яких має два паралельні тексти, з них ліворуч — текст мовою тієї сторони, котрій належить цей примірник. Тексти мовами двох сторін цілком рівнозначні, мають однакову силу. Цілком зрозуміло, що в процесі здійснення договору кожна сторона керується текстом своєю мовою. В разі ж розходження між текстами, вони обидва рівною мірою повинні братися до уваги при тлумаченні.

Багатосторонні угоди складаються мовами, які визначаються договірними сторонами. Найважливіші багатосторонні міжнародні договори, які укладаються під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій, складаються п'ятьма найпоширенішими мовами: англійською, французькою, іспанською, китайською та російською. При згоді сторін багатосторонні конвенції зі спеціальних питань можуть складатися лише деякими із зазначених мов. При цьому депозитарієві (зберігачу) доручається забезпечити офіційний переклад іншими мовами.

Найменування договорів. Загальновизнаної класифікації найменувань договорів не існує. Так, у Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року фігурують такі назви: договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами. В міжнародно-правовій доктрині і практиці зустрічаються й інші найменування: декларація, конкордат, статут міжнародної організації, меморандум, акт, «Modus vivendi— модус швенді», хартія та ін. Якогось юридичного значення найменування договорів не має, оскільки угода під будь-якою назвою є. договором, який утворює права й обов'язки для його учасників. Тому поняття «договір» розглядається ще і як родове поняття.

У практиці договірних відносин не вироблено загального і чіткого критерію застосування вказаних вище найменувань. Це питання з'ясовується самими учасниками міжнародного акту. Проте з практики можна вивести і деякі «неписані правила» застосування певної назви договору.

Пакт — це договір з найважливіших питань (забезпечення взаємної колективної безпеки, взаємодопомога, ненапад та ін.), або угода, яка встановлює принципи і норми, що мають основоположне значення для конкретних галузей співробітництва держав (наприклад, Пакти про права людини 1966 p.).

Договір — основоположний акт з найістотніших питань міждержавних взаємин (наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї 1963 p.).

Угода — акт, присвячений конкретним питанням взаємин держав, що беруть у ній участь. Вона укладається з менш важливих питань, ніж договір (наприклад, Угода про створення Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу» (СНД) від 21 жовтня 1994 p.).

Декларація — офіційна заява, в якій проголошуються основні принципи зовнішньої і внутрішньої політики держави або основні положення діяльності міждержавних організацій у конкретній галузі міжнародних відносин (наприклад. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.).

Конвенцій — вид міжнародного договору, який укладається для регулювання спеціальних міжнародних питань економічного, технічного, воєнного і юридичного характеру (наприклад, Конвенція з морського права 1982 p.).

Конкордат •— це спеціальний договір, угода між папою Римським, главою католицької церкви та урядом тієї чи іншої держави, який регулює положення і привілеї католицької церкви в даній державі (наприклад, Конкордат між Ватиканом і Італією 1984 р).

Комюніке — це офіційне повідомлення, в якому викладаються позиції сторін з конкретних питань. Воно може також відбивати досягнуті між сторонами домовленості і мати в цьому випадку певні правові наслідки сторін (наприклад, Спільне комюніке Президента України і Президента Туркменистану (листопад 1994 p.).

Modus vivendi (модус вівенді) — спосіб співіснування — тимчасова угода з питань, що вимагають негайного врегулювання.

Обмін нотами — своєрідна форма укладання угоди. Угода укладається шляхом обміну нотами (листами, телеграмами) з тотожним змістом між службовими особами, які представляють уряди держав. Використовується, як правило, при встановленні дипломатичних відносин, перетворенні дипломатичних місій у посольства, уточненні окремих положень будь-якого договору. З кожним роком ця форма використовується дедалі активніше. Вона привертає до себе увагу простотою процедури укладання.

Статут міжнародної організації — це договір, який визначає цілі, структуру і функції міжнародної організації. З-поміж інших особливе місце займає Статут ООН як кодекс основних принципів міжнародного права. Доречно буде зауважити, що Статут ООН є договором особливого роду, його постанови мають примат відносно всіх інших договорів (ст. 103 Статуту ООН).

Протокол — угода, що складається з питань менш важливих, ніж договір, угода і конвенція. У багатьох випадках протокол є допоміжним актом відносно основного договору. Для порівняння: Протокол між Урядом України і Урядом Туркменистану про відкриття Посольств від 5, листопада 1994 р. і Протокол до Конвенції між Урядом України та Урядом США про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень) стосовно податків "на доходи та капітал від 4 березня 1994 р. У першому випадку — це угода (договір), а в іншому — додаток, допоміжний акт до міжнародного договору.

3. Укладання міжнародних договорів

а) Порядок і стадії укладання міжнародного договору. Укладання міжнародного договору є дуже відповідальним і складним процесом, адже він є актом, що діє як у сфері міждержавних, так і в сфері внутрішніх відносин кожної країни. Безперечно, всі міжнародні договори укладаються відповідно до норм міжнародного права і установленої міжнародної практики. Проте укладання міжнародного договору є одночасно і процесом формування суверенної волі держави. Тому порядок його прийняття теж повинен чітко регулюватися. Переважна більшість держав робить це - шляхом прийняття внутрішніх законів і міжнародних договорів. Зокрема, Україна прийняла закон «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 p., який установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів.

Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, ЩО треба розуміти під «укладанням договорів». Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладання означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи набуттям чинності. Згаданий Закон України дає таке тлумачення: поняття «укладення міжнародного договору України» охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору для України». Тому процес укладання міжнародного договору може бути поділений на стадії, до яких відносяться: підготовка і прийняття тексту договору, встановлення автентичності текстів договору. Зазначені стадії можуть послідовно використовуватися при укладанні будь-якого міжнародного договору, хоча не обов'язково, щоб кожний договір проходив ці стадії. Наприклад, міжнародні організації зовсім не. застосовують ратифікацію.

б) Повноваження на укладання договору. З часів епохи абсолютних монархій відома практика, згідно з якою представник суверена наділявся повноваженнями вести переговори і приймати зобов'язання від імені свого монарха. В сучасній міжнародно-правовій практиці в- залежності від намірів сторін повноваження охоплюють право вести переговори, підписувати договір і скріплювати його печаткою. Отже, договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вибір уповноважених і порядок призначення їх цілком залежить від відповідної держави. Проте у всіх випадках уповноважений повинен мати відповідні повноваження, тобто документ, який свідчить про його право вести переговори, підписувати міжнародний договір, взяти участь у конференції і таке інше. В тексті повноваження вказується, хто уповноважує дану особу; прізвище, ім'я та по батькові; ранг або посаду уповноваженого; назву договору або предмет і мету переговорів.

Крім повноважень, особи, що ведуть переговори, одержують від своїх урядів інструкції, які визначають програму їхньої роботи. Інструкції є внутрішнім документом делегації, вони не доводяться до відома другої сторони, а тому договір, укладений з їх порушенням, не втрачає свого значення.