Семінар 1 4 страница

У першій чверті ХІХ ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком визначний анонімний твір «Історія Русів». Видавець цього твору Й. Бодянський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському. З таким твердженням не погодилися М. Максимович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Одні дослідники схилялися до думки, що автором тексту був О. Безбородько, інші – батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 – 90-х рр. ХVІІІ ст., тісно пов’язаних з О. Безбородьком. «Історія Русів» – це перша політична історія України. Її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу й державність, автори книги невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати своє право на життя і свободу, на власну державність, бо всі народи світу завжди захищатимуть своє життя, свою вільність і власність.

Незважаючи на репресії самодержавства, в цей час почали пробиватися паростки українського культурно-національного відродження. Таким паростком в Україні була уже згадувана нами «Історія Русів». Саме на початку XIX ст. розпочинаються в імперії і в Україні революційні виступи дворянської молоді. Визвольні ідеї пропагуються в підцензурній періодичній пресі, а також нелегально в усній і письмовій формі (листівках, віршах). Починають створюватись таємні гуртки і товариства антиурядової спрямованості, які продукували культурницькі визвольно-політичні революційні й еволюційні ідеї. Такими були таємні політичні організації декабристів, гурток Петрашевського, польські гуртки.

Таємне товариство, як відомо у світі, не може виникнути на голому ґрунті, це факт великого суспільного значення, який свідчить про зрілість політичної ідеології, про наявність політичних сил. Більшість таємних товариств Росії орієнтувались на прямий виступ — повстання. Їх вплив поширюється і в Україні. Такими були два повстання декабристів — у Росії 14 грудня 1825 р., в Україні — 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. (Чернігівського полку) та польське повстання 1830—1831 рр. Значення їх було для розвитку політичного мислення, політичної свідомості величезне, неповторне.

Тут слід указати на важливість розроблених декабристами таких політичних документів програмного характеру: проекти конституцій майбутньої Росії, плани розв’язання аграрної проблеми. Це «Конституція» М. Муравйова, яка народжувалась в Україні, де він ніс військову службу, «Руська правда» Пестеля. У цих документах відображені ідеали, в ім’я яких декабристи ставали на шлях боротьби. Основна мета цих документів — національне відродження. Ідеалом було звернення до традицій новгородського общинно-вічового ладу. Декабристи давали настанову на освоєння досвіду Заходу, розпочинаючи з античних міст-республік. Північне і Південне товариства декабристів виробляли концепцію політичної змови і військового перевороту. Члени Південного товариства робили ставку на проекти республіканського устрою, централізм, які ґрунтувались на демократичних принципах. М. Муравйов відстоював послідовний федералізм і конституційно-монархічне правління та ідеї, які панували в Україні і в Європі. Серед них теорія традиційного звичаєвого права і «суспільного договору».

Варто також згадати місця декабристської діяльності в Україні: Київ, Кам’янку, Розумівку, Білу Церкву, Тульчин та інші, ту атмосферу, в якій народжувались вільнолюбні політичні і філософські ідеї свободи, відродження, звернення до світового досвіду. Значення їх виступів за гідність і волю людської особистості, неприйняття і критика кріпосництва, пропаганда передових політичних ідей були чинником визвольної боротьби і в Україні. Уже з кінця ХVІІІ ст. відбувається переключення національної енергії з політичної діяльності на культурницьку, адже в політиці національна еліта вже не могла себе реалізувати. У цей час зростає зацікавленість своєю історією, народною творчістю, етнографією, мовою. Поширюються ідеї німецької класичної філософії, ідеї українського просвітництва Григорія Сковороди, Якова Козельського, Петра Лодія, О. Новицького, С. Гогоцького, І. Скворцова.

Найзначнішою постаттю Київської релігійно-філософської школи був Памфіл Юркевич. Оскільки дух є абсолютною основою діяльності, то філософія прагне виявити цю основу. Нею, уважає П. Юркевич, є ідея. Ідея — основа, закон і норма явища. Філософія не є пізнанням ідеї. Пізнання здійснюється через уяву, поняття. Через ідею результати розумового пізнання синтезуються в цілісний світогляд, що доповнює отримані знання пізнанням і вірою в Бога та в призначення Людини.

Необхідно зазначити, що національне відродження в галузі літератури пов’язане із творчістю І. Котляревського, автора поеми «Енеїда» – першого твору української літератури, написаного народною мовою. З появою творів І. Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками в прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Квітка-Основ’яненко. Разом з ним у літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. Гребінка, М. Костомаров, М. Шашкевич, Т. Шевченко.

Уже на початку ХІХ ст. в імперії став формуватись ліберальний напрям у суспільно-політичному мисленні. Важливими подіями було відкриття Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.) університетів. Засновник і ректор Харківського університету Василь Каразін дотримувався ліберальних поглядів перебудови імперії на конституційну монархію, указував на колоніальну політику стосовно України, відстоював наукові принципи в розміщенні її продуктивних сил.

Далі слід підкреслити, що важливим чинником, який започаткував процес національного відродження України, стало заснування Харківського університету, створеного за приватною ініціативою і на кошти мешканців міста. У його відкритті важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін, який увійшов у історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження. Статут університету передбачав створення товариств, покликаних досліджувати різноманітні проблеми природничих та гуманітарних наук, друкувати власні періодичні видання. Показово, що університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і громадський діяч Василь Капніст. Він написав твори «Ода на рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.). Захищав інтереси України, як генеральний суддя та полтавський губернський предводитель. Саме він підкреслив українське походження і українське коріння «Слова о полку Ігоревім», яке переклав російською мовою. Серед видатних діячів виділяються князь Микола Рєпнін — генерал-губернатор Лівобережної України. Цей державний діяч був дуже прихильним до традицій українського народу, за що Микола І звільнив його з посади. До речі, у його маєтку в Яготині не раз бував Т. Шевченко, якого дуже поважала вся сім’я Рєпніних. Дочці князя Варварі Рєпніній Шевченко присвятив свою поему «Тризна».

Заслуга князя О. Безбородька, як політичного діяча, полягала у тому, що він, будучі міністром і канцлером уряду Катерини ІІ, домігся за царювання Павла І відновлення в Україні Генерального суду і ще ряду установ Гетьманщини, які скасувала Катерина ІІ. Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки, слід назвати українського фольклориста грузинського князя Миколу Цертелєва, згадуваних уже Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка. У їхній творчості відбивались думи і прагнення українського народу, ідеї визволення з кріпацтва, національного відродження.

Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості та мислення посідає Тарас Шевченко. Рабське становище народу, зростання його невдоволення — усе це спричинило з боку Шевченка різку критику самодержавства, його деспотизму і привело до революційного висновку про необхідність здобуття волі шляхом революції, удаючись до сили. У поезії Шевченка найяскравіше відобразились визвольні прагнення до звільнення від соціального і національного гніту. Він кликав Україну «до сокири»: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить». Уже стало характерною рисою в нас, українців, що в плині історії видатні українці виявляли своє політичне мислення саме через сферу культури, через її засоби. Вони були позбавлені можливості самостійної легальної політичної діяльності. Самобутність етносу українські діячі висловлювали саме через культуру. Десятки і сотні інших творчих постатей і сьогодні черпають пробуджувальну силу у його творчості. Саме Т.Шевченку судилося стати серцем українського національно-культурного руху.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії. В історії українського відродження важливу роль відігравав «Украинский Вестник», який впродовж 1816-1819 рр. виходив щомісячно понад 350 сторінковими книжками. Це був перший на Україні науковий і літературно-художній журнал. Пізніше в Харкові з’явилися видання у формі альманахів і збірників: «Украинський Альманах (1831 р.)», «Утренняя звезда»(1838 р.), «Запорожская Старина»(1833 – 1838 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи і народні пісні.

Ректор Київського університету М. Максимович заснував журнал «Киевлянин», у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті «О стихотворениях червонорусских» та «О правописании малороссийского языка», сповнені прогресивних думок політичного значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що «жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові; хай вони вивчають її в народних прислів’ях, казках і ще більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає більшою силою і красою». Як учений-літератор, М. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу «Українець», де вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства слов’янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Шевченком, підтримував зв’язки з ним у засланні.

3. Відповідь на третє питання доцільно розпочати з констатації того, що перша половина ХІХ ст. стала часом інтенсивного формування українського національного мистецтва. Великий слід в історії українського живопису залишила творчість В.Тропініна. Будучи кріпаком подільського поміщика графа Моркова, протягом двох десятиліть Тропінін створює чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанрових сцен. Його портрети відзначаються гуманізмом, любов'ю до народу, реалістичним трактуванням образів. З 1824 р. Тропінін — академік Петербурзької академії мистецтв. Створив відомі образи простих трудівників: «Українець» — 1820 р., «Українка», «Дівчина з Поділля», «Пралі».

Справжній розквіт українського образотворчого мистецтва починається з творчості Т. Шевченка. У його творах вперше з великою силою зазвучали нові теми й суспільні мотиви, що порушували найгостріші соціальні проблеми тогочасної дійсності. Зазнавши сам поневірянь, він присвятив свою творчість зображенню знедоленого народу. На початку 40-х рр. головну увагу Шевченко приділяє темам, взятим з історії українського народу, зображенню його життя, побуту і звичаїв. У найбільшому за розміром творі олійного живопису «Катерині» і (1842 р.) він підноситься до j узагальнення явища, характерного для часів кріпацтва. Це полотно написане і на сюжет однойменної власної поеми, створеної чотирма роками раніше. Але художник не ілюструє якийсь конкретний момент літературного твору. Засобами образотворчого мистецтва він розвиває одну із сюжетних ліній поеми. Твір відо­бражає драматичний сюжет епізоду розлучення селянської дівчини Катерини з офіцером, що спокусив її й покинув. Художник з великим j тактом розкриває цей драматизм, не і переступаючи грань, за якою краса втрачає свою велич. Перебуваючи в Україні після закінчення академії, Тарас Шевченко; написав ряд портретів української дворянської інтелігенції. Серед них – «Портрет Маєвської». Ще більше поглиблюється майстерність художника в портретах Горленко, Лизогуба, Кейкутової та багатьох інших, створених у 1843 - 1847 pp. Поглиблення реалізму і майстерності Шевченка виявляється в його картині «Селянська родина» (1843 р.), в якій поетично показано сценку з життя українського селянина. Простота, невимушеність композиції, природність колірного рішення й освітлення, а також вибір сюжету вирізняють цей твір серед картин майстрів академічної школи. У 1843 p. T. Шевченко подорожує по Україні. Під впливом вражень від подорожі і на основі виконаних етюдів, малюнків, ескізів він задумав створити і видати серію офортів під назвою «Живописна Україна». Основна мета - показати історичне минуле, побут і звичаї рідного народу, при­роду України. Його офорти «У Києві», «Старости», «Казка», «Судна рада», «Дари в Чигирині» (1649 р.) - відзна­чаються високим професіона­лізмом техніки офорту, історичною правдивістю та життєвістю. В кінці 40-х років у портретах Шевченка наростають тенденції типізації образів, узагальнення характерів, спрямованість на соціально-психологічну характеристику персонажів (автопортрет, 1849 р.). Ці тенденції характерні для критично-реалістичного періоду останніх років його життя.

Школу пейзажного і побутового живопису в першій половині ХІХ ст. представляв В. Штернберг. Людина зображується на тлі природи: «Вулиця на селі», «Пастух», «Вітряки в степу» — 1836—1837 рр. Штернберг потоваришував в академії мистецтв із Шевченком, виконав декілька його портретів. У цей час працюють такі художники, як І. Сошенко, А. Мокрицький, Г. Валько, В. Яненко, які розробляють у живописі українську тематику. І. Сошенко, який відіграв визначну роль у визволенні Т. Шевченка з кріпацтва, навчався в Петербурзькій академії мистецтв, був видатним і живописцем, і іконописцем. Працював у стилі романтизму. Його картинам притаманні засоби романтизму: поєднання відтінків кольорів ніжної гами (рожевого, ясно-блакитного, фіолетового), м’яка гра світлотіні, ретельне вимальовування деталей, коштовних прикрас і мережива. Сошенків іконописний романтизм став основою для формування Лаврської школи іконопису нового етапу, керівниками якої були Алімпій (від Київської Русі в лаврі це був третій Алімпій) та Рокачевський.

У першій половині ХІХ ст. з’являється новий різновид пластичного мистецтва — пам’ятники. Однією з перших у Києві була колона Магдебурзькому праву (Тосканського ордера). Серед скульпторів особливо відомі імена Михайла Козловського, який створив пам’ятник О. Суворову в Петербурзі, Кость Климченко, який творив у Римі, Іван Мартос. Найвидатніші його твори: пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804—1818 рр.), Рішельє в Одесі (1823—1828 рр.), Потьомкіну в Херсоні (1829—1835 рр.), Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. Він був професором і ректором Петербурзької академії мистецтв, створив багато скульптур у бронзі, мармурі.

Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю українського бароко будують у стилі ампір, з’являється ряд споруд у стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1834 р.), арх. Вікентій Беретті, Воронцовський палац, арх. Боффь, Потьомкінські сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати Андрія Меленського — головного архітектора Києва. Його роботи — колона Магдебурзького права в Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди Флорівського монастиря на Подолі. Його зусиллями спроектовано і переплановано багато будівель у Києві. У Харкові помітна творчість архітектора Петра Ярославського, у Чернігові П. Дубровського, у Львові українського архітектора А.Шостака.

Доречно буде зауважити, що значну роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбулося в кінці XVIII – на початку XIX ст. Найбільш відомим став театр поміщика Трощинського в с. Кобинці на Полтавщині, що здобув собі славу «Нових Афін». Підвалини українського професійного театру закладалися в Харкові та Полтаві – головних центрах театрального життя. У 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого в 1812 р. став Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. До складу його трупи входили такі талановиті актори, як М. Щепкін, Т. Пряженковська. В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються М. Щепкін та К. Солоник.

Чималих здобутків у цей час досягла українська музична культура. Віками створювалася в нашого народу пісенно-фольклорна культура. Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат, мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи. Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Ще у ХVІІІ ст. було створено цілий ряд культурно-музичних осередків у Києво-Могилянській академії, Харківському колегіумі, у Глухові, Полтаві, Переяславі. Українських співаків і композиторів запрошували до Придворної капели, вони стажувались в Італії. Творчу базу, фундамент цього розвитку заклали Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель. Крім того, діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі, Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах. У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М. Вербицького (автора музичного гімну України), Івана Лаврівського. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходить у світ перша збірка народних пісень – «Українські мелодії». Усе це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникли в усі сфери духовної культури українського народу

4. Переходячи до характеристикинародницького періоду національно-культурного відродження, слід наголосити на тому, що саме в цей час у середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Цей період характеризувався такими рисами: 1) керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети; 3) провідну роль у відродженні культури України відіграє творчість Т.Шевченка.

Варто зазначити, що народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. Її можна поділити на два етапи: а) романтичний – діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-і рр. XIX ст.); б) позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60 – 80-і рр. XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває своє гасло – «ставання лицем до народу». У середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель, а це послужило передумовою культурного, а згодом політичного об’єднання українства.

Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство (1846 – 1847 рр.) відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Воно сформувалось на основі певного рівня знань про суспільство, на основі розвитку громадської думки, нестерпного соціального становища народу і неприйняття передовими свідомими українцями несправедливих форм організації суспільного життя. До складу братства входили історик і літератор Микола Костомаров, учитель дворянин Василь Білозерський, високоосвічений учений і педагог Микола Гулак (чиновник канцелярії київського, волинського та подільського генерал-губернаторів), письменник Пантелеймон Куліш, великий український поет Тарас Шевченко, учитель Д. Пильчиков, О. Маркович, О. Навроцький, Ю. Андрузький та ін. Братство існувало трохи більше року. Основна форма його діяльності — філософські і політичні дискусії, вироблення програми, пошук знань і формування завдань щодо визволення слов’ян і створення союзу незалежних слов’янських держав. Брати кирило-мефодіївці глибоко розуміли ідеї демократії, політичні завдання українського народу спільно з іншими слов’янськими народами. В основу своєї діяльності вони поклали демократичні засади рівності, свободи, релігійної злагоди, добра.

Основним ідейним документом братства був «Закон Божий» (Книга буття українського народу). Це програмний документ товариства. Твір написаний М. Костомаровим. Історія України тут подається у вигляді основних уроків на тлі розвитку і становлення людської цивілізації. Стиль викладу документа біблійно-епічний. У трактаті можна визначити такі основні розділи: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов’ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Основні думки твору: віруюча людина — серцевина культурно-історичного процесу. Віра веде людину до свободи. Свобода забезпечує рівність окремої людини і народу в цілому. Заслуга братства — це беззаперечний вплив на закладення ідейних підвалин українського національного відродження, перехід від колоніального гніту до поставлення завдань національного розвитку. По суті братство розпочало відлік нового етапу в національному розвитку українського суспільства.

Із забороною діяльності братства центр українського руху на деякий час перемістився до Петербурга. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якішим, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників. У Петербурзі в 1861 – 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху.

Наприкінці 50-х на початку 60-х рр. ХІХ ст. на Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша громада виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х рр. ХІХ ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об’єднувала спільна національна ідея, яка розвивалася на демократичному ґрунті. Громадські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники українською мовою, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, укладанням українсько-російського словника.

Тут варто зауважити, що культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії. Самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. У 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, виданий в 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

У 70-х рр. ХІХ ст. почалося відродження громадівського руху. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць. «Громади» об’єднували людей з поглядами досить широкого спектра й революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального. У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, В. Бернштейн, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач та ін. Оскільки на політичну діяльність накладалось суворе табу, то основною сферою діяльності «громад» була культурно-освітня. Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету загасити ці вогники національно-державної самосвідомості. Важливим осередком культурно-політичного спілкування, обміну думками був журнал «Основа», що видававсь у 1861—1862 рр. у Петербурзі. Панівним його напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій.

Найвідомішим діячем «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. Сьогодні його ім’ям названо Київський національний педагогічний університет, вулиці. «В особі Драгоманова, — писав Іван Франко, — побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця». Драгоманова по праву вважають українським Герценом. 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві українське видання «Громада».

За Емським указом Олександра ІІ діяльність «громад» була остаточно заборонена. Після цього представники українського національно-визвольного руху припинили культурницьку роботу, а зосередилися на політичній діяльності, як склала основний зміст модерністського періоду.

2. Розгляд другого питання доречно розпочати з визначення того, що модерністський період національно-культурного відродження характеризувався поглибленням процесу утвердження етнічної й культурної самобутності українського народу. Наприкінці ХІХ ст. стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права в Російській імперії через відсутність сильного національного почуття, брак національної свідомості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, а також надати належного статусу українській мові. Тому наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. не вщухали запеклі дискусії про походження українців та їх мови. Обговорення цих питань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалася, на думку деяких «вчених», з її нездатністю обслуговувати «високі потреби суспільства». Культурницькі домагання українського народу російські шовіністи розглядали як прояв «південноруського сепаратизму».

Слід зауважити, що розв’язати складні проблеми поширення вживання української мови мала поява національної преси та видавничої справи. Проте Валуєвський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський указ забороняв ввезення друкованих українських творів з-за кордону. Внаслідок таких дискримінаційних заходів на території Росії на початку ХХ ст. не існувало жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок. Після короткочасного послаблення репресій в 1881 – 1883 рр., коли було надруковано 75 українських книг, обмеження почалися знову. У 1892 р. уряд заборонив друк українських книг «при малейшем к тому поводе, в целях чисто государственных», а з 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, хоча за змістом вони й здавались «благонаміреними».

В умовах революції 1905 – 1907 рр. в Росії, завдяки активній діяльності української громади в Думі та відповідних указів, український народ отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість із них існувала недовго і мали відносно малі тиражі. З жовтня 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існування, бодай одним примірником, підтвердили лише 24 видання. У період реакції і з наближенням Першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, а тому в Росії у 1913 р. з 275 газет українською мовою видавалася лише одна.