Семінар 1 3 страница

Далі варто зазначити, що з 50-х рр. XVIII ст. на Україні з’являються театральні колек­тиви професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві роки XVII ст.) з’явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки — дорослі й малі — грають самі себе. Значне місце в українській культурі цього часу посідала пісня. Вона майже завжди дра­матична і, як писав М. Максимович, «її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу». На основі народнопісенних традицій (що в них вклала свій вне­сок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження («Стоїть явір над горою» — Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» — слова Г. Петренка, музика А. Александрової та ін.). Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні кон­трасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю баро­ко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою «київський» поши­рився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його уза­гальнив композитор М. Ділецький («Граматика музикальна»). Нот­на грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обо­в’язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готу­вали в школах при деяких маєтках, а також — в останній третині XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музич­них класах при так званому Новому харківському училищі. Барокова церковна музика синтезує глибину душевних пережи­дань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнян­ського — композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов’язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

Слід зауважити, що українська філософська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи. Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них — філо­софські трактати («Потоп зміїний», «Вхідні двері до християнської доброчинності» та ін.), байки (збірка «Харківські байки»), поезії (збірка «Сад божественних пісень»); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу — панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість його афоризмів. Енциклопедичне освічена, людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює «природну людину» і споріднену їй працю. Людина — «не тремтя­чий раб», а «шумливий бурхливий дух», «коваль свого щастя», яке досягається «наслідуванням блаженній натурі». Як сказав про Ско­вороду П. Тичина: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну...» З ним прийшло осмислен­ня минулих діянь, і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.

4. Переходячи до висвітлення четвертого питання, варто зауважити, що найяскравіше мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі. Перед Визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщині й Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2—4 тисячі чоловік), а великі міста — Київ, Львів, Кам’янець-Подільський налічували 15—20 тисяч меш­канців. У середині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Пу­тивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. У 20—50 рр. козаки забудову­ють Чугуїв, Миргород, Полтаву, Суми, Лебедин, Харків, Охтирку. Тут споруджу­ються ратуші, монументальні кам'яниці, а на околицях — житла ремісників. У Придніпров’ї забудова міст пов’язана з традиціями давньорусь­кого містобудування — вона є вільною і мальовничою. Значний вплив на будівництво «кам’яниць» тут мали форми де­рев'яного житла. Найпоширеніший будинок — такий, що нагадує селянську хату «на дві половини». Характерною є «кам’яниця» чер­нігівського полковника Якова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами, фігурними фронтонами і широ­кими пілястрами, що створювало багату світлотіньову гру і надавало будівлі святково-радісного вигляду.

Загальнонародне піднесення після визвольної війни 1648—1654 рр. виявилося в тому, що козацькі та міщанські «громади» по­спішають споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі та урочисті храми. Вже в другій половині XVI ст. були створені різні кон­структивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратно­го і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи вось­мигранними куполами (банями), які мали від одного до кількох зало­мів. Зберігся ряд високомистецьких дерев’яних споруд того часу. Одна з них — церк­ва Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половиш XVII ст. на пагорбі біля злиття невеликих річок. Рідкісною гармонією форм відзначається церква Воздвиження у Дрогобичі, вишуканістю композиції церква Юра — там само. Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, — та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зов­нішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж («бань»), згрупованих за певною системою (три, п’ять, сім і дев'ять «бань»). Характерно, що після середини XVII ст. світло у новозбудованих дерев'яних церквах вже не мерехтіло слабкими відблисками на по­золоті іконостаса (бо проходило через маленькі віконця), а цілими потоками вливалося, сяючи в іконостасах, посилюючи урочистий і радісний настрій. Дерев’яна храмова архітектура України представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закар­патською, а також лемківською, бойківською, придніпровською.

Козацьке бароко в архітектурі соборів виявляється в тому, що вона не має чітко вираженого головного фасаду, собор однаковий з усіх сторін і повернутий водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. Така ідея демократичності ніби відбиває ірраціоналізм барокового світовідчуття, яке є наслідком дезорієнтації у часі і просторі. Стіни соборів були вибілені у білий колір. Це давало можливість гармонійно вписати будівлю в навколишній пейзаж з білими хатами-мазанками. Своєрідної форми бані покривались переважно у синій або зелений кольори. Прикладом нового архітектурного стилю є Миколаївська церква в Ніжині (1668-1669 рр.), Покровська і Воскресенська в Сумах, Преображенський собор у Лебедині, Покровський собор у Харкові (1686 р.). Яскраве втілення ідеї українського козацтва знайшло своє яскраве відображення в Троїцькій церкві запорізького містечка Самари (нині Новомосковськ, Дніпропетровської обл.). Будівничим церкви був майстер Яким Погребняк. Церкву розпочали в 1773 p., коли Січ, як форпост у боротьбі проти Криму, втратила військово-стратегічне значення. 1775 р. Січ була ліквідована. Троїцьку церкву завершено через 4 роки після зруйнування Січі. Прекрасними зразками створених народними майстрами XVII— XVIII ст. дерев’яних споруд служать храм Покрови у Ромнах Полтав­ської області заввишки понад 30 метрів, церква Миколая із села Кривки (нині у Львові), церква Параскеви у селі Крехів Львівської області, Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області, Троїцький собор у Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших. Блискучими пам’ятками козацького бароко в архітектурі стали кам’яні церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справж­ні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бун­дючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще від­повідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароково­му стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям. Український козацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейського бароко. Національні риси українського бароко виявилися не лише у ти­пах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі. Іншими були замовники, смаки і вимоги, іншими були й архітектори — переважно іноземці — на західних землях України.

Слід зауважити, що з посиленням політики католицької експансії пов’язане спорудження великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі (єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.). Риси бароко властиві й іншим типам будівель — палацовим, замковим тощо (приміщення королівського арсеналу у Львові). Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров’ї та східних областях України потужно виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі інші споруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань. Відновлені у XVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині — київський Софійський собор, Михайлівський Золотовер­хий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі, — всі «вбралися» у бароковий «одяг». Було добудовано верхи, з’явились архітектурні додатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи. Поступово відходять у минуле прийоми цегляної пластики, фасади приміщень штукатурять, білять і опоряджують ліпниною. Так виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Густинський та інші монастирі.

Певні стильові зміни пов'язані з ім’ям російського архітектора І. Шеделя, який приїхав на запрошення Києво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця — своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була най­вища споруда в межах імперії — 96,5 м. Дзвіниця — вперше в укра­їнській архітектурі — побудована за принципами ордерної архі­тектури. Крім споруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського мит­рополита Рафаїла Заборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої Брами Заборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих і найхарактерніших пам’яток українського бароко XVIII ст. У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спо­рудження не випадковий. Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андрі­ївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особли­востей. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору. Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджуєть­сяІмператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим Українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архітектура дзвіниці — композиційний ефект її двох ярусів розбудованона контрасті горизонтальних і вертикальних елементів — відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси. 3 багатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій української національної архітектури — Покровська церква на Подолі. Незвичайну композицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської Церкви Києва, поставивши її на двоярусний обсяг із в'їзними воротами у першому і церквою у другому ярусі. У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути аб­страктною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Судима, Богдан Хмельницький і останній кошовий Запорозької Січі — Петро Калнишевський (ікона «Покрова» з Нікопольського собору). Інша — з Переяслава — має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника Мировича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зобра­женням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне ви­користання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней, приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.

Переходячи до характеристики образотворчого мистецтва варто сказати, що одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Його роботи відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П’ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Худож­ник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст. Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класична. Епоха бароко в його творчості відбилась у тому, що основне місце в роботах художника посідає образ людини, спов­нений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана із складними переживаннями — такі його апостоли з «Тайної вечері» богородчанського іконостаса. Окре­ме місце серед його творів займає «Нерукотворний Спас» із іконостаса Загоровського монастиря.

Важливе місце в українському бароковому живопису Східної Укра­їни належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом. Сорочинський іконостас — цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову сим­фонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів — «Введення до Храму», «Зішестя до пекла» за своїм характером є радше темпера­ментно написаними картинами. Вони вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю.

У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській дер­жаві. В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів. Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, — це, передусім, під­креслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність люди­ни. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозько­го, Яна Гербурта, Яна Замойського. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети по­значені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. У другій половині XVII ст. в портретному живописі спостерігається тенденція до підкреслення репрезентативності. Такими є зображення Олексан­дра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власне, саме в цей час витворюється та ком­позиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст.

До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляницького, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність ста­фажу таких зображень — шапку з аграфом і перами. Портретам козацької старшини не властива бундючність і гоно­ристість. Як молода еліта, старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина. З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна ре­презентативність, хоча атрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портрет Петра Могили. Вгорі— великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита. Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Йосифа Тризни, Інокентія Гізеля.

Живопис цього періоду послідовно переживає вплив бароко, рококо та класицизму. Значно поширені в Європі аристократичні традиції школи П. П. Рубенса відбились на багатьох творах барокового живопису. За гетьманування І. Мазепи цей вплив набуває системного характеру. Широкого розповсюдження отримують парадні портрети козацьких полковників. На трактуванні представницького портрета позначилися вимоги й смаки великої української шляхти та вищого духовенства, які були основними замовниками цих творів. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького, образ якого поступово набуває рис парадності та патетичності. Прикладом такого рішення є твір «Богдан Хмельницький з полками», виконаний у другій чверті XVIII ст. для Суботівської церкви. З часом дедалі виразнішими ставали в живописі елементи світського портрету. Криза феодально-релігійної ідеології й поширення просвітницького руху ставлять нові вимоги. Велику роль у подоланні умовності старого й створенні нового в образотворчому мистецтві України другої половини XVIII ст. відіграла творчість В. Л. Боровиковського, А. П. Лосенко, Д. Г. Левицького - українських митців, які здобули освіту в Академії мистецтв у Петербурзі, але сформувались як художники ще в допетербурзький період.

Далі слід сказати, що у XVII - XVIII ст. на Україні високого розвитку досягло народне декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, писанкарство, різьблення, ткацтво та ін.). У цей час створюється багато творів народними майстрами. Великого поширення набула народна картинка. Найбільшої популярності набуває композиція «Козак-бандурист». Сюжет мав місце і в станковій картині, настінних розписах та оздобленні скринь, предметів побуту. Традиційно в усіх композиціях сюжет майже повторюється. Тут ми бачимо козака Мамая, що сидить під дубом з такими атрибутами і предметами як кінь, бандура, меч, тютюн та люлька. Досить часто такі картинки супроводжуються окремими рядками віршів або народних пісень «вертепного» змісту; «Сидить козак в кобзу грає, що задума, то все має», «Козак душа правдивая, сорочки немає...», «Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш...». Художній образ козака-бандуриста, перш ніж з'явитися в творах народного живопису, набув конкретного окреслення в усній народній творчості. Він відбиває ідею свободи, не лише козака-бандуриста, а людини, що над усе цінує волю..

Отже, починаючи з другої половини XVII ст., фундаментом, на якому розвивається українське мистецтво, були: по-перше - здобутки попередньої доби; по-друге - стиль бароко, що поширився на рубежі XVII-XVII ст. по всій Європі. Проте на Україні на ґрунті народних традицій в архітектурі цей стиль набув особливої своєрідності, яку припустимо назвати «українським або козацьким бароко».

Таким чином, українська культура XVII—XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу, державність, руїну, втрату за­воювань і закріпачення — в культурному відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст, скла­лася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явила­ся архітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Література виро­била ті форми і стильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів. В усіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення і зміни. Шануючи традицію, українські діячі — від воїнів та політиків і до митців — дивилися на світ новими очима — і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальних надбань. За пам’ятками культури цих часів відчувається творець — талановитий і волелюб­ний народ, наполегливий і неослабний у своєму прагненні творити власний український світ.

Запитання для самоконтролю знань:

1. Які особливості бароко? Чим зумовлена поява цього стилю?

2. Які художньо мистецькі особливості притаманні рококо?

3. Українське бароко як системотворчий чинник української культури середини ХVІІ-ХVІІІ ст.

4. Назвіть характерні риси українського бароко в архітектурі та живопису?

5. Які типи освітніх закладів існували в Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст.

6. Народність і народні елементи в українській культурі ХVІІІ ст.

7. Гуманістичний характер творчості Г. Сковороди. Охарактеризуйте систему його філософських поглядів.

Література:

Богданов Л. М. Історія духовного музичного мистецтва України. Від найдавніших часів до початок ХХ ст. / Л. М. Богданов. – Х.,: Основа, 2000. - 252 с.

Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. / Я. Ісаєвич. – К.: Наук. думка, 1996.- 252 с.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібн. /За ред.. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

Макаров А.М. Світло українського бароко / А. М. Макаров. – К. Мистецтво, 1994. – 287 с.

Овсійчук В. Українське мистецтво другої половини ХVІ – першої половини ХVІ ІІ ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї / В. Овсійчук. – К.: Мистецтво. 1985. – 175 с.

Українська культура: Лекції за ред. Д.Антоновича. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія / З. І. Хижняк. – К.: Вища шк., 1981.- 235 с.

Семінар 3.

Тема. Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

План

1. Періодизація національно-культурного відродження в Україні.

2. Особливості дворянського періоду національно-культурного відродження.

3. Культуротворчі процеси в Україні на початку ХІХ ст.

4. Характерні риси народницького періоду національно-культурного відродження.

5. Модерністський період національно-культурного відродження. Культуротворчі процеси в Україні на початку ХХ ст.

1. Починаючи відповідь на перше питання, потрібно зазначити, що український народ належить до тих слов’янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст. змагалися за національне відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилася думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно й не досягли тоді кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності. Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Отже, національне відродження є, в першу чергу, процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.

У вітчизняній літературі традиційно склалася точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов’язувався з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ’яненком та Харківським гуртком літераторів. Проте сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що в Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеїди», а саме – в останній чверті ХVІІІ ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну й культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література й народна поезія.

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася в другій половині ХVІІІ ст. на Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопилися цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався в загальноєвропейському та слов’янському руслі.

Разом з тим, слід зауважити, що шляхта та дворянство України в ХVІІІ ст. ще не усвідомлювали й недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювали насамперед французька, польська, а згодом російська культури. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. У цей час з’являються праці в галузі української історії, філософії, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується й поняття «нація», яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття «батьківщина» охоплює всі українські землі.

Цікаві думки з приводу ґенези українського національно-культурного відродження ХІХ ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважає, що цей процес тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.).

Цю періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської України, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. На другому – виникає типово галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час Першої світової війни.

2. Розпочати відповідь на друге питання доречно з вказівки на те, що витоки національно-культурного відродження простежуються вже в останній чверті ХVІІІ ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику, яку проводила щодо України цариця Катерина ІІ, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виникає особливий інтерес до історії козацької України, поступово формується українська національна ідея.

У цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. Розпочинається збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот та інших держаних документів, їх осмислення крізь призму національних почуттів. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів та документів з’явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи з історії козаччини й видав «Літопис» Г. Граб’янки. Йому приписується авторство праці «Землеописание о Малыя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

Варто зауважити, що на думку визначного історика України І. Крип’якевича, українська національна ідея в останні десятиліття ХVІІІ ст. починає своє життя з історичних розвідок історії народу та історії козацтва. Про це свідчать праці О. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі», В. Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 рр.» (1777 р.), О. Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.».