Аналіз і синтез

Аналіз – полягає в розкладанні об’єкта, який досліджується, на складові частини, з’ясуванні тенденцій розвитку і способів функціонування з метою їх відносного самостійного вивчення. Він є засобом осягнення об’єкта лише тоді, коли виокремлює найсуттєвіше в об’єкті.

Аналіз формує в дослідника здатність до структурування об’єкта дослідження, до визначення його складових без взаємодії з ним шляхом логічної абстракції.

Відіграючи велику роль у пізнання, аналіз, однак, не дає конкретного знання, тобто знання як єдності різноманітного. Це завдання виконує синтез, який є протилежною дією в мисленні.

Синтез – навпаки, припускає з’єднання окремих частин чи рис предмета в одне ціле. Внаслідок синтезу з’являється нове утворення, властивостями якого є не лише зовнішня сума властивостей компонента, а й результат їх взаємопроникнення і взаємовпливу.

Аналіз і синтез як логічні методи пізнання виникли на основі практичної діяльності, досвіду людей. Практичне розчленування і поєднання речей передували логічному аналізу і синтезу.

У науковому мисленні аналіз і синтез у кожній галузі досліджень конкретизуються і детально розвиваються на основі закономірностей, які вивчають відповідні науки. Із загального прийому вони можуть перетворюватися на спеціальний метод дослідження (існують конкретні методи математичного, хімічного чи соціального аналізу). Аналітичний метод отримав свій розвиток і в деяких філософських школах. Те саме стосується і синтезу. Існує, наприклад, у хімії такий напрям, як органічний синтез.

Залежно від рівня пізнання об’єкта та глибини проникнення в його сутність застосовуються аналіз і синтез різного роду:

Аналіз і синтез бувають:

1. прямим, або емпіричним (використовують на стадії поверхового ознайомлення з об’єктом. При цьому здійснюється виділення окремих частин об’єкта, виявлення його властивостей, проводяться найпростіші вимірювання).

2. зворотним або елементарно-теоретичним (Використовують для вивчення сутності досліджуваного об’єкта. Виділяються та з’єднуються явища, які вважаються суттєвими, а другорядні ігноруються).

3. структурно-генетичним (Поглиблено вивчають причинно-наслідкові зв’язки. Вимагає відокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта).

3. Індукція та дедукція.

Особливість цих методів пізнання дійсності полягає в переході знання про одиничне й окреме у знання про загальне і навпаки.

Цими формами користується Логіка.

Індуктивний метод був заснований Ф. Беконом (кінець ХVІ – поч.. ХVІІ)

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому.

Цей метод часто застосовується задля перевірки гіпотез (припущень).