Концептуальний театр

автентичний театр та ін.

Українське театральне мистецтво виступає невід'ємною складовою загальносвітового процесу. Елементи театральної гри ми можемо знайти в обрядах й іграх давніх часів – це хороводи, веснянки, трудові пісні, весільна драма, культові ритуали.

Важливим етапом розвитку цього виду мистецтва став театр братських шкіл ХVІІ-ХVІІІ ст. Тут зароджується такий жанр, як схоластична драма. А курс поетики та риторики Феофана Прокоповича був першою спробою сформулювати принципи української драматургії і театру. У цей же час відбувається зародження лялькового театру-вертепу у різних формах його побутування.

Найважливішим кроком на шляху до професійного театру стала поява українського народного репертуару. Тут необхідно згадати перш за все творчість І.П. Котляревського. Перші акторські трупи виникають у Харкові, Полтаві, Києві. Михайло Щепкін, Карпо Соленик стали першими українськими акторами.

У XIX ст. реалістичні принципи нового українського театру утвердилися в діяльності труп Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Величезним було їх значення для піднесення української національної культури. Драматургія Івана Карповича Карпенка-Карого, корифеї українського театру – Марія Костянтинівна Заньковецька, Микола Карпович Садовський, Ганна Петрівна Затиркевич-Карпінська – вписані золотими літерами в історію світового театрального мистецтва.

У Львові широкого розголосу здобула діяльність театру при товаристві «Руська бесіда», який став основою українського театру в Західній Україні.

Складні творчі шукання українського театру на порозі XX ст. Найважливішою їх сторінкою є творчість Леся Курбаса – видатного реформатора сцени. Важливе місце у світовому театральному процесі зайняли створені ним „Молодий театр”, театр „Березіль” у Харкові. Специфіка українського театру того часу ґрунтується на талановитій драматургії Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Івана Кочерги. У другій половині XX ст. писали для театру Олександр Корнійчук, Микола Зарудний, Ярослав Стельмах. Нові принципи художнього оформлення вистави запровадили видатні українські сценографи сучасності – Володимир Лідер, Євген Лисик, Мирон Кипріян. Провідні театральні колективи Києва, Львова, Харкова, авангардний театр нової драматургії повною мірою віддзеркалюють складні проблеми сьогодення. Їх можна дослідити, лише застосовуючи нові засади режисерської діяльності, як це роблять українські режисери молодого покоління – В. Малахов, Б. Жолдак, І. Козьменко-Делінде та інші.

Кіномистецтво – це вид художньої творчості, що ввійшов у систему синтетичних видів мистецтва в XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.

Ідея рухомого зображення виникла не на безплідному ґрунті, а була підготовлена всім попереднім розвитком культури. Геніальна думка про передачу динаміки зображення через послідовну серію картинок або предметів існувала ще задовго до її технічного втілення. Першим кроком до реалізації цієї думки стало винайдення способу відтворення зображення на спеціальній плівці, папері. Проте історія фотографії починається із дослідів, коли зображення за допомогою камери-обскури переносилося на площину і перемальовувалося (кінець XV ст.). Фотографія в сучасному її розумінні виникла у XIХ ст. із відкриттям чутливих до світла матеріалів. У 1802 р. Томас Уєджвуд (Англія) вперше отримав зображення на пластинці, але ще не володів способом його закріплення. Датою виникнення фотографії вважають 1839 р., коли Луї-Жак-Манде Дагер доповів Паризькій академії про свій спосіб фотографування (дагеротипію). Майже одночасно з Дагером про свій спосіб доповів Уїльям Толбот (спосіб запатентований у 1841 р.). Різниця полягала в тому, що в одному випадку отримували спочатку негатив, а в іншому – позитив.

Досконало вивчивши принцип роботи кінетоскопа Томаса Едісона (апарата для спостереження швидкозмінюваних фотографій, що створював ефект руху об'єктів, 1891 р.), брати Луї та Огюст Люм'єри винайшли, а в 1895 р. запатентували „кінематограф”. 28 грудня 1895 р. в підвалі „Гранд кафе” на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Зрозуміло, що спочатку кінематограф хвилював публіку не своїми художніми досягненнями, а технічними можливостями. Тому перша „програма Люм'єра” включала сцени, зняті з натури: „Вихід робітників із заводу Люм'єра”, „Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота”, „Политий поливальник” та ін. Усього фірма Люм'єра випустила близько 1,5 тис. одно-, двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні й історичні сюжети.

Утвердження власне естетичних принципів кінематографа та основ його поетичної виразності пов'язані з теоретичним осмисленням у 10-20-их рр. XX ст. того факту, що сама рухома фотографія (кадр) і поєднання їх у певній послідовності (монтаж) здатні виконувати активну, формотворчу функцію. Власне, монтаж, або поєднання коротких фрагментів двох дій, що розгортаються одночасно (наприклад, втеча та переслідування), декількох планів (крупний, середній, загальний) – основний специфічний виражальний засіб кінематографа. Вперше монтаж як засіб узагальнено-метафоричного осмислення теми був використаний американським кінорежисером Девізом-Уорком Гріффітом (фільм „Нетерпимість”, 1916). Розвиток кінематографа пов'язаний з іменами Чарлі Чапліна, Сергія Ейзенштейна, Лева Кулешова, Олександра Довженка й інших.

У 30-их рр. XX ст. поява звукового кіно знаменувала якісні зміни у поетиці кінематографа. Більші вимоги тепер висувалися до послідовної сюжетної картини життя, до створення психологічного акторського образу. Та все одно центральною постаттю у цьому виді мистецтва був і залишається кінорежисер, який зобов'язаний об'єднати зусилля сценариста, оператора, акторів, художника для створення динамічно цілого кінообразу. Ці складні завдання з успіхом удалося розв’язати видатним кінорежисерам, імена котрих відомі всім – Федеріко Фелліні, Р. Дзефіреллі, Б. Бертолуччі, Клод Лелюш, І. Бергман, Жан Кокто, Мілош Форман, Андрій Тарковський, Сергій Бондарчук, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Ларс фон Трієр та інші.

Одним із видів кіномистецтва є мультиплікаційне кіно, у якому моделюється екранна дія через „оживлення, одушевлення” малюнка. Звідси ще одна назва цього виду мистецтва – анімація (від лат. „душа”).

Днем народження анімації вважається 30 серпня 1877 р., коли винахід був запатентований. Перші сеанси розпочалися з 28 жовтня 1892 р. в Паризькому музеї Гревен. Перші мальовані фільми, зняті покадровим методом, з'явилися в 1906-1908 роках („Фантасмагорія”, „Магічна авторучка”). Бурхливий розвиток мистецтва мультиплікації пов'язаний із появою звукового кіно і діяльністю Уолта Діснея. Його фільми „Фантазія” (1940), „Бембі” (1942), „Леді та бродяга” поклали початок мистецтву мультиплікації в усьому світі. Сьогодні найпоширенішими видами мультиплікації є мальована, лялькова й комбінована.

Загальноприйнято, що у сферу кіномистецтва входять:

Ø документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів);

Ø науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й ігровими кадрами та епізодами);

Ø рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості;

Ø експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.