Література – це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові

Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, в усій багатогранності – не тільки чуттєво, але й через умовивід. Слово – ось матеріал літературного образу. Образність у самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. В процесі формування усного мовлення відбувалося перенесення подібних рис від явища до явища, збагачення асоціативними переходами. Це і стало основою здатності до художнього відображення дійсності у слові. Гегель назвав слово найпластичнішим матеріалом, який безпосередньо належить Духу.

У доісторичні часи література існувала лише у вигляді усної народної творчості. При виникненні писемності починається новий етап розвитку літератури, хоча фольклор не втрачає свого значення як основа літератури й по сьогодні.

Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно – розповідь), лірика (дослівно – те, що виконується під ліру), драма (дослівно – дія). Відрізняється один вид від іншого способом формування художнього образу. Наприклад, драма об'єднує твори, що призначені для виконання на сцені, її жанрові підвиди: трагедія, комедія, драма, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб'єктивністю, насиченістю художнього образу. Призначення епосу – викласти поступову оповідь про низку подій. У письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, оповідання, нарис. Характеристика кожного з названих жанрів теж вимагає уточнень. Так, історичні перекази давнини становили основу для середньовічних рицарського і комічного роману, а потім розвинулись у побутовий, історичний, пригодницький, любовний та інші романи.

Ніщо, ніякі інші художні враження не можуть замінити художнє читання, бо це основна форма художньої комунікації. Цей статус літератури пояснюється її опорою на природне мовлення, в якому сконцентровано досвід людства, її орієнтацією на співтворче сприйняття, на роботу уяви, фантазії, на постійне обов'язкове вловлювання надсмислу (підтексту).

Танець (від німецького слова „ рух”). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі й просторі рухи та пози людського тіла. Танець може бути пов'язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається „хореографія”.

В основі танцю як окремого виду мистецтва лежать первісні ритуали, ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих. Танець існував одночасно і як виконавське, і як творче мистецтво, тобто автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у Стародавній Індії, де й сьогодні залишається важливим компонентом культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу. В епоху Відродження з'являються нові, світські форми танцю (швидкі та повільні). У 1661 р. у Франції створюється Королівська академія танцю, що розробила систему класичної хореографії. Це відіграло велику роль у розвитку балетного мистецтва, адже тоді й було визначено основні нормативні правила балету: виворотність ніг, відповідні положення рук, установлено перелік основних позицій і переміщень. Поступово танцювальна техніка ускладнювалася, з'являлися нові рухи та прийоми. Поряд із дійовим танцем, де були сюжетні мотиви, розвивались і форми „чистого” танцю. А в романтичному балеті з 30-их років XIX ст. у танці вже на „пуантах” (спеціальному взутті) танець дістав образне осмислення.

Існують різноманітні форми так званого побутового танцю, –народного, бального. В цих танцях яскраво виявляються національні особливості. А сценічні варіанти цих форм танцю широко відомі в усьому світі, це один з найпопулярніших видів мистецтва.