Структура власності

Власність не являється застиглою категорією. В процесі історичного розвитку її форми та типи постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства.

В процесі історичного розвитку суспільства виділилось дві форми власності – суспільна і приватна.

Суспільна власність – спільне привласнення засобів виробництва та його результатів.

Приватна власність – виключне право на володіння, користування і розпорядження засобами та результатами виробництва надається приватній (фізичній чи юридичній) особі.

За власністю завжди стоїть людина – суб’єкт власності. В залежності від об’єкта, яким володіє, користується і розпоряджається суб’єкт, розрізняють три рівні власності:

· індивідуальний рівень – засоби виробництва, які може використовувати індивід;

· колективний рівень – засоби виробництва, які передбачають колективне користування;

· державний рівень – засоби виробництва, які задовольняють потреби всього народу, нації (залізничний транспорт, електросистеми, корисні копалини та ін.).

Кожен рівень представлений певними типами (рис. 1.2).

Особиста трудова власність використовується для задоволення власних потреб власника і не являється джерелом його доходів (домашнє майно, автомобіль, швейна машинка та ін.).

Приватна трудова власність ґрунтується на власній праці власника, або членів його сім’ї та приносить дохід (автомобіль та швейна машина використовуються для надання послуг та виготовлення товарів на продаж).

Приватна нетрудова заснована на використанні найманої (чужої) праці. В сучасних умовах вона виступає як приватна капіталістична, яка прийшла на заміну феодальній та рабовласницькій.

Із зростанням масштабів виробництва та його ускладненням приватна власність видозмінюється і починає проявлятися не лише на індивідуальному, але й на колективному рівні.

Колективна власність поділяється на трудову і нетрудову. Трудова ґрунтується на праці усіх членів колективу, нетрудова колективна власність – повністю або частково на найманій праці.

На індивідуальному рівні за кожним об’єктом власності стояла окрема особа (персона). Розвиток колективної власності означає деперсоніфікацію власності. Суб’єктом власності стають колективні юридичні особи (пенсійні фонди, інвестиційні компанії, корпорації) та різні за розмірами колективи дрібних акціонерів. Це вказує на те, що на колективному рівні проявляється суспільна власність. В залежності від способу формування і використання власності на колективному рівні розрізняють колективну неподільну (колгоспи, церковні общини), колективно дольову (корпоративну) та власність суспільних організацій (профспілки, партії, товариства сліпих та ін.).

Суспільна власність виступає як на колективному рівні так і на державному.

Об’єктами державної власності є підприємства, дороги, пошта, телеграф, комунальне господарство, земля та її надра, водні ресурси та ліси, культурне надбання, тобто все, що має суспільне, загальнонаціональне значення.

Приватна і суспільна форми власності постійно розвиваються і видозмінюються. Вони завжди співіснують. Не існує суспільства з єдиною формою власності. В різних країнах, на різних етапах розвитку одна з форм є домінуючою, панівною. Примітивне розуміння цієї форми приводить до її деформації, а відповідно і до деформування суспільного ладу. Так зведення суспільної власності лише до державної спричиняє тотальне одержавлення економіки. Позбутися негативних наслідків даного процесу можна шляхом здійснення роздержавлення та приватизації власності.