Музична культура ХVII- ХVIII cт

Музичне життя на українських землях кінця ХVII, початку ХVIII століть створювало передумови для поширення й розвитку інструментальної, зокрема, симфонічної музики. Проте цей процес надто гальмувався великим соціальним і національним гнобленням українського народу. Позбавлений елементарних політичних прав, професіональних культурних організацій та освітніх закладів, він не мав можливості розкрити ті мистецькі багатства, які були закладені в українському музичному фольклорі.

Панівна феодально-поміщицька верхівка зовсім не була зацікавлена у розвиткові національного мистецтва. В усіх культурних прагненнях вона орієнтувалась на Західну Європу і смаки придворної аристократії. Все це спричинилося до того, що майже всі твори того часу загинули. І стосується це не тільки спадщини композиторів-кріпаків, а й авторів інших суспільних верств. (П. Селецького, І. Вітковського, І. Лозинського, Лепехи та ін.).

А з другого боку, систематичні набори співаків українців до Придворної капели, своєрідна мода на українських бандуристів, вступ на державну службу і переїзд до столиці багатьох українських панів, які обов’язково брали з собою слуг-кріпаків і приватних співаків та музикантів, спричинилося до поширення українських мелодій у різних верствах тогочасного суспільства, та й передові сили мистецької громадськості щораз активніше почали виступати проти чужоземного засилля і дбати про розвиток національних тенденцій як в російській, так і в українській культурі. Це привело, зрештою, до появи творів на основі фольклорного тематизму. До їх числа передусім слід віднести «Українську симфонію» Ернеста Ванжури кінця XVIII ст. та Симфонію соль мінор невідомого автора початку XIX ст.