Дисидентський рух в Україні 1965-1985 рр

В умовах наростання застійних явищ у суспільстві (перша половина 60-х- 80-ті рр.), які проявлялися в політичній, економічній та ідеологічній сферах, як реакція на всі ці кризові явища виникає дисидентський рух, у центрі уваги якого постають три основні проблеми: права людини, свобода совісті та національний суверенітет. Опозиційний рух в УРСР та взагалі в СРСР, у 1965-1985 р. прийнято називати дисидентським. У перекладі з латини диседент означає “незгодний”. У радянських енциклопедіях термін “дисидент” розглядався як історичний, його пов’язували з епохою релігійних війн у Західній Європі. Вважалося, що в СРСР незгодних бути не може. Для цього керівники державної партії зробили все можливе й неможливе.

Проте в СРСР усе-таки виник і почав розвиватися дисидентський рух як рух незгодних, рух інакомислячих. Масовим він не став, але саме з ним пов’язані основні напрямки перетворення тоталітарного суспільства на демократичне.

Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії українського народу.

Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

В українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями:

1. Самостійницький напрям. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступили за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу.

2. Національно-культурницький напрям. Національно-культурницький напрям представлений насамперед такими шістдесятниками як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та інші, базувався на необхідності духовного культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

3. Релігійне дисидентство. Релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

4. Правозахисний напрям. Правозахисний напрям дисидентства виступав на захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства – відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об’єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І.Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН (В.Мороз).

У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані та використані традиційні дисидентські лозунги: гласність демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та інші.

Тема 12. Відродження незалежності України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності

(6 год.)

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла “Акт проголошення незалежності України”. Вона проголосила створення самостійної української держави під назвою “Україна”. З моменту проголошення незалежності на території країни ставали чинними тільки її закони. Цим документом Верховної Ради було призначено новий політико-правовий статус України. Акт проголошення незалежності України базувався на праві націй на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення України, зазначено в Акті, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України оголошувалася недоторканою й неподільною.

Проголосивши Україну незалежною державою (день 24 серпня відзначається в Україні як національне свято – День незалежності України). Верховна Рада також прийняла рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта незалежності. Народ України, схваливши Акт, висловився за незалежність України.

Проголошення незалежності України поклало початок перехідному періоду, суть якого у спробі переходу на якісно вищий рівень суспільного розвитку. У політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей: у міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. В цілому, мав бути здійснений перехід від становища “уламка імперії” до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.

План

1. “Акт проголошення незалежності України” та його значення для українського народу.

2. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності. Президенти незалежної України: Л.Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко.

3. Економічне становище України та основні напрямки економічної політики в період переходу до ринкових відносин.

4. Національна політика української держави та її вплив на державотворчі процеси в Україні.

5. Україна у новому геополітичному просторі.

Основні поняття: ринкова економіка, корупція, державний суверенітет,

реформи, опозиція, інфляція, багатопартійність.

Початок національного відродження 1. Демократизація українського суспільства в кінці 80-х років, політика гласності. 2. Закон “Про мови в Українській РСР” (жовтень 1989 р.), згідно з яким проголошувався державний статус української мови. 3. Становлення багатопартійності в Україні. Народний рух України за перебудову. 4. Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р.

На початку 90-х років Україна володіла достатнім для стабільного соціального та економічного розвитку природно-ресурсним потенціалом, хоча стартові умови розвитку української економіки відрізнялися значними протиріччями.

Земельні ресурси України. За розмірами території (603,7 тис.кв. км.)Україна займає друге місце в Європі після Росії і 40 місце у світі. На її частку припадає 5,7 відсотків площі Європи, 0,44 відсотки загальної площі світової поверхні суші. Майже вся територія республіки придатна для промислового освоєння та розвитку.

Частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель складає 70 відсотків, орних земель – понад 56 відсотків, що є одним із найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою є і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник складає 0,78 га, у середньому по Європі – 0,26, у світі – 0,29 га. Разом із тим, розораність у лісостеповій та степовій зонах суттєво перевищує оптимальні розміри, фактично сягаючи 70 відсотків. Зворотним боком такого стану справ є ерозійні процеси (37 відсотків ріллі сьогодні складають ерозійні землі). Щорічно з кожного гектара змивається від 5 до 25 куб. м. найродючішого верхнього шару, що зумовлює зменшення врожайності на 30-70 відсотків.

Мінеральні ресурси України. Налічуючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем мінерально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20 відсотків світових ресурсів марганцевих руд (у тому числі майже 50 відсотків багатих руд) і понад 5 відсотків запасів залізних руд; запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки у декілька разів перевищують реальні потреби, але, з іншого боку – абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, в першу чергу нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями.

Водні ресурси України. Вода є одним із найважливіших факторів господарського розвитку. особливу цінність мають сьогодні запаси прісних вод, дефіцит яких в Україні досить помітний. Рівень забезпеченості прісною водою на одного жителя складає лише 1 тис. куб. м. За цим показником республіка займає одне з останніх місць у Європі.

Лісові ресурси в Україні. Лісистість території досягає лише 14,3 відсотків, що не тільки менше оптимального показника (19 відсотків), а й значно поступається аналогічним показникам ряду країн (Угорщина) – 18 відсотків, Франція – 27 відсотків, Румунія – 28,1 відсотків, Польща – 28,7 відсотків, Німеччина – 29 відсотків, США – 32,7 відсотків, Болгарія – 34,4 відсотків). У результаті потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20 - 25 відсотків.