Категорія стану, перехідності/неперехідності

Стан — граматична категорія дієслова, якою передається взаємовідношення суб'єкта й об'єкта в процесі виконання дії. Станові форми передають дві взаємопов'язані станові ситуації, якими розкривається співвідношення реального діяча з граматичним підметом; 1) логічний суб'єкт (діяч) і граматичний підмет збігаються (Людина рубає дерево); 2) логічний суб'єкт (діяч) і граматичний підмет не збігаються (Дерево зрубане людиною). У другому випадку підметом виступає іменник дерево, а додатком — іменник людина, хоч реальним діячем є, звичайно, людина. Категорія стану у семантичному й формально-граматичному відношеннях базується на категорії перехідності/неперехідності, оскільки станові відношення актуальні тільки для перехідних дієслів та їх семантичних відповідників з нейтралізованою перехідністю. Активна станова форма, властива перехідному дієслову, співвідноситься з пасивною-становою формою, в якій перехідність нейтралізується. У-дієсловах з первинною неперехідністю (іти, бігти, стояти, лежати, сміятися і под.) умови Для нейтралізації перехідності, природно, не існують, а це означає, що вони перебувають поза категорією стану.

Категорія стану складається з двох протиставлених форм: активної і пасивної. Перетворення активної форми в пасивну у семантичному плані виражається у заміні логічного суб'єкта об'єктом, а в формальному — у перетворенні підмета в додаток у формі орудного відмінка, а прямого додатка — в підмет: Дім будують робітники — Дім будується робітниками. Первинною сферою виявлення станових перетворень є, як свідчить попередній приклад, речення. Проте кожне речення, активне й пасивне, може бути перетворене в атрибутивне словосполучення: Дім будують робітники Дім, який будують робітники; Дім будується робітниками--Дім, який будується робітниками. Пор. ще приклади: «Норд-остом сліпим обпалені, зривають матроси «яблучко» (Б. Олійник); «Он-заєць, ніби тінь, крізь присмерковий дим крадеться, клевером принаджений густим» (М. Рильський); «Площа цієї ділянки степу невелика — разом з 150 гектарами овечого пасовища, що минулого року були прирізані до заповідника, вона може трохи перевищує 300 гектарів» (з жури.).

Пасивні форми частіше утворюються від дієслів доконаного виду. Проте форми вираження пасивності від недоконаних дієслів багатші: вони можуть бути представлені зворотними дієсловами (дім будується) і пасивними дієприкметниками (будований дім). Пасивні форми від дієслів доконаного виду передаються майже винятково пасивними дієприкметниками (дім збудований, збудований дім). Пасивні форми від дієслів недоконаного виду виступають у двох часових значеннях: теперішній час (дім будується) і минулий час (дім будувався), а від дієслів доконаного виду — у трьох часових значеннях: теперішній час (дім збудований), минулий час (дім був збудований) і майбутній час (ділі буде збудований). Зрідка значення пасивної дії, що має відбутися в майбутньому, передається зворотним дієсловом, напр.: «Захочу — і збудуються палаци» (М. Вороний). Діяч при цьому не називається.

Дієслова у формі пасиву можуть виступати в повних конструкціях (дім збудований робітниками) або ж у неповних (дім збудований). Перші відповідають особовим активним конструкціям (Робітники збудували дім), другі — неозначено-особовим або й безособовим (Дім збудували, дім збудовано).

Дієприкметники, утворені від дієслів недоконаного виду, виступаючи в предикативних і атрибутивних конструкціях, сприймаються сучасним носієм мови як трохи застарілі. Тому вони використовуються в художній літературі, особливо в історичних романах і повістях, для стилізації мовлення під іархаїчне, напр.: «Тепер їхні імена знані повсюдно» (П. Загребельний). Пасивні рефлексивні дієслова доконаного виду також уживаються для архаїзації мовлення,, але вони частіше трапляються в наукових текстах... де на першому місці завжди виступає об'єкт дослідження, а не дослідник. Інколи в предикативних конструкціях уживається пасивний нечленний дієприкметник, що також е фактом стилізації мовлення під старовину або елементом" давньої фольклорної традиції, напр.: «А Мазепа од Палія був навчен(укр. казка).

І в предикативних і в атрибутивних конструкціях носієм пасивного значення е дієслово (або одне з його утворень дієприкметник або предикативна форма на -но, -то). Велику роль в утворенні пасивної конструкції відіграє також ЇҐ постійна готовність бути перетвореною в активну конструкцію/тобто її актуальний трансформаційний зв'язок з активною конструкцією: Земля покрилася снігом» Сніг покрив землю; Роман, завершений письменником «Роман, який завершив письменник.»

Повні пасивні конструкції складаються з трьох компонентів: пасивного дієслова — носія пасивності,—іменника (займенникового іменника) в називному відмінку — формального діяча, а фактично об'єкта дії, й іменника (займенникового іменника) найчастіше в орудному відмінку,— формально знаряддя дії, а фактично її виконавця, напр.: «Єдиною втіхою людям була, Єдину надію в їх душі несла Це зложена генієм пісня крилата...» (М. Вороний). Іменник у формі орудного відмінка в пасивних конструкціях факультативний — він досить часто може опускатися: Зерно сіялося (сівачем), Сіно скошене (косарями). При опущенні компонента, яким передається діяч, пасивна конструкція перебуває, як це вже було відзначено, в трансформаційному зв'язку насамперед з активною неозначено-особовою конструкцією, пор. Зерно сіялося *-*-Зерно сіяли.

Якщо пасивний дієприкметник перебуває поза предикативною або атрибутивною конструкціями, він, не співвідноситься з відповідними активними трансформамн і виходить за межі категорії стану. У цих випадках він ситуативно наближавться до прикметника, його предикативна функція згасає, хоч у мовній системі в цілому вона продовжує зберігатися, а отже, може бути покликана до життя в іншій мовленнєвій ситуації, пор.: «Пролетіли мимо запряжені цугом в закриті сани восьмеро коней, а за ними з кілька десятків вершників у жупанах з похиленими навскіс списами. (Н. Рибак).

Категорію перехідності/неперехідності визначає синтаксична ознака: здатність або нездатність дієслова керувати іменником у знахідному відмінку (а при наявності заперечної частки не — в родовому); ця семантична особливість дієслова зумовлена його лексичною семантикою. Дієслова, що означають дію (гріти, робити, читати, писати, виховувати), здебільшого перехідні; дієслова, що означають стан (горіти, тліти, горювати, спати, стояти), як правило, неперехідні. Усі дієслова з постфіксом -ся належать до неперехідних: боятися, битися, працюватися, сміятися та ін. У багатьох випадках морфема -ся виступає як засіб нейтралізації перехідності: нести (перех.) —нестися (неперех.), калічити (перех.) —калічитися (неперех.), класти (перех.) —кластися (неперех.), клеїти (перех.) —клеїтися (неперех.) і т. д. Отже, постфікс -ся—виразна формальна ознака неперехідних дієслів.

До формальних засобів вираження неперехідності належать також суфікси дієслівних основ -і-/-а-, -і-/іj, -іша-/ -ішаj-, також частково (тільки в дієсловах недоконаного виду) суфікс –ну-/-Не-: кипіти — кипить, пашіти — пашить, синіти — синіє, золотіти — золотіє, в'янути — в'яне, жовкнути — жовкне.

Неперехідні дієслова з суфіксами основи -і-/-а- та утворені переважно від прикметникових основ, мають перехідні відповідники з суфіксом основи -и-/-и-; коптіти — коптити, біліти — білити, синіти —' синити, жовтіти — жовтити, тепліти— (у)теплити і под. Напр.: «А день біліє та біліє» (Марко Вовчок) — «А у нас хатина біла; я й полола, я й білила» (Я. Щоголів); «Хлопець то червоніє, то біліє, він тремтячою рукою тре чоло...» (Б. Грінченко) — «Сонечко стоїть низько на заході й червонить своїм світлом гарячим спечений степ» (Леся Українка). Крім формальних ознак, за якими дієслова розподіляються на перехідні й неперехідні, існують також етимологічні і лексико-семантичні.

До етимологічних ознак слід віднести вживання запозичених дієслів переважно як перехідних: ін'єктувати, інкасувати, інкорпорувати, інсинуювати, інспектувати, інспірувати, інструктувати, інструментувати, інсценізувати.

Формальним показником перехідності цих дієслів виступає суфікс основи -ува-/-уj-. Виняток становлять запозичені дієслова, що вказують на співвідношення двох і більше іменників, один із яких виступає реальним, а другий — потенційним суб'єктом; у межах одного речення" потенційний суб'єкт виконує роль додатка, маючи форму орудного відмінка з прийменником з. Це дієслова типу контрастувати, конфліктувати, кореспондентувати та ін., напр.: «Надприродна лагідність прикро контрастувала з попереднім диким і грізним тоном!> (І. Франко); «Є в нього ще дві дочки, теж від першої дружини... але з ними він більш конфліктує, ніж живе в мирі» (О. Гончар); «Знов кореспондує з земляками в. справі відшукання посади» (В. Самійленко).

Поділ дієслів на перехідні й неперехідні за семантичними ознаками, менш чіткий і виразний, ніж за формальними і етимологічними. Окремі семантичні групи дієслів дії (наприклад, дієслова руху) належать до неперехідних, напр.: «В замурзані глухі квартали вступав вечір гомінкий» (М. Драй-Хмара); «Тінь чорна стрімко падає униз» (Л. Костенко); «Тече річка невеличка» (нар. пісня)

Цікава картина з дієсловами звучання. Т! з них, що означають мовлення, належать до перехідних (говорити, казати, мовити, вішати й под:), ті, що передають інші звуки (природні й штучні, стосовні тварин І неживої природи),— до неперехідних (вищати, гавкати, мекати, ревти; гриміти, гуркати, брязкати, клацати, стогнати, стукати). До неперехідних належать і ті дієслова, що означають людські нечленоподільні звуки (бухикати, кахикати, ойкати, охкати, стогнати і под.). Правда, коли нечленоподільне звучання супроводжує собою акт мовлення, неперехідні дієслова стають перехідними, напр.: «Відповідь була незрозумілою. Невідомий щось прохарчав чи простогнав» (М. Ткач).

Дієслова мовлення тільки тоді належать до перехідних, коли вони виступають із семантикою інформування, повідомлення. Коли ж вони передають процес говоріння, взаємної розмови, то втрачають перехідність. Пор.: говорити що, кричати що, співати що — говорити з ким, кричати на кого, співати (мати таку здатність) і под.

За семантичною ознакою перехідність/ неперехідність — це здатність або нездатність дії, вираженої дієсловом, поширюватися/не поширюватися, спрямовуватися/не спрямовуватися на об'єкт — конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту, що виступають у валентно зумовленій об'єктній позиції дієслова. Крім того, виражена дієсловом дія може бути джерелом створення або руйнування чого-небудь. Форма іменника, що називає предмет або істоту в об'єктній позиції, не впливає на розмежування перехідних і неперехідних дієслів. Він може бути виражений будь-якою відмінковою та прийменниково-відмінковою формою. Деякі дослідники залежно від форми експлікації* такого іменника поділяють перехідні дієслова на прямо-перехідні й непрямо-перехідні [Жовтобрюх, Кулик, 1972: 329]. Прямо-перехідними є дієслова, що означають дію, спрямовану на об'єкт, виражений іменником у формі знахідного відмінка або родового за наявності заперечної частки не чи вказівки на частину від цілого: вимити вікно, пофарбувати паркан, спекти коровай, не дістати квитка, відломити сиру, відлити молока.

Непрямо-перехідні дієслова передають так само дію, спрямовану на об'єкт, але цей об'єкт може бути реалізований усіма іншими формами непрямих відмінків або прийменниково-відмінковими формами: подивитися на небо, глянути в очі.

Ядро прямо-перехідних дієслів становлять дієслова конкретної фізичної дії, пор.: молотити пшеницю, молоти зерно, орати землю, різати хліб, кроїти тканину, шити одяг, крутити нитку, надоїти молока, насипати жита.

Завжди перехідними є дієслова зі значенням конкретної фізичної дії, що спрямована на створення чого-небудь (ліпити, в'язати, шити, будувати), на зміну зовнішнього вигляду чого-небудь (фарбувати, прасувати, асфальтувати, кро-хмалшпи, орати, позолотити) або на часткову чи повну руйнацію об'єкта (зрубати, розколоти, розбити, витоптати, потрощити). Наир.: Раб копає землю, теше камінь, і носить мул з ріки, і ліпить цеглу (Леся Українка); Біля хати на дерев'яному столику Оксана старанно прасує сорочку (А. Шиян); Ми зрубуємо кущі, палимо їх (М. Коцюбинський); Коло берега кригу розбив штормик (Ю. Яновський); Кіннота ворога витоптувала посіви, руйнувала села й міста (П. Тичина).

Послідовною перехідністю відзначаються також дієслова інтелектуальної діяльності (писати, читати, слухати, рахувати, лічити, додавати, віднімати, множити, ділити, навчати) та мовлення (говорити, казати, мовити, мимрити, лепетати). Напр.: Тамара закінчила юридичний факультет і скоро захищатиме дисертацію, а тим часом читає лекції (А. Хижняк); Він сидить з блокнотом і олівцем у руках і дивиться на свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати своїх дітей (О. Гончар).

До перехідних належить і частина дієслів лексико-семантичної групи зі значенням руху, переміщення. Це ті, які вказують на переміщення людиною (рідше — істотою) чого-небудь у просторі або на керування нею певним транспортним засобом, пор.: котити (бочку), сунути (тюк), нести (валізу), штовхати (автомобіль), пхати (автомобіль), везти (людей) тощо. Напр.: Вони тягали міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила (С. Скляренко); Вона кинулась до вікна і побачила Потоцького, який штовхав перед себе возика (М. Томчаній); Білий кінь швиденько в санки по грудовому шляшку (Марко Вовчок).

Неперехідними є передусім дієслова зі значенням стану. У ньому перебувають або його набувають істоти та предмети, але він не переходить на них: жінка сумує, бабуся сидить, дерево лежить, дитина хворіс, одяг висить.

До неперехідних належать власне-дієслова та відіменникові дієслова, які позначають різні стани людини (сумувати, лютувати, тривожитися, хвилюватися, горювати, бідувати) та стан довкілля (світає, вечоріє, смеркає,дощить, гримить). Напр.: Сумує та й сумує козак (П. Куліш); Вечоріє. Наче сизий килим, тінь лягла на море (І. Франко).

Неперехідними є завжди дієслова з процесуальною семантикою, що відображає ситуацію, пов'язану зі змінами станів або інших ознак предмета. Процеси, виражені дієсловами, охоплюють різні типи явищ, у динамічному плані характеризуючи істоти та неживі предмети. Однією з типових особливостей таких процесів є наявність лівобічної суб'єктної валентності й "згасання" правобічної валентності, що й спричинило їхню семантичну неперехідність. До дієслів із семантикою процесу належать передусім ті, що характеризують динамічні явища в рослинному світі: рости, квітнути, цвісти, в'янути, осипатися. З цими лексемами межують дієслова процесу, що визначають якісну характеристику предметів та істот. Серед них відприкметникові дієслова з суфіксами -*- та -ну-, які виражають становлення якісної ознаки у звичайному ступені її вияву (біліти, синіти, твердіти, худнути, гіркнути, бліднути), а також відприкметникові дієслова із суфіксом -а-, що вказують на набуття ознаки в більшому ступені її вияву (вужчати, ширшати, коротшати, меншати, сміливішати, смуглішати). Напр.: Глибшає далеч, річка синіє (М. Рильський); Шавкун не міг слова вимовить,— то блід, то червонів (Панас Мирний); Дні все коротшають (Леся Українка); 3 кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне, то меншає (Панас Мирний). Неперехідних дієслів зі значенням дії небагато. До них належать ті, що вказують на тимчасову або постійну професійну чи громадську діяльність людей, пор.: адвокатувати, головувати, директорувати, маклерувати, мецеиатству-вати. Напр.: Уже другий десяток років [Кутень] директорує тут (М. Зарудний); Усім цікавилася вона й на всьому вміла заробити. І сватала, і ворожила, і лікувала, і маклерувала (3. Тулуб).

До послідовно неперехідних дієслів слід віднести й дієслова звучання, які передають природні та штучні звуки, звуки тварин, птахів, комах і неживої природи, пор.: бряжчати, вити, грюкотіти, клацати, гавкати, воркотіти, мурчати, тьохкати, сюрчати, дзюрчати, шипіти, шуміти, стукати тощо. Лише деякі з них, здебільшого префіксальні, виражаючи якесь повідомлення, набувають перехідності, пор.: Хворий простогнав: води! Поранений щось прошипів; Котик промурчав пісеньку; Музикант відстукав ритм маршу.

Неперехідний характер дій мають дієслова односпрямованого та різноспрямованого руху, які вказують на самостійне переміщення в просторі істот або транспортних засобів, пор.: Звір біжить; Комаха бігає; Птах летить; Мухи літають; Теплохід пливе по Дніпру; Риба плаває у воді; Людина їде; Автобуси їздять; Ящірка повзе; Дитина повзає.

Деякі перехідні дієслова можуть вживатися як неперехідні. Це буває тоді, коли вони вказують на здатність людини виконувати просто якусь дію або ту дію, що є для неї професійним заняттям, пор.: Батько читає газету і 3 п'яти років хлопчик читає; Мати вишиває рушник і Мати дуже гарно вишиває; Художник малює картину і Художник чудово малює; Юнак пише вірші і Юнак пише давно.

Перехідність і неперехідність дієслів має свої словотворчі маркери. Так, майже всі дієслова з постфіксом -ся є неперехідними: митися, одягатися, зустрічатися, лаштуватися, кусатися, веселитися, кущитися, врунитися, листуватися, гніздитися тощо.

Неперехідний характер мають і відад'єктивні дієслова, утворені за допомогою суфіксів -і-, -ну- та -а-: біліти, голубіти, жовтіти, зеленіти, сивіти; бліднути, гіркнути, руднути, худнути; добрішати, дешевшати, меншати.

Формальними показниками перехідності є суфікси основи дієслова -и- та -ува-. Перший виступає словотворчим формантом, приєднуючись до прикметникових твірних основ і надаючи їм словотвірного значення робити що-небудь таким, як визначено твірною основою: білити, синити, зеленити, чорнити. Суфікс -ува- і похідні від нього -ува-/~изува-г -ірува-/-ирува-, -фікува- оформляють в українській мові основи дієслів іншомовного походження: інформувати, атестувати, експортувати, акредитувати, делегувати, вітамінізувати, телефонізувати, паспортизувати, мобілізувати, модернізувати, плісирувати, радіофікувати, кодифікувати та ін.

Саме те, що дієслово є морфологічним словом, семантика якого визначає здатність/нездатність дії поширюватися/не поширюватися на об'єкт — конкретний предмет або істоту, вжиті у валентно зумовленій дієсловом об'єктній позиції, а також наявність словотворчих маркерів перехідності/неперехідності дають підстави кваліфікувати дієслівну категорію перехідності/неперехідності як морфолого-словотвірно-синтаксичну.

Категорія способу. Спосіб — граматична категорія дієслова, яка виражає ставлення мовця до можливості, бажаності, необхідності й інших умов здійснення дії чи реалізації стану. Семантична суть категорії способу полягає в протиставленні реальних дій (дійсний спосіб) ірреальним модальним діям (недійсні способи).

Способові значення реалізуються в формах, що є разом з тим носіями особових, а інколи й часових значень. Ставлення до висловлюваного — ознака модальності. Проте категорія модальності — також реальність нашої мови — значно ширша за категорію способу. Модальність виявляв себе й у лексиці (мабуть, можливо, очевидно, ймовірно і под; з цією метою вживаються й вигуки із загальною семантикою оцінки та волевиявлення: огої ах! отакоіі), й у морфології — форми дійсного, наказового й умовного способів з їх різновидами,—і в синтаксисі (цілеспрямованість висловлення, ствердження/заперечення й т. ін.).

Реалізація ірреальних дій так чи інакше пов'язана із синтаксичною структурою. Є певні рамкові конструкції, в яких відмінні морфологічні форми дієслова виконують однакові функції. Це, скажімо, конструкція умовної залежності «якби — то»: Якби він прийшов вчасно, то застав би мене — Прийшов би він учасно, то застав би мене — Прийди він вчасно, то застав би мене.

В українській мові за допомогою дієслівних форм реалізується в спеціально закріплених синтаксичних конструкціях декілька модальних значень.

В українській мові за допомогою дієслівних форм реалізується в спеціально закріплених синтаксичних конструкціях декілька модальних значень.

Насамперед треба виділити значення наміру, яке передається двочленною конструкцією «особова форма в індикативі+інфінітив»: іду подивитись, вийшов подихати, присів відпочити; різновидом цієї конструкції є вживання поряд двох форм в індикативі, переважно в майбутньому часі: піду подивлюся, вийду подихаю, присяду відпочину.

Модальність несподіваності передається конструкцією, що складається з двох дієслів у формі 2-ї особи однини (рідше множини) наказового способу; з них перше — візьми — вказує на раптовість і несподіваність дії, друге ж розкриває семантику самої дії: візьми та й упади, візьми та скажи, візьми і встань і под. Напр.: «— Тут би тільки жити та Бога хвалити, а вона візьми та й умри/ — гомоніли люди» (Панас Мирний). Близьке до цього значення виражається вживанням двох дієслів у формі 2-ї особи однини наказового способу: А я тоді встань і скажи. Тут,

Загальна оцінка ситуації передається дієсловом із заперечною часткою не; вона може передувати формі 3-ї особи однини безособового дієслова (Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки» — Б. Лепкий) або ж неозначеній.формі дієслова («Знов [раб] за кайдани береться, і рве, і гризе їх зубами, Та не порвати йому, ані послабити» — М. Вороний)..У другому випадку, як. видно з цього і подібних • контекстів, оцінка ситуації більш категорична, ніж у першому.

Неможливість виконання якоїсь дії виражається формами 2-ї'особи однини теперішнього часу як із заперечною часткою не, так і без неї, напр.: «Перехрестився Грицько, узяв у руки один червінець, а він так і засяяв, І не зглянеш на нього» (кр, казка); «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб обдурити» (укр. казка).

Семантику вагання вибору передають конструкції «Інфінітив+протиставний сполучник або сполучник умови+особова форма дієслова», напр.: «— Хіба вже я як? У бога теля з'їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сімі» (В. Винниченко).

• Можна, очевидно, виявити ще ряд дієслівних конструкцій, якими передається ставлення мовця до дії. Проте в морфології розглядаються тільки ті категорії, які мають морфемно-парадигматичне вираження. До них належать дійсний, наказовий та умовний способи: Останні два мають у своїх межах ще бажальний та спонукальний різновиди.

Дійсний спосіб виражає реальні дії (передаються формами теперішнього й минулого часу) та ірреальні дії, що не мають модального значення (майбутній час): ходжу, ходив, ходитиму; напишу, написав і т. д. В. Виноградов дуже вдало назвав дійсний спосіб фоном, який дозволяє зрозуміти й оцінити модальні значення дієслівних форм.

Серед морфологічних недійсних способів виділяються чотири: наказовій, умовний, спонукальний, бажальний.

Наказовий спосіб виражає значення необхідності виконання дії насамперед співрозмовником (співрозмовниками), особами, що не беруть участі в розмові й, нарешті, самим мовцем. Форми наказового способу утворюють морфологічну парадигму, що складається з трьох особових синтетичних форм: 2-ї особи однини, 1-ї і 2-ї особи множини. Очевидно, 2:га особа однини і множини, що поєднуються з іменником — об'єктом апеляції, виступають семантичним центром наказового способу. До цих двох форм додається 1-ша особа множини, що включає в себе, крім позначення мовця, ще й позначення слухача, тобто той же об'єкт апеляції. Решта особових значень, утворюваних формами теперішнього/майбутнього часу в поєднанні з вільною морфемою хай/нехай, перебувають на периферії апелятивної семантики. І все ж у процесі розвитку мови особова парадигма наказового способу постає як цілком викінчена структура: відсутні морфологічні (синтетичні) форми доповнюються синтаксичними (аналітичними). Пор.: 1-ша особа однини — хай це я зроблю, 2-га особа однини — зроби це ти, 3-я особа однини — хай він це зробить, 1-ша особа множини—зробімо це ми, 2-га особа множини — зробіть це ви, 3-я особа множини — хай вони це зроблять.

У формах наказового способу практично можуть уживатися всі дієслова. І все ж лексична семантика деяких із них накладає на утворення цих форм певні обмеження. Це, зокрема, дієслова почуттєвого сприйняття (бачити, чути, відчувати), хоч зрідка можливі форми бач, чуй, відчувай, чуймо, відчуваймо, безособові дієслова (світати, вечоріти, дніти, морозити, хоч у поезії можливі форми світай, вечорій, дній і под.). Указуючи на особу формою давальнЪго відмінка однини й множини іменників або займенників, інфінітиви дещо послаблюють категоричність наказовості, підкреслюючи, однак, обов'язковість виконання дії або ж — із запереченням — навпаки, неможливість її виконати, напр.: «Громаді нічого від теперішніх своїх старшин ждати» (Панас Мирний); «За поміркованість, гладку і ситу, собі І дітям прощу не купити» (Б. Олійник).

Умовний спосіб передає таке значення дії, яке може бути здійснене лише за певної умови; ця умова здебільшого полягає в тому, що паралельно з цією дією або раніше за неї має відбутися інша дія. Як відомо, форми умовного способу складають аналітичну парадигму, яка реалізує свою семантику тільки в складному (переважно складнопідрядному) реченні:.якщо б я прийшов, то побачив би. При цьому треба зазначити, що значення умовної взаємозалежності дій може бути передане й без форм умовного способу: якщо я приходив, то бачив; якщо я приходжу, то бачу; якщо я прийду, то побачу. Однак особливістю власне-умовного способу є його позачасовість, призначеність передавати саме ірреальні дії, напр.: «Якби пустили на музики, то я б кісники заплела» (Т. Шевченко); «Якби вдалось моє велике діло, я б упилася щастям перемоги» (Леся Українка); «Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела» (М. Стельмах). Протиставлення двох взаємопов'язаних дій може бути виражене й менш категорично. Іноді для цього досить розміщення поруч двох речень із формами умовного способу, напр.: «Сиділа б собі там і паслася на дні. Десь, може б, набрела втонулу Атлантиду» (Л: Костенко). Головне семантичне навантаження припадає на морфему би/б. Вона можлива не тільки при особових дієсловах {формально минулого часу), але й при інфінітивах або при

предикативних прислівниках необхідності типу треба, потрібно, слід, необхідно й под. Умовність зберігається в двочленних конструкціях: «Прийти б без запізнення, все було б гаразд; Вийти б із цього болота — знайшлася б стежка. У паралельних конструкціях умовного способу можуть виступати особові й неособові форми. Особові форми, як у цьому можна вже було переконатися, виражаються поєднанням форми минулого часу з морфемою би/б. Крім того, в одній із частин паралельних умовних конструкцій може вживатися дієслово в формі наказового способу, напр.: «Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай хто-не-будь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувсь до роботи» (О. Довженко); «Та зустрінься ти мені ну хоч у кінці серпня! Та ми б обов'язково щось придумали» (В. Козаченко). Неособові форми умовного способу виражаються інфінітивами у поєднанні з морфемою би/б. У паралельній умовній конструкції неособова форма умовного способу виступає в одній із її частин; у другій частині міститься дієслово в особовій формі умовного способу, напр.: «Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і вона б почала жалібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудний тиждень жнив» (М. Стельмах).

Особові й неособові форми умовного способу можуть бути вжиті і не в паралельних конструкціях. Найпростіший випадок — це еліптичні, обірвані речення: Ех, прийшов би ти днем раніше!..; Ех, прийти б тобі днем раніше!..

Спонукальний спосіб передає послаблене значення апелятивності, за якого мовець свідомо відмовляється від обов'язкового виконання дії — вона може відбутися тільки при повній добрій волі особи, до якої звертається. Цей спосіб і за формою, і за змістом являє собою контамінацію наказового й умовного способів. Ситуаційною ознакою спонукального способу, як і наказового, є поєднуваність форм умовного способу у 2-й особі однини й множини та в.1-й особі однини із звертанням. При цьому можуть уживатися як особові, так і неособові форми умовного способу, напр.: «— Пізно, парубче, їдеш. Підвіз би мене обминає підводу з пошивкою на плечах тітка Дарка» (М. Стельмах); «Коли б до ранку нам дожить з веселими серцями!» (М. Рильський). Якщо форма «би/б+дієслово в минулому часі» уживається в паралельній особовій конструкції, але має при собі звертання, то вона набуває умовності, зберігаючи й спонукальність, напр.: «— Підійшов би ти, Васю, до неї — їй би легше стало» (В. Земляк). У реченнях з неособовими формами спонукального способу можуть опускатися як звертання, так і звичайні в таких конструкціях додатки, виражені іменниками або займенниковими іменниками у давальному відмінку однини та множини, напр.: «Спиниться б, вороного прив'язати» (М. Рильський); «—Покурити б,— сказав хтось, ідучи за Чернишем» (О. Гончар).

В інших особових формах, утворених за допомогою морфеми хай/нехай, де немає прямого значення апелятивності, розвивається значення бажальності.

Отже, бажальний спосіб позбавлений значення апелятивності. Його семантика базується на волевиявленні мовця, спрямованому до самого себе або до третіх осіб. Бажальний спосіб.як і спонукальний, складається з осо(ю,-вих і неособових форм. Перші — це особові форми умовного способу, поєднані з морфемами хай/нехай, напр.: «Хай би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала йому гарячу рану...» (О. Гончар); «А Єремія, останній ваш пророк, співець руїни, нехай би жив у сих преславних струнах (Леся Українка).

Усі способові підкатегорії вживаються переважно в активі, проте наказовий та умовний способи мають зрідка також пасивні форми (будуйся, доме! був би лист написаний).

28. Категорії особи і числа. Якщо загальнодієслівна категорія персональності/імперсональності грунтується на семантичній ознаці «наявність — відсутність діяча», то значення к атегорії особи випливає з кореляції форм за ознакою особовості, або мовця і не мовця. При цьому значення особовості по-різному виявляє себе в однині і в множині. 1-ша особа однини — це завжди мовець, 1-ша особа множини — мовці або один уповноважений від групи мовців, який може сказати: ми йдемо, живемо, працюємо, пишемо; ідімо, живімо, працюймо, пишімо; 2-га особа однини — об'єкт звернення від 1-ї особи однини й множини: ти йдеш, живеш, працюєш, пишеш— про це знаю я або знаємо ми, про що й повідомляємо; ти йди, живи, працюй, пиши,— бо так хочу я або хочемо ми; 2-га особа множини— об'єкти апеляції від 1-ї особи однини і множини: ви йдете, живете, працюєте, пишете— про це знаю я або знаємо ми, про що вас і повідомляємо; ви йдіть, живіть, працюйте, пишіть — робіть це відповідно до мого або нашого бажання; 3-я особа однини й множини — об'єкт (відповідно в множині об'єкти) повідомлення, які не беруть участі в розмові і до яких не звертаються з розповіддю.

Як бачимо, співвідношення між одниною і множиною в дієслові значно складніше, ніж в іменнику. Якщо форми однини й множини того самого іменника передають головним чином співвідношення «один (одна, одне) — багато», то в дієслові таке співвідношення властиве тільки для значення 3-ї особи однини й множини; правда, навіть у цьому випадку значення 3-ї особи однини і множини присутнє також у семантиці 1-ї особи множини (ми — я і він; я, ти і він; я, ти і вони і под.) і 2-ї особи множини (ви — ти і він; ти і вони).

До значення числа у формах минулого (й давноминулого) часу та умовного способу однини додається ще й значення роду: він писав, вона писала, воно писало; він писав був, вона писала була, воно писало було; він писав би, вона писала б, воно писало б.

Категорія особи по-різному виявляє себе в дієсловах, що сполучаються з іменниками, які позначають істоти та неістоти. Якщо дієслова поєднуються з іменниками, що

однією формою можуть передавати і чоловічу і жіночу стать, рід дієслова визначає й рід іменника: Інженер Іваненко показав приклад — Інженер Іваненко показала приклад.

Значення категорії особи виражається двома способа-. ми: синтетичним, за допомогою особових афіксів (вед-у — 1-ша особа, вед-еш — 2-га особа, вед-е — 3-я особа, вед-и — 2-га особа та ін.) і аналітичним — сполученням дієслова з відповідним займенниковим іменником (особовим займенником) (я іду, ти ідеш, він пішов, вона пішла і т. д.). У теперішньому й майбутньому часі та в наказовому способі синтетичний спосіб вираження особи здебільшого супроводжується аналітичним, у минулому, давноминулому часі і в умовному способі існує тільки один вид вираження особи — аналітичний. У 2-й особі замість особового займенника може виступати іменник у кличному відмінку (прийшов, Петре?), а в 3-й—іменник у називному відмінку (прийшов Петро).

Дієслова, які сполучаються з іменниками, що позначають осіб, уживаються в усіх особових формах однини й множини. Ця властивість поширюється й на істоти — неосо-би, але з певними обмеженнями. Так, неповну, семантично обмежену парадигму дієвідмінювання мають фаунонімічні дієслова, вживані в прямому значенні (гавкати, гарчати, іржати, мукати, жеребитися, пороситися, ревти, рохкати, телитися, хрюкати, ягнитися та ін.). Вони звичайно не мають форм 1-ї особи однини й тільки умовно можуть бути вжиті в формі 1-ї особи множини. Однак при поєднанні цих дієслів з іменниками, що позначають осіб, у них з'являється можливість виступати в 1-й особі однини й множини: я гарчу, як собака; ми ржемо, як жеребці і под..

Дієслова, що позначають процеси, які відбуваються в неживій природі, різні хімічні реакції та фізіологічні процеси (ржавіти, імжитися, тліти, жевріти; брунькувати, запилюватися, зріти, спіти, цвісти; окислюватися, пліснявіти, ятритися — про рану, серце,— боліти та ін.) уживаються тільки в 3-й особі однини й множини. При метафоризації цих дієслів виникає можливість уживання їх в інших особових значеннях, напр.: «І в цім саду цвіту я квіткою багряно» (В. Сосюра); «—Та бачу — ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш» (О. Гончар); «Цвіти, земле моя, квітуй, щаслився!» (В. Сосюра); «—Знаєш, нічого нам у хаті сидіти, походимо по бульварах, а то ти скоро запліснявієш» (В. Собко).

Навпаки, дієслова з повною особовою парадигмою втрачають її, сполучаючись з іменниками, що позначають різні реалії флори та фауни, неживі предмети. Вони зберігають здатність виступати тільки в формі 3-ї особи однини і множини (дерево росте, вітер плаче, звук тремтить, звір біжить 1 т. ін.). Проте внаслідок антропоморфізації цих іменників дієслово набуває можливості вживатися в усіх особових формах, напр.: «— Сім'я любиш, журавлю, журавлю? — А журавлик: Ой люблю, ой люблю!» (Д. Білоус); «Я — дзеркало. Я акумулюю мовчання» (В. Коротич); «Дзвени, моя пісне, дзвени!» (В. Сосюра).

Неповну, внутрішньоструктурно обмежену особову парадигму мають дієслова, вживані тільки у множині. Сюди належать дуже характерні для української мови префіксальні дієслова з дистрибутивним значенням (модель по-+префіксальне дієслово): повиходити, позабігати, повтомлюватися, повлітати, повилітати, поприсідати, поприходити і т. д. Напр.: «Люди... попідводилися навшпиньки» (М. Чабанївський); «Щось затупотіло біля вікон. То поприбігали люди» (Б. Грінченко); «Ми, як звірі, виростали, до всього попривикали» (Я. Щоголів); «Зірочки трохи попригасали» (Г. Григоренко); «Хати людям порозмокали» (О. Гончар) та ін. У тих випадках, коли йдеться про вибіркове поширення дії по якійсь поверхні (найчастіше тоді, коли суб'єктом дії виступають іменники, що позначають аморфні — сипкі, плинні — маси або абстрактні поняття, які звичайно не мають множини), двопрефіксні дистрибутивні дієслова можуть уживатися і в однині, напр.: «На ногах і на руках повиступала Од стужі кров» {Т. Шевченко); «Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з них» (М. Стельмах).

Перехідні дієслова з такою ж морфемною структурою мають повну особову парадигму (я понасипаю піску, ти понасипаєш піску і т. д.). При рефлексації ці дієслова втрачають перехідність, а разом з нею і здатність уживатися в однині, напр.: «Повитягались гострі шпилі» (М. Коцюбинський); «—Ще й на писарів повиучуєтесь» (М. Стельмах); «Бруньки на каштанах поналивалися» (Остап Вишня).

Звичайно не вживаються в однині дієслова з семантикою масової дії (громадитися, гуртуватися, купчитися, роїтися, товпитися, юрбитися). Проте в сполученні зі збірними іменниками (молодь, народ, люд, полк, юрба), особливо з тими, що мають формальний показник збірності — суфікс -ств-(селянство, студентство), ці дієслова вживаються в однині, напр.: «Скрізь народ товпиться» (П. Куліш); «.Молодь гуртувалася біля оркестру» (С. Чорнобривець). В однині виступають також безособові форми цих дієслів; утворюється така морфолого-синтаксична конструкція: «дієслово в 3-й особі однини теперішнього/майбутнього часу -|-прислівник міри + іменник у родовому відмінку», напр.: «Тут... більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків» (Марко Вовчок)"; «Там юрбилось багато бджіл» (О. Іваненко). Замість прислівника міри може виступати іменник, що вживається переносно для вказівки на велику кількість якихось осіб або предметів. У таких випадках дієслово вживається як особове, пор.: Набігла маса людей — Набігло багато людей; Налетіла сила мух — Налетіло безліч мух. В обох випадках виконавцем дії е іменник у родовому відмінку.

Про семантику кожної особової форми йшлося раніше. Слід ще раз зауважити, що вона досить стійка: взаємозаміна форм — явище не поширене. Винятком е так зване звертання на «Ви», коли 2-га особа однини спеціально замінюється 2-ю особою множини. Звертання на «Ви» е формою ввічливості й застосовне переважно в тих випадках, коли співрозмовникові мало знайома чи й зовсім не знайома особа дорослого віку, до якої він звертається. Крім того, досить поширене звернення на «Ви» молодших віком до старших, дітей до батьків і под., напр.: «— Ну то кінчай, а ви ходіть. Калинко!» (Леся Українка); «—Ви не журіться, мамо!» (М. Коцюбинський).

Рідше трапляється вживання 1-ї особи множини замість 1-ї особи однини. Це буває в трьох випадках:

Як спеціальний прийом автора, спрямований на те, щоб не виділяти себе з числа своїх читачів (або слухачів), напр.: Як ми вже говорили раніше.., Як нам здається.., Ми вже звертали увагу на те... і под. У сучасній науковій літературі є тенденція уникати таких форм, замінюючи їх здебільшого безособовими конструкціями, напр.: Як про це вже йшлося раніше... Як удалося довести й под.

У мові царських, королівських, імператорських указів, маніфестів тощо: Ми, Микола II, імператор всеросійський...

Як вираження співчутливого ставлення до співрозмовника, наприклад, при звертанні лікаря до хворого: (Як ми себе почуваємо?) або в розмові, яку веде дорослий замість дитини, напр.: «—Ми ще маленькі, ще підростемо,— відповіла мати за доньку, погладивши її по русявій голівці» (Г. Коцюба). Заміна однини множиною можлива й при непрямо поставленому, обережному запитанні, напр.! «—А що пак, дочко, оце будемо діяти? Чи швидко підемо заміж, чи ще довгенько будемо перебендювати? — спитала мати в дочки.— Про мене, мамо, ідіть собі заміж хоч і сьогодні» (І. Нечуй-Левицький).

Категорія часу. Час — граматична категорія дієслова, що виявляє себе в особових утвореннях—переважно дійсного способу,— відносячи дію або стан до моменту мовлення (теперішній час), вказуючи на те, що вона відбувалася до моменту мовлення (минулий і давноминулий часи), чи на те, що її здійснення почнеться після моменту мовлення (майбутній час). Окремі неособові утворення (дієприкметник, дієприслівник і присудкові форми на -но, -то) також мають певний стосунок до категорії часу, але вона виявляється в них досить специфічно.

В особових утвореннях прийнято розрізняти два плани висловлення: план комунікації (розмова) і план однобічної інформації (розповідь про певні події, не розрахована на безпосереднє мовне спілкування). У плані комунікації момент мовлення є прямим, індикативним, у плані однобічної інформації — відносним, релятивним. Отже, в розмові часові форми чітко співвідносяться з відповідними часовими відрізками: теперішній час означає дію, що відбувається в момент розмови (—Що ти тепер робиш?—Читаю книжку), до цієї розмови {Учора весь Київ був у синьо-жовтих прапорах) або ж відбудеться після неї {Через годину я поїду на вокзал). Значення форм теперішнього і минулого часу треба визнати тут реальним, тоді як майбутнього— ірреальним, гіпотетичним, адже дія ще тільки планується, і невідомо, чи не перешкодить що-небудь її виконанню. Напр.: «—А ти господар і Кочубей. Розумієш? Та де ти що зрозумієш?» (Б. Лепкий). У розповіді часове значення прив'язане до різних моментів конкретної реалізації дії. Оповідач, розміщуючи події переважно в хронологічному порядку, все ж може забігати вперед, повертатися до того, про що вже раніше йшлося, зіставляти давні події з недавніми і под. У зв'язку з цим він може довільно міняти той часовий відлік, який вважає за межу між теперішнім і минулим, між теперішнім і майбутнім. Отже, в цьому разі момент мовлення не реальний, а уявний. Атому при відносному вживанні часових форм теперішній час може означати і позачасову ознаку (Вода кипить при 100°С), і дію, виконану в минулому (Приходжу до нього, а він уже на мене чекає), і майбутню (Зараз же іду на зустріч), а теперішній і майбутній — ще повторювану колись і збережену в спогадах минулу (Коли до нього не прийдеш, він завжди радо зустрічає). Значення минулої дії при цьому увиразнюється, коли до форм дієслова додаються ще вставні слова було (підкреслює ретроспективне сприйняття дійсності) або бувало (окреслює ще дальшу ретроспективу і розчленованість дії), напр.: «Діду мій, дударику, Ти ж було селом ідеш. Ти ж було в дуду граєш» (Нар. пісня); «Бувало, в неділю, закривши мінею, по чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину...» (Т. Шевченко); «А як усміхнеться, бувало, чого, як блиснуть жартом ті мов заплакані очі, то всі смутки злетять із тебе...» (С. Васильченко). Так ірреальна майбутня дія при переносному вживанні часової форми стає реальною минулою. І в розмові, і в розповіді використовуються також форми давноминулого часу, якими підкреслюється, що передавана ними дія вичерпала себе до моменту мовлення: Я ходив був до школи (потім цей процес з якихось причин припинився). Форми давноминулого часу вживаються не тільки в дійсному, айв умовному способі: я ходив би — я ходив би був. Напр.: «Був і подався постаттю, а не зрушив —міцно за полу тримав Юхим» (А, Головко); «Я пам'ятаю, відкрився тоді ще географічний інститут. Я й туди хотів був вступити, та перешкодили якісь події» О. Довженко); «Якби знала, що покине,— Була б не любила» (Т. Шевченко); «Пропав би був Вівчар, Та визволив Комар» (Л. Глібов).

Теперішній час — форма граматичної категорії часу дієслова, прямим значенням якої е віднесення часу дії або стану до моменту мовлення (пишу, читаю, працюю, сиджу). Крім цього основного значення, яке протиставляється минулому й майбутньому часовим значенням, теперішній час може ще означати:

постійну дію, не обмежену будь-якими часовими рамками; звичайно таке значення мають дієслова, що характеризують певні сталі ознаки (стани) речовин та організмів: Кисень горить; Людина дихає повітрям;

дію, яку мовець оцінює як постійну, незмінну, напр.: «Родяться люди, турбуються, метушаться, живуть, умирають і знов, і знов, і знов. Пощо, нащо, яка тому остаточна ціль?..» (Б. Лепкий);

дію, яку мовець не пов'язує ні з яким конкретним часом, напр.: «В осередку повісті стоять дві головні постаті — Юрка і Катерини — і на них звернена вся художня уява автора. Малює він їх з великою любов'ю, яскраво, колоритно» (М. Вороний).

Минулий час — форма граматичної категорії часу дієслова, прямим значенням якої є вказівка на те, що дія або стан відбувалися (відбулися), виявлялися (виявилися) до моменту мовлення або ж завершилися в момент мовлення, напр.: «На двір отця Харитона наче набігла татарська орда, об'їла, обпила ще й вилаяла Онисю Степанівну» (І. Нечуй-Левицький). Зрідка формою минулого часу може передаватися майбутня дія: А тепер я пішов (^піду). Минулий час передається двома часовими формами: власне-минулим і давноминулим. Власне-минулий час виступає в двох видових формах: доконаній і недоконаній. Минулий час доконаного виду залежно від детермінантів — прислівників і сполучень прислівникового типу — може передавати два значення: перфектне й аористичне. Якщо результат дії наявний тоді, коли про неї сповіщається, форми минулого часу доконаного виду означають і факт вчинення дії в минулому, й актуальність її результату в момент мовлення. Таке значення зветься перфектним. Найповніше воно виявляється тоді, коли дієслова у формі минулого часу доконаного виду виступають у реченні паралельно з дієсловами у формі теперішнього часу, напр.: «Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені ліси ялинові позацвітали...'» (Ю. Федькович); «Завечоріло вже, коня виводжу з стайні та сідлаю (Ю. Клен); «І лише одна Леся Українка сяє своєю натхненною поезією, немов дійшла до зеніту творчості, загасла в недосяжній височині, стоїть і розгортається і ллє своє благодійне проміння на зрошену талими снігами напровесні землю» (М. Вороний). Якщо форма минулого часу доконаного виду передає дію, що відбулася в будь-який проміжок часу до моменту мовлення, її значення називають аористичним, напр.: «Полюбила чорнобрива Козака дівчина. Полюбила — не спинила, Пішов та й загинув1» (Т. Шевченко); «Олеся сіла на канапі й затулила носа напаханою хусточкою; її сестри переглядались, переморгувались...» (І. Нечуй-Левицький).

Майбутній час — форма граматичної категорії часу дієслова, прямим значенням якої є віднесення дії або стану до часу, який настає після моменту мовлення (напишу, прочитаю, буду працювати, сидітиму). Є три форми майбутнього часу: проста (доконаного виду), складна (історично утворена від сполучення інфінітива з особовими формами допоміжного дієслова яти: ходити + иму =ходитиму) і складена, в основі якої лежить також інфінітив, що сполучається з самостійними, не перетвореними в афікси особовими формами допоміжного дієслова бути (буду ходити, будеш ходити, буде ходити і под.). Проста форма майбутнього часу щодо лексичної семантики ідентична з формою теперішнього часу (перепишу — переписую, досліджу — досліджую, прочитаю—читаю). Між цими формами подвійна граматико-семантична відмінність: перші завжди доконаного виду й означають дії або стани, що настають після моменту мовлення, другі завжди недоконаного виду й означають дії, співвідносні з моментом мовлення, напр.: «У вас тут звірі, а у нас вам буде добре, ми вас охоронятимемо» (укр. казка).

Форми майбутнього часу доконаного виду можуть уживатися переносно, означаючи дії, регулярно повторювані в минулому, особливо коли вони супроводжуються вставними словами було й бувало, напр.: «Було поплинуть по ріці човном, як пустять їх гуляти» (Леся Українка).

Складна і складена форми майбутнього часу переносних значень не мають, означаючи тільки такі дії і стани, що настають після моменту мовлення. Обидві ці форми утворюються лише від дієслів недоконаного виду. Перша з них (вона ще зветься синтетичною) —одне з характерних явищ граматичної структури української мови. Перетворені в афікси колишні особові форми дієслова яти (йму, имешь, иметь, ймемо, ймете, ймуть) усталилися в постпозиції до колишнього інфінітива (в діалектах виступають також у препозиції). Дієслово яти мало модальне значення й вживалося для вираження майбутньої дії поряд з іншими модальними дієсловами (начати, хотіти та ін.). Форма майбутнього складеного часу (вона ще зветься аналітичною) (буду працювати, будеш працювати, буде працювати і т. д.) властива й іншими слов'янським мовам.

Частина дієслів, змінюючись за способами й часами, не змінюється, проте, за особами, родами й числами. їх називають безособовими. Вони вживаються тільки або у формі 3-ї особи однини, або у формі середнього роду: світати — світало, світає, світатиме, світало б, нехай світає; щастити — щастило, щастить, буде щастити, щастило б, нехай щастить. Ці дієслова переважно означають:

а) явища природи: розвидняється, дніє, вечоріє, смеркає, мрячить, похолодало, замело;

б) стан людини: морозить, лихоманить, не спиться, хочеться, кортить, живеться, працюється, не сидиться;

в) уявлення про долю: щастить, таланить, фортунить;

г) міру наявності чогось: не вистачає, бракує.

У безособовому значенні можуть вживатися й деякі особові дієслова: Пахла земля, пахли недавно зрубані дерева... (Г. Хоткевич). Над Ташанню пахло вербовими кладками (Григорій Тютюнник). У першому реченні від дієслів пахла, пахли ставиться питання хто? що? (отже, ці дієслова пов'язуються з особами), у другому — від дієслова пахло такого питання поставити не можна (отже, воно тут вжите в безособовому значенні).

Безособові дієслова виступають у ролі присудків у безособових реченнях. При них підмета не буває, але нерідко потрібен додаток у родовому, давальному, знахідному чи орудному відмінку: мені не спиться, йому не вистачає грошей, дорогу замело снігом.

Безособові дієслова в ролі головного члена безособового:світає, морозить, вечоріє, мрячить, морозить, нудить, нездужає, спиться, хочеться, смеркає, дрімається тощо, мають форму, збігається з формою 3-го особи однини, а в минулому часі - з формою середнього роду однини (світало, морозило, сутеніло, вечоріло, нездужалося і т.д.). Але за значенням ці дієслова такі, що не допускають вживання при них іменника чи займенника в називному відмінку.

Загальне значення безособових пропозицій даного типу визначається значенням безособового дієслова. Вони можуть позначати стан природи, навколишнього середовища: Мороз сильніше, ніж сутра (Г.); Надворі ще трохи світився (Т.); психічний або фізичний стан живої істоти: Від радості в зобу дихання сперло (кр.); У мене на серці похолонуло (Т); повинність, необхідність та інші модальні відтінки (таке дієслово найчастіше вживається з інфінітивом): Вона спокійніше могла міркувати про свою долю і про те, що належало їй робити (П.); Він чомусь відчував, що говорить не так, як би слід було (Л. Т.); Він йшов не поспішаючи, як і належало відвідувачеві музею (Кат.).

Особових дієслів, які можуть вживатися в безособовому значенні, значно більше, ніж власне безособових дієслів, тому так різноманітні й багаті значення конструкцій з даним типом дієслова. Вони можуть позначати явища природи, стихійні явища і стан навколишнього середовища: Вночі кілька стихло (Гонч.); Все небо заклало (Н. Остр.); Сніг падав рідше, трохи прояснилося (Леон.); На лісопильному дворі горить (Ч.); психічний і фізичний стан живих істот: Мені вуха заклало (Гр.); В голові досі стукає (Г.); У батюшки навіть в очах зарябіло (С.-Щ.); У Павла Васильовича аж дух захопило (М. -С.); В очах у мене потемніло; явища, що приписуються долі, або дії нереальною сили: Буває, мого щасливіше везе (Гр.); Не завжди мені щастило (Н.);... Його відносило в стародавній світ, і він міркував про Елінське мраморах (Т.); напоумило мене сходити туди; дію невідомої сили за допомогою будь-якого знаряддя: І вітром нарешті те дерево звалило (кр.); Зірки затягнуло імлою (А. Н.Т.) ', Раптом світлом, нестерпно білим, яскравим, вдарило по очах до сліпоти (Щіп.);... Чекаю, коли він заросте або затягне його мулом (Ч.); В саду вночі вітром посбівало всі яблука і зламало одну стару сливу (Ч.).

БЕЗОСОБОВІ ДІЄСЛОВА Зазвичай, дієслова виражають дію, яку виконує якась дійова особа: Учень пише твір. Наближається весна.

У таких реченнях назва особи або вказівка на неї служить підметом, а особова форма дієслова — присудком.

Але є дієслова, які виражають дію без вказівки на її виконавця. Це — безособові дієслова: світає, морозить (неможливо ставити питання хто світає? хто морозить?). У реченнях, де вжито такі дієслова, не може бути підмета: Хворого вже другий день морозить. Влітку світає дуже рано.

Безособові дієслова змінюються лише за часами, їхні форми в теперішньому і майбутньому часі нагадують форми третьої особи однини (вечоріє, звечоріє, вечорітиме, буде вечоріти), а в минулому — форму однини середнього роду (посутеніло, не спалось). Безособові дієслова означають явища природи або психічний чи фізичний стани людини.

Деякі дієслова можуть вживатись і в особовому, і в безособовому значенні.

Пор.: Кінь тягне воза. Хлопчаків тягне на подвиги.

29. Вияв категорії роду у формах минулого та давноминулого часу дієслів дійсного та умовного способу. Форми минулого часу утворюються синтетично, за допомогою суфікса -в/-л-, після якого виступають ще родо-часові флексії -Ǿ,-а, -о, -и. Суфікс минулого часу приєднується до основ інфінітива: писа-в, писа-л-а, пи-са-л-о, писа-л-и; роби-в, роби-л-а, роби-л-о, робц-л-и. Якщо основа інфінітива закінчується на приголосну, варіант суфікса -в(-Ў-) замінюється нульовим суфіксом; коли при цьому приголосній основи передують голосні /е/ або /о/, то вона чергується з /і/: пек-ти — пік— пек-л-а, пек-л-о, пек-л-и; тек-ти — тік, тек-л-а, тек-л-о, тек-л-и; нес-ти — ніс, нес-л-а, нес-л-о, нес-л-и; рос-ти — ріс, рос-л-а, рос-л-о, рос-л-и; мог-ти — міг, мог-л-а, мог-л-о, мог-л-и; за цим зразком утворюються і форми чоловічого роду минулого часу від дієслів лягти, запрягти: ляг-ти — ліг, ляг-л-а, ляг-л-о, ляг-л-и; запряг-ти — запріг, запряг-л-а, запряг-л-о, запряг-л-и. Чергування не відбувається в дієсловах: товкти — товк, товк-л-а, товк-л-о, товк-л-и; замовк-ну-ти — замовк (замовкну-в), замовк-л-а, замовк-л-о, замовк-л-и; вверг-ти (вверг-ну-ти) — вверг (вверг-ну-в), вверг-л-а, вверг-л-о, вверг-л-и; повз-ти — повз, повз-л-а, повз-л-о, повз-л-и; мок-ти (мок-ну-ти) —мок (мок-ну-в), мок-л-а, мок-л-о, мок-л-и; мерк-ти (мерк-ну-ти) —мерк (мерк-ну-в), мерк-л-а, мерк-л-о, мерк-л-и; отерп-ти (отерп-ну-ти) — отерп (отерп-ну-в), отерп-л-а, отерп-л-о, отерп-л-и; дер-ти — дер, дер-л-а, дер-л-о, дер-л-и; жер-ти — жер, жер-л-а,. жер-л-о, жер-л-и; умер-ти — умер, умер-л-а, умер-л-о, умер-л-и; запер-ти— запер, запер-л-а, запер-л-о, запер-л-и; тер-ти — тер, тер-л-а, тер-л-о, тер-л-и. Отже, як свідчать наведені приклади, коли основа дієслова закінчується на приголосну ІрІ або коли перед кінцевою її приголосною виступає /р /чи /Ў/, чергування голосних /о/ та /е/ з іншими фонемами в основі не відбувається.

Нестандартно поводять себе також основи дієслів з кінцевою приголосною /с/. Після попередньої голосної вони втрачають у родо-часових формах фонему /с/, набуваючи при цьому в формі чоловічого роду суфікс -в, напр.: упасти— упа-в, упa-л-а, упа-л-о, упа-л-и; поклас-ти— покла-в, покла-л-а, покла-л-о, покла-л-и; крас-ти — кра-в, кра-л-а, кра-л-о, кра-л-и; повіс-ти — пові-в, пові-л-а, пові-л-о, по-ві-л-и; гнис-ти — гни-в, гни-л-а, гни-л-о, гни-л-и; процвісти— процві-в, процві-л-а, процві-л-о, процві-л-и; сіс-ти— сі-в, сі-л-а, сі-л-о, сі-л-и; їс-ти — ї-в, ї-л-а, х-л-о, ї-л-и; гус-ти — гу-в, гу-л-а, гу-л-о, гу-л-и; кляс-ти— кля-в, кля-л-а, кля-л-о, кля-л-и; нап'яс-ти — нап'я-в, нап'я-л-а, нап'я-л-о, нап'я-л-и; пряс-ти — пря-в, пря-л-а, пря-л-о, пря-л-и; у дієсловах нести, трясти, рости, ухрясти /с/ зберігається, а суфікс -в, навпаки, зникає: нес-ти — ніс, нес-л-а, нес-л-о, нес-л-и; рос-ти — ріс, рос-л-а, рос-л-о, рос-л-и; тряс-ти — тряс, тряс-л-а, тряс-л-о, тряс-л-и; ухряс-ти — ухряс, ухряс-л-а, ухряс-л-о, ухряс-л-и; слід звернути увагу й на те, що в дієсловах нести і рости етимологічні /є/ та /о/ основ при творенні минулого часу чоловічого роду чергуються з /і/.

Чергування /є/' основи з /і/ при творенні форми минулого часу чоловічого роду відзначається і в дієсловах брести, мести, але тут зникає /с/ і з'являється суфікс -в: брес-ти—брі-в, бре-л-а, бре-л-о, бре-л-и;- мес-ти — мі-в, ме-л-а, ме-л-о, ме-л-и.

Оригінально утворюються форми минулого часу від дієслова плисти (пливти): у чоловічому роді замість кінцевої /с/ основи з'являється суфікс -в, який, поряд із суфіксом -л-, зберігають й інші родо-числові форми: плис-ти (плив-ти) — пли-в, пли-вл-а, пли-вл-о, пли-вл-и. Ясно, що тут відбулася контамінація двох інфінітивних основ. Дієслово лити, що має в інфінітиві звичайно нульовий суфікс основи, може виступати в паралельній формі з суфіксом основи -а- і подвоєнням приголосної кореня: л'л-'а-ти: у цьому випадку можлива поява форми минулого часу лля-в, лля-л-а, лл-я-л-о, лл-я-л-и, напр.: «[Іванко] полляв два камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив» (укр. казка).

Давноминулий час — аналітична форма, що складається з форми минулого часу і допоміжного дієслова бути у цій же формі: ходив був, ходила була, ходило було, ходили були; написав був, написала була, написало було, написали були. Як видно з наведених прикладів; родо-числова форма допоміжного дієслова повністю узгоджується з відповідною формою основного дієслова.

Категорії відмінка у дієприкметникових формах. Дієприкметники відмінюються так само, як прикметники твердої групи, — за родами (в однині), числами і відмінками:

Однина

Чоловічий і середній рід

Н. вічний (вічне), керований (кероване)

Р. вічного, керованого

Д. вічному, керованому

Зн. вічний (вічне), керований (кероване)

О. вічним, керованим

М. (на) вічному/вічнім, (на) керованому/керованім

Жіночий рід

Н. вічна, керована

Р. вічної, керованої

Д. вічній, керованій

Зн. вічну, керованій

О. вічною, керованою

М. (на) вічній, (на) керованій

Множина

Н. вічні, керовані

Р. вічних, керованих

Д. вічним, керованим

Зн. вічні, керовані

О. вічними, керованими

М. (на) вічних, (на) керованих

Примітка Подвійні форми знахідного відмінка зумовлені назвою істоти (тоді Зн. = Р.) чи неістоти (тоді Зн. = Н.). Вибір форми місцевого відмінка диктується законами милозвучності: якщо наступне слово починається з голосного звука, тоді використовується закінчення -ім, якщо з приголосного — -ому: на замерзлім озері — на розмоклому ґрунті.

ПОДІЛ ДІЄСЛІВ НА ДІЄВІДМІНИ. За суфіксами основ і типами дієвідмінювання всі тематичні дієслова поділяються на дві дієвідміни. До І дієвідміни належать дієслова, які мають у складі особової флексії теперішнього (або простого' майбутнього) часу, окрім форм 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, фонему /є/: працю-єш, бува-єш, пуска-єш, сиві-єш, смі-єш-ся, бе-р-еш, хоч-еш, стукн-еш, плив-еш. Ці дієслова мають в основах інфінітива суфікси -ува-, -ва-, -а- (в 1-й особі теперішнього часу їм відповідають флексії -ую/-юю, -у, -аю/ -яю), -і- (в 1-й особі теперішнього часу йому відповідає флексія -ію).

Зразок дієвідмінювання Однина

1-ша особа танцюю, розриваю, дихаю, червонію, беру, жну

2-га особа танцюєш, розриваєш, дихаєш, червонієш, береш, жнеш

3-тя особа танцює, розриває, дихає, червоніє, бере, жне

Множина

1-ша особа танцюємо, розриваємо, дихаємо, червоніємо, беремо, жнемо

2-га особа танцюєте, розриваєте, дихаєте, червонієте, берете, жнете

3-тя особа танцюють, розривають, дихають, червоніють, беруть, жнуть

Як видно із цього зразка, у 1-й особі однини і в 3-й особі множини дієслова І дієвідміни мають у закінченні фонему /у/: прац-юю — прац-юють, бува-ю — бува-ють, пус-ка-ю — пуска-ють, сиві-ю — сиві-ють, смі-ю-ся — смі-ють-ся, бер-у — бер-уть, хоч-у — хоч-уть, стукн-у — стукн-уть, плив-у — плив-уть.

До II дієвідміни належать дієслова, які мають у флексії теперішнього (або простого майбутнього часу), окрім форм 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, фонему /и/ чи /і/ (після попередньої ///): люб-иш, крич-иш, терп-иш, біж-иш, го-їш (zoj-іш). Ці дієслова мають у формах інфінітива суфікси -и-, -а- (в 1-й особі однини теперішнього часу йому відповідає закінчення -у), -і- (в 1-й особі однини теперішнього часу йому відповідає закінчення -у/ю), а також дієслово з нульовим суфіксом основи бігти.

Зразок дієвідмінювання Однина

1-ша особа люблю, кричу, терплю, гою, біжу 2-га особа любиш, кричиш, терпиш, гоїш, біжиш 3-тя особа любить, кричить, терпить, гоїть, біжить

Множина

1-ша особа любимо, кричимо, терпимо, гоїмо, біжимо 2-га особа любите, кричите, терпите, гоїте, біжите 3-тя особа люблять, кричать, терплять, гоять, біжать

Звідси видно, що в 1-й особі однини дієслова II дієвідміни, як і дієслова І дієвідміни, мають закінчення, що містять фонему ІуІ: любл-ю, крич-у, терпл-ю, біж-у, го-ю. Зате в 3-й особі множини дієслова II дієвідміни приймають закінчення, що містять фонему /а/: любл-ять, крич-ать, терпл-ять, біж-ать, го-ять.

Дієслова І дієвідміни у 3-й особі однини теперішнього часу приймають закінчення -е/-є, дієслова II дієвідміни — закінчення –ить/-їть. У дієсловах II дієвідміни після губних приголосних у 1-й особі однини і в 3-й особі множини теперішнього (або простого майбутнього) часу, а також у дієприкметниках і дієприслівниках після губних приголосних основи перед голосними закінчення або суфікса виступає вставна фонема /л/; люб-л-ю, люб-л-ять, люб-л-яч-ий, люб-л-ен-ий, люб-л-ячи; терп-л-ю, терп-л-ять, терп-л-яч-ий, терп-л-ячи.

Окремої уваги заслуговують різновідмінювані дієслова, тобто такі, які при однаковій вихідній формі можуть відмінюватися за різними зразками. Сюди належать переважно звуконаслідувальні дієслова типу кудкудакати, курликати, кукурікати, мугикати і под., а також дієслова метати, микати, скакати, смикати. Вони можуть зберігати суфікс -а- в формах теперішнього часу або ж втрачати його. Пор.: мугикаю, мугикаєш, мугикає і мугичу, мугичеш, мугиче; метаю, метаєш, метає і мечу, мечеш, ме-че. До різновідмінюваних належать також дієслова з односкладовим коренем, що виступає в двох варіантах ду-/дм-(ди-ти: ди-ю. ди-єш і дм-и. дм-еш).

Дієслова сукати, засукати утворюють паралельні форми, належні до різних дієвідмін: сукаю, сукаєш, сукає (І дієвідміна) і сучу, сучиш, сучить (II дієвідміна).

До частково різновідмінюваних належать дієслова, що мають паралельні форми минулого часу: заціпнути — за-ціп, заціпла і заціпнув, рідше заціпнула, змокнути — змок, змокла і змокнув, рідше змокнула, звикнути — звик, звикла і звикнув, рідше звикнула. Напр.: «Коли тут як ударить грім, як хрясне! Так усі й заціпли (Ганна Барвінок) — «Коли б не ота коровиця, пішли б з торбою по селу. Тільки того й було, що капала молочка,— не дала заціпнути дітворі» (І. Чендей); «Молодиця почервоніла, наче буряк, гнівні іскорки заграли у запалих очах, та зразу і стихли».

До архаїчної дієвідміни належать дієслова дати, їсти й повісти та префіксальні похідні від них на зразок додати, продати, виїсти, розповісти тощо (суфіксальні похідні дієслова давати, поїдати, відповідати належать до І дієвідміни).

Змінюються вони так:

Число Особа Дати ЇСТИ Повісти

Однина 1-а 2-а 3-я дам даси дасть їм їси їсть повім повіси повість

Множина 1-а 2-а 3-я дамо дасте дадуть їмо їсте їдять повімо повісте