Та глобальні проблеми людства

V. 1. Міжнародні відносини та світовий політичний процес

Міжнародна політика та міжнародні відносини.

Зміст, еволюція та роль міжнародних відносин.

Світовий політичний процес та система світових відносин.

Мета лекції: зрозуміти суть та сучасне розуміння міжнародних відносин, їх змісту та еволюції; здійснити геополітичний аналіз сучасних міжнародних відносин; розглянути місце та роль України в системі світових відносин.

Міжнародна політика – це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб’єктами.

У структурі міжнародної політики вирізняють власне міждержавні відносини та діяльність недержавних суб’єктів (міжнародних організацій і рухів). Міжнародні відносини охоплюють як поведінку держав у їх зовнішніх стосунках, так і всі форми взаємодії між членами різних суспільств незалежно від того, визначаються вони державою чи ні. Вивчення міжнародних відносин передбачає:

· аналіз зовнішньої політики чи політичних взаємин між державами;

· з’ясування всіх аспектів взаємин між різними суспільствами.

В науці про міжнародні відносини існують наступні напрямки:

· політичний ідеалізм;

· політичний реалізм;

· модернізм;

· транснаціоналізм;

· неомарксизм;

· неореалізм.

Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, розповсюдження на них норм моралі і справедливості. Практичним втіленням політичного ідеалізму стали: розроблена після І-ї світової війни В. Вільсоном програма створення Ліги націй, Пакт Бріана-Келлога (1928 р.), що передбачав відмову від застосування сили в міждержавних відносинах, доктрина Стайлесона (1932 р.), відповідно до якої США відмовилися від дипломатичного визнання будь-якої зміни, що досягнута за допомогою сили.

Представниками політичного реалізму є Г. Моргентау і Р. Арон. Моргентау у своїй праці «Політичні відносини між націями» сформулював шість принципів політичного реалізму, а саме:

1) політика і суспільство підпорядковані об’єктивним законам. Тому існує можливість створення раціональної теорії, здатної відобразити ці закони;

2) центральним поняттям цієї теорії є поняття інтересу, вираженого в термінах влади;

3) зміст цього поняття залежить від його політичного та культурного контексту, в якому відбуваються формування міжнародної політики;

4) головні моральні вимоги мають розглядатися у контексті обставин місця і часу;

5) моральні прагнення нації неможна тому ототожнювати з універсальними моральними нормами;

6) плюралістична концепція природи людини.

Модернізм, критикуючи традиційні методи дослідження, що їх використовує політичний реалізм, акцентує увагу на використання методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.

Головним положенням транснаціоналізму є положення про те, що держава не є єдиним міжнародним актором. Окрім неї такими акторами виступають індивіди, установи, організації, недержавні об’єднання.

Основна ідея неомарксизму – це ідея цілісності світового співтовариства, що конкретизується в думці про несиметричність взаємозалежності сучасного світу та реальну залежність економічно слабкорозвинутих країн від індустріальних держав.

Неореалізм виражає прагнення до збереження переваг класичної традиції й, одночасно, – до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій та досягнень інших теоретичних течій.

Міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений не взаємодією акторів, не властивими їм особливостями, а якостями структури міжнародної системи. Міжнародна система визначається Р. Ароном як сукупність політичних утворень, які підтримують між собою регулярні дипломатичні взаємини і як і всі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну. Характеристиками міжнародної системи є: конфігурація співвідношення сил та гомогенність чи гетерогенність. Відповідно до цього Р. Арон вирізняє: багатополярні, біполярні, гомогенні та гетерогенні міжнародні системи. В багатополярних міжнародних системах дипломатичне суперництво розгортається між кількома політичними утвореннями. У біполярній – два політичних утворення є настільки вищим класом за решту, що рівновага можлива лише у формі двох коаліцій, утворених навколо двох великих держав. Гомогенними є такі міжнародні системи, в яких держави належать до одного типу, сповідують однакову концепцію політики. Гетерогенними – системи, в яких держави організовані за різними принципами й поділяють суперечливі цінності.

На сьогодні актуальною є проблема створення нової, постбіполярної, – системи міжнародних відносин. Це зумовлено не лише закінченням «холодної війни», але й появою нових суб’єктів світової політики, що діють поряд з традиційним, – нацією-державою. На думку Кінга та Снайдера, існуюча система міжнародних відносин жорстко прив’язана до держав-націй. Однак, глобалізацій ні інтеграційні процеси зумовлюють цілісність і взаємозалежність світу, що вступають в протиріччя з політичною фрагментацією системи держав-націй і спричиняють добровільну передачу державами частини свого суверенітету наднаціональним органам, змінюючи чинники силового впливу, – перехід від грубого силового впливу до більш м’яких його форм. Звідси – необхідність перегляду деяких аксіоматичних (для біполярного світу) положень світової політики, а саме: принципів національного та державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держави; принципу розрізнення внутрішньої і зовнішньої політики, оскільки транснаціональні корпорації та міжнародні економічні організації підривають як монополію держави на зовнішньополітичну діяльність, так і її монополію на здійснення внутрішньої політики, свідченням якого є міжнародний тероризм, діяльність мафіозних структур, наркобізнес тощо. На думку О. Тоффлера, існуючі міжнародні законодавства та збудовані за принципом вертикальної структури міжнародні організації не відповідають новій світовій реальності. Виникла необхідність у новій, – горизонтальній, – структурі взаємозв’язків та у відповідній побудові наднаціональних формувань.

Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки дипломатичних відносин. Безперечно, найважливішу функцію дипломатія як засіб спілкування між країнами виконує при колективному узгодженні інтересів. Особливо актуально її значення у наш час, коли світова спільнота має світові та регіональні інститути.

Найважливіший з них – Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка була заснована у 1945 році з метою підтримки колективної безпеки і діюча нині як механізм узгодження позицій країн у зовнішній політиці.

У статуті ООН закріплені принципи міжнародного співробітництва: суверенна рівність усіх її членів, розв’язання міжнародних суперечок мирними засобами, відмова від погрози силою або її застосування, невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції суверенної держави.

Структура ООН складається з Секретаріату на чолі з генеральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, ради Безпеки, яка налічує 15 країн та Генеральної Асамблеї, до складу якої входять усі країни – члени організації. Найефективніший важіль впливу на зовнішню політику належить раді Безпеки ООН (РБ ООН). До її складу входять США, Великобританія, КНР, Росія та Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення, що приймає РБ. Це було викликано глобальним протистоянням двох держав у роки «холодної війни» та суттєво обмежувало реальні можливості впливу ООН. Починаючи з 1991 року, коли намітився перехід тотального протистояння до стратегічного партнерства великих держав механізм прийняття конкретних політичних рішень став більш дійовим.

У політологічних дослідженнях ООН часто порівнюють з «світовим урядом». Як прообраз світового уряду ООН має деякі регулятивні функції, наприклад право прийняття санкції у відношенні окремих держав. Але практика реальних взаємовідносин на міжнародній арені показує, що держави не бажають безперечно підкорятися та слідувати рішенням міжнародних інститутів.

В економічній сфері всесвітніми інститутами є засновані у 1946 році Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) та Міжнародний Банк Реконструкції та розвитку (МБРР), членами яких є 150 країн світу.

Практично усі сфери та області людської діяльності, що мають зовнішньополітичне та міжнародне звучання, представлені світовими інститутами. За своєю організаційною побудовою вони є своєрідними філіями ООН: Міжнародний Дитячий Фонд (ЮНІСЕФ), Верховний Комісаріат ООН по справах Біженців, Всесвітня продовольча Рада, ЮНЕСКО (Всесвітня організація у справах освіти, науки та культури), Всесвітня Організація Здоров’я та інші. Україна є членом більшості міжнародних організацій.

Сьогодні існують дві парадигми розвитку міжнародних відносин, а саме: геополітична і геоекономічна. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга – шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступового розмивання національних кордонів.

Тести для самоперевірки:

2. Що таке геополітика?

а) політична концепція, яка використовує категоричні вимоги в глобальних міжнародних процесах;

б) політична концепція міжнародних відносин держав або блоків держав;

в) один з методів політичного дослідження;

г) частина політичної системи.

2. Яка з наведених країн не входить в склад Великої Сімки?

а) США; б) Іспанія;

в) Німеччина; г) Канада.

3. Хто з авторів методологічної теорії міжнародних відносин вважав, що міжнародна політика повинна розроблятись на засаді сучасних політологічних теорій і тим самим збільшувати надійність передбачення?

а) Р. Арон; б) К. Райт;

в) Дж. Ласкі; г) Г. Моргентау.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає новизна сучасної геополітичної ситуації?

2. Яким чином пов’язані поняття «національні інтереси» і «геополітика»?

3. Що таке сучасний «панславізм»?

4. Дайте характеристику пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності України.

5. Наскільки важливі зовнішні фактори становлення української держави?

Основна використана та рекомендована література:

3. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: Навч. посібн. – 4-те вид., перероб. і доп. – Львів: Світ, 2001. – С. 277-293.

4. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – С. 416-432.