Історичні впливи на політичну культуру українців

(за Б. Цимбалістим)

№ п/п	Історичні причини	Політичні наслідки
	Багатовікова бездержавність	Відсутність досвіду влади й почуття господаря на своїй землі
	Розчленування української території	Відчуження між різними частинами українського народу
	Неодноразова денаціоналізація провідної верстви	Відчуження народу від своїх провідних верств

Політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак дар проведення детального аналізу можна застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.

Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і, навіть, цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і ті ж явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв'язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та політична культура несуть велике функціональне навантаження.

Курс політології якраз і спрямований на формування у студентів знань про політичне життя, основи політичної впливовості та активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського державотворення

Висновки: політична культура поступово стає для політологів і соціологів головним інструментом пояснення поточних соціополітичних трансформацій, вона є важливою передумовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні кожному, бо вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і прав.

Тести для самоперевірки:

1. Якому типу політичної культури притаманні такі риси, як відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів, невіддільність політичних орієнтацій від релігійних норм:

а) патріархальному; б) підданському;

в) активістському; г) відкритому.

2. Який критерій покладений за основу конфронтаційного, консесуального та компромісного типів політичної культури:

а) ступінь демократизму;

б) характер політичної соціалізації;

в) тип поведінки в конфліктних ситуаціях;

г) ступінь інтегрованості індивіда.

3. Визначте зміст політичної свідомості:

а) результат і процес віддзеркалення, засвоєння політичної реальності;

б) високий ступінь відбиття соціально-класових інтересів;

в) активний вплив на інші форми суспільної свідомості;

г) політичні ідеї, теорії, погляди, інтереси, настрої, почуття.

Контрольні запитання:

1. З яких компонентів складається політична культура суспільства?

2. Що об’єднує чотири види культури: духовну, соціальну, економічну, політичну?

3. В чому полягає сутність феномену «духовність»?

4. Чи може політична культура особи не співпадати з загальноприйнятою в державі?

Основна використана та рекомендована література:

1. Политическая наука: Сборник научных трудов. – № 3: Исследования политической культуры: современное состояние. – М., 2006. – 240 с.

2. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – С. 308-316.

IV. 3. Політичні технології та політичний маркетинг

Поняття, сутність та функції політичного маркетингу.

Роль технологій у політичному процесі. Інформаційні та виборчі технології.

Імідж та політична реклама.

Мета лекції: з’ясування сутності понять «політичний маркетинг», «політичні технології», «імідж»; ознайомлення з функціями політичного маркетингу, видами політичних технологій, сутністю PR та формуванням іміджу.

«Політичний маркетинг» і «політичний менеджмент» є провідними поняттями практичної політології. Саме в них віддзеркалюються процеси, пов’язані з аналізом суспільно-політичної ситуації, визначенням стратегії і тактики впливу на настрої і поведінку електорату, форми і методи підготовки і проведення виборчої (президентської чи парламентської) кампанії, формування владних структур.

Термін «маркетинг» був запроваджений представниками гарвардської економічної школи. Він означав управлінський процес, за допомогою якого індівіди та групи людей шляхом створення продуктів та їх обміну одержують те, що вони потребують. Оскільки у населення є потреба не тільки в матеріальних товарах та послугах і воно прагне й реалізації та засвоєння певних норм та цінностей, можна говорити про некомерційний маркетинг. Такий саме попит існує й на ринку ідей, зокрема політичних, тому доречно буде казати про такий різновид некомерційного маркетингу, як політичний.

Задачею політичного маркетингу є задоволення таких суспільно вагомих потреб особистості, як реалізація громадянських прав та свобод, участь в управлінні державою, реалізації принципів соціальноі справедливості.

Політичний маркетинг – це спосіб організації та саморегулювання ринку влади за умов демократії, організація діяльності, формування та взаємини органів влади з громадянами з метою забеспечення максимальної відповідальності між діяльністю перших і запитами та потребами останніх, що досягається завдяки реалізації в суспільно-політичний практиці комплексу спеціальних дослідницьких, організаційних та інших віиборчих технологій.

З огляду на типологію політичних об¢єктів, виокремлюють політичний маркетинг політичних лідерів, політичних, державних та інших інститутів, окремих організацій, іміджей, концепцій, доктрин.

До функцій політичного маркетингу можна віднести:

· Дослідження політичного ринку: макро- та мікросередовища політичного ринку, структури та параметрів політичного ринку, специфіки ринку, споживачів цього товару та їхньої мотивації, ефективності політичної реклами й антиреклами.

· Створення та забезпечення функціонування маркетингової інформаційної системи, у межах якої збирають, узагальнюють та аналізують політичну інформацію, що надходить через канали партійної роботи, засоби масової інформації та ін.

· Оцінка стану політичного ринку і прогнозування його розвитку. Аналіз умов функціонування ринку, його сегментація. Прогноз розвитку змін на політичному ринку.

· Політико-інженерна діяльність. Розроблення чисельних політичних моделей, програм, проектів, технологій, спрямованих на ефективну реалізацію політичного товару на політичному ринку.

· Політичний PR. Доведення «політичного товару» до споживача, тобто власне реалізація на практиці усіляких технологій, проектів, засобів впливу на формування громадської думки, управління нею під час організації маркетингової політичної діяльності.

· Управління політичним маркетингом. Планування системи політичного маркетину, контроль за здійсненням політичних PR-акцій, корегування застосовуваних форм та методів політичної діяльності.

Особлива увага політичному маркетингу та PR-технологіям приділяється під час виборів. По суті передвиборча кампанія – це процес продажу іміджу політика. Але в нашому суспільстві не сформована ідеологія споживача, тому методи політичного маркетингу не завжди діють у потрібному напрямку.

Технологія політична - методи вирішення політичних проблем, вироблення політики, її реалізації, здійснення практичної політичної діяльності. Технологія політичної діяльності - це комплексна система методів і способів дії на об'єкт політики з метою досягнення певної мети. Сфера вживання технологій лежить, як правило, в плоскості практичної діяльності політичних суб'єктів по здійсненню виробленого політичного курсу і досягненню конкретних політичних цілей і завдань.

Слід розрізняти терміни “політичні технології” і “технології в політиці”. Останнє поняття може включати не лише|не тільки| переважно політичні компоненти, але і широкий спектр організаційних, дипломатичних, військових|воєнних|, фінансових, інформаційних, психологічних, маніпуляційних, комп'ютерних і інших форм і методів діяльності, направлених|спрямованих| на досягнення поставлених політичних цілей.

Політичні технології - це технології реалізації влади. Боротьба за владу, її утримання і використання породжує множинність політичних технологій, спрямованих |спряна завоювання і утримання політичної, духовної влади, влади над розумами|глуздом| і серцями людей, над громадською думкою.

Політичні технології – це сукупність| найбільш доцільних прийомів, способів, процедур реалізації функцій політичної системи, спрямованих |спрямованих| на підвищення ефективності політичного процесу і досягнення бажаних результатів у сфері політики. Політичні технології включають як прийоми досягнення негайного локального короткочасного результату (тактика), так і отримання|здобуття| глибинного, глобального, тривалого ефекту (стратегія). Використання тих або інших політичних технологій визначає ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи і всього політичного простору. Політичні технології визначаються типом суспільного|громадського| розвитку (домінуванням в нім еволюційних або революційних процесів), характером режиму (демократичний, авторитарний, тоталітарний і ін.).

Серед одержуючих весь більший розвиток технологій політичної діяльності назвемо технології: соціального партнерства; лобістській діяльності; прийняття політичних рішень; вирішення політичних конфліктів; “паблик рилейшнз”; виборчі; і ін.

Соціальне партнерство -за українським законодавством - система взаємин між працівниками (представниками робітників), працедавцями (представниками роботодавців),органами державної влади,органами місцевого самоврядування, спрямована на забезпечення узгодження інтересів працівників і працедавців з питаннях регулювання трудових відносин і інших безпосередньо пов'язаних з ними стосунків.

Особливе місце серед різних груп інтересів належить групам тиску|тиснення|. Цей термін (press| groups|) вперше|уперше| з'явився|появлявся| в США приблизно в середині 20-х років XX ст..|ст.|, а перші дослідження діяльності цих об'єднань відносяться до 1928-1929 рр. Спочатку характеристика груп тиску|тиснення| була пов'язана із специфічними способами виконання ними своїх функцій. Так, Р.-Ж. Шварценберг вказує|указує|, що вони розглядалися | як організації, створені для захисту інтересів і чинення тиску на публічну|прилюдні| владу з метою добитися прийняття|приймання| таких рішень, які відповідали їх інтересам. У американській енциклопедії визначається, що групи тиску|тиснення| - це "деяке число індивідів, що намагаються|пробують| чинити тиск на уряд для досягнення свої цілей".

Діяльність груп тиску|тиснення| |незрідка| називається лобізмом (від англ|. lobby| - вестибюль, кулуари, коридор). У сучасній політичній мові|язиці| цей термін означає спосіб вирішення тих або інших питань, у тому числі і політичних, на користь чиїх-небудь інтересів шляхом дії на законодавців, урядових і інших посадових осіб; діяльність соціальних груп, що відстоюють свої політичні інтереси.

Лобізм - специфічний інститут політичної системи, що є механізмом дії приватних і суспільних|громадських| організацій політичних партій, профспілок, корпорацій, підприємницьких союзів|спілок| і тому подібне|тощо| (груп тиску|тиснення|) на процес прийняття|приймання| рішень урядом, парламентом.

Лобізм - це діяльність, яка охороняється конституціями багатьох країн, у тому числі і Конституцією України. Конституція України, хоч прямо і не регулює лобістську діяльність, але|та| створює умови для такої діяльності, гарантуючи «кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження|вираз| своїх поглядів і переконань» (стаття 34); «на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних і інших інтересів» (стаття 36); «брати участь в управлінні державними справами|речами|» (стаття 38) і таке інше.

Прийняттям політичних рішень є сукупність дій різноманітних суб'єктів по свідомій постановці і досягненню цілей у сфері державної влади. Вперше термін «прийняття рішень» з'явився в 30-х рр. XX століття для характеристики децентралізації соціальних і організаційних процесів в праці Ч. Бернарда, Е. Стіна і інших, в основному американських, учених. Справжній ренесанс ця теорія пережила в 60-х рр. цього століття (Р. Саймон, Д. Марч). В даний час спостерігається вельми інтенсивна розробка її різних направлень на стику теорій організації, економіки, соціології, політології і моделювання соціальних процесів.

Головною метою держави як політичного центру прийняття рішень є збереження влади правлячого режиму, незалежності і територіальної цілісності країни. Його інститути відносяться до громадян держави як до підвладних, внаслідок чого в основу стосунків з ними закладаються ідеологічні підходи і пріоритети, що відображають кінець кінцем спрямованість використання вищій політичній владі. Затверджуючи дану управлінську орієнтацію, державні структури здійснюють аналіз суспільних проблем і відповідну постановку завдань перш за все на основі позаекономічних критеріїв, оцінюючи господарські і навіть міжнародні проблеми з переваг в координатах політичного вибору, і тим самим збереження у влади певної елітарної групи. Переслідуючи ці цілі, власті можуть відхилятися від законодавчих норм і нехтувати інтересами всього населення.

Конфлікти, є|з'являються| найбільшим | джерелом і формою політичних| змін, у зв'язку з чим розробка технологій управління і контролю за ними, що дозволяють понизити|знизити| конкуренцію за владу і зменшити власні втрати на цьому терені, стають завданням|задачею| первинної|першорядної| важливості| для будь-якого учасника політичних стосунків і тим більше для правлячого режиму.

Не дивлячись на|незважаючи на| певні розбіжності,спеціалісти - конфліктологи|, як основоположні | виділяють наступні елементи конфлікту|слідуючі|:

Ø джерело (предмет) конфлікту, що виражає істоту розбіжностей між учасниками спору;

Ø привід, що характеризує конкретні події, які послужили початком активних дій сторін по відстоюванню своїх інтересів, цілей, позицій в стосунках з конкурентом;

Ø сторони конфлікту, що мають на увазі чисельність суб'єктів, безпосередньо і владних статусів, що побічно беруть участь в заперечуванні, і ресурсів у сфері політики;

Ø сприйняття і позиції суб'єктів, цілі в конкурентній взаємодії, відношення до контрагентів, сприйняття конфлікту і інші суб'єктивні характеристики поведінки сторін, що розкривають їх;

Ø засоби конфлікту, що характеризують типові вживані сторонами ресурси, способи, прийоми у взаємодії один з одним;

Ø характер конфлікту, що розкриває найбільш типові стосунки конкуруючих сторін, жорсткість або пластичність займаних ними позицій, здібність до модифікації предмету спору, залучення посередників і так далі

Виділення основних структурних елементів конфлікту обумовлює і певне розуміння його процесуальних властивостей або найбільш спільних особливостей протікання конкурентного спору сторін. Зокрема, практично всі дослідники сходяться в розумінні конфлікту як такої конкурентної взаємодії сторін, які володіють різним ступенем свого зовнішнього прояву і інтенсивності. У зв'язку з цим виділяються його різні фази і, зокрема, приховане (латентне) протікання конфлікту, при якому протиріччя між тими або іншими суб'єктами не виражаються в їх активних політичних діях, формах відкритого протистояння, що наносять або направлених на нанесення збитку суперникові.

Таким чином, головне завдання суб'єкта, прагнучого контролювати або управляти перебігом конфлікту, – розкрити його справжні причини (і дійсні цілі, що переслідуються його учасниками). Складність такого аналізу в значній мірі посилюється частим прагненням сторін приховати, замаскувати справжні причини протиріччя оппонентів.

Зв'язку із громадськістю - явище набагато більше глибокі й широке, чим просто відділи, що функціонують в окремих організаціях і установах, або самостійні консультативні фірми паблик рилейшнз, до послуг яких звертаються клієнти. І теоретики, і практики системи паблик рилейшнз постійно підкреслюють, що вона є наукою й мистецтвом формування суспільної думки в бажаному напрямку. Третє видання міжнародного Вебстерского тлумачного словника визначає паблик рилейшнз як "науку й мистецтво налагодження взаємного розуміння й доброзичливості між особистістю, фірмою або установою й громадськістю".

Паблик рилейшнз - це особлива функція керування, покликана встановлювати й підтримувати взаємозв'язку, взаєморозуміння, взаємні признання й співробітництво між організацією і її публікою; здійснювати керування процесом дозволу проблем або спірних питань; допомагати керівництву у вивченні суспільної думки і реагуванні на нього; визначати й підкреслювати відповідальність керівництва в питаннях служіння суспільним інтересам; допомагати керівництву ефективно змінюватися відповідно до вимог часу; виступати системою завчасного попередження, допомагаючи передбачати тенденції розвитку; як свої основні засоби використовувати наукові методи, засновані на етичних нормах спілкування.

У політичній практиці політичні технології постають як сукупність методів застосування об¢єктивних законів політики, використання на практиці теорії політичної науки. Потреба у політичних технологіях постає, коли є необхідність у більш раціональному та ефективному способі реалізації практичних політичних задач. Технології можуть складатись з залучення або економії ресурсів, стабілізації або дестабілізації положення в державі, організації виборчих кампаній, оперативного інформаційного забезпечення прийняття рішень, узгодження інтересів для прийняття державних програм та ін.

Технології виникають, коли в процесі досягнення цілей складається певна послідовність операцій, виробляється алгоритм, за яким вони діють. Технології розповсюджуються на все поле діяльності політичної влади та державного управління. Вони включають в себе як конвенційні (легальні) процеси застосування влади, так і неконвенційні, що передбачає використання прийомів та процедур, заборонених законом.

Важливим для ефективного забезпечення технологій є вміння суб¢єкта використовувати накопичений досвід та реалізовувати можливості у конкретній ситуації. Має значення також спроможність імпровізувати та діяти нестандартно, оскільки технолог працює з конкретною ситуацією, яка є унікальною.

Політичні технології поділяють:

· з точки зору галузей, в яких вони використовуються, на предметні (наприклад електоральні, лобіювання, інформаційні та ін.);

· за ступенем соціальної організації предметних областей – рівневі (глобальні, континентально-регіональні, національно-державні, корпоративні, міжособові); стратегічні – націлені на віддалений результат діяльності, тактичні – для реалізації термінових цілей; циклічні – постійно відтворювані; нормативні – обмежені нормами закону, права та звичаїв; девіантні – ті, що відхиляються від заданих норм.

Найбільш помітними для громадян є виборчі технології. Виборча технологія – це сукупність засобів, методів і прийомів спеціально формалізованого й організованого впливу на електорат, що роблять можливим вплив на його електоральну поведінку і спонукають віддати голоси за певного кандидата чи партію. Виборчі технології розрізняють за різними критеріями (див табл. 1).

Таблиця 1.