Бюджетний календар 15 страница

1) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у власності відповідної ради, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

2) надходження дивідендів від участі відповідної ради у статутних фондах суб'єктів підприємницької діяльності;

3) кошти від повернення позик, які надавалися з відповідного бюджету до набуття чинності Бюджетним кодексом, та відсотки, сплачені за користування ними;

4) кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради;

5) запозичення, здійснені в порядку, визначеному Бюджетним кодек­сом та іншими законами України;

6) цільові субвенції з інших бюджетів на інвестиційні цілі.

До витрат бюджету розвитку належать:

1) повернення запозичень, які залучались до бюджету розвитку;

2) капітальні вкладення;

3) внески органу місцевого самоврядування за участь у статутних фон­дах суб'єктів підприємницької діяльності.

Питання для самоконтролю

1. Що покладено в основу визначення обсягу кошика доходів відповідного бюджету?

2. Для чого використовується норматив бюджетної забезпеченості?

3. За якими показниками розраховується індекс відносної податкоспроможності?

4. Що враховують коригуючі коефіцієнти фінансових нормативів бюд­жетної забезпеченості?

5. У якому порядку здійснюються видатки в разі припинення рішення про місцевий бюджет?

6.3 яких джерел мають фінансуватися програми припинення руйнуван­ня пам'яток архітектури державного значення?

7. Якою методикою потрібно користуватися при розрахунку обсягу ви­датків на компенсацію втрат від надання пільг па проїзд у транс­порті?

Тема 5. Планування і порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

5.1. Організація надання державних і громадських послуг.

5.2. Конституційні гарантії з надання громадських послуг органами місцевого самоврядування в Україні.

5.3. Фінансувати делегованих повноважень органами місцевого само­врядування.

5.4. Фінансування власних повноважень органами місцевого самовряду­вання.

5.5. Методи планування видаткової частини місцевих бюджетів.

5.6. Ефективне використання видаткової частини.

5.7. Взаємовідносини між органами місцевого самоврядування.

Основні терміни та поняття: видатки на фінансування власних по­вноважень, видатки на фінансування делегованих повноважень, децент­ралізація, декомпетенція, деволюція, громадські послуги, комунальні послу­хи, казуальні методи планування, програмно-цільовий метод.

5.1. Організація надання державних і громадських послуг

Становлення місцевих фінансів веде до трансформації всієї системи фінансових взаємовідносин між рівнями влади в Україні. Ключова роль у цьому процесі належить розмежуванню функцій і завдань центральних і місцевих органів влади у сфері надання державних і громадських послуг, пе­реходу до ідеології партнерства в їхніх стосунках.

Сучасна зарубіжна практика надання таких послуг характеризується, з одного боку, розподілом відповідальності між центральними й місцевими органами влади у цій сфері, а з іншого — їхнім партнерством. Ці принципи лежать в основі системи організації сукупних державних витрат.

Проблема становлення інститутів державних і громадських послуг має ключове значення для становлення місцевих фінансів в Україні.

Ідеологія діяльності держави й місцевого самоврядування як інсти­тутів, що забезпечують державні й громадські послуги, тут лише фор­мується. Функції та завдання центральних і місцевих органів влади остаточ­но ще не визначено і багато в чому не розмежовано. У взаємовідносинах між центральними й місцевими органами влади домінує принцип підпорядкова­ності й командування замість правового регулювання і партнерства. Систе­ма фінансових взаємовідносин між рівнями влади по вертикалі підпорядко­вана потребам управління консолідованим бюджетом із єдиного центру. Усе це є рудиментами попередньої системи організації влади в Україні, що бага­то в чому і нині визначає організацію сукупних державних витрат.

Саме з цієї причини на принципах організації державних витрат у ко­лишній Українській РСР зупинимося більш детально. Це необхідно для того, щоб здійснити усвідомлені кроки до створення пової моделі державних витрат, із основі якої буде надання державних і громадських послуг. Такий аналіз дає можливість простежити процес еволюції відповідного українсько­го законодавства.

Радянська система організації державної влади будувалася за принци­пом російської матрт,опіки. Компетенція низового рівня влади була складо­вою частиною компетенції вищого рівня. Компетенція місцевих органів вла­ди не відокремлювалася від компетенції центральних органів влади. Діючи тоді місцеві ради розглядалися як місцеві органи державної влади. Так, згідно із Законом "Про обласну Раду народних депутатів Української РСР" від 31 жовтня 1980 p., обласну раду визначено органом державної влади. Відповідно до Закону було встановлено, що обласна рада вирішує всі питан­ня місцевого значення, керуючись загальнодержавними інтересами й інтере­сами громадян, котрі проживають на території ради, проводить у життя рішення державних органів вищого рівня, керує діяльністю рад нижчого рівня. Відповідні положення було визначено для районних, міських, район­них у містах, селищних та сільських рад.

Перелік повноважень місцевих рад у законодавстві був настільки обширним і загальним, що навіть і мовитися не могло, щоб обрахувати потребу у фінансових ресурсах для забезпечення цих повноважень. Ніхто і не ставив питання про необхідність визначення витрат місцевої влади, оскільки витра­ти місцевих органів влади не було відокремлено від витрат держави взагалі. Не було відокремлено і витрат місцевих органів влади нижчого рівня від ви­трат органів влади вищого рівня. Як наслідок, до повноважень, наприклад, об­ласної ради належало затвердження не тільки обласного бюджету, а й бюдже­ту області в загальній сумі доходів і видатків. Вона ж здійснювала розподіл основних асигнувань з бюджету області. Обласна рада мала повноваження встановлення бюджетів районів і міст обласного підпорядкування. Відповідні повноваження мали районні ради стосовно бюджету району і бюджетів міст районного підпорядкування, сіл та селищ і міські ради міст обласного підпо­рядкування — стосовно бюджету міста і бюджетів районів у містах.

Проблема розмежування державних витрат на витрати центральних і місцевих органів влади постає на початку 90-х років після запровадження в Україні інституту місцевого самоврядування. Разом з цим постає і проблема відокремлення державних фінансів від фінансів підприємств, що було пов'язано з початком в Україні ринкових реформ.

У прийнятому 1990 р. Законі "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" в цілому збережено давні підходи до визначення завдань і функцій місцевих органів влади. Лише в йо­го новій редакції, прийнятій у 1992 p., зроблено важливий крок до початку розмежування завдань та функцій центральних і місцевих органів влади. Це був крок до розмежування витрат центральних і місцевих органів влади. По-перше, згідно із Законом "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" в редакції 1992 р. місцеві ради виведено із складу органів державної влади або, як тоді це називали, роздержавлено. Та­ким чином, створено об'єктивну правову основу для відокремлення функцій і завдань державної влади і місцевого самоврядування. По-друге, Законом

запроваджено інститут повноважень місцевого самоврядування, делегова­них державою. Це заклало правові основи для визначення завдань, що дору­чаються місцевій владі державою, для виділення відповідних джерел фінан­сування з метою забезпечення таких повноважень. Правову основу ж цього створено лише у 1993 р. Згідно зі змінами, внесеними до Закону про місцеве самоврядування в березні 1993 p., встановлювалося, що делегування держа­вою повноважень виконавчим комітетам відповідних рад супроводжується передачею їм фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, не­обхідних для здійснення цих повноважень.

Важливим кроком, який дав поштовх процесу розмежування функцій і завдань центральних та місцевих органів влади, стало законодавче запровад­ження в 1990 р. інституту комунальної власності. Процес формування кому­нальної власності супроводжується передачею місцевій владі як майна, так, по суті, і функцій, що мають фінансуватися за рахунок коштів місцевих органів влади. Закон "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне са­моврядування" частиною 8 статті 34 передбачив: виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради здійснює фінансування з бюджету витрат і утримання належних раді організацій та закладів народної освіти, культури, охорони здо­ров'я, соціального забезпечення, фізкультури і спорту, апарату виконавчого комітету, а також витрат, пов'язаних із розвитком житлово-комунального гос­подарства, з благоустроєм і побутовим обслуговуванням, збільшенням вироб­ництва товарів народного споживання, проведенням природоохоронних за­ходів та заходів з поліпшення охорони громадського порядку.

Однак Закон не визначив, які види витрат закріплюються за тим чи іншим рівнем влади. Щодо регіональних органів місцевого самоврядування в Законі не було жодних положень стосовно їхньої відповідальності за ті чи інші витрати. Не було це зроблено і щодо районних у місті рад.

У реальній практиці фінансування витрат кожного рівня влади нині здійснюється на основі його видаткових потреб, які фактично склалися. Це фінансування фактично відбувається за рахунок зведеного бюджету Ук­раїни. Обсяг цих витрат визначається за заявками відповідних органів влади і з урахуванням мережі, штатів та контингентів установ і закладів, котрі фінансуються з бюджету на тій чи іншій території. Конкретні витрати кож­ного рівня влади до цього часу законом не визначено. У законодавстві Ук­раїни немає таких понять як обов'язкові та добровільні (факультативні) ви­трати окремих видів місцевої влади.

Зберігається багатоканальна система фінансування окремих бюджет­них галузей. Так, соціальний захист населення одночасно фінансується з державного бюджету України, з республіканського бюджету Автономної Ре­спубліки Крим, з обласних бюджетів, з міських бюджетів міст центрального та обласного значення, з районних бюджетів, з міських бюджетів міст район­ного значення, із селищних і сільських бюджетів. За подібним принципом фінансується житлово-комунальне та шляхове господарство, соціально-культурна сфера, в тому числі освіта, культура і засоби масової інформації, охорона здоров'я, молодіжні програми, фізична культура і спорт, правоохо­ронні органи. У 1994 р. навіть оборона країни фінансувалася з усіх рівнів бю­джетів, крім сільських і селищних, У 1995—1996 pp. не було жодної галузі, яка фінансувалася б лише а одного конкретного рівня місцевого бюджету. Є лише окремі витрати, що фінансуються виключно з державного бюджету Ук­раїни. Це, наприклад, видатки Пенсійного фонду, видатки па фінансування заходів з ліквідації стратегічних озброєнь.

Багатоканальна система фінансування бюджетних галузей вкрай не­ефективна. Немає змоги налагодити контроль за цільовим спрямуванням коштів. Не визначено і державних стандартів щодо рівня фінансування тих чи інших бюджетних потреб. Бюджетні витрати на душу населення різко ко­ливаються залежно від регіону. У 1993 р. величина розриву в бюджетних ви­тратах на душу населення була в 3 рази більшою, у 1994 р. більшою, ніж у 2 рази. Це явище спостерігається і нині.

Підписання Україною в 1996 р. Європейської хартії про місцеве само­врядування накладає на державу зобов'язання розмежувати витрати цент­ральних і місцевих органів влади, а також витрати між рівнями місцевої вла­ди. Згідно з частиною 4 статті 4 хартії компетенції, що передаються органам місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Таким чином, проблема розмежування функцій та завдань, а значить і сукуп­них державних витрат між рівнями влади в Україні, залишається поки що відкритою, її розв'язання слід прискорити, оскільки нова Конституція Ук­раїни гарантувала громадянам країни ряд соціальних прав. Треба визначити, хто буде здійснювати реалізацію цих гарантій, хто надаватиме відповідні державні й громадські послуги. Без цього такі гарантії просто зависнуть у повітрі.

5.2. Конституційні гаранти з надання громадських послуг органами місцевого самоврядування в Україні

Конституцією України передбачено такі права громадян і їх державні гарантії. Держава створює умови для повного здійснення громадянами пра­ва на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Гарантується що­тижневий відпочинок, а також оплачувана щорічна відпустка, соціальний за­хист, що включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з не­залежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках.

Конституція гарантує надання державою та органами місцевого само­врядування житла иа безоплатній основі або за доступну плату громадянам, котрі потребують соціального захисту. Гарантується охорона здоров'я, яка забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-еко­номічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держа­вою забезпечується ефективне й доступне для всіх громадян медичне обслу­говування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно. Причому в Конституції вказується, що ме­режу таких закладів не може бути скорочено. Держава забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Згідно з Конституцією, держава бере на себе утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

За Конституцією, в Україні повна загальна середня освіта є обов'язко­вою. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної за­гальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і кому­нальних навчальних закладах. Гарантується розвиток дошкільної, повної за­гальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої й післядипломної освіти, різноманітних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни також мають право безоплатно здобу­ти вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на кон­курсній основі.

Держава також сприяє розвиткові науки, забезпечує збереження істо­ричних пам'яток та інших об'єктів, які становлять культурну цінність.

Конституція гарантує у визначених законом випадках безоплатну пра­вову допомогу. Передбачено й інші гарантії соціальних, економічних і політичних прав громадян України.

Зазначений перелік конституційних гарантій громадян України до­сить широкий. Цей перелік засвідчує необхідність збереження в державі досить високого рівня державних витрат, що є надзвичайно складним за­вданням в умовах гострої економічної кризи та переходу до ринкового господарства. Ось чому, якщо не буде розмежовано функції та відпові­дальність різних рівнів влади щодо забезпечення цих гарантій через си­стему державних і громадських послуг, вони можуть залишатися на па­пері. Має бути розроблено і прийнято закон України про фінанси місце­вого самоврядування, в якому буде визначено обов'язки і відповідальність кожного рівня місцевої влади і закріплено відповідні видатки.

5.3. Фінансування делегованих повноважень органами місцевого самоврядування

Потребує практичного розв'язання проблема фінансування делегованих повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування.

Закон "Про місцеве самоврядування", прийнятий у 1992 p., визначив 26 видів таких повноважень. Частину з них делеговано виконавчим коміте­там сільських, селищних та міських рад (міст районного підпорядкування). Вони отримали 7 видів таких повноважень. Увесь перелік делегованих по­вноважень було надано виконавчим комітетам міських рад (міст обласного підпорядкування). Ряд повноважень передбачають не тільки контрольні функції, а й обов'язки щодо прямих фінансових витрат. Так, зокрема, це сто­сується завдань з вирішення питань соціального забезпечення населення, ве­дення державного земельного кадастру та інших.

Незважаючи на закріплені в законі в 1993 р. положення про компенсу­вання державою витрат органів місцевого самоврядування на виконання де­легованих повноважень, реального механізму такого відшкодування не роз­роблено й досі.

Ще одним актом, у якому визначено делеговані повноваження органів місцевого самоврядування, став Указ Президента України "Про делегування повноважень виконавчої влади головам і очолюваним ними виконавчим комітетам сільських, селищних і міських Рад" від 30 грудня 1995 р. Указ пе­редбачив 42 види делегованих повноважень. Головам і виконкомам сільських, селищних та міських рад міст районного підпорядкування делего­вано 13 видів повноважень. Інші стосуються лише виконкомів та голів міст обласного підпорядкування.

Серед делегованих повноважень і такі, якими передбачаються безпосе­редні фінансові витрати місцевої влади. Зокрема, це забезпечення надання державних субсидій сім'ям, які мають дітей, ведення державного земельного кадастру, проведення експертизи новозбудованих об'єктів, організація охо­рони, реставрації і використання пам'ятників архітектури й містобудування, природних ландшафтів, організація прикордонної (прибережної) торгівлі, вирішення у встановленому порядку питань соціального захисту населення, охорони й опіки, організація територіального планування, проведення опла­чуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітних, вирішення питань створення особовому складові Міністерства внутрішніх справ України належних умов для служби та відпочинку, створення на власній матеріально-технічній і фінансовій базі місцевих дружин охорони громадського порядку та ін.

Згідно з указом, обсяг фінансових витрат місцевої влади на здійснення делегованих повноважень різко зріс. Разом з тим у ньому не було зазначено, за рахунок яких фінансових джерел має здійснюватися фінансування цих повноважень.

Проблему делегування повноважень органів державної влади виріше­но в новій Конституції України. Згідно із статтею 143 Конституції України, встановлено: органам місцевого самоврядування можуть надаватися зако­ном окремі повноваження органів виконавчої влади. Таким чином, визначе­но порядок, що делеговані повноваження надаються лише законом. Також встановлено: держава фінансує здійснення цих повноважень у повному об­сязі за рахунок коштів державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету в регламентованому законом порядку окремих загаль­нодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Отже, Конституція України визначила два способи фінансування де­легованих повноважень органів місцевого самоврядування: за рахунок коштів державного бюджету України або за рахунок передачі місцевому са­моврядуванню доходів від загальнодержавних податків та об'єктів загально­державної власності.

Конституційні положення про фінансування делегованих повнова­жень поки що законодавчо не розв'язані.

Певний механізм фінансового забезпечення делегованих повноважень передбачено в новому Законі України "Про місцеве самоврядування" 1997 р. Але цього замало. Проблему фінансового забезпечення делегованих повно­важень органів місцевого самоврядування може бути розв'язано лише в кон­тексті правового врегулювання міжбюджетних взаємовідносин та фінансового вирівнювання в Україні. У щорічних законах про Державний бюджет України мас передбачатися спеціальний розділ, про фінансування делегова­них повноважень виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Об­сяг витрат на ці потреби необхідно обчислити. Витрати органів місцевого са­моврядування на фінансування делегованих повноважень доцільно компен­сувати за рахунок коштів державного бюджету України у формі цільових субсидій. Субсидії слід надавати безпосередньо територіальним громадам. Може бути обрано й інший механізм фінансування делегованих повнова­жень. За бюджетами територіальних громад у цьому разі доцільно закріпити фіксовані частки одного із загальнодержавних податків, наприклад податку на прибуток підприємств.

5.4. Фінансування власних повноважень органами місцевого самоврядування

До доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень належать:

1) місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого са­моврядування;

2) надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;

3) податок па промисел, що зараховується до бюджету місцевого само­врядування;

4) власні надходження бюджетних установ та організацій, що утриму­ються з відповідного бюджету;

5) надходження дивідендів від участі відповідної ради у статутних фондах суб'єктів підприємницької діяльності;

6) 70 % плати за забруднення навколишнього природного середовища (екологічний податок), з яких 50 % зараховується до місцевих бюд­жетів і 20 - до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджеті в;

7) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у власності тери­торіальної громади, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

8) фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зарахо­вується до місцевих бюджетів;

9) плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у власності відповідної ради;

10) надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

11) плата за гарантії, надані органом місцевого самоврядування;

12) благодійні внески, гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

13) інші надходження па виконання власних повноважень, передбачені законодавством.

До видатків бюджетів місцевого самоврядування на виконання влас­них повноважень належать видатки на:

1) органи місцевого самоврядування міст, сіл, селищ у частині вико­нання ними власних повноважень;

2) місцеву пожежну охорону;

3) позашкільну освіта;

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення з питань дітей, молоді, жінок, сім'ї;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;

5) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

6) культурно-мистецькі програми місцевого значення;

7) програми підтримки засобів масової інформації місцевого зна­чення;

8) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;

9) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;

10) транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін на послуги метрополітену за рішеннями органів місцевого самоврядування;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (в тому числі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуа­таційними підрозділами міліції);

в) будівництво та утримання доріг місцевого значення;

11) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

12) програми природоохоронних заходів місцевого значення;

13) фінансування інших програм, затверджених відповідною радою згідно з законодавством.

5.5. Методи планування видаткової частини місцевих бюджетів

При плануванні видатків та доходів місцевих бюджетів у сучасній еко­номічній науці можуть бути застосовані такі методи:

1. Програмно-цільовий метод. Суть методу полягає в у плануванні бю­джету органу місцевого самоврядування на основі розробки, аналізу, впровадження програм розподілу фінансових ресурсів (бюджетних програм). Бюджетна програма - це систематизований перелік за­ходів. Які направлені на досягнення загальної мети у відповідності із поставленими завданнями, виконання яких передбачає здійснення фінансування із місцевого чи Державного бюджету.

2. Метод „Коріння трави". В цьому випадку складається прогноз ме­тодом збору вхідних даних безпосередньо у рядових працівників, які зна­ходяться на найнижчому рівні ієрархічної структури, тобто у тих, які пов'язані з об'єктом прогнозування.

3. Метод „Дослідження об'єкту". Заключається в зборі даних різно­манітними методами (опитування, інтерв'ю і т.п.) для перевірки гіпотези про величину надходжень для проведення передбачених фінансувань із місцевих бюджетів. Цей метод використовують при довгостроковому прогнозуванні величини фінансування завдань із місцевого бюджету (більше 5 років).

4. Метод „групова згода". Прогноз має за основу прямий та відкритий обмін думками на загальних зборах. Основною ідеєю цього методу є те, що групове обговорення можливих варіантів прогнозних показників призво­дить до вибору оптимального з багатьох запропонованих та розрахованих за допомогою різних методів та методик.

5. Метод „історична аналогія". Пов'язаний з аналізом життєвого цик­лу подібного податку, який забезпечує фінансування відповідних видатків з місцевих бюджетів. Як правило, використовується при введенні нового виду податку.

6. Метод „Дельфи". Полягає в тому, що група експертів відповідає на питання про форми та межі фінансування на певні види видатків з місцево­го бюджету. Керівник груп компілює результати досліджень даної групи та формулює нове питання, яке є новим завданням для цієї групи експертів. Так нівелюється вплив особистісних факторів на межі фінансування пев­ного виду видатків із місцевого бюджету.

7. Аналіз часових рядів. Грунтується на ідеї, що попередню історію стосовно фінансування видатків місцевих бюджетів можна використовувати для прогнозування. При прогнозуванні податкових надходжень цей метод може бути використаний лише при незмінюваних ставках та базі оподатку­вання.

8. Регресійний аналіз часових трендів. Встановлює пряму залежність між податковими надходженнями та часом. Це найбільш точний статистич­ний метод аналізу та прогнозування.

9. Метод Бокса-Дженкінса. Пов'язує клас статистичних моделей з да­ними та пристосовує таку нову модель до часового ряду, використовуючи байєсово апостеріорний розподіл.

10. Каузальні методи. Грунтуються на виокремленні основних та опо­середкованих факторів, які впливають на об'єкт прогнозування.

11. Економетричні моделі. Описують певний вид фінансування певно­го сектора економіки з місцевого бюджету за допомогою системи незалеж­них рівнянь.

12. Макроекономічні моделі. Дають можливість визначити вплив як внутрішніх, так і зовнішніх чинників на фінансування певних видів повнова­жень місцевими бюджетами.

5.6. Ефективне використання видаткової частини

Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціонального класифікацією можна розділити умовно на два види - за­безпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки ха­рактеризуються значною соціального спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охо­рону здоров'я - до 90% зведених видатків, житлово-комунального господар­ства — до 75, освіти - до 73, культури - до 69% зведених видатків відповідного напряму.

Наданий час фінансування видатків місцевих бюджетів не має систем­ного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають

можливості здійснювати планування як потомних так і перспективних ви­датків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обгрун­товано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елемен­ти якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бю­джетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; на­явністю техніко-економічного обгрунтування, прогнозу очікуваних соціаль­но-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.

Серед основних проблем реформування видатків місцевих бюджетів слід назвати чіткий, повний та вичерпний перелік видатків, які належить здійснювати виключно з державного бюджету, з бюджетів самоврядування, делегувати з державного місцевим бюджетам, а також розподіл видатків між самоврядними бюджетами різних рівнів.

Делеговані державою повноваження необхідно розподілити між різни­ми рівнями самоврядування. В основу розподілу доцільно покласти принци­пи субсидіарності, тобто здійснення видатків тим рівнем, нижче за який ці видатки здійснити неможливо. У галузі охорони здоров'я до виключних (неделегованих) повноважень держави слід віднести в першу чергу наукові ме­дичні установи, які мають значення для теоретичної науки та розвитку всієї галузі медицини, до делегованих державних повноважень, які фінансуються з обласного та районного бюджету обласні лікарні та районні лікарні відповідно. У галузі освіти - аналогічно вищі навчальні заклади, що форму­ють науковий, творчий, управлінський потенціал мають бути виключною компетенцією держави та пріоритетним напрямом фінансування взагалі, до обласних та районних бюджетів доцільно делегувати повноваження по фінансуванню закладів освіти, які готують фахівців прикладних професій; фінансування шкільної та дошкільної освіти має бути делеговане до міст, сіл, селищ. Критерієм розподілу навчальних закладів можуть бути рівень їх ак­редитації, напрями підготовки спеціалістів, склад засновників тощо. Разом з тим, перспективним напрямом є фінансування не закладів освіти як таких, а відповідних програм підготовки фахівців за напрямами, завдяки чому знизяться видатки і створиться додатковий елемент конкуренції з боку не­державних освітніх закладів.