Глава 67. Створення загрози життю, 4 страница

Таким чином, інститут необхідної оборони може бути охарактери­зований як комплексний, що має як цивільно-правове, так і кримі­нально-правове (приватно-правове і публічно-правове) значення.

Однак застосування поняття необхідної оборони у приватно-пра­вовій та публічно-правовій сферах ще не означає абсолютної тотож­ності його змісту для кожної сфери. Якщо кримінальне законодав­ство визнає необхідною обороною протидію суспільно небезпеч­ному посяганню (ч. 1 ст. 36 КК), тобто посяганню, що має ознаку злочину (ч. 1 ст. 11 КК), то з цивільно-правової точки зору необхід­ною буде також оборона від будь-яких інших протиправних посягань на охоронювані законом суб'єктивні права та інтереси особи, що обо­роняється, які до складу передбачених КК злочинів не належать (на­приклад, протидія самовільному будівництву споруди на земельній ділянці, належній особі, що обороняється). Крім того, якщо кри­мінальна відповідальність особи, яка обороняється, настає лише за умисне вбивство та за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкод­жень у разі перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 36, стат­ті 118, 124 КК), то цивільно-правовий обов'язок відшкодувати завда­ну шкоду настане будь-коли, якщо обрана особою, що захищалася від протиправного посягання, протидія виходила за межі необхідної обо­рони.

Закон не встановлює меж, переступивши які оборона перестає бу­ти необхідною. Уявляється, що перевищенням меж необхідної оборо­ни можуть бути визнані такі дії особи, яка обороняється, що розпоча­лася як адекватна протидія протиправному посяганню з боку іншої особи і не була призупинена в момент припинення посягання або ко­ли така протидія була ще більш небезпечною, ніж саме посягання.

Так, "наприклад, суд визнав перевищенням меж необхідної оборо­ни громадянином К., який під час бійки вдарив ножем у груди М. і вбив його. Сталося це за таких обставин. Потерпілий М., скористав­шись моментом, коли К. заправляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя, на що К. відповів смертельним ударом в М. но­жем. Суд дійшов висновку, що потреба у К. негайно відвернути пося­гання на його життя з боку потерпілого М. дійсно виникла. Однак

504

Розділ XVI

НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

SOS

застосування ним ножа проти М. у даній обстановці не викликалось необхідністю, оскільки М. посягав на нього неозброєним¹.

Перевищенням меж необхідної оборони може бути визнане також завдання особі, яка нападає, шкоди, явно не співрозмірної з небезпеч­ністю посягання (наприклад, завдання шкоди смертю особи, яка вчи­нила замах на крадіжку чужого майна). У деяких випадках матиме значення відповідність завдання шкоди нападаючому тій обстановці в якій напад був вчинений (наприклад, вбивство особи, яка проникала на охоронюваний об'єкт, пострілом охоронця без попередження).

Межі, за якими оборона стає перевищеною, завжди визначаються судом залежно від конкретних обставин і характеру посягань. Проте у всякому разі, коли межі необхідної оборони були перевищені і вна­слідок цього завдана шкода особі, яка перед тим чинила посягання на особу, що змушена була захищатися, повинна відшкодовуватися осо­бою, діями якої межі необхідної оборони були перевищені.

У цьому зв'язку постає питання, у якому розмірі повинна бути відшкодована шкода у разі, коли мало місце перевищення меж необ­хідної оборони?

При вирішенні цього питання необхідно враховувати, що поведін­ка потерпілого у даному разі була спровокована посяганням його як нападаючої особи. Поведінка нападаючого за своїм характером про­типравна і за своєю зовнішньою подібністю може сприйматися як ви­яв відомого тільки нападаючому протиправного наміру. За таких об­ставин навряд чи можна говорити про можливість повного відшко­дування шкоди, завданої при перевищенні меж необхідної оборони. Вина потерпілого у даному разі цілком очевидна, тому і відшкодуван­ня шкоди повинне бути співрозмірним із ступенем цієї вини.

§ 4. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

Правовою підставою виникнення зобов'язання юридичної або фізичної особи відшкодувати шкоду, завдану їхнім працівником чи іншою особою, є ст. 1172 ЦК. Передбачається кілька можливих ситу­ацій, коли зазначене зобов'язання може виникнути: а) коли шкода бу­ла завдана найнятим юридичною або фізичною особою працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків; б) ко­ли шкода була завдана іншій особі підрядником, що діяв за завданням замовника; в) коли шкода була завдана учасником (членом) підпри­ємницького товариства або кооперативу під час здійснення ним під­приємницької діяльності або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Загальною ознакою зобов'язань, що виникають у зазначених ви­ще випадках, є те, що всі вони характеризуються багатосуб'єктністю.

¹ Рішення Верховного Суду України: Щорічник. Офіційне видання / За заг. ред. В. Ф. Бойка. - К., 1997. - С. 119-120.

У кожному із них присутні три суб'єкта: а) відповідальна за шкоду юридична або фізична особа; б) безпосередній заподіювач шкоди під час виконання ним трудових (службових) обов'язків або при вико­нанні завдання замовника за договором підряду, чи який діяв від іме­ні підприємницького товариства, учасником якого він є, або від імені кооперативу, до складу членів якого заподіювач шкоди входить; в) потерпілий, тобто особа, яка зазнала завданої їй шкоди.

Таким чином, йдеться про зобов'язання, які можуть мати місце у трьох сферах приватно-правових відносин: а) у сфері трудових (службових) правовідносин; б) у сфері цивільно-правових договір­них, зокрема, підрядних відносин; в) у сфері відносин, пов'язаних з участю у підприємницькому товаристві або членством у відповідно­му кооперативі.

Поряд із загальними умовами, при відшкодуванні шкоди, завданої у зазначених випадках, слід враховувати деяку специфіку правовід­носин, що виникають при здійсненні цього відшкодування.

Шкода у даному разі як умова виникнення обов'язку з її відшкоду­вання, якихось особливостей не набуває. Особливість вбачається у неправомірності поведінки заподіювача шкоди, який при виконанні покладених на нього трудових (службових) обов'язків чи обов'язків за договором підряду за замовленням замовника або здійснюючи представництво (виконуючи доручення) підприємницького товарис­тва чи кооперативу, учасником (членом) яких він є, діяв неналежним чином. А оскільки останній діяв, хоч і неправомірно, але за умов ви­конання доручень свого роботодавця чи замовника - контрагента за договором підряду чи дорученням підприємницького товариства (ко­оперативу), то автоматично поведінка останніх набуває ознаки не­правомірної.

Однак слід відмітити, що перш, ніж покласти на роботодавця, за­мовника чи підприємницьке товариство або кооператив обов'язок з відшкодування шкоди, завданої працівником, підрядником, учасни­ком товариства чи членом кооперативу, необхідно виявити наявність причинного зв'язку між поведінкою заподіювача шкоди і самою шко­дою. Адже не виникатиме такий обов'язок, якщо працівник отримав відпустку, під час якої ним була завдана іншій особі майнова чи мо­ральна шкода. Тому слід з'ясувати, що: а) безпосередній заподіювач шкоди дійсно під час її завдання перебував з юридичною або фізич­ною особою у трудових (службових) правовідносинах або він був підрядником за договором підряду із замовником, укладеним належ­ним чином, або учасником підприємницького товариства чи членом кооперативу; б) що шкода була завдана під час і безпосередньо при виконанні заподіювачем шкоди покладених на нього обов'язків як на працівника за трудовим договором (контрактом) або як на підрядни­ка за договором підряду, чи при виконанні представницьких повнова­жень від імені підприємницького товариства, кооперативу, учасни­ком (членом) яких є заподіювач шкоди. В одній із цивільних справ

Розділ XVI

НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ ЯЗЛННЯ

судом було встановлено, що підрядник, використовуючи підйомний кран в будівництві споруди, його стрілою зачепив лінію електропос­тачання, пошкодивши її. Завдана при цьому шкода була відшкодова­на замовником за договором підряду.

Суттєвою особливістю зобов'язань, що виникають з приводу від­шкодування шкоди, завданої у зазначених випадках, є те, що законом проводиться досить чітке відмежування особи, яка безпосередньо за­вдала шкоди, та особи, яка має цю шкоду відшкодовувати: а) праців­ника (службовця) і юридичної або фізичної особи, з якою працівник (службовець) перебуває у трудових (службових) відносинах; б) під­рядника і замовника, з яким підрядник перебуває в договорі підряду; в) учасника (члена) підприємницького товариства чи кооперативу і підприємницьке товариство чи кооператив, учасником (членом) яко­го він є.

Внаслідок такої диференціації в юридичній літературі резонно ста­виться питання: у чому ж полягає вина осіб, на яких покладається об­ов'язок з відшкодування завданої їхнім працівником чи іншими осо­бами шкоди? Вважається, що оскільки всі дії працівників (служ­бовців) та інших осіб, коли вони вчиняються для виконання певних трудових (службових) та інших обов'язків, юридично прирівнюються до дій юридичної або фізичної особи та інших зобов'язаних суб'єктів, то й у разі завдання шкоди вони діють від імені та в інтересах зазначе­них роботодавців, замовників та підприємницьких товариств і коопе­ративів, а тому і вина безпосереднього заподіювача шкоди, який пере­буває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповноваженою особою, яка передбачена відповідачем відповідно до ст. 1172 ЦК, має визнаватися виною останніх¹.

Не заперечуючи проти такої думки в принципі, необхідно зробити деякі уточнення. Насамперед, навряд чи можна погодитися з тим, що у разі завдання шкоди працівник, замовник чи представник підприєм­ницького товариства або кооперативу діють в інтересах відповідного роботодавця, замовника, підприємницького товариства або коопера­тиву. З точки зору останніх завдання шкоди завжди поза межами їх­нього інтересу. Завдана шкода для них - явище завжди не очікуване, хоч вона нерозривно пов'язалась з виконуваним правомірним дору­ченням, покладеним на виконавця. В будь-яких діях працівника, під­рядника, представника підприємницького товариства або кооперати­ву, якщо вони вчинювалися в межах покладеного на них обов'язку згідно з договором, уособлюються відповідні юридичні або фізичні особи, завдання яких виконували працівник, підрядник, представник. І оскільки поведінка останніх фактично в собі уособлює діяльність роботодавця, замовника, підприємницького товариства або коопера­тиву, то і обов'язок з відшкодування шкоди покладається на зобов'я-

¹ Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - Т. 2. Особлива частина. - К., 2003. - С. 337.

зану юридичну або фізичну особу не як за чужі дії, а за свої, не за чужу вину, а за свою. Вина відповідальної юридичної або фізичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, підрядником чи учасни­ком підприємницького товариства або членом кооперативу пов'язу­ється з певним ризиком настання негативних наслідків неналежної поведінки виконавця їхнього доручення. Це природно, адже згадані юридична або фізична особи, відповідальні за шкоду, завдану вико­навцем їхніх завдань (доручень), як правило, є суб'єктами підпри­ємництва, їхня вина у даному разі полягає у залежному від їхньої волі власному ставленні до вжиття чи невжиття адекватних заходів запо­бігання тому, щоб поведінка працівника, найнятого за трудовим до­говором, підрядника - за договором підряду, виконуючого підприєм­ницьку чи іншу діяльність від імені підприємницького товариства чи кооперативу їхнього учасника (члена) під час виконання і у зв'язку з виконанням покладеного на них завдання, не набувала характеру протиправної і не стала шкідливою для оточення безвідносно до того, чи-то для третіх осіб, чи для інших осіб, наприклад, працівників того ж самого роботодавця.

Оскільки вина особи, відповідальної за завдану шкоду, у даному разі уособлюється неналежною поведінкою (виною) безпосереднього заподіювача шкоди, до нього можуть бути пред'явлені регресні вимо­ги відповідно до ст. 1191 ЦК.

§ 5. Відшкодування шкоди, завданої актами¹ законодавчої та виконавчої влади

Чинний ЦК ознаменував новий етап на шляху вдосконалення регу­лювання відносин з відшкодування шкоди, завданої владною діяль­ністю. Зберігаючи ідею поділу зобов'язань з відшкодування шкоди залежно від того, чи була вона завдана у сфері владно-розпорядчих відносин, чи у сфері судово-прокурорської і досудово-слідчої діяль­ності, новий ЦК інакше, ніж його попередники (Цивільні кодекси УРСР від 16 грудня 1922 р. і від 18 липня 1963 p.), вирішує питання щодо регулювання відносин, що виникають внаслідок завдання шко­ди діяльністю, пов'язаною із здійсненням владних функцій. Насампе­ред значно ширшим стало коло суб'єктів зобов'язання. До фізичних осіб, які мають право отримувати відшкодування шкоди, завданої ак­тами влади, приєдналися також особи юридичні. Зобов'язаними цю шкоду відшкодовувати стали: держава, Автономна Республіка Крим, органи місцевого самоврядування. Крім того, в цьому плані ЦК торк­нувся усіх гілок влади, передбачених у ст. 6 Конституції України. Зав­дяки цьому здобули втілення у приватно-правову сферу наступні ідеї про те, що: а) конституційні права і свободи гарантуються і не мо­жуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існую-

¹ Від лат. actum - дія, документ, вияв якої-небудь діяльності.

508

Розділ XVI

чих прав і свобод (ст. 22); б) кожен має право на відшкодування за ра­хунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи без­діяльністю органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх пов­новажень (ст. 56).

Існує три наступних рівня суб'єктів права, відповідальних за шко­ду, завдану актами влади: а) держава; б) Автономна Республіка Крим; в) органи місцевого самоврядування. Всі вони є суб'єктами публічно­го права.

Характерною особливістю актів влади є те, що суб'єкти приватно­го права (фізичні та юридичні особи), яким ці акти адресовані або прав та інтересів яких вони торкаються, зобов'язані підкорятися їм. Вони вчиняються у сфері державної (законодавчої або виконавчої) влади, при здійсненні якої заподіювач і потерпілий перебувають у відносинах влади і підлеглості. У цьому відношенні винятку не скла­дають також акти органів місцевого самоврядування. Останні до ор­ганів влади не належать. Проте вони можуть здійснювати повнова­ження органів виконавчої влади відповідно до закону (чч. 3,4 ст. 143 Конституції)- В межах повноважень, визначених законом, органи місцевого самоврядування приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ч. 1 ст. 144 Конституції). Владно-розпорядчі акти можуть бути вчинені також посадовими і службовими особами, які здійснюють функції влади, обіймають по­сади, згідно з якими мають повноваження виконувати організаційно-розпорядчі функції, шляхом усних чи письмових розпоряджень, обо­в'язкових до виконання тими, кому вони адресовані.

Виконувані органами влади та їх посадовими і службовими особа­ми функції носять публічно-правовий характер. Фактично вони діють від імені владних публічно-правових утворень: держави, Автономної Республіки Крим, а посадові і службові особи - від імені органів міс­цевого самоврядування. Саме за цієї причини останні і стають зо­бов'язаними відшкодувати шкоду, якщо буде встановлено, що вона була завдана рішеннями зазначених органів, діями чи бездіяльністю їх посадових і службових осіб, що є незаконними. Вчинені акти вла­ди, що є законними, як правило, не породжують зобов'язання з від­шкодування завданої ними шкоди, якщо винятку із цього правила не передбачає сам закон. Такий виняток існує і стосується він лише актів законодавчої державної влади.

Так, зокрема, відповідно до ст. 1170 ЦК у разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власни­кові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Характерними для наведеного недоговірного зобов'язання держа­ви відшкодувати шкоду, завдану внаслідок прийняття закону, яким припиняється право власності на певне майно, є наступні ознаки: а) шкода у даному разі завдається законним актом, видання якого є

НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ ______________________________________ 509

складовою частиною компетенції тільки законодавчого органу дер­жавної влади - Верховної Ради України (п. З ст. 85 Конституції); б) завдання шкоди полягає у припиненні права власності особи на певне майно (річ), перехід якого, скажімо, у власність держави не означає переходу від власника права на об'єкт права інтелектуальної власності; в) законність (правомірність) завдання у даному разі май­нової шкоди, виводить зобов'язання з її відшкодування за межі де­ліктного і, з точки зору ч. 4 ст. 1166 ЦК, є винятковим; г) припинення права власності на майно носить примусовий характер, можливість застосування якого, як винятку із загального принципу цивільного за­конодавства України про неприпустимість позбавлення права влас­ності (ч. 4 ст. 41 Конституції, ст. З ЦК), пояснюється мотивами су­спільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування. Примусове від­чуження об'єктів приватної власності допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ч. 7 ст. 41 Конституції).

Правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичай­ної екологічної ситуації визначається виключно законами України (п. 19 ст. 92 Конституції), на підставі яких майно може бути примусо­во відчужене у власника у порядку реквізиції (ст. 353 ЦК) або можуть бути мобілізовані і використані ресурси підприємств, установ і орга­нізацій незалежно від форми власності, для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних, ситуацій з обов'язковою компенсацією по­несених втрат (п. 6 ст. 17 Закону «Про правовий режим надзвичайно­го стану» від 16 березня 2G00 р.)¹.

Дещо інакше регулюються відносини, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок діяльності органів виконавчої влади, яку інколи називають діяльністю у сфері адміністративного управління². Йдеться, зокрема, про наступні три можливих різновиди ситуацій, за наявності яких шкода, завдана внаслідок діяльності органів виконав­чої влади, підлягає відшкодуванню: а) у разі завдання шкоди незакон­ними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування (ст. 1173 ЦК); б) у разі завдання цими органами шко­ди в результаті прийняття ними нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований (ст. 1175 ЦК); в) у разі завдан­ня шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадо­вої або службової особи зазначених вище органів виконавчої влади (ст. 1174 ЦК).

Загальною особливістю зобов'язань з відшкодування шкоди, зав­даної у кожній із наведених ситуацій, є те, що для здійснення цього відшкодування доказу потребує найперше не сам факт завдання шко-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 23. - Ст. 176.

² Див., напр.: Харитонов Е. О.. Саниахметова Н. А. Гражданское право Украины. -
Харьков, 2004. - С. 878.

510 Розділ XVI

ди, а незаконність дій чи бездіяльності органів влади чи їх посадових або службових осіб і тягар цього доказу покладається на заінтересо­вану у відшкодуванні шкоди фізичну або юридичну особу, тобто по­терпілого. Незаконними визнаються дії чи бездіяльність органів вла­ди та їх посадових або службових осіб не тільки ті, що суперечать тому чи іншому законові в буквальному його розумінні, а й ті, що су­перечать іншим правовим актам. Наприклад, Кабінет Міністрів Укра­їни у своїй діяльності керується не лише Конституцією і законами України, а й актами Президента України (ч. З ст. 113 Конституції), а нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення уряду автономії приймаються відповідно до Кон­ституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ч. 2 ст. 135 Конституції). Інак­ше кажучи, слово незаконність акта виконавчої влади у даному разі підлягає розширеному тлумаченню і за своєю суттю означає проти-правність цього акта. З наведених конституційних положень можна зробити висновок, що у даному разі презумується правомірність діяльності органів влади та їх посадових або службових осіб при ви­конанні покладених на них функцій, за чого і потребує доказу саме незаконність, тобто неправомірність цієї діяльності.

Сенс такого підходу до оцінки юридичного характеру вчинюва­них владними органами актів вбачається у тому, що останні здобува­ють ознаки неправомірних не за того, що вони зачіпають чиюсь май­нову сферу, а за того, що самі по собі вони суперечать актам зако­нодавства вищого рівня або виходять за межі повноважень відповід­ного органу влади, їх посадової або службової особи. Слід також від­мітити, що повноваження останніх носять і зобов'язуючий характер, а тому протиправною може бути і бездіяльність органів влади чи їх посадових або службових осіб, наприклад, відмова у державній реє­страції юридичної особи (ст. 89 ЦК).

Виходячи з презумпції правомірності діяльності органів влади у сфері нормотворчої діяльності, прийняті ними нормативно-правові акти можуть бути визнані недійсними судом (п. 10 ст. 16 ЦК). Напри­клад, в судовому порядку визнається незаконним та скасовується правовий акт органу виконавчої влади, який не відповідає законові і порушує права власника (ст. 393 ЦК). З мотивів невідповідності нор­мативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів з одночасним зверненням до Консти­туційного Суду України щодо їх конституційності (ч. 2 ст. 137 Кон­ституції).

Що стосується причинного зв'язку між незаконними рішеннями, прийнятими, але визнаними незаконними, і скасованими нормативно-правовими актами, незаконними діями та бездіяльністю органів вико­навчої влади і їх посадових або службових осіб та завданою ними шкодою, то цей зв'язок повинен бути прямим і безпосереднім та вка-

НЕДОГОВ1РИІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ __________________________________ 511_

зувати, яким саме суб'єктом буде відшкодовуватися завдана шкода. Зобов'язаною її відшкодувати буде держава, якщо було завдано шко­ди незаконними рішеннями, визнаними незаконними, і скасованими нормативно-правовими актами, діями чи бездіяльністю, наприклад, Кабінету Міністрів України чи інших центральних органів виконавчої влади та їх посадових або службових осіб. За шкоду, завдану аналогіч­ними актами на рівні Автономної Республіки Крим, відповідальною буде автономія, а на рівні місцевого самоврядування - органи місце­вого самоврядування. Відшкодування здійснюється незалежно від ви­ни як самих органів влади, так і їх посадових або службових осіб.

§ 6. Відшкодування шкоди,

завданої актами правоохоронних органів

та органів судової влади

Здійснення державної влади не вичерпується сферами законодав­чої та виконавчої її діяльності. Серед найважливіших напрямів діяль­ності публічної влади є також практичне забезпечення і реалізація конституційних прав і свобод людини, запобігання будь-якому вияву незаконних на неї посягань чи обмежень в правах, особливо, з боку самої публічної влади, а ще більше з боку таких її підрозділів, які за своєю природою і соціальним призначення здійснюють правоохо­ронну діяльність та правосуддя: а) органів дізнання (міліція, органи безпеки; митні органи; органи державного пожежного нагляду; орга­ни охорони державного кордону; командири військових частин, з'єд­нань, начальники військових установ та інші органи і посадові особи, що наділені правом провадити слідчі дії); б) органів попереднього (досудового) слідства у кримінальних справах (слідчі прокуратури; слідчі органів безпеки; слідчі податкової міліції; слідчі органів внут­рішніх справ); в) органів прокуратури (Генеральна прокуратура України; прокуратура Автономної Республіки Крим; прокуратури областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, міжрайонні, військові); г) органів суду (Конституційний Суд України; Верховний Суд України; вищі спеціалізовані суди; Апеляційний суд України; апеляційні суди; місцеві суди).

В діяльності зазначених органів публічної влади будь-які помилки неприпустимі. Як правило, вони спричинюють порушення конститу­ційних прав кожної людини на свободу і особисту недоторканність, принижують її честь, гідність і ділову репутацію, внаслідок чого тяг­нуть за собою не тільки майнові втрати, а й моральні страждання фізичної особи, що й створює підставу для виникнення особливого правовідношення - зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю правоохоронних органів або су­ду, що мають незаконний характер.

Відповідно до ч. 1 ст. 1176 ЦК відшкодуванню підлягає шкода, за­вдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльніс­тю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокурату-

512 Розділ XVI

НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ 513

ри або суду, якщо мала місце хоч би одна із наступних обставин: а) незаконне засудження; б) незаконне притягнення до кримінальної відповідальності; в) незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою; г) незаконне застосування як запобіжного захо­ду підписки про невиїзд; д) незаконне затримання; є) незаконне на­кладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправ­них робіт; є) передбачене ч. 5 ст. 1176 ЦК незаконне рішення в цивільній справі у разі встановлення в діях судді (суддів), які вплину­ли на постановления незаконного рішення, складу злочину за обвину­вальним вироком суду, що набрав законної сили. В інших випадках шкода, завдана незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю тих же само правоохоронних органів або суду, відшкодовується на загаль­них підставах.

З наведених обставин вбачається, що у переважній більшості ви­падків йдеться про відшкодування шкоди, завданої тільки фізичній, а не юридичній особі. Юридичній особі може бути відшкодована шко­да, якщо вона була завдана внаслідок постановления судом незакон­ного рішення в цивільній справі, однак, за умови, що суддя (судді) вплинули на постановления такого рішення, за що були звинувачені як за вчинений склад злочину за обвинувальним вироком суду, що на­брав законної сили.

Обов'язок з відшкодування шкоди, завданої за наведених вище об­ставин, покладається на державу. Це не випадково. По-перше, органи дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду є підрозділами публічної влади загальнодержавного значення. По-дру­ге, зазначені державні органи, зазвичай, діють від імені держави. То­му остання у даному разі відповідає як за власні акти і до посадової або службової особи, з безпосередньої вини якої шкода була завдана, права зворотної вимоги, як правило, не набуває. Держава, відшкоду­вавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнан­ня, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ч. З ст. 1191 ЦК).

Незаконність дій правоохоронних та судових органів, якими була завдана шкода, не презумується, а повинна бути підтверджена: а) по­становлениям судом виправдувального вироку; б) скасуванням неза­конного вироку суду; в) закриттям кримінальної справи органом по­переднього (досудового) слідства, а також у разі закриття прова­дження у справі про адміністративне правопорушення. Якщо ж кри­мінальну справу закрито на підставі закону про амністію чи акта по­милування, або фізична особа у процесі дізнання, попереднього (до­судового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови пере­шкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла застосуванню до неї пере­дбачених ч. 1 ст. 1177 ЦК незаконних заходів впливу, то право на відшкодування шкоди не виникає.

Обов'язок держави відшкодувати завдану у зазначених ситуаціях шкоду виникає незалежно від вики посадових або службових осіб правоохоронних органів чи суддів.

Виходячи з того, що ЦК особливо наголошує на необхідності відшкодування такої шкоди у повному обсязі, слід визначити, що са­ме підлягає відшкодуванню і який порядок його здійснення. Деталь­ну відповідь на це питання надає Закон «Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури і суду»¹.

Відповідно до ст. З цього Закону відшкодуванню підлягають: а) за­робіток та інші гротові доходи, які фізична особа втратила внаслідок незаконних дій; б) майно (у тому числі гроші, грошові вклади і від­сотки від них, цінні папери та відсотки від них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цін­ності); майно, конфісковане або звернене в доход держави судом, ви­лучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; в) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, су­дові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; г) суми, спла­чені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги; д) моральна шкода.