Елементи та умови договору факторингу

Сторонами договору факторингу є фактор і клієнт. Фактором мо­же бути банк, фінансова установа (юридична особа) або фізична осо­ба - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до законо­давства має право здійснювати факторингову діяльність, тобто набу­вати права грошових вимог та надавати факторингові послуги (ч. З ст. 1079 ЦК). Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 ЦК). Третя особа (боржник), право грошової вимоги до якої клієнт відступає факторові, не є стороною договору факторингу, а то­му на неї не поширюються не тільки вимоги щодо права здійснення факторингової діяльності, а й вимоги щодо наявності у неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Предметом договору факторингу є належне клієнту право грошо­вої вимоги до третьої особи, яке він відступає або зобов'язується відступити факторові. Це право грошової вимоги, подібно іншим майновим правам, як підставу свого існування може мати договір чи інший правочин, а також ґрунтуватися на інших підставах виникнен­ня цивільних прав та обов'язків (ст. 11, ч. 2 ст. 509 ЦК).

Залежно від того чи настав час платежу за вимогою розрізняють:

¹ Шмитгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. - М.: Юрид. лит., 1993.-С 232.

395

а) право грошової вимоги, строк платежу за яким вже настав (наявна вимога) та б) право вимоги, яке виникне у майбутньому (майбутня вимога) (ч. 1 ст. 1078 ЦК). Принципова відмінність цих різновидів предмета договору факторингу полягає у реальності існування на час укладення цього договору у клієнта майнового права, відповідно до якого він має отримати гроші від третьої особи (боржника). Якщо предметом договору факторингу є майбутня вимога, то вона вва­жається такою, що перейшла до фактора лише після того, як виникло право на одержання від боржника коштів, які він, у випадку не укла­дення договору факторингу, мусив би сплатити своєму кредитору (клієнту в договорі факторингу) (ч. 2 ст. 1078 ЦК). Прикладом такого юридичного факту, з яким пов'язаний перехід до фактора грошової вимоги, може слугувати закінчення строку відстрочки платежу, нада­ної контрагенту клієнта за договором купівлі-продажу.

Передане фактору право грошової вимоги на одержання коштів (майбутня вимога) може грунтуватися як на вже укладеному між клієнтом та третьою особою договорі, строк виконання грошових зо­бов'язань за яким ще не настав, так і на договорі, що тільки буде укла­дено між клієнтом та третьою особою в майбутньому. Наприклад, фактор на початку весни укладає з сільськогосподарським виробни­ком договір факторингу, за умовами якого клієнт зобов'язується від­ступити першому право грошової вимоги за договором купівлі-про­дажу зерна, що буде укладено восени цього ж року. Зрозуміло, що укладення договору факторингу на подібних умовах є найбільш ризи­кованим для фактора, однак це не перешкоджає банку чи іншій особі здійснювати такого роду факторингові операції.

Звернемо увагу, що предмет договору факторингу стосується ви­нятково відступлення права грошової вимоги, а тому у випадках, ко­ли у відносинах з третіми особами клієнт має право, у тому числі май­нове, що не стосується отримання певної грошової суми, а пов'язане, наприклад, з отриманням певних речей, укладення договору факто­рингу неможливе. У подібних ситуаціях можуть бути застосовані норми цивільного законодавства, що регулюють відносини з перехо­ду прав кредитора (цесії), тощо.

На сьогодні не можливо розглядати як складові предмета договору факторингу і можливі дії фактора щодо обслуговування боргу (ч. 2 ст. 1077 ЦК). Подібні дії фактора, згідно з позицією законодавця, не­обхідно інтерпретувати як складові змісту (прав та обов'язків сторін) цього договірного зобов'язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 1078 ЦК відступлення права грошової вимо­ги у договорі факторингу може бути обумовлене певною подією. Уявляється, що у цьому випадку йдеться про правочин, здійснений з відкладальною обставиною, а тому при необхідності слід застосову­вати положення ст. 212 ЦК. З настанням обумовленої події додатко­вого оформлення відступлення права грошової вимоги не потрібно.

На дійсність договору факторингу не впливає наявність між клієн-

том та третьою особою (боржником) домовленості про заборону або обмеження передання права грошової вимоги іншій особі (ст. 1080 ЦК). У той же час подібна домовленість між клієнтом та його бор­жником не може бути визнана недійсною, у зв'язку з тим, що законо­давство, у тому числі гл. 73 ЦК, не містить для цього достатніх під­став. Більш того, у тексті закону міститься підтвердження проти­лежної позиції, тобто дійсності подібного договірного застереження, оскільки відповідно до абз. 2 ст. 1080 ЦК порушення клієнтом саме цієї домовленості не звільняє його від обов'язків та відповідальності перед боржником. Це означає, що у цілому боржник шляхом закріп­лення спеціального застереження в укладеному між ним та клієнтом договорі не зможе стовідсотково «захистити» себе від появи нового кредитора (фактора). Проте, завдяки існуванню подібного застере­ження, первісний кредитор (клієнт у договорі факторингу) у якості санкції за укладення договору факторингу всупереч домовленості між ним та боржником може бути притягнутий боржником до цивіль­но-правової відповідальності, наприклад, у формі сплати неустойки.

Згідно з ч. 1 ст. 1083 ЦК наступне (мається на увазі після укладен­ня договору факторингу) відступлення фактором права грошової вимоги не допускається. Однак ця норма ЦК є диспозитивною, а то­му сторони договору факторингу, можуть дійти згоди щодо іншого. У випадку коли договором факторингу передбачена можливість на­ступного відступлення права грошової вимоги, правове регулювання цих відносин здійснюється згідно з загальними положеннями гл. 73 ЦК (ч. 2 ст. 1083 ЦК). Навпаки, якщо сторони в укладеному ними до­говорі факторингу не дійшли згоди щодо можливості такого наступ­ного відступлення права грошової вимоги, то здійснений фактором правочин, спрямований на відчуження отриманого від клієнта права грошової вимоги, за заявою заінтересованої особи може бути визнано недійсним на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215, ч. 1 ст. 1083 ЦЇС.

Суттєвою умовою договору факторингу є ціна. Ціною у цьому до­говорі є вартість права грошової вимоги, що відступається клієнтом на користь фактора, а не розмір самої грошової вимоги. Остання ж є не ціною, а кількісною характеристикою предмета договору факто­рингу - права грошової вимоги. Тобто, на зразок іншого товару право грошової вимоги, яке відступає клієнт, підлягає вартісній оцінці, на як за ринкових відносин впливає безліч обставин, що можуть як зни­зити, так і підвищити таку оцінку. Виходячи з цього, ціною у договорі факторингу й визнається та сума коштів, яку фактор передає клієнту» отримуючи взамін право грошової вимоги на отримання більшої (як правило), рівної або меншої суми коштів.

У випадку коли договір факторингу сконструйовано як договір з надання фінансових послуг, ціною цього договору буде розмір вина­городи, що буде сплачена клієнтом своєму фінансовому агенту за на­дані послуги.

Сторони договору факторингу на свій розсуд та виходячи з пред-

397

мета та змісту договору, що укладається між ними, визначають строк його дії (статті 530,631 ЦК). У той же час, положення гл. 73 ЦК не пе­решкоджають сторонам укласти договір факторингу без встановле­ного строку (терміну) його дії. У подібних випадках будуть застосо­вані загальні положення ЦК щодо строків чинності подібних зо­бов'язань (ч. 2 ст. 530 ЦК).

Главою 73 ЦК окремо не обумовлені спеціальні вимоги до форми договору факторингу, а тому в цьому питанні слід користуватися за­гальними положеннями ЦК стосовно вимог до форми правочинів (статті 205-209,513 ЦК) та договорів (ст. 639 ЦК), а також ст. 547 ЦК у випадку укладення договору факторингу з метою забезпечення ви­конання основного зобов'язання.

§ 3. Права та обов'язки сторін за договором факторингу

Основні права та обов'язки сторін договору факторингу можуть бути виділені безпосередньо з легальної дефініції цього договору. Фактор зобов'язаний передати клієнту кошти у визначеному у догово­рі розмірі, а клієнт, у свою чергу, зобов'язаний відступити на користь фактора право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Відпо­відно вищезазначеним обов'язкам сторін - фактор має право вимагати від клієнта вчинення дій, спрямованих на відступлення на його ко­ристь права грошової вимоги до третьої особи (боржника клієнта), а клієнт має право на отримання від фактора обумовленої у договорі грошової суми, як плати за відступлене майнове права вимоги.

Відповідно до гл. 73 ЦК сторони договору факторингу можуть ма­ти також інші права та обов'язки. Так, згідно з ч. 1 ст. 1082 ЦК дого­вором може бути встановлено обов'язок однієї з сторін з направлення повідомлення боржнику клієнта про укладення договору факторингу. Не отримання боржником такого повідомлення або не відповідність останнього законодавчим вимогам (необхідно визначити розмір за­боргованості, що підлягає поверненню, назвати фактора, якому слід здійснити платіж) надасть боржнику право не здійснювати платіж фактору. Це, в свою чергу, може мати негативні майнові наслідки для сторони договору факторингу, яка не виконала названий обов'язок.

У випадку коли за договором факторингу клієнт відступає фактору право грошової вимоги шляхом купівлі-продажу, то останній набуває право на всі суми, які він отримає від боржника, однак при цьому фактор несе ризик того, що сплачені боржником суми будуть менші ціни договору факторингу (ч. 1 ст. 1084 ЦК). У свою чергу, якщо до­говір факторингу був укладений з метою забезпечення виконання певного основного зобов'язання клієнта перед фактором і договором не передбачено іншого, фактор отримує право лише на суму основно­го боргу. Отримані кошти, що перевищують суму боргу клієнта перед фактором; останній зі складанням звіту повинен повернути клієнту. Якщо ж коштів, отриманих від боржника шляхом відступлення права грошової вимоги за договором факторингу, буде недостатньо для по-

398

гашення основного боргу, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу (ч. 2 ст. 1084 ЦК).

Перелік прав та обов'язків сторін у конкретному договорі факто­рингу може бути доповнено за згодою сторін. Так, наприклад, у ви­падку укладення договору факторингу, відповідно до якого фактор надає клієнту додаткові фінансові послуги, пов'язані з обслуговуван­ням наявного права грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ч. 2 ст. 1077 ЦК), у клієнта виникають права на отримання таких по­слуг (проведення аудиту бухгалтерського та фінансового обліку за­боргованості, управління кредитними та розрахунковими операціями, здійснення розрахунків з кредиторами та боржниками, тощо), а у фак­тора відповідно - обов'язок з належного надання таких послуг.

Незважаючи на те, що боржник клієнта не є стороною договору факторингу, укладання останнього має правові наслідки також для нього. При цьому з врахуванням тлумачення статей 202, 636 ЦК, йдеться про наділення боржника певними правами, що виникають на підставі договору факторингу, за відсутності виникнення на цій же підставі нових обов'язків боржника. По-перше, останній має право вимагати від фактора надання йому в розумні строки доказів того, що відступлення права грошової вимоги дійсно мало місце (чч. 1, 2 ст. 1082 ЦК). Якщо фактор не виконає цієї вимоги, то боржник має право сплатити платіж своєму первісному кредитору (клієнту) (ч. 2 ст. 1082 ЦК). По-друге, боржник має право пред'явити фактору до за­ліку (а фактично відповідно до ч. 2 ст. 601 ЦК здійснити залік (зара­хування) односторонньою заявою) свої грошові вимоги, що грунтую­ться на договорі з клієнтом та виникли до отримання боржником повідомлення стосовно відступлення права грошової вимоги факто­рові (ч. 1 ст. 1085 ЦК). В той же час, проти фактора не мають сили ті вимоги, які може пред'явити боржник клієнту в зв'язку з порушен­ням останнім домовленості про заборону або обмеження факторингу (ч. 2 ст. 1085 ЦК), оскільки ці вимоги пов'язані безпосередньо з осо­бою клієнта. Нарешті, по-третє, боржник має право вимагати повер­нення сум, уже сплачених за відступленим правом вимоги безпосе­редньо від клієнта (чч. 1,2 ст. 1086 ЦК), а у передбачених ч. 2 ст. 1086 ЦК випадках вимагати повернення таких сум і від фактора.

Сторони договору факторингу притягаються до цивільно-право­вої відповідальності згідно з загальними засадами, передбаченими гл. 51 ЦК. Додатковій регламентації питань цивільно-правової відпо­відальності учасників цього договірного зобов'язання присвячена ст. 1081 ЦК, відповідно до якої клієнт відповідає перед фактором за дійсність відступленого на його користь права грошової вимоги (ч. 1 ст. 1081 ЦК) і, навпаки, не несе перед фактором відповідальності у разі невиконання або неналежного виконання боржником свого обо­в'язку з повернення боргу (ч. З ст. 1081 ЦК). Разом з тим, обидва по­ложення ЦК є диспозитивними, а тому, за згодою сторін у договорі

399

факторингу може бути сформульоване інше стосовно одного або од­разу двох цих положень.

У свою чергу, відповідно до ч. 2 ст. 1080 ЦК передбачена можли­вість притягнення до цивільно-правової відповідальності клієнта у випадку, коли він порушив договірне застереження щодо заборони або обмеження відступлення права грошової вимоги до боржника на користь третьої особи (фактора).

Глава 58. ПОРЯДОК ТА ФОРМИ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

§ 1. Загальні положення про безготівкові розрахунки

Здійснення беготівкових розрахунків пов'язане з наявністю у учасників цивільних відносин банківських рахунків, режим яких пе­редбачає проведення безготівкових розрахунків за рахунок тих сум, які містяться на цих рахунках, якщо інше не встановлено законом та не обумовлено певною формою розрахунків. Форми і порядок безго­тівкових розрахунків регулюються гл. 74 ЦК (статті 1087-1106), яка має уніфіковану та логічну структуру в сфері правовідносин по роз­рахункам: загальні положення про розрахунки, розрахунки із засто­суванням платіжних доручень, розрахунки за акредитивом, розра­хунки за інкасовими дорученнями, розрахунки із застосуванням розрахункових чеків. Положення названої глави ЦК про розрахунки увібрали в себе всі позитивні досягнення цивілістичної думки та до­свід міжнародної банківської практики¹, бо при цьому враховувались положення міжнародних банківських правил та звичаїв, наприклад, Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів, Уніфі­ковані правила по інкасо тощо².

ЦК містить наступні принципові положення, на яких мають базу­ватися правовідносини по розрахунках у безготівковій формі:

- необхідність стабільного регулювання розрахункових відносин, а також з метою їх однакового застосування порядок здійснення без­готівкових розрахунків регулюється ЦК, законом та банківськими правилами;

- прерогатива регламентування розрахункових відносин різними підзаконними нормативними актами є невеликою, оскільки стосуєть­ся тільки банківських правил та звичаїв ділового обороту щодо цих правовідносин;

¹ Закон України від 18 березня 2004 р. «Про загальнодержавну програму адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу».

² Див.: Міжнародна торгівельна палата / Міжнародний договір від 1 січня 1993 р.
№ 500; Уніфіковані правила по інкасо / Міжнародна торгівельна палата, Міжнародний
договір від 1 січня 1979 р. № 322.

Розділ XIII

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ'ЯЗАНІ З НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 401

- сторони можуть використовувати принцип автономії волі і ма­ють право на свій розсуд обрати будь-який платіжний інструмент (за винятком меморіального ордера) і зазначити його в договорі;

- безготівкові розрахунки мають проводитись через банки, інші фінансові установи, у яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків.

Підставою виникнення розрахункових відносин є здійснення плат­ником дій, спрямованих на проведення платежу іншій особі (отриму­вачу). Підстави для здійснення платежу можуть бути різноманітні: оплата переданого майна, виконаних робіт, надання послуг тощо.

Розрахунки можуть здійснюватись у готівковій або безготівковій формі. Безготівкові розрахунки - це перерахування певної суми кош­тів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також пе­рерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримува­чів коштів. Безготівкові розрахунки здійснюються через банки та ін­ші фінансові установи, у яких клієнтам відкриті відповідні рахунки.

Розрахунки поділяються на місцеві та міжмісцеві. Банки, які об­слуговують клієнтів, перебувають у кореспондентських відносинах між собою, а також між Національним банком України.

Учасниками розрахункових відносин є: платник; банк платника, отримувач; банк отримувача, які існують у вигляді: банків та їх філій, юридичних осіб (товариств, установ тощо), фізичних осіб, з ра­хунків яких списуються або записуються кошти. Обов'язковим учас­ником розрахункових правовідносин при безготівковій формі розра­хунків є банк або інша фінансова установа.

Розрахунки готівкою здійснюються між платником і отримувачем без участі банку та регламентуються окремими підзаконними актами¹.

Готівкові розрахунки - це платежі готівкою юридичних та фізич­них осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) і за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна. Під готівкою (го­тівковими коштами) розуміють грошові знаки національної валюти України - банкноти і монети, у тому числі й обігові пам'ятні та юві­лейні монети, які є дійсними платіжними засобами.

Спосіб розрахунків залежить від статусу суб'єктів розрахункових відносин та підстав, згідно з якими здійснюється платіж. Розрахунки за участю фізичних осіб, що не пов'язані із здійсненням ними підпри­ємницької діяльності, можуть провадитись у готівковій або безготів­ковій формі за допомогою розрахункових документів у електронно-

¹ Напр.: Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р. № 72, затверджене постановою Правління НБУ, із змінами та до­повненнями; Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України. Затверджена постановою Правління НБУ від 19 лютого 2001 р. № 69.

му¹ або паперовому вигляді. Електронний документ має однакову юридичну силу з паперовим документом. Напроти, розрахунки між юридичними особами, а також за участю фізичних осіб, які пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в без­готівковій формі. Розрахунки між цими суб'єктами можуть провади­тися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.

Ці розрахунки здійснюються банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Документи, які використовуються в різних формах розрахунків, можуть мати назву, котра може збігатися з відповідними формами розрахунків. Однак, на відміну від останніх, їх функції обмежуються належним оформленням розрахункових операцій. Під розрахунковим документом розуміють документ на переказ грошей, що використо­вується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отри­мувача². Розрахункові документи складаються на бланках встановле­ної форми друкарським або з використанням комп'ютерної техніки способом, крім розрахункових чеків, що належать до документів су­ворого обліку та (або) виготовляються і розповсюджуються центра­лізовано. Усі текстові елементи бланків мають бути виконані україн­ською мовою, У бланках форм розрахункових документів допуска­ється застосування як слова «отримувач», так і слова «одержувач». Платник може давати доручення про списання коштів зі свого рахунка у формі електронного розрахункового документа, якщо це передбаче­но договором між ним і банком. Останній для здійснення розрахунко­вих операцій може формувати електронні розрахункові документи. Кожний такий документ повинен грунтуватися на стандартах та мати: назву документа; номер документа і дату його виписування; номер і код банку платника, а також його фірмове найменування (під кодом банку розуміють реквізит банку, визначений і включений до довідни­ка банківських установ України згідно з нормативно-правовими акта­ми НБУ, що регулюють питання міжбанківських розрахунків в Укра­їні); найменування платника, його ідентифікаційний номер та номер його рахунка в банку; найменування отримувача коштів, його іденти­фікаційний номер і номер його рахунка в банку; найменування банку отримувача (в чеку не вказується), номер і код банку отримувача; су­му платежу цифрами та прописом; розрахунковий документ (за винят­ком розрахункового чека) виписується не менш ніж у двох примірни­ках; розрахункові документи не дозволяється використовувати факси-

¹ Згідно зі ст. 1 Закону України від 5 квітня 2001 р. «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» (із змінами) під електронним документом розуміють документ, інфор­мація в якому представлена у формі електронних даних, включаючи відповідні реквізити Документа, в тому числі і електронний цифровий підпис, який може бути сформований, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму чи на папері // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 29. - Ст. 319.

* Стаття 1 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні».

Розділ XIII

міле, а також виправляти та заповнювати цей документ в кілька прий­омів. Перший примірник має містити відбиток печатки.

Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акреди­тивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розра­хунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді. Причому клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно обирають пла­тіжні інструменти та фіксують свій вибір під час укладання різнома­нітних договорів. Згідно з Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні у національній валюті від 2 і січня 2004 р.¹ (далі - Інструкція) здійснення розрахункових операцій забезпечується такими платіж­ними інструментами: меморіальним ордером; платіжним доручен­ням; платіжною вимогою-дорученням; платіжною вимогою; розра­хунковим чеком; акредитивом.

Використання банківських платіжних карток та векселів як пла­тіжних інструментів регулюється законодавством України, у тому числі окремими нормативно-правовими актами НБУ².

Під операційним днем слід розуміти - частину робочого дня банку або іншої установи - члена платіжної системи, протягом якої прийма­ються документи на переказ і документи на відкликання та за наявно­сті технічної можливості здійснюється їх оброблення, передавання і виконання. Тривалість операційного дня встановлюється банком або іншою установою - членом платіжної системи самостійно та зазна­чається у їх внутрішніх правилах. При цьому документи, прийняті банком від клієнтів у операційний час, проводяться ним по балансу в той же день. Визначення початку строку починається з моменту спи­сання грошових коштів з банківського рахунка платника й закін­чується в момент зарахування їх на рахунок одержувача.

§ 2. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень

Розрахунки платіжними дорученнями є найбільш поширеною формою розрахунків. За цим дорученням банк зобов'язується за до-

1 Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні у національній валюті. Затвер­
джена постановою Правління НБУ від 21 січня 2004 р. № 22.

² Про обіг векселів в Україні: Закон України від 5 квітня 2001 р. // ВВР. - 2001. -
№ 24. - Ст. 128; Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою за?
проваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі. Закон України
від 6 липня 1999 р. // ВВР. - 1999. - № 34. - Ст. 290; Конвенція, якою запроваджено
Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі/ Ліга Націй, Типовий закон,
League of Nations, Treaty Series, vol. CXLIII. - P. 259. -No. 3313 (1933-1934); Про цінні
папери і фондову біржу: Закон УРСР від 18 червня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 38. -
Ст. 508; Про платіжні системи та переказ грошей в Україні: Закон України від 5 квітня
2001 р. // ВВР. - 2001. - № 29. - Ст. 137; Положення про порядок емісії платіжних кар­
ток і здійснення операцій з їх застосуванням, затверджене постановою Правління НБУ
від21 серпня 2001 р.№ 367; постанова Правління НБУ від 24 лютого 1997 р.№37 «Про
провадження пластикових карток міжнародних платіжних систем у розрахунках за то­
вари, надані послуги та при видачі готівки» та ін.

ЗОБОВ ЯЗА ННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 403

«ученням платника за рахунок грошових коштів, розміщених на його рахунку в цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо ін­ший строк не передбачений договором або звичаями ділового оборо­ту (ч. 1 ст. 1089 ЦК). Наведене поняття дозволяє зробити висновок, що розрахункам із застосуванням платіжних доручень притаманні наступні ознаки: переказ здійснюється за рахунок коштів платника; переказ здійснюється банком на рахунок, вказаний платником; пере­каз здійснюється в строк, встановлений законом чи відповідно до нього, якщо сторони договору банківського рахунка не передбачили більш короткий строк виконання переказу.

Положення ч. 2 ст. 1089 ЦК поширюються на фізичних осіб, які використовують платіжні доручення в разі перерахування коштів зі своїх поточних та вкладних (депозитних) рахунків зпдно з режимом використання цих рахунків, що встановлені нормативно-правовими актами НБУ з питань порядку відкриття та використання рахунків, без будь-яких підтвердних документів. Якщо фізична особа не має рахунку в банку, то розрахунки з нею платник може здійснювати, пе­рераховуючи кошти за платіжним дорученням на повідомлений цією особою відповідний рахунок у банку, який здійснюватиме виплату цих коштів готівкою.

Зміст платіжного доручення та поданих разом з ним розрахунко­вих документів та їх форма повинні відповідати вимогам закону і встановленим відповідно до нього банківським правилам. Для здійс­нення переказу платник подає в банк доручення на бланку відповід­ної форми. Доручення вважається дійсним протягом десяти кален­дарних днів з дати його виписування. Причому день оформлення пла­тіжного доручення не враховується.

Згідно із п. 1.30 ст. 1 Закону «Про платіжні системи та переказ гро­шей в Україні» під платіжним дорученням розуміють розрахунковий документ, який містить доручення платника банку або іншій устано­ві - члену платіжної системи, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної в ньому суми грошей зі свого рахунка на рахунок отриму­вача. Згідно з Інструкцією під платіжним дорученням розуміють -розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної су­ми коштів та її перерахування на рахунок отримувача. Можна зроби­ти висновок, що ці поняття тотожні, але поняття, яке міститься в Ін­струкції, є більш конкретизованим. Так, наприклад, з першого понят­тя можна зробити висновок, що доручення платник може надати у будь-якій формі, у тому числі й в усній. Друге поняття конкретизує його і вимагає від платника письмового доручення банку. Це не супе­речить ЦК (ч. 1 ст. 1090). Однак платник може надавати доручення

Розділ XIIJ

про списання коштів зі свого рахунка у формі електронного розра­хункового документа, якщо це передбачено договором. Платіжні до­ручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:

- за фактично відвантажену або продану продукцію (виконані ро­боти, надані послуги тощо);

- у порядку попередньої оплати - якщо такий порядок розрахунків встановлено законодавством України та (або) обумовлено в договорі;

- для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгова­ності, які складені не пізніше строку, встановленого законодавством України;

- для перерахування юридичними особами сум, які належать фі­зичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, відкриті в банках;

- для сплати податків і зборів/страхових внесків (обов'язкових платежів) до бюджетів та (або) державних цільових фондів;

- в інших випадках відповідно до укладених договорів та (або) за­конодавства України.

Банк перевіряє заповнення реквізитів на відповідність вимогам Інструкції лише за зовнішніми ознаками. Однак він не має права ро­бити виправлення у платіжному дорученні клієнта, якщо інше не встановлено законом або банківськими правилами (ч. 2 ст. 1090 ЦК).

Платіжне доручення платника приймається банком до виконання за умови, що сума цього доручення не перевищує суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не встановлено договором між платником і банком (чч. 2, 3 ст. 1090 ЦК).

Виконання доручення полягає у переказі банком грошової суми з рахунка отримувача коштів через його банк. Як правило, учасниками розрахунків платіжними дорученнями є банк платника й банк отри­мувача. Однак банк платника має право залучити інший банк (вико­нуючий банк) для виконання переказу грошових коштів на рахунок, визначений у дорученні клієнта (ч. 2 ст. 1091 ЦК). Така необхідність може виникнути внаслідок відсутності кореспондентських відносин між банком платника та банком отримувача. Переведення грошей є прикладом абстрактного правочину, оскільки розрахунки провадять­ся між платником і одержувачем коштів незалежно від того, укладе­ний чи ні між ними договір. На банку лежить також обов'язок негай­но інформувати платника на його вимогу про виконання платіжного доручення. У цьому випадку він повинен оформити повідомлення про виконання ним платіжного доручення. Але такий порядок негай­ного інформування може бути встановлений договором, оскільки нормативними документами не передбачається.

Проведення розрахунків в іноземній валюті регламентується підза-конними нормативними актами, наприклад, Положенням про оформ­лення та подання клієнтами платіжних доручень в іноземній валюті.

чпБО В ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ405

заяв про купівлю або продаж іноземної валюти до уповноважених банків і інших фінансових установ та порядок їх виконання, затвер­дженим постановою правління НБУ від 5 квітня 2002 р. та ін.

Стаття 1092 ЦК передбачає відповідальність банку за невиконання або неналежне виконання платіжного доручення. Таку відповідаль­ність банк несе відповідно до ЦК, Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» та умов договорів.