Припинення договору

Припинення договору управління майном згідно зі ст. 1044 ЦК,

має місце:

а) при загибелі майна, переданого в управління;

б) внаслідок заяви однієї сторони при закінченні строку договору,
оскільки сам по собі сплив строку договору не тягне його припинення
(ч. 2 ст. 1036 ЦК). У разі відсутності заяви однієї з сторін про це дія
договору триває на такий же строк, і лише заява сторони про неба­
жання продовжувати договірні відносини у зв'язку з закінченням
строку, встановленого договором, припиняє договір;

в) у разі смерті фізичної особи - вигодонабувача або ліквідації
юридичної особи - вигодонабувача. Ця норма є диспозитивною і в
договорі може передбачатись інше. Смерть установника управління
не припиняє договір управління майном на користь вигодонабувача
так само й коли вигодонабувачем є сам установник управління. Права
і обов'язки установника управління при цьому переходять до його
спадкоємців;

г) у разі визнання фізичної особи-установника управління банк­рутом припиняється дія договору управління майном, на яке звер­тається стягнення і яке спрямовується на погашення заборгованості перед третіми особами;

д) при відмові вигодонабувача від одержання вигоди за догово­ром, оскільки, як і у випадку смерті вигодонабувача, втрачається сенс у такому договорі. Якщо при цьому установник управління не заінте­ресований в припиненні договору, його дія може тривати, а вигодона­бувачем стане установник управління;

є) у разі визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, ос­кільки за договором необхідне особисте виконання зобов'язань упра­вителем, більш того, здійснюване професійно, що унеможливлюєть­ся зазначеними обставинами;

є) внаслідок відмови як управителя, так і установника управління від договору в односторонньому порядку, коли ця відмова викликана неможливістю управителя здійснювати управління майном. Перед­усім ця норма покликана забезпечити інтереси як управителя, який не взмозі виконувати свої повноваження внаслідок, наприклад, тривалої хвороби, так і установника управління. Проте якщо ініціатива вихо­дить від управителя, а неможливість виконання ним договору не є очевидною, він повинен довести це установнику управління. Ще складніша ситуація, коли неможливість виконання договору управи­телем стає зрозумілою установнику управління, а не управителю,

РоїділХІІ

з чим останній може й не погоджуватися. У такому разі одностороння відмова установника управління має бути обґрунтованою. В іншому випадку управитель може оскаржити дії установника управління про безпідставне розірвання договору;

ж) крім неможливості виконання управителем договору, цей дого­
вір в односторонньому порядку може припинитись внаслідок нічим
не обумовленої відмови від нього установника управління. Ця підста­
ва пов'язана з обов'язковою виплатою управителеві всієї плати, пере­
дбаченої договором (тобто за весь строк його дії).

В першому і другому випадках відмови однієї сторони від догово­ру ця сторона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці, зі спливом яких договір припиняється. Інший строк може передбача­тись в договорі;

з) повне завершення сторонами його виконання. Напевно, мається
на увазі така загальна підстава припинення зобов'язань, як виконання,
проведене належним чином (ст. 599 ЦК), хоча припинення договору
довірчого управління має свою специфіку. Тому, очевидно, ця підста­
ва припинення договору буде застосовуватися насамперед при вико­
нанні усіх зобов'язань перед установником управління іпотечними
активами (ст. 36 Закону України «Про іпотечне кредитування, опера­
ції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»);

і) дострокове припинення договору управління майном, якщо це передбачено самим договором (ч. 2 ст. 598 ЦК). У випадку виникнен­ня спору з цього приводу він вирішується судом.

Розділ XIII Зобов'язання, що пов'язані з наданням фінансових послуг

Глава 52. СТРАХОВІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1 Загальні положення про страхування

В процесі життєдіяльності людина постійно перебуває під впли­вом різноманітних шкідливих факторів: хвороб, нещасних випадків, дорожньо-транспортних пригод, стихійних лих тощо. Разом з тим у житті людини можуть мати місце певні події, які не носять шкідливо­го характеру, але з настанням яких виникає необхідність у додатковій матеріальній допомозі: досягнення пенсійного віку, вступ до на­вчального закладу, одруження та ін. Здійснення підприємницької діяльності також пов'язане із постійною загрозою втрат матеріаль­ного характеру. У таких випадках виникає нагальна необхідність у за­безпеченні інтересів фізичних та юридичних осіб внаслідок настання тих або інших подій. Захист їх інтересів може забезпечуватися за до­помогою різних інструментів, серед яких особливе місце займає стра­хування. Страхування є універсальним засобом, спрямованим на усу­нення (або, у крайньому разі, мінімізацію) негативних (небажаних) наслідків, викликаних різними причинами. Воно належить до репре­сивних способів боротьби з негативними наслідками¹.

Легальне визначення страхування міститься у Законі України «Про страхування»², відповідно до ст. 1 якого страхування - це вид цивільно-правових відносин³ щодо захисту майнових інтересів

¹ В той же час, в деяких випадках страхування опосередковано також спрямовано
на попередження (превенцію) настання шкідливих наслідків. Так, напр., п. 3. Положен­
ня про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті, затв.
пост. КМУ № 959 від 14 серпня 1996 p., передбачає, що у разі перевищення обсягів стра­
хових платежів над виплатами страхових відшкодувань страховики відраховують
транспортним організаціям до 50 відсотків зазначених сум згідно з укладеними з ними
договорами на фінансування запобіжних заходів, спрямованих на зменшення травма­
тизму на транспорті.

² Закон України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. (в ред. Закону від 4 жовтня
2001 р.) // ВВР України. - 2002. - № 7. - Ст. 50.

³ Страхування як вид цивільно-правових відносин відрізняється від загальнообо­
в'язкового державного соціального страхування, яке є інститутом соціального забез­
печення і яким, згідно зі ст. 1. Основ законодавства України про загальнообов'язкове
Державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. (ВВР України. - 1998. - № 23. -
Ст. 121), є система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального за­
хисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової
^або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних
зід них обставин, а також у старості та в інших випадках, встановлених законом, за ра­
хунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником
або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел,
встановлених законом.

338

Розділ ХЩ

_в.іп анНЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ339

громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законода­вством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхо­вих внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Матеріальну основу страхування складає так званий страховий фонд, який є джерелом відшкодування випадкових матеріальних втрат (здійснення страхових виплат). Створення цього фонду є еко­номічно необхідним. Історично склалися різноманітні форми його організації. За особливостями свого предмета страховий фонд може створюватись у грошовій або натуральній формі¹.

За принципами його організації можливі три його форми: самостра­хування, створення централізованих страхових фондів (резервів) та власне страхування.

Перша з них полягає в тому, що страховий фонд створюється в ме­жах одного суб'єкта (здебільшого - юридичної особи). Це децентра­лізована форма організації страхового фонду: він створюється та ви­користовується окремими суб'єктами самостійно незалежно один від одного². Втрати, які виникають у цього суб'єкта, компенсуються ви­ключно за його рахунок, розподіляючись на весь час створення стра­хового (резервного) фонду. При цьому розподіл втрат здійснюється не в «ширину», а лише в «глибину», не в «просторі», а лише «у часі»³. Самострахування може застосовуватись здебільшого великими учас­никами цивільних відносин, або тими суб'єктами, які складаються із декількох самостійних частин (наприклад, судноплавні компанії, авіакомпанії тощо).

Друга форма - створення централізованих страхових фондів (ре­зервів) за рахунок державного бюджету або місцевих бюджетів. Ха­рактерними її рисами є те, що страховий фонд існує та використо­вується як єдиний фонд для певного кола суб'єктів (у межах держави в цілому або її окремої адміністративної одиниці) та створюється в централізованому порядку за рахунок централізованих державних, місцевих та інших ресурсів, а не окремими суб'єктами. Виплати з цього фонду призначені для компенсації втрат багатьох осіб, що від­повідають обумовленим вимогам (територія, вид діяльності тощо), і які не завжди беруть участь у його створенні.

Особливе значення мас третя форма організації страхового фонду -власне страхування. На відміну від перших двох форм створення стра-

¹ Чинне законодавство передбачає створення страхового фонду при проведенні
страхування виключно у грошовій формі.

² Наприклад, ст. 14. Закону України «Про господарські товариства» передбачено
створення у господарському товаристві резервного (страхового) фонду у розмірі, вста­
новленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного капіталу.

³ Райхер В. К. Общественно-исторические типы страхования. - М.: Изд-во АН
СССР, 1947.-С. 16.

хового фонду, страхування характеризується двома ознаками: страхо­вий фонд формується у децентралізованому порядку за рахунок внесків окремих його учасників, а розподіляється централізовано страховиком, але виключно серед його учасників (осіб, які беруть участь у його фор­муванні). Втрати, що виникають у окремих його учасників, розподіляю­ться виключно серед осіб, які створили цей фонд.

Економічна сутність страхування полягає в розкладенні збитків, заподіяних одній особі, серед якомога більшого кола суб'єктів, для кожного з яких окремо матеріальні втрати ледь відчутні, а становище потерпілого відновлюється швидко і досить повно. З цієї точки зору страхування виступає у вигляді системи перерозподільчих відносин його учасників шляхом формування за рахунок їх грошових внесків цільового фонду, призначеного для відшкодування можливих над­звичайних та інших втрат, надання грошової допомоги або накопи­чення грошових коштів.

Страхування як вид цивільно-правових відносин підлягає спе­ціальному правовому режиму. Основу законодавства про страхуван­ня складають акти цивільного законодавства, які регулюють найваж­ливішу частину страхових відносин - страхові зобов'язання¹. Голов­не місце серед правових актів, що регулюють страхові зобов'язання належить ЦК, в якому страхуванню присвячена окрема глава - 67 (Страхування). Особливу увагу в ЦК приділено питанням правового регулювання договору страхування. Разом з тим, якщо інше не вста­новлено актами цивільного законодавства, положення ЦК застосову­ються також щодо відносин, що випливають із обов'язкового страху­вання (ч. 2 ст. 999). З цього слідує, що до відносин, які випливають із обов'язкового страхування, положення ЦК мають субсидіарне засто­сування поряд із спеціальними актами цивільного законодавства.

Другим за значущістю правовим актом, присвяченим страховим зобов'язанням, є Закон «Про страхування», який регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових по­слуг, посилення страхового захисту майнових інтересів юридичних та фізичних осіб. Вказаний Закон містить загальні положення правового регулювання страхових зобов'язань, а також основні страхові понят­тя та категорії, як-то: страховики, страхувальники, страховий ризик, страховий випадок, страхова сума, страхове відшкодування тощо.

До актів цивільного законодавства, що регулюють страхові зобо­в'язання, також відносяться укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України (ст. 11 ЦК).

Важливе значення мають правові нормативні акти спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах на­гляду за страховою діяльністю (далі - Уповноважений орган), який

Крім актів цивільного законодавства, правові норми, що регулюють відносини у ^сфері страхування, також містяться у нормативно-правових актах, які відносяться до ія-Щих галузей права (адміністративного, фінансового, податкового та ін.).

340

Розділ XIII

•ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ341

видає нормативно-правові акти в межах повноважень, передбачених законом¹.

При здійсненні добровільного страхування важливу роль для вре­гулювання відносин між страхувальником та страховиком відіграють правила страхування, які визначають загальні умови і порядок здійс­нення добровільного страхування. Вони розробляються страховиком самостійно для кожного виду страхування окремо і підлягають реє­страції в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійс­нення відповідного виду страхування². Порядок та правила прове­дення окремих видів обов'язкового страхування встановлюються Ка­бінетом Міністрів України та затверджуються його відповідними по­становами, які належать до актів цивільного законодавства і є обо­в'язковими для виконання (ст. 7 Закону).

Взаємовідносини між страховиком та страхувальником мають дворівневу структуру. По-перше, загальні умови добровільного стра­хування містяться в правилах страхування. По-друге, конкретні (без­посередні) його умови визначаються при укладенні договору страху­вання відповідно до законодавства. Кожний страховик зобов'язаний дотримуватись загальних умов страхування, допускаючи лише їх конкретизацію та незначні відступи. У цьому проявляється здійснен­ня державою безпосереднього матеріального контролю за загальни­ми умовами страхування. При укладенні договору страхування сто­рони вправі самостійно визначати умови (зміст) цього договору страхування, але не допускаючи істотної зміни положень, що міс­тяться в правилах страхування.

§ 2. Страхові зобов'язання: поняття, характеристика

Страхові зобов'язання є самостійним видом цивільно-правових

¹ Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах на­
гляду за страховою діяльністю відповідно до Указу Президента України від 11 грудня
2002 р. № 1153/2002 «Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг
України» є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.

² Питання юридичної природи загальних умов добровільного страхування мас важ"-
ливе значення як в теорії страхових відносин, так і для практичного здійснення стра­
хування. Одним із основних принципів цивільного права є принцип юридичної рівності
учасників цивільних правовідносин. Цей принцип має безпосереднє значення і для
страхових зобов'язань. Проте в практичному аспекті цієї проблеми можуть мати місце
різноманітні відступи від вимог принципу юридичної рівності. Це пояснюється тим, що
страховик як професійний учасник страхових відносин може використати свій профе­
сійний та економічний потенціал для примушування страхувальників, які у своїй
більшості є більш слабкими економічно та менш підготовленими професійно, пристати
на запропоновані страховиком умови, які є більш вигідними для останнього і які закріп­
люються в тексті договору страхування. Тому з метою недопущення порушення пари­
тету (рівноваги) інтересів між страховиком та страхувальниками діє досить жорстке
правило: договір страхування укладається на підставі правил страхування, які, незважа­
ючи на те, що розробляються страховиком самостійно, підлягають затвердженню
Уповноваженим органом, який здійснює їх перевірку на відповідність положень, що
містяться в них, вимогам чинного законодавства.

зобов'язань, які опосередковують відносини з надання фінансових

послуг¹.

Страховим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна

сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) здійснити страхову виплату другій стороні (страхувальнику) або іншій особі, визначеній у договорі страху­вання страхувальником або зазначеній в акті цивільного законо­давства (надати допомогу, виконати послугу тощо), а друга сто­рона (страхувальник) зобов'язується сплачувати страхові пла­тежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (або вимоги актів цивільного законодавства).

Страхування може здійснюватись у двох формах: добровільній або обов'язковій (ст. 5 Закону «Про страхування»; далі - Закон).

Обов'язкове страхування виникає в силу прямої вказівки Зако­ну, який зобов'язує його учасників (здебільшого - страхувальника) укласти договір страхування². Обов'язкове страхування розповсюд­жується на пріоритетні об'єкти страхової охорони, коли питання та­кої охорони певних об'єктів зачіпає суспільні інтереси (наприклад, страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при їх перевезен­ні). Обов'язкове страхування можливе лише тоді, коли за допомогою добровільного страхування неможливо досягнути (або одержати) не­обхідний ефект³. Нерідко об'єктивною перешкодою для проведення добровільного страхування є обмежена платоспроможність (неплато­спроможність) страхувальника, а тому обов'язкове страхування у та­ких випадках дозволяє забезпечити захист майнових інтересів як без­посереднього учасника страхових правовідносин, так і суспільства в цілому. Зважаючи на примусовий характер обов'язкового страхуван­ня, Закон⁴ містить вичерпний перелік обов'язкових його видів⁵.

¹ До фінансових послуг згідно з Законом України «Про фінансові послуги та дер­
жавне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. належать операції з
фінансовими активами (якими є: кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право ви­
моги боргу, що не віднесені до цінних паперів), що здійснюються в інтересах третіх осіб
за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодав­
ством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отриман­
ня прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів // ВВР України. -

2002.-М l.-Cr.l.

² Така обов'язковість для укладення договору обов'язкового страхування є відступ-
ленням від приватно-правового принципу свободи договору.

3 Манэс А. Основы страхового дела: Пер с нем М. В. Побединского / Под ред.
М. И. Ушакова. - СПб.: Изд-е М. В. Кечеджи-Шаповалова, 1909. - С. 40.

⁴ Обов'язкові види страхування, які запроваджуються законами України, мають бу­
ти включені до Закону «Про страхування». *

⁵ До прийняття нової редакції Закону «Про страхування» (4 жовтня 2001 р.) застосо­
вувався один із різновидів обов'язкового страхування - обов'язкове державне страху­
вання, страхові платежі за яким сплачувались за рахунок державного бюджету. Проте з
прийняттям нової редакції Закону «Про страхування» передбачено заміну обов'язково­
го державного страхування на безпосереднє здійснення потерпілим компенсаційної
виплати з Державного бюджету України головними розпорядниками бюджетних кош­
тів за цільовими платежами за місцем роботи потерпілого.

Розділ XIII

Істотні умови обов'язкового страхування: порядок та правила його проведення¹, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методика актуарних розрахунків встановлюю­ться Кабінетом Міністрів України².

Підставою для виникнення зобов'язань з добровільного страху­вання є договір страхування, який укладається на підставі вільного волевиявлення сторін. Страхувальник повністю вільний у виборі страховика при реалізації своїх страхових інтересів. Добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації страхувальником інших правовідносин.

Перелік видів добровільного страхування, який міститься у Законі (ст. 6), не є вичерпним. Страховик може здійснювати будь-які види добровільного страхування. Визначальним моментом при цьому є на­явність, по-перше, прийнятих страховиком правил (загальних умов) страхування, які пройшли реєстрацію в Уповноваженому органі; по-друге, відповідної ліцензії на здійснення конкретного виду добровіль­ного страхування.

Таким чином, договір страхування є безпосередньою підставою для виникнення зобов'язань як з добровільного, так і обов'язкового страхування. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) здійснити страхову виплату другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі страхувальником, на ко­ристь якої укладено договір страхування (подати допомогу, ви­конати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачува­ти страхові платежі у визначені строки та викопувати інші умови договору (ст. 979 ЦК, ст. 16 Закону).

Договір страхування є двостороннім. Сторонами цього договору є страховик та страхувальник, які наділені як правами, так і обов'язка­ми. Страхувальник зобов'язується сплатити страховий платіж, а стра­ховик - виплатити грошову суму (здійснити страхову виплату) у разі настання страхового випадку. У договорі страхування (у самому тек­сті договору або в додатках до нього) можуть бути зазначені також інші особи (застрахована особа, вигодонабувач), але наявність цих осіб у страховому зобов'язанні ніяким чином не впливає на двосто­ронній характер договору страхування.

¹ Ліцензія на конкретний вид обов'язкового страхування видається, коли страховик
має досвід здійснення добровільного страхування не менше ніж два роки, якщо інше не
передбачено законодавством. Під досвідом не менше ніж два роки слід розуміти наяв­
ність протягом усього зазначеного періоду чинної ліцензії і чинних договорів страху­
вання (п.2.13 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затв. розпоряджен­
ням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України 28 серпня
2003 р. № 40).

² Для здійснення обов'язкового страхування Кабінет Міністрів України, крім наве­
деного, встановлює також форми типового договору та особливі умови ліцензування
обов'язкового страхування.

ЧОБОВ Я ЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ343

Договір страхування є оплатним. Страхувальник, сплачуючи страховий платіж, здійснює плату за страхування, оплату наданої страховиком страхової послуги, яка полягає в тому, що страховик бе­ре на себе ризик настання певної події (страхового випадку), з настан­ням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. Не впливає на оплатний характер договору стра­хування ненастання страхового випадку протягом чинності договору страхування. У такому разі страховик все ж таки надає страхувальни­ку страхову послугу, звільнивши страхувальника, наприклад, від не­безпеки понесекня обумовлених договором втрат.

Договір страхування, за загальним правилом, є реальним. Він, як­що інше ним не встановлено, набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу (ст. 983 ЦК; ч. З ст. 18 Закону). З наведеної норми випливає, що сторони можуть обумовити момент набрання чинності договором страхування будь-яким іншим моментом, наприклад, в момент досягнення ними згоди за всіма істотними його умовами та (або) підписання тексту договору (або ви­дачі страховиком страхового полісу). У цьому випадку договір стра­хування набирає чинності ще до моменту сплати страхового платежу, і як наслідок цього, обов'язок страховика щодо здійснення страхової виплати при настанні страхового випадку виникає до одержання від страхувальника страхового платежу і не обумовлюється сплатою останнього. При наявності такого погодження сторін договір страху­вання носить консенсуальний характер.

Характерною ознакою договору страхування є непевність виник­нення обов'язку страховика щодо здійснення страхової виплати, що дозволяє віднести договір страхування до ризикових (алеаторних) договорів¹. Страховик не знає, чи буде він здійснювати страхові вип­лати, або у крайньому разі не знає часу або суми платежу. Ризик несе також і страхувальник, який, сплачуючи платіж (премію), не знає на­певно, чи одержить він або призначена ним особа (вигодонабувач)

¹ Ризик у самому широкому розумінні можна розглядати як невідомість настання деякої події. Ризиковим характером може бути наділений будь-який договір. Для цього достатньо, щоб передбачене договором виконання або його обсяг були поставлені у за­лежність від недостовірної обставини. Ризиковий характер носить лише окреме страхове правідношення (окремий договір страхування). З економічної точки зору_; як зазначав А. Г. Гойхбарг, страхування для страховика не повинно носити ризиковий ха­рактер, в противному випадку суттєво порушується мета страхування - забезпечення. Для досягнення такої мети необхідно, щоб існувала ймовірність, яка переходить у пев­ність, що всій групі страхувальників необхідно буде виплатити менше, ніж одержано від них {Гойхбарг А. Г. Единое понятие страхового договора. - СПб.: Типография т-ва «Общественная польза», 1914. - С. 25). Сума виплат за зобов'язаннями страховика по­винна забезпечити безперебійне виконання ним його фінансових зобов'язань по здійсненню страхових виплат та покрити витрати на здійснення страхової діяльності (див., напр., Коныиин Ф. В. Государственное страхование в СССР. - М.: Финансы, 1968.-328 с).

344 Розділ Xlli

------------------------------------------------------------------------------------------------- -Я

страхову виплату (страхове відшкодування, страхову суму), а якщо я одержить, то чи вигідно йому буде одержання такої страхової виплат ти (страхового відшкодування, страхової суми) при встановленій тривалості внесення платежів (премій)¹.

Необхідною передумовою страхового зобов'язання є страховий інтерес², який обумовлюється потребою у компенсації майновим втрат, що настали внаслідок пошкодження (втрати) або недоодерж жання певних матеріальних цінностей. Страховий інтерес носить універсальний характер. Він притаманний як майновому, так і осо бистому страхуванню. У майновому страхуванні він полягає у від­шкодуванні (компесації) втрат у майновій сфері. Особисте страху­вання пов'язане з настанням подій, здатних породжувати потребу в одержанні грошових сум або додатковому матеріальному забезпе­ченні (наприклад, нещасний випадок, що викликав смерть особи, до­сягнення пенсійного віку). У можливості одержати таке забезпечення і полягає страховий інтерес у особистому страхуванні³. Страховий ін­терес повинен бути правомірним (ст. 980 ЦК, ст.4 Закону). Страху­вання протиправних інтересів не допускається⁴. Він має належати конкретній особі (страхувальнику або призначеній страхувальником третій особі)⁵.

При здійсненні страхування досить широко використовуються та­кі його різновиди як співстрахування та перестрахування.

Співстрахування - це страхування одного об'єкта (предмета до­говору страхування) кількома страховиками на підставі одного дого­вору страхування (ст. 986 ЦК, ст. 11 Закону). Договір співстрахуван­ня є договором з множинністю осіб на боці страховика (ст. 540 ЦК). У договорі співстрахування має місце часткова множинність. Права і обов'язки кожного із страховиків повинні бути визначені у договорі. Співстрахування здійснюється лише за згодою страхувальника. Між учасниками договору співстрахування за взаємним погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхуваль­ником. При цьому цей страховик залишається відповідальним перед страхувальником лише у розмірах своєї частки. Використовування

¹ Серебровский В. И. Очерка советского страхового права. - М.-Л.: Госюриздат,
1926.-С 65.

² Граве К. А., Лунц Л. А. Страхование. - М.: Госюриздат, 1960. - С 42.

³ Шиминова М. Я. Основы страхового права России. - М.: Анкил, 1993. - С 31.

⁴ Неможливо застрахувати, наприклад, від захоплення заручників, оскільки в про­
тивному разі здійснення страхової виплати за звільнення заручників буде стимулювати
певних осіб до протиправних дій.

⁵ Одним із основних принципів страхування є правило: «немає інтересу - немає
страхування», яке полягає в тому, що право на одержання страхової виплати має лише
особа, яка має страховий інтерес (напр., особа, яка внаслідок пошкодження або загибелі
майна може понести матеріальні втрати).

ЗОБОВ 'Я ЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ345

моделі співстрахування може бути викликано різними причинами: наявність значних за обсягом об'єктів, і як наслідок цього - неможли­вість для одного страховика прийняти цей об'єкт на страхування, не­обхідність використання різного роду страхової кооперації (напри­клад, страховий пул) тощо¹.

Від співстрахування істотно відрізняється перестрахування, яке є формою страхування страховиком своїх фінансових ризиків, пов'яза­них зі здійсненням страхувальнику страхових виплат при настанні страхового випадку. Необхідність перестрахування (як і співстраху­вання) викликана, зокрема, наявністю значних ризиків (наприклад, екологічних, космічних, ядерних), які окремий страховик не в змозі прийняти на страхування, не порушуючи нормативно встановлені ви­моги щодо забезпечення своєї платоспроможності². Так, згідно зі ст. 30 Закону, якщо страхова сума за окремим об'єктом страхування перевищує 10 відсотків суми сплаченого статутного капіталу і сфор­мованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов'яза­ний укласти договір перестрахування.

Перестрахування - це страхування одним страховиком, який уклав договір страхування, ризику виконання частини своїх обов'яз­ків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика). Останній має право приймати ризики в перестрахування лише з тих видів добровільного і обов'язкового страхування, на проведення яких він отримав ліцензію. Перестрахування здійснюється на підста­ві укладеного між страховиком та перестраховиком договору пере­страхування, який укладається без погодження зі страхувальником³. В страховій практиці страховик за договором перестрахування, який передає в перестрахування частину своїх ризиків, іменується цеден­том, перестрахувальником, а перестраховик, який приймає вказаний ризик - також і цесіонарієм. У договорі перестрахування страховик за основним договором страхування займає місце страхувальника. Останній при настанні страхового випадку вправі звернутись з вимо-

¹ В страховій практиці використовується також подвійне страхування - страхуван­
ня одного об'єкта за кількома (два і більше) договорами страхування різними страхо­
виками. При подвійному страхуванні загальний розмір страхового відшкодування, за
загальним правилом, не може перевищувати розміру збитків, завданих страхувальнику
(вигодонабувачу), що виключає можливість безпідставного збагачення. А тому, на­
приклад, подвійне страхування не може застосовуватися в особистому страхуванні.

² Чинне законодавство значну увагу приділяє питанням забезпечення платоспро­
можності страховиків. Так, ст. 30 Закону «Про страхування» передбачає, що страхо­
вики зобов'язані дотримуватися таких умов забезпечення платоспроможності: наяв­
ність сплаченого статутного капіталу та наявність гарантійного фонду страховика;
створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхо­
вих відщкодувань; перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над
Розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.

³ Для укладення договору перестрахування страховик не зобов'язаний повідомляти
^пРо це страхувальника.

Роздії XIII

гою про здійснення страхової виплати лише до контрагента за укла­деним ним договором страхування - страховика. Тому страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним пе­ред страхувальником у повному обсязі відповідно до договору стра­хування (ч. 2. ст. 987 ЦК, ст. 12 Закону).

§ 3. Учасники страхових зобов'язань

Учасники страхового зобов'язання поділяються на дві групи: об­ов'язкові та факультативні (необов'язкові). Сторонами договору страхування (його обов'язковими учасниками) є страховик та страху­вальник.

Відповідно до ст. 2. Закону страховиком визнається фінансова установа¹, яка створена у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю і здійснює страхову діяльність на підставі відповідної ліцензії.

Для набуття статусу страховика необхідне додержання встановле­них чинним законодавством вимог. Так, страхова діяльність в Укра­їні здійснюється виключно страховиками - резидентами України, які повинні мати у свому складі не менше трьох учасників. З метою за­безпечення платоспороможності страховика та виконання ним зобо­в'язань перед страхувальниками встановлюються значні обмеження щодо предмета діяльності страховика, видів страхування, мінімаль­ного розміру статутного капіталу. Так, предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахуван­ня і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяється виконання зазна­чених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страхови­ків на підставі укладених цивільно-правових правочинів, надання по­слуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначе-

1 Визначення терміна «фінансова установа» містить Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», згідно з яким фінансо­вою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому за­коном. Названий Закон до фінансових установ відносить банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопи­чувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інших юридич­них осіб, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Разом з тим наведене прямо суперечить положенням ЦК, в ст. 83 якого передбачається, що юридич­ні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, вста­новлених законом (ч. 1). Установою є організація, створена однією або кількома особа­ми (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виді­лення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього манна. За змістом ст. 2 Закону «Про страхування» страховиком може бути не установа, а товариство, причому лише господарське (підприємницьке) (ст. 84 ЦК). А тому з ме­тою усунення термінологічної плутанини для характеристики страховика доцільно буде вживати замість терміна «установа» термін «організація», який більш точно відпо­відає сучасній класифікації юридичних осіб, передбаченій ЦК.

ЗОБОВ ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 347

ними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних потреб страховика (ст. 2 Закону). Мінімальний розмір ста­тутного капіталу страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалент­ній і млн. евро, а страховика, який займається страхуванням життя, — 1,5 млн. евро за валютним обмінним курсом валюти України. При створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного ка­піталу статутний капітал повинен бути сплачений (за деяким винят­ком) виключно в грошовій формі (ст. ЗО Закону)¹.

Крім вищезазначених організаційно-правових форм, страховика­ми можуть бути також і суб'єкти публічного права (державні орга­нізації), але тільки у випадках, прямо встановлених законодавством України. Названі страховики також створюються і діють відповідно до Закону. Причому використання слів «державна», «національна» або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.

Фізичні та юридичні особи з метою страхового захисту своїх май­нових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхуван­ня², які не мають на меті одержання прибутку, і тому не є суб'єктами підприємницької діяльності. Головна їх мета - захистити інтереси своїх учасників. Товариство взаємного страхування є юридичною особою - страховиком, створеною з метою страхування ризиків своїх членів. Страхові відносини між названим товариством та його члена­ми будуються на підставі укладеного договору страхування, в якому об'єкти страхування, страхові суми, порядок їх виплати та порядок внесення страхових платежів визначаються з урахуванням особли­востей кожного члена товариства.

Для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якшо їх утворення не суперечить зако­нодавству України, страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання з правами юридичної особи, які не є страховиками і не можуть займатися страховою діяльністю (ст. 13 Закону).

Другим обов'язковим учасником (стороною) страхового зобов'я­зання є страхувальник. Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками догово­ри страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства.

Дозволяється у встановленому порядку формування статутного капіталу страхо­вика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного капіталу. У той же час встановле­на пряма заборона щодо використання для формування статутного капіталу векселів, коштів страхових резервів, а також коштів, одержаних в кредит, позику та під заставу, і внесення нематеріальних активів.

Порядок створення та діяльності товариств взаємного страхування регулюється Тимчасовим положенням про товариство взаємного страхування, затв. постановою Ка­бінету Міністрів України від 1 лютого 1997 р. № 132.

Розділ ХТП

•ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 349

Крім страховика та страхувальника, у страховому правовідношен-ні можуть брати участь також інші особи: вигодонабувачі, застрахо­вані особи та страхові посередники.

Вигодонабувач - це юридична або фізична особа, призначена страхувальником для одержання страхової виплати (ч. 2 ст. 985 ЦК).

Страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової виплати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхо­вого випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. По­рядок призначення вигодонабувачів відрізняється залежно від того, призначається вигодонабувач за договором особистого страхування, чи за договором іншим, ніж договір особистого страхування.

При укладенні договору особистого страхування призначення ви­годонабувача здійснюється виключно за згодою застрахованої особи. Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи вигодонабува­чів для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настан­ня страхового випадку, якщо інше не передбачено договором. Вимога щодо обов'язкової згоди застрахованої особи при призначенні виго­донабувача (у разі, якщо застрахована особа не є ні страхувальником, ні вигодонабувачем) визначається тим, що можливість одержання страхової виплати страхувальником або вигодонабувачем обумов­люється настанням страхового випадку із застрахованою особою.

При укладенні договорів майнового страхування або страхування відповідальності вигодонабувач може бути призначений чи змінений (до настання страхового випадку) на розсуд страхувальника. Проте в даному випадку не всі особи можуть бути вигонабувачами, а лише ті, яким внаслідок настання страхового випадку будуть заподіяні збитки.

Договір страхування, яким передбачено призначення вигодонабува­ча, є договором на користь третьої особи, який наділений певною специ­фікою (вигодонабувач наділяється, крім прав, також певними обов'язка­ми, встановленими договором страхування). Якщо вигодонабувач ви­словив намір скористатися своїм правом (або виконав певні обов'язки за договором страхування), страхувальник не вправі його замінити.

Застрахованою особою є фізична особа, в житті якої може відбу­тись подія, яка викликає обов'язок страховика здійснити страхову виплату. Страхувальник вправі укласти із страховиком договір на ко­ристь третьої особи, якій страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату в разі досягнення нею певного віку або настання іншого страхового випадку (ч. 1 ст. 985 ЦК). За загальним правилом, страху­вання застрахованих осіб може мати місце лише за їх згодою, крім ви­падків, передбачених чинним законодавством, тому що застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з до­говором страхування.

Страхова діяльність в Україні може провадитися також із залучен­ням страхових посередників: страхових або перестрахових брокерів та страхових агентів, якими можуть бути як резиденти, так і нерези­денти¹.

Страхові брокери - юридичні або фізичні особи, які зареєстрова­ні у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди (договору) з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Перестрахові брокери -юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяль­ність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди (договору) із страховиком, який має пвтребу у перестрахуванні як пе­рестрахувальник. Відносини страхового (перестрахового) брокера з потенційним (майбутнім) страхувальником (перестрахувальником), які опосередковуються брокерською угодою, носять комісійний або агентський характер.

На відміну від страхових (перестрахових) брокерів, страхові аген­ти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагоро­ду на підставі договору доручення із страховиком. Страховими аген­тами можуть бути фізичні або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяль­ності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових вип­лат та страхових відшкодувань. Так, наприклад, при здійсненні обо­в'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транс­порті кожному застрахованому транспортна організація, що виступає агентом страховика, на підставі агентського договору з страховиком, видає страховий поліс². На території України допускається посеред­ницька діяльність з укладання договорів страхування лише з страхо­виками-резидентами, а також посередницька діяльність з укладання договорів перестрахування і з іноземними страховиками з дотриман­ням встановленого чинним законодавством порядку.

§ 4. Укладання договору страхування та його істотні умови

Порядок укладання договору страхування підпорядковується як загальним нормам, які регулюють укладення цивільно-правового до­говору, так і спеціальним вимогам, передбаченим страховим законо­давством. За загальним правилом (ст. 638 ЦК), договір укладається

¹ Порядок здійснення діяльності страховими посередниками регулюється Поло­
женням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затв.
постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523.

2 Пункт 3 Положення пре обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків
на транспорті, затв. постановою КМУ від 14 серпня 1996 р. № 959.

350 Розділ XIII

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, що _пов ДЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ 351

шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прий­няття пропозиції (акцепту) другою стороною. Для укладання догово­ру страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування (ст. 18 Закону). Одержавши заяву (пропозицію) страхувальника про укладання договору страху­вання, страховик здійснює оцінку страхового ризику. У разі необхід­ності страховик вправі запросити у страхувальника баланс або довід­ку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також інші необхідні документи.

ЦК (ст. 981) та Закон (ст. 17) передбачають, що договір страхуван­ня укладається у простій письмовій формі, недодержання якої тягне за собою його нікчемність. Вимоги щодо письмової форми договору страхування визначаються загальними нормами стосовно письмової форми правочину (ст. 205 ЦК). Зміст договору страхування може бу­ти зафіксований в одному документі, підписаному його сторонами. Проте страхова практика виробила особливу форму договору страху­вання - страхове свідоцтво (поліс, сертифікат). На підставі заяви (пропозиції*) страхувальника страховик видає страхувальнику стра­хове свідоцтво (поліс, сертифікат), посвідчуючи таким чином факт укладення договору страхування (ст. 18 Закону). Для того, щоб стра­хове свідоцтво (поліс, сертифікат) мало силу договору, воно повинно містити всі істотні умови договору страхування. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) не є цінним папером.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли зго­ди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК).

Стаття 982 ЦК передбачає, що істотними умовами договору стра­хування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести випла­ту в разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхо­вого платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, ви­значені актами цивільного законодавства. Частина 2 ст. 16 Закону до­повнює перелік умов, які повинен містити договір страхування, а са­ме: умови щодо учасників страхових відносин (сторін договору, за­страхованої особи та вигодонабувача); розміру страхових виплат за договором страхування життя; страхового тарифу (який не визна­чається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); порядку зміни і припинення дії договору; здійснення страхової виплати; причин відмови у страховій виплаті; прав та обов'язків сто­рін і відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору. Сторони вправі за взаємним погодженням доповнити пере­лік умов договору страхування.

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з 1) життям, здоров'ям, працез-

датністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) во­лодінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове стра­хування); 3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (ст. 980 ЦК)¹. Залежно від особливос­тей предмета договору страхування воно поділяється на особисте, яке пов язане з немайновою сферою страхувальника або застрахова­ної особи (життя, здоров'я, працездатність та додаткова пенсія), та майнове, пов'язане з володінням, користуванням і розпоряджанням майном, до якого є близьким страхування відповідальності, пов'яза­не з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.

Серед особистих видів страхування особливе місце займає страху­вання життя, що передбачає обов'язок страховика здійснити страхо­ву виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахова­ної особи, а також, якщо це встановлено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування т_а (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. у_Мови договору страхування життя можуть також передбачати обов'язок страховика здійснити страхову виплату в разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хво­роби останньої.

Страхування життя належить до накопичувальних видів страху­вання, які передбачають здійснення страхової виплати (страхової су­ми) у будь-якому випадку, оскільки один із передбачених договором страхування життя страховий випадок настане завжди (наприклад, або настане смерть застрахованої особи в період чинності договору, або застрахована особа доживе до закінчення чинності договору страхування чи до іншої обумовленої договором дати). У зв'язку з особливим Характером взаємовідносин між страховиком та страху­вальником законодавчо встановлено обмеження щодо здійснення стра­хування страховиками, які укладають договори страхування життя. З метою забезпечення виконання страховиками зобов'язань перед страхувальниками, за договорами страхування життя не допускаєть­ся здійснення інших видів страхування, крім страхування життя (ст. 38 Закону), у даному випадку для страховиків встановлюється виключний ъ_Ид діяльності - страхування життя.

Страховим випадком є подія², передбачена договором страху-^в*^{ння а}^° законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає ооов язок ст раховика здійснити виплату страхової суми (страхового

сто країни «Про страхування» містить термін «об'єкти страхування», який за-

^С0ВУ^ЄТЬСЯ У аналогічному значенні. Виходячи з цього, в подальшому терміни «пред-

договору с-грахування«та «об'єкт страхування» необхідно вживати як синоніми.

_не о ер*"" «Подія» в даному випадку має більш широке значення, ніж загальновжива-

• ^ ін також Охоплює і дії різних осіб (наприклад, заподіяння страхувальнику шкоди

Розділ XIII

відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій осо­бі (ч. 2 ст. 8 Закону).

Страховий випадок тісно пов'язаний з страховим ризиком, який є однією з центральних категорій страхування. Під ним розуміють пев­ну подію, на випадок якої провадиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання (ч. 1 ст. 8 Закону). Ризик не за­лежить від волі та поведінки сторін, він настає випадково. Подія, яка передбачена як страховий ризик, повинна бути такою, настання якої можливе в майбутньому, проте учасникам страхування невідомо на­ступить вона, чи ні. Якщо сторонам (або хоча б одній стороні) напе­ред відомо, що передбачена подія обов'язково наступить (або навпа­ки не наступить), то в даному разі страхування неможливе, бо воно втрачає свою основну ознаку - ризиковий характер. Страховий ризик відрізняється від страхового випадку, бо є подією, настання якої ли­ше передбачається у майбутньому, тоді як страховий випадок - це по­дія яка уже наступила і яка викликала обов'язок страховика здійсни­ти страхову виплату. Тому страховий випадок є реалізованим страховим ризиком. Оцінку страхового ризику здійснює страховик (п. 2 ст. 989 ЦК, п. 2 ст. 21 Закону).

Страхова сума - це грошова сума, в межах якої страховик відпо­відно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при на­станні страхового випадку (ст. 9 Закону). Страхова сума визначає верхню межу (ліміт) розміру зобов'язань страховика при настанні страхового випадку¹ і може бути встановлена за окремим страховим випадком, групою страхових випадків, договором страхування у цілому.

Розмір страхової суми визначається договором страхування або чинним законодавством під час укладення договору страхування чи його зміни. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбача­ються послідовні довічні страхові виплати, у договорі страхування визначаються розміри таких виплат, а страхова сума у цих випадках не встановлюється.

Порядок визначення страхової суми залежить від виду страхуван­ня. При страхуванні майна страхова сума встановлюється в межах його вартості за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору, якщо інше не передбачено договором страхування. Пере­вищення страхової суми над вартістю об'єкта страхування (майна) можливе при страхуванні одного об'єкта від різних страхових випад­ків. В особистому страхуванні страхова сума визначається за домов­леністю сторін і максимальним розміром не обмежується. Залежно від розміру страхової суми визначається розмір страхового платежу та страхової виплати.

¹ Страхова практика використовує у значенні розміру (ліміту) зобов'язань страхо­вика перед страхувальником по здійсненню страхових виплат термін «відповідальність страховика», який не відповідає загальноприйнятому цивільно-правовому поняттю від­повідальності.

ЗОБОВ 'ЯЗ АННЯ, ЩО ЛОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ353

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) - плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування (ст. 10 Закону). Зі сплатою страхово­го платежу (першого внеску), за загальним правилом, пов'язане на­брання договором страхування чинності (ст. 18 Закону). Страховий платіж за домовленістю сторін може сплачуватись як одночасно, так і кількома послідовними внесками. Несплата першого (або чергового) страхового платежу у встановлені договором страхування строки є підставою для його дострокового припинення (ст. 28 Закону).

розмір страхового платежу визначається на підставі страхового тарифу - ставки страхового внеску з одиниці страхової суми за виз­начений період страхування. Страховий тариф за добровільними ви­дами страхування розраховується страховиком самостійно на підста­ві відповідної статистики настання страхових випадків. Виходячи з ризикового характеру страхування, страховий тариф не може бути рівним або більшим одиниці (100 відсоткам), оскільки при ймовірно­сті настання страхового випадку, яка дорівнює 100 відсоткам, страху­вання втрачає зміст¹.

Страхова виплата - це грошова сума, яка виплачується страхови­ком відповідно до умов договору страхування при настанні страхово­го випадку (ст. 9 Закону). Вона здійснюється в межах страхової суми і не може її перевищувати.

Страхові виплати за договорами особистого страхування здійсню­ються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків.

При майновому страхуванні страхова виплата здійснюється страхо­виком у межах страхової суми і носить назву «страхове відшкодуван­ня». Останнє не може перевищувати розміру прямого збитку, якого за­знав страхувальник (вартості майна, що загинуло, розміру фінансових втрат в результаті проведення підприємницької операції тощо)².

Якщо майно застраховане у кількох страховиків (подвійне страху­вання) і загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове відшкодування, що виплачується усіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний стра­ховик здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укла­деним ним договором страхування.

У деяких випадках розмір страхового відшкодування може пере-

¹ У цьому разі, по-перше, страховий випадок настає обов'язково (втрачається озна­
ка - ймовірність його настання), по-друге, розмір страхового платежу, який сплачу­
ється страхувальником страховику, та страхової суми (страхового відшкодування), які
виплачуються страховиком страхувальнику (вигодонабувачу), збігаються, (втрачається
принцип забезпеченості при страхуванні).

² Як вбачається, більш правильним було б здійснення відшкодування збитків стра­
хувальнику (вигодонабувачу) як в грошовій формі, так і натуральній. Страховику по­
винно бути надане право вільного вибору форми компенсації у разі настання страхово­
го випадку.
12 «Цивільне право України», т. 2

Розділ Xfft

вищувати розмір прямого збитку або бути меншим нього. Так, якщо це встановлено договором страхування, вважаються застрахованими також і непрямі збитки. Якщо це передбачено договором страхуван­ня, страховик додатково до здійснення страхової виплати зобов'яза­ний відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків (п. 4 ст. 20 Закону).

Страхова сума не може перевищувати вартість (страхову оцінку) об'єкта страхування. Сторони у договорі страхування за своїм розсу­дом можуть визначити страхову суму і у розмірі меншому, ніж вар­тість об'єкта страхування. У даному випадку має місце неповне або часткове страхове покриття. Визначення розміру страхового відшко­дування, що підлягає виплаті при настанні страхового випадку в цьо­му разі здійснюється залежно від того, за якою системою здійснено страхування: пропорційною або системою першого ризику.

При пропорційній системі страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків. При засто­суванні системи першого ризику страхова сума встановлює верхню межу зобов'язань (відповідальності) страховика. Збитки, заподіяні страхувальнику (вигодонабувачу), які не досягли цієї межі, відшко­довуються страховиком повністю, а ті збитки, що перевищують вста­новлену величину, не покриваються. За цією системою збитки в ме­жах страхової суми є «першим ризиком», який у повному обсязі несе страховик; збитки, які перевищують страхову суму, - є «другим ризи­ком», який покладається на страхувальника¹. Чинне законодавство (ст. 9 Закону), як загальне правило, передбачає пропорційну систему.

Другим фактором, який впливає на зменшення страхового відшко­дування є франшиза (фр./ranchse - пільга, привілей) - частина збит­ків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страху­вання. Франшиза встановлюється в абсолютному розмірі або пропор­ційно до страхової суми (чи розміру збитків) і, як правило, є незнач­ною величиною. Застосування франшизи, з одного боку, звільняє страховика від здійснення невеликих за розміром виплат і здійснен­ням пов'язаних з цим різноманітних заходів (наприклад, проведення оцінки збитків, що може вимагати значних порівняно з самими збит­ками витрат). З другого боку, франшиза спонукає страхувальника до дбайливого ставлення до об'єкта страхування. Якщо збитки, за­подіяні страхувальнику (вигодонабувачу), не перевищують розміру франшизи, вони не відшкодовуються. При цьому ризик несення ймо­вірності заподіяння збитків лягає на самого страхувальника. Якщо розмір збитків перевищує франшизу, то розмір страхового відшкоду­вання, що підлягає виплаті, визначається залежно від виду франшизи: умовна чи безумовна. При умовній франшизі відшкодовуються запо-

¹ Граве К. А., Лущ Л. А. Страхование. - М.: Госюриздат, 1960. - С 53.

ЗОБОВ ЯЗА ННЯ, ЩО НОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ355

піяні збитки у повному обсязі; при безумовній франшизі відшкодову­ються збитки за вирахуванням встановленого розміру франшизи.

Якщо в результаті настання страхового випадку фактично запо­діяні збитки перевищують розмір страхового відшкодування, страху­вальник може компенсувати різницю між заподіяними збитками та одержаним страховим відшкодуванням шляхом її стягнення з безпо­середнього заподіювача (або осіб, які відповідають за дії заподіюва­на) на загальних засадах.

Строк договору страхування, як істотна його умова, перебуває у прямій залежності від страхового ризику: чим більший строк чинно­сті договору страхування, тим вища ймовірність настання страхового випадку (реалізації страхового ризику) і тим більший розмір страхо­вого платежу. З моменту набрання договором страхування чинності (внесення першого страхового платежу, якщо інше ним не передбаче­но) страховик, за умови настання страхового випадку, зобов'язується здійснити страхову виплату згідно з умовами страхування. Закінчен­ня строку, на який укладено договір страхування, припиняє його дію і за загальним правилом звільняє сторони від взятих на себе зобов'я­зань. Можливе також дострокове припинення чинності договору страхування з підстав, передбачених законом або договором.

§ 5. Зміст страхового зобов'язання. Відповідальність сторін

Зміст будь-якого зобов'язання складають права та обов'язки його сторін. Сторони договору страхування наділенні правами. На них по­кладені також і обов'язки. Зміст прав та обов'язків визначається сто­ронами за їх розсудом з урахуванням положень актів цивільного за­конодавства, яке містить перелік обов'язків сторін і які для них є імперативними.

Серед обов'язків страховика перше і головне місце займає обов'я­зок щодо здійснення у передбачений договором строк страхової ви­плати при настанні страхового випадку. Підставами для здійснення такої виплати є заява страхувальника (його правонаступника або тре­тіх осіб, визначених умовами страхування) та страховий акт (аварій­ний сертифікат), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страхо­виком (ст. 990 ЦК, ст. 25 Закону). Як тільки страховику стане відомо про настання страхового випадку (необов'язково від страхувальни­ка), він зобов'язаний вжити відповідних заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальнику. Страховик вправі самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку. При цьому він може роби­ти запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, до право­охоронних органів, банків, медичних закладів та інших організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку. Від-

12*

356 РоздЬХІЇІ

повідно ці організації зобов'язані надсилати відповіді страховикам на запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею.

За результатами проведеного розслідування страховик визнає факт настання страхового випадку, який фіксується у страховому акті (аварійному сертифікаті). Настання страхового випадку не є безумов­ною підставою для здійснення страхової виплати. Закон (ст. 991 ЦК, ст. 26 Закону) передбачає підстави, за наявності яких страховик звільняється від обов'язку здійснення страхової виплати. Такі обста­вини, в основному, пов'язуються з поведінкою страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування.

До таких підстав належать: