Тема 11. Феофан Прокопович – видатний діяч української культури

На початку роботи варто вказати, що Феофан Прокопович народився у Києві 1677 p. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської академії. Дядько рано віддав хлопчика на навчання до Академії. Вчився він залюбки, легко, але на останніх курсах його спіткало лихо — помер дядько. Напевно, через матеріальні нестатки він залишив Академію і вирушив у подорож по Європі, яку почав з Польщі, а закінчив у Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими джерелами, після її закінчення був висвячений на кардинала, але у 1701 p. потайки залишив Рим і повернувся в Україну. З 1705 p. Ф. Прокопович викладає в Києво-Могилянській академії, де читає курси поетики, риторики, філософії, теології, робить спробу трактувати їх з матеріалістичних позицій, виступає проти авторитаризму й догматики. Займається драматургією, пише сатиричні п’єси, в яких висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадібність, невігластво. У трагікомедії «Володимир» колеги легко впізнають себе в художніх образах Жеривола, Курояда, Піара. Ставлення їх до молодого професора, м’яко кажучи, було не найкращим. Вони організовують дискусії, щоб звинуватити Ф. Прокоповича в єресі. Та, на щастя, у нього на той час уже був могутній покровитель — Петро І, який при близькому знайомстві побачив, що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають духу реформ. Петро І забирає Ф. Прокоповича до Петербурга, де той стає радником царя у справах освіти та надійним помічником у боротьбі з боярською і церковною опозицією.

Слід зауважити, що у Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татищевим, Я. Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської науки і культури, організовує літературно-філософський гурток — «ученую дружину», стає одним із засновників Всеросійської Академії наук. Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відокремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсолют. У коло його інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В. Татищева, Я. Кантемира були тим ґрунтом, на якому виросли Г. Сковорода, М. Ломоносов та інші просвітники XVIII ст.

Література:

1. Буранок О. М. Феофан Прокопович и В. К. Тредиаковский: преемственность литературных традиций / О.М. Буранок // В. К. Тредиаковский и русская литература / под ред. А. С. Курилова. — М.: ИМЛИ РАН, 2005. — С. 73−93.

2. Бухаркин П. Е. Феофан Прокопович и духовно-интеллектуальные движения петровской эпохи / П.Е. Бухаркин // Христианское чтение. — 2009. — № 9-10. — С. 100—121.

3. Винтер Э. Феофан Прокопович и начало русского Просвещения / Э. Винтер // XVIII век. Сб. 7: Роль и значение литературы XVIII века в истории русской культуры. К 70-летию чл.-корр. АН СССР П. Н. Беркова. — М.; Л.: Наука, 1966. — С. 43—46.

4. Кочеткова Н. Д. Ораторская проза Феофана Прокоповича и пути формирования литературы классицизма / Н.Д. Кочеткова // XVIII век. — Сб. 9: Проблемы литературного развития в России первой четверти XVIII века. — Л.: Наука, 1974. — С. 50-80.

5. Ничик В. М. Феофан Прокопович / В.М. Ничик — М.: Мысль, 1977. — 192 с. — (Мыслители прошлого).

6. Феофан Прокопович: Біографія. [Електронний ресурс], Код доступу: http://tvory.br.com.ua/20645

Тема 12. Архітектура та мистецтво українського «бароко»

Починаючи виклад матеріалу з даної теми необхідно зазначити, що у другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва. У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне аристократичне бароко «високе», «середнє» та «низове». Останнє тісно пов’язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Форма набуває самостійного значення.

Далі варто зауважити, що у кам’яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки. Самобутній прийом композиції храму — триверха (рідко одноверха) споруда з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671 р.), Покровський собор у Харкові (1689 p.), Іллінська церква в Києві (1692 р.), Вознесенський собор у Переяславі (1700 р.), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 рр.) та ін. Другий напрямок — поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679 р.), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689—1709 рр.) та ін. Дивовижне розмаїття архітектурних форм «українського» бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев’яної архітектури.

Завершуючи виклад матеріалу, слід вказати, що живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно. Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

Література:

1. Богданов Л. М. Історія духовного музичного мистецтва України. Від найдавніших часів до початок ХХ ст. / Л.М. Богданов. – Х.: Основа, 2000. - 252 с.

2. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. / Я. Ісаєвич. – К.: Наук. думка, 1996.- 252 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібн. / за ред. М. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

4. Макаров А.М. Світло українського бароко / А. М. Макаров. – К. Мистецтво, 1994. – 287 с.

5. Овсійчук В. Українське мистецтво другої половини ХVІ – першої половини ХVІ ІІ ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї / В. Овсійчук. – К.: Мистецтво. 1985. – 175 с.

6. Українське бароко.[Електронний ресурс], Код доступу: http://istoriaukraina.narod.ru/baroko.htm