Тема 8. Культура Галицько-Волинської Русі

Починаючи виклад матеріалу з даної теми необхідно звернути увагу на те, що Галицько-Волинська держава під проводом князів зі старшої лінії Мономаховичів, стала спадкоємицею Київської держави, з якою зв’язувала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція. Одна була книжність, культура й мистецтво візантійсько-руське, що йшло з Києва протягом двох століть, аж до його занепаду, а також - віра й церква. Із часом, через ослаблення зносин, впливи візантійські почали слабнути, а перенесення центрів політичного українського життя на захід, до Володимира й Галича, зближало його все більше з життям західним. У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди в той час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглися, зокрема, латино мовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимир раді м. Штральзунд (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля.

Слід підкреслити, що в Галицькій області була створена найдавніша східнослов’янська редакція тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слов’ян. Ряд давніх пам’яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє ХІІ–ХІІІ ст. та ін.) збереглись в монастирі південно-волинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був у ХІІІ–ХІV ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, у яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов’янську основу тексту літургійних книг. Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Василькевича. Він був «книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде». Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам’янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств – Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг.

На особливу увагу заслуговує яскравий вияв високого рівня культури – архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам’яними спершу були лише головні храми, рідше – князівські палати. Правнук Володимира Мономаха, Мстислав II Ізяславич, котрий був удільним князем у Володимирі, а пізніше великим Київським князем, збудував новий храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці у 1156 р. Освячення храму було після розпису у 1160 р. Після освячення храм став кафедральним, продовжуючи історію першої єпископської кафедри Волинської єпархії, заснованої на цих землях у 992 р. Храм, збудований за вироблений типом шестистопного хрестовокупольного одноверхого храму (як Кирилівська церква в Києві), що свідчить, що його будували київські будівничі. Стіни храму гармонійно розчленовані арками на півколонках, мав фрескові розписи, перебудований у ХVІІІ ст. Свято-Успенський собор у Володимирі-Волинському – єдина пам’ятка на Волині, що дійшла до нас із часів Київської Русі. У містах Галичини – Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі – започатковано білокам’яне будівництво церков. У в одному лише Галичі відомо розташування не менш як 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами.

Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглись ікони Богоматері – Одигітрії з Успенської церкви в Дорогобузьку (Рівненський краєзнавчий музей) та ікона з Покровської церкви м. Луцьк (нині – у Національному художньому музеї України). Ряд пізніших українських ікон залишаються в річищі художніх традицій Галицько-Волинської землі. Їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність композиції, стриманість колориту й одночасно – уміння користуватися контрастами барв, емоційна насиченість образу-символу. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання й наступний розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.

Потім необхідно зазначити, що культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини й нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною й Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце у формуванні української культури, у зміцненні її зв’язків із культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися до спадщини минулих епох, у тому числі й до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців. Таким чином, державницькі традиції доби Київської Русі та Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження й зміцнення історичної самосвідомості українського народ.

Література:

1. Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий. – К.: МАУП, 2002. – 249 с.

2. Гречанівська П.Е. Культурологія: навч. посіб. для вузів / П. Е. Гречанівська. – К.: Ун-т «Україна», - 2006. – 328 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібн. / за ред. М. Заковича. – К.: Знання, 2004. – 567 с.

4. Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980.- 87 с.

5. Історія української культури. /За ред. І.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1999. – 651 с.

6. Культура Галицько-Волинської Русі. [Електронний ресурс], Код доступу:http://www.br.com.ua/referats/Istoriya/544.htm