Особливості фармакокінетики антибактеріальних препаратів

Критерієм вибору антибактеріального препарату є ефективність щодо збудника. стандартні схеми вживання антибіотиків розроблені в залежності від фармакокінетичних параметрів.

У групі пеніциліназостійких пеніцилінів оксацилін і диклоксацилін добре всмоктуються при прийомі всередину, забезпечуючи концентрацію в крові, близьку до парентерального введення. Причому диклоксацилін кращий, як оксацилін. Бензилпеніцилін, метицилін, карбеніцилін руйнуються шлунковим соком. Ампіцилін погано всмоктується у ШКТ, а їжа ще зменшує його біодоступність, приймають його через кожні 6 год. Амоксицилін добре всмоктується у ШКТ, його біодоступність не залежить від приймання їжі; краще проникає у бронхолегеневу тканину, приймають з інтервалом у 8 год.

Аміноглікозиди практично не всмоктуються у кишечнику, ентерально призначають для лікування кишкових інфекцій (неоміцин, канаміцин).

Макроліди добре всмоктуються у ШКТ, виділяються в основному з жовчю, при цирозі печінки подовжується час напіввиведення і можуть виникати побічні реакції.

Лінкозаміди добре всмоктуються і накопичуються в легенях, плеврі, жовчі, кістках; їх добре переносять пацієнти; мають малу токсичність – можна призначати вагітним і новонародженим.

Глікопептиди не всмоктуються у ШКТ, тому їх вводять парентерально; практично не метаболізуються, виводяться нирками.

Тетрацикліни добре всмоктуються, але біодоступність різко падає при одночасному прийманні з їжею, особливо такою, що містить багато клітковини (каші) або солей металів (молоко, м’ясо). Мають тератогенну дію.

Важливим фактором, що впливає на фармакокінетику, є лікарська форма і використання різних солей одного і того ж антибіотика. Суттєво змінена фармакокінетика натрію й натрієвої новокаїнової солі бензилпеніциліну та біциліну.

Для підвищення стабільності антибактеріальних речовин у ШКТ створені спеціальні лікарські форми – проліки (про-драг), які захищаючи активну речовину від руйнування, швидко звільняють її в крові. Подібними формами карбеніциліну є його ефіри – індоніловий (каріндоцилін) і феніловий (карфеніцилін). На всмоктування антибактеріальних препаратів впливають інші препарати (антациди і тетрациклін), їжа (тетрацикліни утворюють хелати з двохвалентними іонами металів – залізом молока). Змінюють всмоктування і ряд захворювань.

Високий об’єм розподілу мають антибіотики, добре розчинні у ліпідах (тетрацикліни, еритроміцин, олеандоміцин) і здатні проникати у тваринні клітини, низький об’єм – малорозчинні у ліпідах (аміноглікозиди), що розподіляються в позаклітинному просторі. Існує таблиця об’єму розподілу препаратів з урахуванням органів і тканин. Наприклад, з секретом простати виділяються жиророзчинні анти­біотики (еритроміцин, олеандоміцин, триметоприм, налідиксова кислота), в кістки проникає лінкоміцин, в бронхіальний секрет – гентаміцин. Біль­шість антибіотиків проникають в плевральний випіт, асцит. Через гематоенефалічний бар’єр легше всього проникає левоміцетин, ристоміцин, сульфаніламіди. При менінгітах проникливість підвищується. Але краще за все - ендолюмбальне введення.

Зв’язування з білками, чим більше, тим ліки гірше виділяються з сечею шляхом клубочкової фільтрації. Для препаратів, що ескретуються канальцями, величина зв’язування з білками значення не має. Ступінь зв’язування препарату з білками має велике значення, оскільки антимікробною властивістю і здатністю розподілу володіє не зв’язана з білками фракція. Цей процес зворотний, відбувається дисоціація зв’язаного з білком препарата.

Ефективність лікування залежить від тривалості циркуляції препарату в організмі. Для характеристики цього явища існує два параметри: період напіввиведення і кліренс.

Нирковий кліренс ампіциліну нижчий, як у бензилпеніциліну, тому при довенному введенні обох препаратів в одній дозі рівень ампіциліну в крові в 2 рази вищий, а Т1/2 удвічі довший, як у бензилпеніциліну. Обидва пеніциліназостійкі антибіотики виділяються нирками, але оксацилін виводиться дуже швидко і рівень у крові його в 4 рази менший, ніж диклоксациліну.

Для ліків, основним шляхом яких є виведення нирками, нефросклероз сприяє їх кумуляції. Тому для препаратів з низьким терапевтичним індексом (широтою терапевтичної дії) – аміноглікозиди, поліміксин, рістоміцин – це дуже важливо і необхідно контролювати виникнення побічних ефектів.

Виділення з сечею антибіотиків (іноді в концентрації вищій, ніж у крові) сприяє лікуванню пієлонефритів. Ряд антибіотиків (доксициклін, левоміцетин, ріфампіцин, лінкоміцин) інактивуються в печінці. Левоміцетин перетворюється в метаболіти, що виводяться нирками, рифампіцин – в речовину, що втратила активність до грам+, але активна до грам ^– мікроорганізмів і мікобактерій. Тільки 5 – 15 % антибіотиків не змінюються в печінці. Екскреція деяких речовин з жовчю використовується для санації жовчевого міхура.

Але при ХПН в крові підвищується рівень рифампіцину, лінкоміцину, тетрациклінів, еритроміцину, що підсилює не тільки загальнотоксичні, але і гепатотоксичні реакції. Особлива обережність необхідна при призначенні потенційно гепатотоксичних препаратів.

У виведенні препаратів беруть участь ще й інші механізми. Так, амфотерицин В зникає з крові через 8 годин після внутрішньовенного введення. Але тільки 5 % дози виділяється через 8 годин з сечею, а решту знаходять в ній по закінченні лікування протягом двох місяців. Довго зберігаються в тканинах без втрати активності тетрацикліни, неактивними – аміноглікозиди й поліміксини.

При сумісному призначенні в результаті взаємодії антибактеріальних засобів проявляються небажані реакції або зниження ефективності дії сульфаніламіду чи антибіотика.