Визначте сутність політ конфліктів, шляхи їх подолання

Політичний конфлікт — це зіткнення суб'єктів політики в їх взаємному прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із досягненням влади або її перерозподілом, а також зі зміною їх політичного статусу в суспільстві. Джерелом політичних конфліктів служить задоволення базових потреб соціальних груп та індивідів, яке в складному структурованому суспільстві не може бути забезпечене без узгодження та централізованої координації зусиль, чим і займається державна влада.

Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту. Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство.

Можливі два варіанти вирішення конфлікту:

— вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів; — зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. "mediatio" — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці). Завдання медіатора — дати сторонам готове рішення, яке сторони готові і повинні виконувати, домовитись, дійти згоди.

Тести:

Державна політика, спрямована на створ внутрішніх і зовн умов, сприятливих для збереж чи зміцнення важливих нац.. цінностей; стан що забезпечує захищеність інтересів народу й дер-ви – національна безпека

А) президентська республіка - форма правління, яка надає основні повноваження вибраному керівникові держави

Б) парламентська республіка - форма правління, яка надає основні повноваження вищому представницькому органу держави.

БІЛЕТ № 15

1. Сутність основних теорій політичних еліт

Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих» виникли давно. Так, Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). Платон - ідеолог афінської аристократії, рішуче виступав проти допущення демоса до участі в політичному житті, в державному управлінні. Проте як певна система поглядів елітарні теорії були сформульовані в ХХ в. Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом

Засновник теорії еліт - В.Парето (1848-1923) (саме він ввів в політичну науку термін «еліта»). Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті загальної соціології» (1916) В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої: - соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт; - еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення; - розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного: - «леви» та «лисиці». М. Вебер характеризуючи роль особи в суспільному житті, місце та роль еліти в управлінні державними справами, застосував поняття «харизма» — виняткова обдарованість. Вебер розглядав харизматичного лідера як особу, яка має особливі здібності, вірить у своє призначення, а його послідовники неодмінно повинні вірити у свого лідера.

Серед українських мислителів привертає увагу концепція «національної аристократії» В. Липинського. Він обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, які заклали основи макіавеллістської школи, нині критикують за надмірне наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і цинічне ставлення до боротьби за владу.Як альтернатива - поширені наступні:
Ціннісні концепції еліт: еліта — найцінніший елемент суспільства, наділений високими здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності; панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення; формування еліти є наслідком природного добору суспільством найцінніших своїх представників; елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.
Теорії демократичного елітизму: керівна група не лише наділена певними якостями, а й здатна виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної конкуренції).
Концепції плюралізму еліт: визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений певними сферами діяльності; перебування еліт під постійним впливом мас; наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок — відсутність стійких позицій панівного класу; умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.
Ліволіберальні концепції еліт: базуються на критиці елітарності суспільства з демократичних позицій, структурно-функціональному підході до еліти; визнанні глибоких відмінностей між елітою та масою, складності структури панівної еліти.

2. Типологія правителя за працею М.Вебера «Політика як покликання і професія»

Перша категорія «професійні політики», тобто люди, які не хотіли самі бути панами, як харизматичні вожді, але надійшли на службу політичним панам. Професійні політики безпосередньо не змушені шукати винагороду за свою політичну діяльність, на що просто повинен претендувати всякий незаможний політик. Політиками «з нагоди» є всі ми, коли опускаємо свій виборчий бюлетень або робимо подібне волевиявлення, наприклад плещемо у долоні або протестуємо на «політичному» зборах, вимовляємо «політичну» мова і так далі, у багатьох людей подібними діями й обмежується їхнє ставлення до політиці. Політиками «за сумісництвом» є в наші дні, наприклад, всі ті довірені особи та правління партійно-політичних союзів, які - за загальним правилом - займаються цією діяльністю лише в разі необхідності, і вона не стає для них першочерговим «справою життя» ні в матеріальному, ні в ідеальному відношенні. Як стверджує Макс Вебер, є два способи зробити з політики свою професію. Або жити «для» політики, або жити «за рахунок» політики і «політикою». «За рахунок» політики як професії живе той, хто прагне зробити з неї постійне джерело доходу, «для» політики - той, у кого інша мета.

Друга типізація: Журналіст, демагог (ведуть пусті розмови), партійний чиновник (чекає винагороди на роботу)

3. Дати визначення:

А.Політичний процесс- форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує в просторі й часі

Б. Політична діяльність- невід’ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади

В.Основні відмінності між групою інтересів і політичною партією заключаються…

Групи інтересів, на відміну від партій, не прагнуть самі до політичної влади, але мають значні можливості здійснювати необхідний тиск на політичних діячів, державні структури, з метою прийняття потрібних їм рішень. Тому вони можуть бути суб’єктами політики.

Білет 16