Законодавчо-теоретичне підгрунтя міжнародного освітнього партнерства

Тема: МСП у сфері освіти

План.

1. Законодавчо-теоретичне підгрунтя міжнародного освітнього партнерства.

2. Досвід зарубіжних країн щодо партнерства у галузі професійної освіти.

3. Міжнародні партнерські програми у галузі вищої освіти.

4. Освітнє партнерство в Україні.

Законодавчо-теоретичне підгрунтя міжнародного освітнього партнерства

У світі існує широке розмаїття підходів до регулювання взаємовідносин між державою, закладами освіти та роботодавцями, форм тісної співпраці, які формуються історично. Відповідно механізми взаємодії освіти і ринку праці кожної країни мають свої специфічні особливості. Однак європейські держави намагаються виробити єдину політику, яка б відповідала сучасним вимогам, пов’язаним із адаптацією до змін у глобальній економіці, підвищення рівня зайнятості, забезпечення якісної професійної підготовки кадрів, що стимулювала б економічне зростання країн. З цією метою систематично приймаються стратегічні документи (Болонська декларація, Копенгагенська декларація, Лісабонська стратегія), які сприяють поглибленню координації політики у сферах освіти та зайнятості на загальноєвропейському рівні.

У глосарії термінів європейської освіти «Освітній євротюнінг» (Tuning Educational Structures in Europe), опублікованому 2006 року, термін «соціальне партнерство»у сфері освіти тлумачиться як співпраця всіх зацікавлених сторін (соціальних партнерів) для реалізації мети Болонського процесу.

Міжнародними соціальними партнерами-учасниками Болонського процесу є 46 держав Європейського континенту, а також Єврокомісія, Рада Європи, Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО, Асоціація європейських університетів, Європейська асоціація закладів вищої освіти, Європейська студентська спілка, Європейська асоціація забезпечення якості вищої освіти, Міжнародна освіта, Федерація промисловців і підприємців Європи та інші впливові організації.

Стратегічні завдання соціального партнерства визначено в основних офіційних документах Болонської реформи: Бергенське, Лондонське, та Левенське комюніке.

У Бергенському комюнік е «Загальноєвропейський простір – досягнення мети», прийнятому 20.05.2005 р., зазначається, що стратегічними завданнями соціального партнерства в сфері освіти є: освіта впродовж життя, ратифікація особистісної та професійної компетентності; якість, індикатори, ефективність інвестицій в освіту; співпраця, спрямована на конкурентоспроможність (навчання на робочому місці, в громадянському суспільстві, незаможних верств населення тощо).

У Лондонському комюніке, що має підзаголовок «На шляху до Європейського простору вищої освіти: відповідаючи на виклики і зміни у глобалізованому світі» (16-19 травня 2007 р.) зазначено, що уряди держав та ВНЗ повинні розвивати партнерство і співпрацю з роботодавцями в процесі інноваційних змін навчальних планів, які створюються на основі результатів навчання та кредитів, що сприяють визнанню як кваліфікацій, так і попереднього навчання, включаючи неформальне та неофіційне навчання.

У преамбулі до Левенського комюніке «Європейський простір вищої освіти у новому десятилітті» (Бельгія, 28-29 квітня 2009 р.) зазначається, що до 2020 року європейська вища освіта має зробити вирішальний внесок у реалізацію «Європи знань». Стоячи перед викликом старіння населення, Європа може досягти успіху в цій справі за умови, якщо вона максимально розкриє таланти і здібності всіх своїх громадян та повністю долучиться до навчання впродовж життя і більш широкої участі соціальних партнерів у вищій освіті.

Вагомий внесок у дослідження проблеми зробив Аналітичний центр професійної освіти (Sharing Expertise in Training). У 2006 р. він організував пленарні зустрічі Консультативного форуму на тему: «Досвід для прогресу: навчання за допомогою партнерів». У прийнятому на форумі документі зазначається, що формування інституту соціального партнерства в європейській системі професійної освіти зумовлене такими факторами: необхідністю зняття суперечностей між ринком праці та ринком освітніх послуг; законодавчим закріпленням автономії освітніх закладів; диверсифікацією джерел фінансування; прагненням підвищити якість освіти; зростанням мобільності людини, розвитком освіти протягом усього життя.

Плідну роботу з розробки та обґрунтування освітнього партнерства здійснює ЮНЕСКО. Тезаурус ЮНЕСКО подає тлумачення поняття партнерство в освіті (Partnership in Education) як взаємодію освітніх об’єднань для налагодження співпраці на міністерському, регіональному, локальному та міжнародному рівнях:

 міністерський рівень – співпраця між міністерствами освіти, праці та економіки у підготовці та реалізації політичних програм, формуванні стратегій ринку праці та зайнятості; розробці та реалізації системних реформ;

 регіональний рівень – налагодження політичної мережі між регіональними гілками влади, освітніми закладами та бізнес-структурами для реалізації освітньої політики;

 локальний рівень – обмін інформацією та досвідом між начальними закладами та роботодавцями для забезпечення висококваліфікованого рівня знань;

 міжнародний рівень – спільна робота над розробкою та впровадженням освітніх процесів, управління навчальними курсами, проектами та програмами.

Необхідно зазначити, що в міждержавному спілкуванні в галузі освіти європейські країни використовують узгоджену термінологію Європейського освітнього тезаурусу, розробленого 1979 року за сприяння Ради Європи та Ради Європейського Союзу. Він є доступним для користування через Європейську мережу інформації та документації в освіті (EURYDICE). У цій праці одинадцятьма європейськими мовами наведено визначення аналогів соціально-педагогічних понять, що використовуються в науковому обігу на міжнародному та національному рівнях.

У Європейському освітньому тезаурусі термін «соціальні партнери» (Social Partners) входить до групи понять структурного розділу № 11 – «партнери в освіті» (Partners in Education) і тлумачиться як гравці у сфері освіти, тобто учні, вчителі, радники, представники державної влади, бізнесу та сім’ї.

Генеральний директор Європейського фонду освіти М.Сербан наголошує, що партнерство бізнесу і освіти необхідно розвивати в усіх країнах світу. Результати цього партнерства доцільно спрямовувати на підвищення конкурентоспроможності й мобільності виробничого персоналу.

Вивчивши зарубіжний досвід, було ідентифіковано чотири основні моделі, що відрізняються (централізованим/децентралізованим) ступенем державної участі в системі професійної освіти та навчання, а також участі соціальних партнерів.

Ліберальна модель (діє у Великобританії), у рамках якої політика в сфері професійного навчання здійснюється переважно місцевими органами влади та підприємствами, що проводять навчання. Проте держава залишає за собою право розподіляти фінансові ресурси, спрямовані на забезпечення навчання для пріоритетних галузей освіти.

Модель державного домінування (характерна для Франції). Їй властиві державне планування та управління професійної освіти і навчання. Держава та відповідні місцеві органи влади, відповідальні за професійне навчання, здійснюють контроль за ним. Соціальні партнери беруть участь у прийнятті рішень на державному рівні. На міжгалузевому рівні значну роль у професійній освіті відіграють асоціації роботодавців, що забезпечують особливі потреби в навчанні. На цьому рівні високою є активність професійних спілок.

Неокооперативна модель (діє в Данії та Нідерландах). У ній визначальним є розподіл ролей між державою, компаніями та профспілкам и. Асоціації роботодавців та профспілки найбільш активно беруть участь у плануванні та управлінні професійної освіти, а держава легітимізує рішення, прийняті на основі домовленостей соціальних партнерів.

Модель партнерства (склалася в Німеччині). Вона визначається як змішана модель, оскільки система професійної освіти діє у рамках неокооперативної, а фінансування професійної освіти здійснюється в рамках ліберальної моделі. У сфері освіти обов’язки соціальних партнерів законодавчо розмежовані між федеральним урядом та землями.

Україна поступово стає активним учасником цих процесів. У 2005 р. наша держава приєдналася до Болонського процесу, основним завданням якого є створення єдиного європейського освітнього та наукового простору з метою підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, покращення мобільності громадян на європейському ринку праці, зростання конкурентоспроможності європейської вищої освіти.

У травні 2009 р. відбулася конференція міністрів, відповідальних за вищу освіту, країн-учасниць Болонського процесу, на якій було прийнято комюніке "Болонський процес 2020 – Європейський простір вищої освіти у новому десятиріччі" (далі – Комюніке), у якому одним із пріоритетів вищої освіти в другому десятилітті визначено посилення спільної уваги урядів, навчальних закладів, роботодавців до працевлаштування студентів з метою підвищення рівня початкових кваліфікацій, підтримки і оновлення кваліфікованої робочої сили. Україна за цей період стала урядовим членом Європейського реєстру із забезпечення якості, затвердила план дій із забезпечення якості вищої освіти, створила робочу групу із розроблення національної рамки кваліфікацій. Важливим є прийняття Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про вищу освіту" відповідно до положень Болонської декларації"; який передбачає розроблення навчальних програм із врахуванням вимог роботодавців; покращення надання, доступності і якості вакансій та консультаційних послуг вищих навчальних закладів, пов’язаних із працевлаштуванням студентів і випускників; поліпшення їх зовнішньої і внутрішньої мобільності; розроблення Національної рамки кваліфікацій упродовж життя; створення механізмів визнання попереднього навчання тощо.

Стратегія навчання впродовж життя і мобільності, згідно з положенями Копенгагенської декларації щодо посилення європейської кооперації в професійній освіті (2002 р.), має велике значення для підвищення професійної придатності, забезпечення соціальної адаптації і особистісного розвитку громадян. При цьому велику роль відіграють соціальні партнери (навчальні заклади, роботодавці, держава) стосовно розвитку, підтвердження і визнання професійних знань та кваліфікацій на всіх рівнях. На жаль, у нашій країні поки що не вироблено цілеспрямованої державної політики стосовно освіти дорослих. Труднощі й проблеми виникають через відсутність:

 нормативно-правової бази;

 організаційної структури;

 теоретичних основ освіти дорослих та їх практичного застосування;

 системи підготовки спеціалістів для галузі освіти дорослих;

 інформаційної підтримки освіти дорослих.

Головні напрями роботи щодо налагодження взаємодії освіти і ринку праці, забезпечення повної зайнятості та продуктивності праці були визначені у стратегічному документі ЄС – "Плані економічного та соціального оновлення для Європи до 2010 року" (далі – Лісабонська стратегія. Лісабонську угоду 27 країн Євроспільноти підписали ще 13 грудня 2007 р. 1 грудня 2009 р., Лісабонська угода набрала чинності.).

Згідно з цим документом інтенсивніше й активніше інвестування в людський капітал визначено одним з головних напрямів політики держав щодо налагодження взаємодії між ринком освітніх послуг і ринком праці Європи. Підвищення рівня знань та формування адаптивної робочої сили, що могла б адекватно сприймати виклики суспільства знань, є основною запорукою продуктивності праці та зростання рівня зайнятості в умовах сучасної економіки. До того ж демографічні прогнози створюють додаткові підстави для належного управління існуючим трудовим потенціалом. В європейських країнах до завдань, що стоять перед державними органами стосовно регулювання взаємодії освіти та ринку праці, відносять:

 сприяння доступу більшої кількості людей до вищих навчальних закладів;

 забезпечення людей професійним навчанням упродовж усього життя, приділяючи особливу увагу працівникам з низькою кваліфікацією, літнім працівникам та співробітникам малих та середніх підприємств, які не спроможні витрачати достатньо коштів на навчання своїх кадрів;

 створення досконалішої системи планування (об’єднання національних агентств у загальноєвропейську мережу) й визначення кваліфікацій, що мають (матимуть) найбільший попит на ринку праці.

Згідно з Лісабонською стратегією держава визнається головним учасником відносин у сфері освіти, закладає підвалини системи безперервного навчання, доступного для всіх. Державні кошти повинні використовуватись як головний засіб для сприяння розвитку таких систем. Причому окрема увага має приділятися також контролю за якісним використанням державних коштів.