Жанрова специфіка

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації.

Монтень. «Проби. Вперше виданий у 1580 році у Франції, після чого витримав дуже багато перевидань, три з яких ще за життя письменника. Мішель Монтень оприлюднив у сорок сім років. У цій книзі він насамперед намагався відповісти на запитання, яке стало його гаслом: «Що я знаю?» Героєм «Проб» можна вважати саму людську думку, вільну від догматизму і схоластики, не залежну від сильних світу цього, безстрашну, критичну. Завдяки розкутій манері викладу у творі представлено різні літературні жанри: і філософську розвідку, і критичне есе, і повістярське побутописання, і навіть вірші у прозі.

Мовою оригіналу твір Монтеня називається «Есеї», що французькою означає «досліди». Але в українській мові слово «есей» має вже зовсім інше значення. Отже, перекладач вирішив повернутись до часів французького філософа, коли ще не було формалізованої наукової термінології^[1].

Не прагнучи створити власну філософську систему, виступив основоположником жанру філософсько-моралістичного есе в європейській культурі. Був загальновідомий як глибокий знавець і тонкий інтерпретатор класичної традиції. Метою творчості Монтеня було написання своєрідного «підручника життя», оскільки на думку Монтеня «немає нічого прекраснішого й виправданого, ніж добре й чесно виконати роль людини Більшість елементів, притаманних техніці монтенівського письма, викликають думку про якийсь текст, на який натрапив Монтень-читач. Щонайперше Монтень – читач чужих книг. Він починає з цього. Береться використати той чи інший приклад і часто переповідає історію з пам’яті, ризикуючи при цьому помилитись, оскільки плутає, як визнає сам, свої джерела. Цитати загалом виглядають точнішими й достеменнішими. Їх – легіон. «Хтось, мабуть, скаже, що я тут лише зібрав чужі квіти, а від мене самого – тільки нитка, якою їх зв’язано». Запозичення у старожитніх авторів або у святоотецьких творах не завжди вимічені шрифтом чи подані окремо. Отож вивчення монтенівських джерел дуже плідне, хоч не завжди конечне. Бо його «нитка», певна річ, довша, ніж саме запозичення, і часто, вирвана з контексту, спотворює первісний сенс. Особливо це впадає в очі при цитуванні Платона, святого Августина чи Еклезіаста. Монтень постійно зіставляє чужий приклад чи цитату зі своїм особистим досвідом. Зв’язок між читанням інших, читанням себе і своєю практикою такий інтимний, що їх годі демаркувати. Потаємна нитка існує, як існує вона в кожному зразкові асоціативного мислення. Якщо ми сприймаємо сюрреалістичне письмо, то мусимо сприймати його і в Монтеня.

Драматургічні принципи Корнеля:

- герої - люди великої волі, здорові фізично й морально;

- сила героїв - у розумі;

- у центрі уваги автора - громадський обов'язок, честь;

- перевага зовнішніх конфліктів;

- сюжети з давньої історії, міфології - приклад для наслідування;

- ідеалізація монархії.

2. Специфіка поетики та жанру в "Сіді" Корнеля.

Трагедія "Сід" написана у 1637 р. При її написанні драматург порушив майже всі канони класицизму: він звернувся не до античної, а до середньовічної тематики; трагедія мала щасливий кінець; у ній не дотримуються правила трьох єдностей, на сцені допущена дія; не вся трагедія написана олександрійським віршем. Однак всі погодились з тим, що Корнель є основоположником класичної трагедії.

Корнель звернувся до історії іспанської Реконкісти, вивчив хроніки, народний епос, романси, використав п'єсу Гільєна де Кастро "Юність Сіда" (1618). Центральним персонажем трагедії став національний герой Іспанії Родріго Діас. Дія відбувається в XII столітті в Кастилії при дворі короля дона Фернандо. Драматичний конфлікт полягає в боротьбі почуттів і обов'язку. Поняття обов'язку в "Сіді" переживає еволюцію. Спочатку Корнель змальовує обов'язок як феодальний, родовий, який полягав у тому, щоб захистити честь і був головним кодексом феодальної моралі.

У ході трагедії розуміння обов'язку змінюється. Після нападу на Кастилію маврів, блискучої перемоги над ними Родріго стає національним героєм. Родовому обов'язку Корнель протиставляє обов'язок перед батьківщиною. Корнель переконливо довів, що нова державна мораль людяніша за мораль феодальну. Він показав появу нового державного ідеалу в століття абсолютизму. Недаремно король Кастилії дон Фернандо зображується як самодержець. Він супротивник свавільної знаті, турбується про благо підданих і держави. Таким чином, у трагедії "Сід" стверджувалась ідея абсолютної монархії. Особливості морально-психологічного конфлікту у "Федрі" Расіна.

Досконалістю жанру любовно-психологічної трагедії стала "Федра" (1677). Расін використав широко відомий його сучасникам матеріал античної легенди про кохання цариці Федри, дружини Тезея, до її пасинка Іпполіта. Відмовившись від кохання Федри, він стає жертвою наклепу: ніби він посягав на честь Федри. Використовуючи під час написання трагедії Еврипіда "Іпполіт " і Сенеки "Федра", Расін вніс нове в античний матеріал. Він змінив характер Іпполіта: у древніх Іпполіт не знає кохання, бо підкоряється владі Артеміди і не визнає влади Афродіти; у Расіна холодність Іпполіта до Федри пояснюється досить земними причинами - його коханням до принцеси Арікії. Щодо Федри, то у древніх, це була чуттєва жінка, у Расіна -страждаюча людина.

Завданням Расіна було показати руйнівну дію сліпої пристрасті, яка оволодіває свідомістю, тягне до злочину, загибелі, моральної деградації людини. З самого початку Федра розуміла, що її кохання злочинне. Але в безглуздій боротьбі зі своєю пристрастю героїня захворює морально й фізично.

Расін переконливо зобразив випробування, які випали на долю жінки, що підкорилася пристрасті.

Естетичні погляди Мольера:

- театр - дзеркало суспільства;

- велика виховна роль театру;

- дві цілі комедії: розважати й повчати;

- призначення комедії - викривати вади людей і суспільства;

- природність і простота у структурі п'єси та грі акторів;

- типізація характерів (художні образи - результат спостережень за сотнями людей);

- сатира - дійовіша від трагедії сила у боротьбі з вадами.

6. Проблематика і поетика комедії Мольера "Тартюф".

У 1664 році для грандіозного свята у Версалі Мольєр написав комедію'Тартюф". В образі Тартюфа драматург показав одного з членів 'Товариства Святих Дарів", яким опікувалася Анна

Австрійська. Це товариство об'єднувало католиків-ортодоксів, які стежили за проявами вільнодумства в країні і готували матеріал для інквізіції. Образ Тартюфа набув узагальнюючого характеру.

У цій п'єсі Мольєр показав себе блискучим майстром комедії характерів. Лицемірство, святенництво - головні риси вдачі Тартюфа. У кожному з інших персонажів теж втілюється якась певна риса: король - справедливий, Ельміра - розсудлива тощо. Однак Мольєр використовує й можливості комедії положень. Всілякі смішні ситуації, в які потрапляють герої, розкривають їхні характери, надають сюжету динамізму (епізод зі скринькою, залицяння Тартюфа до Ельміри, любовна сварка Маріанни і Валера).

Драматург вводить у п'єсу елементи народного фарсу з притаманною йому буфонадою (біганина, ляпаси, ховання Оргона під столом). Уся комедія відзначається правдоподібністю. У її образах французьке суспільство впізнавало себе. Проте Мольєр зображував не стільки конкретне, стільки типове у своїх персонажах - те, що одвіку притаманне людству. Тому його герої стали певними тинами, і кожне нове покоління відкриває їх по-новому.

П. Кальдерон. “Життя є сон”. п'єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки, написана в 1632—1635 рр. На сцені була вперше поставлена в Мадриді в 1635 році. Події п'єси розвиваються доволі швидко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовних стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться на три частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанськомутеатрі, хорнади, що буквально означає «данний етап» (цикл).

Дж.Донн. Лірика Джон Донн (англ. John Donne, произносится Дан, 21 января 1572, Лондон — 31 марта 1631) — английский поэт и проповедник, настоятель лондонского собора Святого Павла, крупнейший представитель литературы английского барокко («метафизическая школа»). Для лирики Донна характерны изощрённость, усложнённый синтаксис, образность, игра на контрастах, многозначность. Его стихи адресованы подготовленному читателю, способному совершить определённое интеллектуальное усилие для их понимания. Он не первый в поэзии использовалкончетто, но сделал его важным приёмом своей лирики, — неожиданная ассоциация приходила на помощь автору в выражении движения мысли.
Первыми произведениями Донна стали сатирические стихи на современное английское общество. Сатира I датируется 1593 годом. Пять сатир имели хождение в рукописных списках под наименованием «Книга сатир Донна». Донн отверг елизаветинскую традицию высокого поэтического слога; намеренно снижая стиль, он сближает свои произведения с сатирой Ренессанса. Стихотворные произведения созданы в новаторской для поэзии того периода форме драматического монолога.
С точки зрения изучения эволюции убеждений Донна интересна Сатира III (1593 или 94), посвящённая вопросам религии. Лирический герой сатиры не находит истины ни в одной из земных церквей. По мнению биографов, уже в 90-е годы Донн сомневался в положениях католической доктрины.
Любовные элегии Донна во многом полемизируют с произведениями современных ему поэтов-петраркистов, находившихся в плену отработанных шаблонов. Пародируя, Донн в то же время переосмысливает традиции Петрарки, создавая свой собственный вариант петраркизма.
По обычаю того времени Донн много писал на заказ для своих друзей и покровителей. Таковы две поэмы «Первая годовщина» или «Анатомия мира» (An Anatomy of the World, 1611) и «Вторая годовщина» (1612), посвящённые памяти Элизабет, дочери Роберта Друри. Произведения «на случай» стали серьёзным размышлением о распаде мира, разрушенной гармонии, потери связи между человеком (микрокосмом) и вселенной (макрокосмом), противопоставлении земного и небесного, воплощённого в идеализированном образе умершей девушки.
Одной из вершин творчества Донна считаются циклы сонетов La Corona (ок. 1607—1609) и «Благочестивые размышления» (иначе «Благочестивые сонеты»). Итальянское название первого цикла указывает на связь с распространённым в эпоху Ренессанса «венком сонетов». Наименование цикла, возможно, также библейская реминисценция: тленный «венок гордости» противопоставляется «венцу праведных». Каждый из семи сонетов La Corona посвящён одному из событий евангельской истории.
«Благочестивые сонеты» — 19 сонетов, 16 из которых написаны в 1609—1611 гг., последние 3 — после 1617 г. Тема этого цикла — осознание человеком неизбежности смерти, преодоление страха смерти и обретение им бессмертия.
Страстный драматизм поэтических произведений Донна в более поздние годы уступил спокойной уравновешенности. В последние годы жизни, поглощённый проповеднической деятельностью, Донн почти оставляет поэзию

1.Петрарка. Перша редакція вийшла в 1368 р. і містила 171 вірш, друга - в 1373 р., вона вже налічувала 366 віршів: 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригала. Цю збірку Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» («In vita di Madonna Laura») і «На смерть мадонни Лаури» («La morte di Madonna Laura»). Так в самій композиції збірника з'явився її естетичний центр - образ Лаури і художній час. Він мав інший принцип, ніж у Данте, - мадонна Лаура, безумовно, постаріла б, якщо б не її передчасна смерть. Любов Петрарки до мадонни Лаури - реальне земне почуття, як сама вона - конкретна жінка, чиєю взаємності поет жадає, хоча дистанція між ним і мадонною Лаурою (мадонна - звернення до пані, обов'язково заміжній жінці) завжди повинно зберігатися. У образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її імені нагадує про «лаврі», тобто про такий бажаної поетом Славі. Її ім'я співзвучне і з італійським словом «лаура», тобто повітря, який нагадує про неземне, відображений у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їх першої зустрічі, а померла вона в 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури.

Формальна строгість сонета (14 рядків, скупість на строфи, лейтмотівние рими) впорядковує схвильовані емоції поета, створюючи глибоку діалектику почуття. Перша строфа - теза, другий - антитеза, дві терцини - синтез думки і почуття. У катренам - кільцева рима, яка вважалося тоді ознакою наукового поезії. Схема рим сонета Петрарки: abba abba cdc dcd. Стиль «Канцоньєре» дослідники визначають як високий ренесансний, що передбачає вишукану високу лексику, простоту синтаксичних конструкцій і надзвичайно тонкий поетичний смак, який ніде не допускає помпезності або штучної пишномовності. Простота виразів об'єднується в «Канцоньєре» з схвильованої патетикою, алегоричність зустрічається лише в ранніх сонетах, а взагалі символіка спирається на нові, самим поетом знайдені метафори, найчастіше взяті з світу природи. Розкриваючи внутрішній діалог своєї душі, Петрарка «грає контрастами, нанизує антитези, плете з них довгі поетичні гірлянди» В описі краси Лаури, за канонами ренесанської лірики, переважають порівняння з квітами, перлинами, зірками тощо. Це нібито робить красуню схожою на всіх інших ліричних героїнь того часу, але водночас приховано індивідуалізує її через складні смислові відтінки багатьох епітетів. У своїх сонетах Петрарка стверджує гуманістичний ідеал. Любов до земного життя й кохання до земної жінки не є гріховним — ось пафос його інтимної лірики. Лаура померла в розквіті свого молодого життя під час епідемії чуми. Поет, змертвілий від горя, шукав зустрічі з Лаурою хоча б у мріях та снах. Цікаво, що Петрарка сподівався в особі коханої знайти собі підтримку на шляху до спасіння душі та вічного життя. Ніщо поваби серцю не несе,

2. Дж.Бокаччо «Декамерон»1. зібрання ста новел іт письм, одна з найзнаменитіших книг раннього іт. Ренес,написана прибл в 1352-1354рр.Більшість новел присвячено темі кохання, починаючи від її ерот і закінчуючи траг аспектами. Традиционно считается, что книга была создана в 1348—1351 годы^[2] частью в Неаполе, частью во Флоренции (по другому мнению, в 1353-54)^[4]. Тем не менее, точных сведений о датах её создания нет. «Декамерон» показывает новые грани возникающего ренессансного гуманизма (например, его антиклерикализм). В центре внимания Боккаччо — проблема самосознания личности, получившая широкую перспективу в дальнейшем развитии ренессансной культуры. он жил в разных городах Италии, но главным образом во Флоренции, где стал свидетелем великой чумной эпидемии 1348 года. Ее описание и задает обрамляющее повествование в его великой новеллистической книге "Декамерон" (1351 г.).
. 2. 3. В епоху Відр новела — була невеличким оповіданням, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Новелла Боккаччо может быть разного объема: от половины страницы, если это новелла об остроумном быстром ответе, до двух-трех десятков страниц, особенно если это новелла о несчастной, трагической любви. Стремительное развитие действия характерно и для буффонных новелл о проделках гуляк и шутников, как правило, направленных против монахов и попов. Разоблачение лицемерия церковников у Боккаччо — реакция на средневековый аскетизм, монахи и монахини обычно выведены в комическом, весьма неприглядном виде. Второй и пятый дни посвящены новеллам о превратностях фортуны, о разного рода случайностях — в этих новеллах нашла наглядное выражение идея о мире, вышедшем из состояния покоя, находящемся в постоянном движении. И движение это не только в географических перемещениях героев по Европе, движение в "Декамероне" ощущается как возрастание социальной подвижности, как падение средневековых сословных барьеров, а главное — как большая подвижность внутренней жизни персонажей. Все это черты новой литературной эпохи — эпохи Возрождения, памятником периода перехода к которой и стал "Декамерон".

3.Кампанела. У 1602 році Кампанелла друкує «Місто Сонця». Хоча в якійсь мірі йогоможна назвати імітацією «Утопії», треба сказати, що Місто Сонця Кампанеллизовсім відмінний від Утопії, там діють інші закони, він і побудований по -іншому.Головний твір Т. Кампанелли — «Місто Сонця» — повністю присвячений моделюванню майбутнього суспільства. У цьому творі філософ обстоює ідеї політичної та економічної рівності, піддає критиці експлуатацію людини людиною, розробляє про­ект організації суспільства без насильства та соціальної нерів­ності. «Крайні злидні, — писав Т. Кампанелла, — роблять лю­дей негідниками, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, брехунами, лжесвідками тощо, а багатство — пихатими, гордо­витими, зрадниками, неуками, що міркують про те, чого вони не знають, обманщиками, хвастунами, черствими, кривдника­ми тощо» Якщо відношення «Міста Сонця» до «християнського гуманізму»представляється досить ясним (згадаймо хоча б калік, що живуть закордонами граду Сонця), то питання про відношення його до так званого
«Цивільного гуманізму» вимагає дуже серйозного дослідження. Чи невикликає сумнівів, що ряд рис «цивільного гуманізму» одержав подальшийрозвиток в утопії Кампанелли, тим важливіше підкреслити існуюче розходження.
«Цивільні гуманісти» були, як правило, стурбовані лише одним: якреформувати існуюче суспільство і домогтися його поліпшення, не вдаючись докорінний зламу сформованих суспільних відносин. Навіть ті з них, хтобачив слабість держави в різкому соціальне розшарування її громадян,пропонуючи згладити майнову нерівність, не робили замах на святусвятих - на сам принцип приватної власності.

Таким чином, Кампанеллу важко віднести прямо до якої-небудь течії.
Зазвичай дослідники називають роботи Мора і Кампанелли що належать доутопічного соціалізму, причому деякі дослідники вважають авторівродоначальниками соціалізму взагалі.

4.Мор. Грецький термін ou topos означає «місце, якого немає». Від цьогослова сер Томас Мор справив слово «утопія» для позначення ідеальногогуманістичного суспільства. Його книга «Утопія» була надрукована латинською мовою в 1516 році, і в англійському перекладі в 1551. Мор писав у той час,коли соціальні інститути, які зберігали суспільство Середніх віків, починалируйнуватися. «Утопія» за своєю літературною формою - розповідь про подорожі в невідомі краї - якнайбільше відповідала захопленням доби географічних відкриттів, а разом з тим давала простір для фантастики - єдиного на той час засобу вираження сміливої соціалістичної думки.

Твір поділяється на дві книги і будується як бесіда автора з бувалим моряком Рафаїлом Гітлодеєм - нібито одним із супутників знаменитого мореплавця Амеріго Веспуччі. Саме в уста Гітлодея автор вкладає найсміливіші думки і судження. Велич Мора полягає в тому, що він ще при народженні капіталізму побачив і засудив пороки соціального устрою, побудованого на основі приватної власності, і протиставив йому ідеал суспільства створеного на началах розуму і справедливості, в якому знищено приватну власність, а тим самим - і основу несправедливості й експлуатації людини людиною. він першим виклав продуману систему поглядів про побудову соціалістичного суспільства, під впливом яких створився цілий напрям в історії соціально-політичної думки - утопічний соціалізм.

5. Корабель дурнів» (нім. Das Narrenschiff (старонім. Daß Narrenschyff ad Narragoniam), лат. Stultifera Navis) — сатирична поема Себастіана Бранта, опублікована 1494 року в Базелі.

Поему написано ранньою нововерхньонімецькою мовою, яка становила перехідний етап на шляху виникнення національної німецької мови, що склалася з XVIII століття. С. Брант увів німецьку мову в суворі правила вірша й метричного розміру. Автор сміливо користувався своєю мовою, хоч нею заборонялося трактувати вчені предмети.^[1]