Фахівців в університеті

Одна з найважливіших проблем вищої освіти – оптимальне співвід­ношення фундаментальних та спеціальних дисциплін, поворот освіти до цілісної картини життя і перш за все – до світу культури, світу людини, формування її системного мислення. Забезпечити майбутнє існування людини в світі можуть теоретичні, фундаментальні знання. На шлях вирішення цієї проблеми постають дві найважливіші задачі. По-перше, необхідність посилення природничо-наукової підготовки, особливо з дисциплін математичного циклу та нових інформаційних технологій, без засвоєння яких людина не може увійти в інформаційне суспільство. По-друге, усвідомлення ролі та значення дисциплін гуманітарного циклу – визнання людини за найвищу соціальну цінність, повага до особистості, створення умов для розкриття здібностей. Загальнотеоретичні та фахові знання тих, хто навчається, засвоюють по-різному, що призводить до необхідності вирішення на практиці проблеми індивідуалізації.

Сучасне суспільство має фундаментальну освітню потребу у формуванні особистості, здатної до саморозвитку і самовдосконалення; особистості, яка б легко адаптувалася до швидкозмінних соціальних та технологічних умов, мала високий інтелектуальний та творчий потенціал, вміла використовувати набуті знання як до розв’язання прикладних завдань, так і до виробництва нових знань. Якісна фахова освіта передбачає формування не лише вузькоспеціалізованих знань для безпо­середнього виходу на ринок праці, а й дієвих довготривалих знань, які можуть бути забезпечені лише за умови їхньої фундаментальності. Фундаментальна складова у поєднанні з фаховою підготовкою здатна забезпечити професійну мобільність, а отже, і впевненість у завтрашньо­му дні.

Якщо прискіпливо проаналізувати зміст конкретних навчальних дисциплін, то виявляється, що жодну з них не можна вважати фундаментальною в буквальному розумінні цього слова. Тому що фактично в кожній дисципліні можна виділити і теоретичні (які прийнято називати фундаментальними) і емпіричні знання. Отже, фундаментальними можна вважати будь-які знання, які складають основу, “фундамент” професійної підготовки майбутнього фахівця, дають можливість постійно здобувати нові знання, підвищувати кваліфікацію, забезпечують мобільність його принаймні в межах професії, цим самим забезпечуючи конкурентоспроможність фахівця на ринку праці. Саме тому для кожного напряму підготовки цей "фундамент" буде специфічним. Для кожного профілю підготовки фахівців повинен бути визначений свій перелік дисциплін у циклі фундаментальної підготовки, яка складатиме основу майбутньої професійної діяльності.

За роки навчання у ВНЗ студент вивчає десятки навчальних дисциплін. Але річ у тому, що в переважній більшості вони ні логічно, ні проблемно не зв'язані між собою. Навіть коли суміжні навчальні дисципліни зовні здаються скоординованими і узгодженими, часто ці зв'язки не мають внутрішнього, фундаментального характеру, а є суто зовнішніми. Як наслідок - невиправдано вузька спеціалізація студентів. Сьогодні стає все більш очевидним, що нам потрібні фахівці широкого профілю і така потреба зумовлена, з одного боку, закономірностями розвитку самої науки, а з іншого – тенденціями суспільного розвитку.

Фундаменталізація навчання забезпечується за рахунок обов’язкового введення у навчальні плани підготовки фахівців відповід­ного обсягу фундаментальних дисциплін. В основу курсів фундаменталь­них дисциплін покладені принципи системного підходу і врахована практична спрямованість теоретичного матеріалу. Фундаменталізація навчання здійснюється на підставі збільшення обсягів математичних, загальноекономічних та комп’ютерних дисциплін.

Завдання фундаментальної освіти – забезпечення оптимальних умов для взаємодії різних типів мислення і створення внутрішньої потреби в саморозвитку і самоосвіті.

Поряд з цим, нові орієнтації й цінності сучасної освіти обумовили необхідність розуміти студента як індивідуальну дійсність і як індиві­дуальну можливість.

Індивідуалізація навчання – це система засобів, яка сприяє усвідомленню студентом своїх сильних і слабких можливостей навчання, підтримці і розвитку самобутності з метою самостійного вибору власних підходів до навчання. Індивідуалізація сприяє розвитку самосвідомості, самостійності й відповідальності, становленню особистості як фахівця. Проявом індивідуалізації навчання є введення до навчальних планів дисциплін за вибором студента. Також індивідуалізація навчання перед­бачає спеціальну підготовку фахівців по замовленню окремих підприємств з різноманітними формами власності з орієнтацією на поглиблення практичної спрямованості.

Індивідуалізація навчання – одна із найскладніших проблем вищої освіти, вирішення якої в значній мірі залежить від двох чинників: індивідуально-психологічних особливостей студентів та впровадження відповідної методичної системи навчання.

Індивідуалізація навчання передбачає урахування відповідної низки факторів, що впливають на результат. До таких факторів можна віднести:

- індивідуально-психологічні особливості тих, хто навчаєть­ся;

- вік тих, хто навчається;

- особливості дисципліни, що викладається;

- мета навчання.

Індивідуальність кожного учня являє собою невід`ємну складову його особистості як своєрідної якості індивіду, що набувається в діяльності та спілкуванні протягом усього життя. Індивідуальність складається із відповідних індивідуально-психологічних особливостей людини. Серед таких особливостей є як природжені, так і придбані. До них психологи відносять темперамент, характер та здібності. Це так звані диференціальні характеристики особистості, що тісно пов`язані одна з одною.

Основою індивідуальності людини вважається темперамент. Темперамент – це природжена індивідуально-психологічна особливість людини, що визначає динамічні прояви її психіки – фізичні, емоційні, інтелектуальні. Той або інший тип темпераменту базується на так званому типі вищої нервової системи, що являє собою природжену якість. Як відомо, психологи виділяють чотири типи темпераменту: сангвінік, флегматик, холерик та меланхолік.

Сангвінік – психічно активна людина, прагне до всього нового, до швидкої зміни вражень, досить легко переживає невдачі, часто поводить себе непослідовно, змінює свої уподобання та емоційні оцінки. Це відверта, щира людина, відкрита для спілкування у будь-якій соціальній групі, легко пристосовується до нових обставин та незнайомих людей.

Флегматик – протилежність сангвініку. Відрізняється незворушністю, стійкістю прагнень та почуттів, слабким зовнішнім відтворенням психічного стану, повільністю. Флегматик працює не поспішаючи, але дуже ретельно, послідовно, завжди доводить справу, що розпочав, до логічного завершення.

Холерик – дуже емоційна та енергійна людина, що завжди сповнена пристрастями. Холерики – люди не байдужі, вони активно беруть участь в усіх подіях, що відбуваються навкруги. Постійно перебувають у стані емоційного збудження. Часто невитримані, конфліктні.

Меланхолік – вразлива людина, чутлива та емоційно стримана.

Так само, як і флегматик, відрізняється незворушністю, послідовністю, глибиною почуттів, стійкістю виборів та уподобань. Може довго переживати будь-які враження та події.

Темперамент тих, хто навчається, можна виявити шляхом спеціальних експериментальних тестів. Слід зауважити, що у даному випадку не йдеться про якісну характеристику того або іншого темпераменту, бо в кожному з них представлено як позитивні, так і негативні риси, що впливають на процес навчання. Не пов`язаний також темперамент із інтелектуальними можливостями людини: люди однакового темпераменту можуть мати різний рівень інтелекту, а люди однакового інтелекту можуть мати різні типи темпераменту.

Принципового значення у дослідженні даної індивідуально-психологічної особливості набуває поняття так званого індивідуального стилю діяльності. Саме тип темпераменту впливає на те, що однакову за змістом навчальну роботу молоді люди із різним типом темпераменту будуть виконувати по-різному. Дану обставину необхідно враховувати при вирішенні проблеми індивідуалізації навчання.

На основі того або іншого темпераменту за відповідних умов життя, виховання, системи цінностей формується більш гнучка, соціально позначена психологічна складова індивідуальності – характер. Характер – це сукупність стійких проявів психіки людини, що відтворюються у спілкуванні та діяльності та обумовлюють типові способи поведінки у тій або іншій ситуації. Про характер психологи кажуть: це те, що людина робить зі своїм темпераментом. На основі того або іншого темпераменту може бути сформований різний тип характеру. Риси характеру формуються протягом життя і, на відміну від темпераменту, можуть зазнавати змін. Характер – це своєрідна програма поведінки людини, що виявляється за такими напрямками:

- ставлення до себе (вимогливість, послідовність, самозакоханість, непостійність почуттів та вчинків);

- ставлення до людей (увага, ввічливість, доброта, зневажливе ставлення);

- ставлення до справи (серйозність, відповідальність, байдужість, нехтування).

- ставлення до речей (охайність, неохайність, надання речам великого значення або стримане ставлення до них).

Характер розглядається як комплексне утворення. Риси характеру складають своєрідні протиставлення: добро-зло, чутливість-байдужість, відповідальність-безвідповідальність та інші.

Критерій характеру – вчинок людини.

Особливості характеру необхідно враховувати у процесі навчання та особливо виховання. Однакові педагогічні заходи можуть привести до різних результатів, якщо не враховується характер тих, кого навчаєш.

Із темпераментом та характером пов`язані здібності людини. Здібності – це індивідуально-психологічні особливості, що являють собою умови успішності виконання відповідної діяльності та в цій же діяльності формуються. Формування відбувається у відповідній закономірності: лише у тій діяльності, що за своєю структурою відповідає конкретним здібностям. В основі здібностей лежать так звані задатки, що являють собою морфологічні та функціональні особливості структури головного мозку людини та передаються генетично. В умовах наявності відповідних форм діяльності із задатків можуть розвинутись відповідні здібності.

Загальні здібності відповідають цілому ряду діяльностей, в яких формуються (наприклад, математичні, технічні, інтелектуальні). Спеціальні – лише конкретному виду діяльності (наприклад, музичні). Широко відомий розподіл людей згідно з їх здібностями на три великі групи: розумовий тип, художній тип та середній (за І.П.Павловим).

Здібності формуються виключно в діяльності, виключно в діяльності вони і виявляються. Прояв здібностей залежить від конкретних методів навчання, формування відповідних навичок, вмінь та знань.

Індивідуалізація процесу навчання, таким чином, не може протікати успішно без урахування індивідуально-психологічних особливостей тих, кого навчаєш. Індивідуальний стиль діяльності, обумовлений темпераментом, програму поведінки людини, обумовлену характером, та наявність діяльності, що відповідає структурі здібностей можна розглядати як запоруку вдалої індивідуалізації навчання.

На думку А.А.Леонтьєва, індивідуалізація – двобічний процес, як і сам процес навчання. З одного боку, викладач враховує всі чинники, що позначені вище (індивідуальні особливості учнів, вік тих, хто навчається, особливості дисципліни, мета навчання, кількість годин), а з іншого – той, хто навчається, має сам індивідуалізувати процес навчання, знайти серед запропонованих викладачем варіантів засвоєння знань саме той, що відповідає його індивідуальності. Головна умова такої індивідуалізації – можливість та право вибору найбільш адекватного варіанту організації роботи. Така робота перш за все має бути самостійною.

Серед етапів індивідуального становлення особистості майбутнього фахівця вирізняють:

– входження (зустріч з професією, усвідомлення специфіки професійної праці, переживання перших вражень від обраної професії, спеціальності та ін.);

– аналітичний пошук (організація діяльності й спілкування, подолання труднощів, що виникли, активізація професійно-ціннісних орієнтацій, домінування мотивів навчальної роботи і майбутньої професійної роботи);

– утвердження (нагромадження досвіду професійних дій).

Саме поступовим переходом від етапу до етапу в професійній підготовці студентів закріплюється їхня позиція щодо самих себе, якій властива потреба в особистісному зростанні, нетрадиційному виконанні професійних функцій, стійкому інтересі до професійного самовдосконалення.

Модернізація професійної підготовки у вищій школі неможлива без оновлення її структурних елементів, серед яких важлива роль відводиться:

– особистісно-гуманітарній орієнтації навчальної інформації, змісту освіти;

– системному баченню професійної діяльності;

– педагогічному діагностуванню й педагогічному моніторингу;

– становленню активної професійної позиції і творчого стилю діяльності;

– формуванню рефлективної і комунікативної культури;

– засвоєнню методики творчої роботи та інноваційної діяльності;

– розвитку професійних здібностей.