Виникнення і розвиток соціології як окремої науки

Термін "соціологія" вперше запропонував і вперше використав у 1824 р. в своїх листах О. Конт (1798-1857 рр.). Але широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого Курсу позитивної філософії (1838 р.). Заслуга О. Конта полягає насамперед у тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології як самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. О. Конт вважав, що соціологія: є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту порівняння. О. Конт запропонував свою класифікацію наук. Він розмістив їх згідно з історією їх виникнення, розвитку і залежності одна від одної, ускладненням їх предмета, зростанням складності явищ, які вони вивчають.

За логікою О. Конта, наступною сходинкою має бути окрема наука про найскладніший життєвий організм - суспільство. Так у цій класифікації з'являється спочатку "соціальна фізика", якій пізніше О. Конт дає назву "соціологія". Соціологію О. Конт поділив на дві частини - соціальну динаміку і соціальну статику.

Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись на "анатомії суспільства" і взаємодії його складових елементів. О. Конт досліджував соціальну роль соціальних інститутів (таких як власність, держава) у підтриманні цілісності соціального порядку. Основні праці О. Конта: шеститомна праця "Курс позитивної філософії" (1830-1842 рр.) і чотиритомна праця "Система позитивної політики" (1851-1854 рр.).

Послідовником О. Конта був відомий англійський філософ, історик і економіст Джон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) - прихильник буржуазної демократії і ліберальних реформ. Особливе значення для соціології мала праця Дж. Мілля «Система логіки сілогічної індуктивної», в якій він виклав чотири методи дослідження, які використовуються й до цього часу:

• Метод схожості: якщо в декількох випадках при дослідженні будь-якого явища є лише одна спільна обставина, то вона і є причиною (або наслідком) даного явища.

• Метод відмінності: якщо у випадках, коли дане явище відбувається і не відбувається, всі обставини однакові крім однієї, то ця остання і є причиною (або наслідком) даного явища.

• Метод залишків: із явищ відокремлюються ті частини, причини яких відомі із попередніх індукцій. Факт, що залишився, є наслідком причини, що залишилась.

• Метод супроводжуючих змін: явище завжди змінюється за певною зміною іншого явища, пов'язаного з цим останнім причинним зв'язком.

Дж. Мілль розглядає суспільство як агрегат індивідів, мислення яких поступово змінюється і розвивається. Він вважав, що держава не повинна втручатися в економічну діяльність підприємств приватних власників. На відміну від О. Конта, який закликав до зміцнення держави та її функцій, Мілль переносив акцент на активність підприємців.

До яскравої плеяди різнобічних дослідників відносять і англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820-1903 рр.) Він одержав технічну освіту і потім довгі роки займався науками: біологією, психологією, соціологією, етикою тощо. Спенсер заснував органічний напрямок в соціології. Основу соціологічних поглядів Спенсера склав метод аналогії між біологічним організмом, його еволюцією і соціальним, надорганічним організмом і його еволюцією. Цей метод ґрунтувався на тому, що і там і там відбувається перехід від простого до складного. На думку Спенсера, соціальний організм складається з трьох основних систем: регулятивної, виробляючої засоби для життя і розподільчої. Джерелом класових відмінностей вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами. Головним для Спенсера було вивчення не суспільства в цілому, а його структурних одиниць, їх функцій та взаємозв'язку.

Певним резонансом у розвитку соціологічної думки в XIX ст. було вчення про суспільство Карла Маркса (1818-1883 рр.). Центральне місце в цьому вченні займає соціально-економічний аналіз капіталізму, його структури, механізмів функціонування і протиріч, революційної заміни буржуазного суспільства асоціацією, "вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх".

Розвиток суспільства, за Марксом, - це природно-історичний процес зміни суспільно-економічних формацій. У розвитку суспільства К.Маркс виділив п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну.

Значна роль у визначенні предметної галузі соціологічної науки, її подальший розвиток належить таким мислителям як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Дж. Мід, В. Парето.

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.) одержав широке визнання як один із засновників сучасної соціології, який сприяв визначенню предмета і встановленню автономії соціології, яку викладав в університеті Бордо і в Сорбоні. У своєму соціологічному аналізі Дюркгейм використовував колективістський підхід. Він заперечував, що утилітарна версія індивідуалізму може забезпечити основу побудови стабільного суспільства. Стверджував також, що соціологічний метод повинен мати справу з соціальними фактами. Механічна солідарність в примітивних суспільствах була заснована на спільних переконаннях і консенсусі, які проявлялись в межах колективної совісті. З процесами індустріалізації, урбанізації і ускладнення суспільств все більший поділ праці руйнує механічну солідарність і моральну інтеграцію, роблячи, таким чином, проблематичним соціальний порядок.

З іменем німецького соціолога, соціального філософа і історика Макса Вебера (1864-1920 рр.) пов'язано перш за все виникнення розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Викладав у Фрайбургському (1893-1896 рр.), Гейдельберзькому (1896-1898 рр., 1902-1919 рр.) і Мюнхенському (1919-1920 рр.) університетах. Вебера часто називають засновником сучасної соціології через наступне:

• запропонував чіткий системний підхід до понятійного апарату соціологічного аналізу;

• послідовно відстоював ідею соціальної науки, яка повинна приділяти у вагу проблемам пояснення соціальної дії;

• глибоко і тонко підмітив основні характеристики сучасної індустріальної цивілізації у великій кількості різноманітних галузей.

М. Вебер зробив значний внесок в соціальну науку в таких галузях:

1) філософія соціальної науки, 2) раціоналізація, 3) вчення про роль протестантської етики; 4) відношення вченого до Маркса і марксизму, 5) аналіз сили політики стосовно німецького суспільства. Соціологія, на його думку, повинна прагнути до розуміння суті дії, виходячи з якої вона може просуватись у напрямку формування моделей або ідеальних типів дії на основі порівняльних досліджень. Соціологічні поняття, такі як "бюрократія", повинні мати такий же аналітичний статус, що і поняття економічні, такі як "вільна конкуренція". Соціологія не виступає лише суб'єктивною інтер­претацією дії тому, що соціологи керуються певними нормами свого співтовариства (такими, як "ціннісна нейтральність"), а отримані ними дані повинні бути відкриті для наукового аналізу і критики. Під раціоналізацією Вебер розуміє процес, в ході якого кожна галузь людських відносин стає об'єктом розрахунків і управління. Вебер зробив також внесок в порівняльну соціологію релігії, соціологію міста, соціологію музики, економічну соціологію, соціологію права, аналіз стародавніх цивілізацій. Вебер є автором таких праць: "Об'єктивність" (1904 р.), "Про категорії розуміючої соціології") (1913 р.), "Господарська етика світових релігій" (1916-1919 рр.), "Політика як професія" (1919 р.), "Господарство і суспільство" (1921 р.) та ін.

В історію класичної соціології увійшло й ім'я німецького вченого Георга Зіммеля (1858-1918 рр.). Увага Зіммеля спрямована на мікропроцеси, насамперед взаємодію людини з людиною. На цій основі утворюються складніші форми усуспільнення: соціальні процеси, соціальні типи та моделі розвитку.

Помітне місце у розвитку західної соціології класичного періоду займає німецький соціолог Фердінант Тьоніс (1855- 1936 рр.)

Основні соціологічні погляди Ф. Тьоніса,

• соціологія вивчає суспільне життя;

• суспільне життя складається з певних соціальних зв'язків;

• не держава утримує єдність суспільства, а спільна воля людей жити разом;

• тип соціального зв'язку визначається типом волі (природної, інстинктивної, розумової, раціональної);

• історичний процес складається з двох протилежних віх спільного життя людей - спільнот, заснованих на соціальних зв'язках, реального органічного життя і природній волі, та суспільства, яке виступає механічним утворенням, посталим на волі розумовій, раціональній.

Італійський соціолог, інженер та економіст Вільфредо Парето (1848-1923 рр.) виклав свою теоретичну концепцію в "Трактаті всезагальної соціології" (1916 р.). Зробив значний внесок в теорію еліт. Суспільство для Парето - це система, яка знаходиться в стані динамічної рівноваги. Воно поділяється на еліту - "кращих", які керують, і не еліту, тобто тих, якими керують.

На його думку, такий поділ притаманний усім суспільствам, а циркуляція, зміна еліт, служить основою і рушійною силою всього історичного розвитку. Його теорія еліт послужила відправним пунктом для дослідження механізмів влади.

Соціологічні традиції, закладені представниками класичної соціології, знайшли своє гідне продовження в працях Питирима Сорокіна (1889 - 1968 рр.). Народився він і одержав освіту в Росії, був висланий із країни у 1922 р. У 1930 р. став першим професором соціології в Гарвардському університеті. Представник інтегрального напрямку сучасної соціології, автор теорій соціальної стратифіка­ції і соціальної мобільності. Значний внесок зробив в розробку проблем предмета і структури соціології, механізму і шляхів соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем тощо. Об'єднав в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення суспільного життя, створив ту "інтегральну" соціологію, яка синтезувала все найкраще, що було досліджено до того часу в соціології. Основні праці Сорокіна: "Система соціології" (1920 р.), "Соціологія революції"' (1925 р.), "Соціальна мобільність" (1927 р.), "Сучасні соціологічні теорії"' (1928р.), "Соціальна і культурна динаміка" (1937-1941 рр.), "Соціокультурна причинність, простір і час" (1943 р.), "Американська сексуальна революція" (1956 р.), "Основні тенденції нашого часу" (1964 р.), "Соціологічні теорії сьогодні" (1966 р.). У праці "Система соціології" П. Сорокін проголосив такі основні принципи соціології:

• соціологія, як наука, повинна будуватися за типом природничих наук. Про жодне протиставлення "наук про природу", "наук про культуру" не може бути й мови;

• соціологія повинна вивчати світ таким, яким він є. Будь-який нормативізм, тобто суб'єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших наук, є недопустимим;

• соціологія повинна бути "об'єктивною дисципліною", тобто вивчати реальні взаємодії людей, які є доступними об'єктивному виміру і вивченню;

• оскільки соціологія хоче бути дослідницькою і точною наукою, вона повинна позбутися усякого "філософствування", умоглядної, недоведеною наукою побудови;

• розрив з філософствуванням означає і розрив з ідеєю монізму, тобто зведення будь-якого явища до одного якогось начала.

П. Сорокін ділив соціологію на теоретичну і прикладну. Об'єктами вивчення його соціології є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які в ньому відбуваються. Він розробив теорію цінностей і культурної динаміки.