Тема 31. Причини виникнення та характер збройних конфліктів у світі на початку ХХІ століття

Війни супроводжували людство протягом усього його існування. Вони ставали все більш руйнівними, приносячи жертви і завдаючи страждань людям. На сучасному етапі розвитку людства причинами виникнення воєнних конфліктів можуть бути:

формування системи багатополярних відносин, установлення нового балансу сил та інтересів;

посилення суперечностей між провідними центрами сили щодо поділу сфер впливу;

посилення впливу провідних міжнародних корпорацій, загострення боротьби за природні ресурси, використання енергетичного чинника для досягнення політичних цілей;

зниження дієвості заходів, що застосовуються для запобігання та врегулювання криз і воєнних конфліктів провідними міжнародними організаціями;

прагнення окремих держав досягти переваг у військово-технічній сфері, створити можливості для виробництва ядерної зброї;

збереження ролі воєнної сили як засобу вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин;

посилення небезпеки неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї, її носіїв, матеріалів для їх виробництва, технологій подвійного призначення;

поширення тероризму (у тому числі кібертероризму), піратства, організованої злочинності, нелегальної міграції, незаконної торгівлі зброєю та наркотиками, торгівлі людьми;

прискорення розвитку інформаційних технологій, збільшення спроможностей держав щодо проведення інформаційних та інформаційно-психологічних операцій;

глобальні кліматичні зміни, зменшення запасів природних ресурсів, зростання дефіциту питної води, продуктів харчування і посилення міграційних процесів у світі.

Найбільш конфліктогенними регіонами світу є країни Середнього і Близького Сходу, а також африканського континенту.

На Близькому Сході зберігається значна кількість збройних протистоянь, які переросли з локальних війн у регіональні. Отже, у країнах Середнього та Близького Сходу у даний час мають місце збройні конфлікти, що знаходяться у стані врегулювання та протиборства. Більшість діючих збройних конфліктів мають внутрішній характер і пов’язані з боротьбою за владу, тобто за формою і змістом являють собою громадянські війни. Крім цього, на території Іраку та Ємену ведуться превентивні дії в рамках багатонаціональної антитерористичної операції.

Моніторинг воєнних конфліктів країн Середнього Сходу показує, що міждержавний Індо-Пакистанський конфлікт має циклічний характер і є найбільш затяжним у даний час. Найактивніші контртерористичні дії здійснюються на території Філіппін та Індонезії. Сюди зміщується центр міжнародного тероризму.

У районі Великих Африканських озер (Країни Африки на південь від Сахари) має місце затяжна регіональна війна в її класичному розумінні. З різними цілями в ній ведуть збройну боротьбу шість держав (Ангола, Зімбабве, Конго (Заїр), Намібія, Руанда й Уганда) та три великих воєнізовані організації. Крім того, мають місце дві локальні війни: Ангола і Конго ведуть збройну боротьбу проти воєнізованого опозиційного ополчення, а Гвінея, Гвінея-Бісау та Сенегал – проти військової фракції. Разом із тим, у цьому регіоні має місце окупація Західної Сахари військами Марокко. Усі збройні конфлікти відносяться до війн 4-го покоління.

У межах Центральної і Південної Америки спостерігається стійка тенденція щодо збереження без’ядерного статусу Латинської Америки і ліквідації наявних конфліктів.

У регіоні Європи, Закавказзя і Центральної Азії більшість воєнних конфліктів пов’язані з розпадом федеративних, регіональних, поліконфесійних та поліетнічних держав.

Моніторинг воєнних конфліктів країн Південно-Східної та Південної Азії показує, що сьогодні конфліктуючі сторони мають усі види озброєння і військової техніки до 6-го покоління включно. Більше половини діючих збройних конфліктів пов’язані боротьбою за територію, у всіх діючих збройних конфліктах беруть участь неконституційні збройні формування.

Загалом, стає можливим стверджувати, що на теперішній час у світі склалася парадоксальна ситуація: чим слабкіша держава, тим вона небезпечніша, а чим сильніша – тим агресивніша. Так, один з найбільш кровопролитних в історії людства збройних конфліктів виник між єдинокровними голодуючими африканськими племенами Хуту і Тутсі, а на частку сучасних держав так званого “ядерного клубу” приходиться найбільш похмура воєнна статистика новітньої історії.

Другий парадокс полягає в тому, що у збройну боротьбу втягнені більше 100 країн і народів та не менша кількість незаконних воєнізованих організацій. Фактично йде світова війна у “тліючому” режимі, що відрізняється надзвичайною жорстокістю стосовно цивільного населення. Кількість біженців у світі досягла безпрецедентної величини – понад 30 млн. осіб.

Після Другої світової війни відбулося понад 400 значних воєнних конфліктів, в яких загинуло і постраждало понад 62 млн. осіб; більшість із них припинені й урегульовані політико-дипломатичними засобами. На сьогодні у світі триває понад 60 воєнних конфліктів, частина з яких знаходяться у стадії врегулювання (близько 50 %), решта – у стадії активного збройного протиборства ворогуючих сторін.

З огляду на тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки у регіоні та світі Україна може бути втягнута у воєнні конфлікти, які відрізнятимуться за причинами виникнення, цілями сторін та наслідками, зокрема:

збройний конфлікт, що може виникнути у разі обмеженого збройного зіткнення на державному кордоні між Україною та іншою державою (збройний конфлікт на державному кордоні) або збройних зіткнень всередині України (збройний конфлікт всередині держави) за участю непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як значні. За певних умов можливе переростання збройного конфлікту в локальну війну;

локальна війна, що може виникнути у разі збройної агресії проти України з боку іншої держави регіону. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як катастрофічні;

регіональна війна, що може виникнути у разі збройної агресії двох і більше держав проти України. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як незворотні.

При цьому Україна розглядає як воєнно-політичні ризики або виклики, що підвищують рівень загрози застосування воєнної сили проти України, так і наміри чи дії держав, коаліцій держав:

висування територіальних претензій;

заклики або спроби щодо перегляду наявних державних кордонів;

нарощення угруповань військ та озброєнь поблизу кордонів України, створення нових, розширення і модернізація наявних військових баз та об’єктів;

створення або закупівля нових, а також модернізація наявних систем озброєння і військової техніки, у першу чергу наступального характеру, що призводить до порушення балансу сил;

активізація розвідувальної діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також іноземних організацій проти України;

проведення інформаційно-психологічних заходів щодо дестабілізації соціально-політичної обстановки, міжетнічних та міжконфесійних відносин в Україні або її окремих регіонах і місцях компактного проживання національних меншин;

застосування політичних і економічних санкцій проти України;

застосування воєнної сили у регіоні або за участю держав регіону;

підтримка сепаратизму;

виправдання застосування воєнної сили як засобу вирішення міждержавних спорів;

послаблення законодавчих обмежень щодо застосування воєнної сили за межами власної території;

порушення державами міжнародних угод, договорів про нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, здійснення контролю над озброєннями, обмеження і скорочення озброєнь або вихід з них (припинення участі у них);

стимулювання ескалації воєнних конфліктів у регіоні.

Результати аналізу сучасних воєнних конфліктів дає підстави стверджувати, що їм притаманні такі риси:

підвищення ролі політичних, економічних, інформаційних засобів під час підготовки і в ході воєнного конфлікту;

збільшення ролі інформаційно-психологічних операцій у досягненні цілей воєнних конфліктів;

створення коаліційних і багатонаціональних сил;

залежність політичного рішення щодо участі у воєнному конфлікті від суспільної думки на внутрішньому та міжнародному рівнях;

збільшення питомої ваги дій у повітряно-космічному просторі та розширення їх масштабів;

постійне удосконалення форм і способів ведення збройної боротьби, зокрема, асиметричних дій;

широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки і радіоелектронної боротьби;

підвищення оперативності та якості управління в результаті переходу до глобальних інтегрованих автоматизованих систем управління військами і зброєю;

високий ступінь одночасного ураження військ і об’єктів на всю глибину ведення воєнних дій, широкий і швидкий маневр військами (силами) і вогнем, використання мобільних угруповань військ (сил).

Наріжним каменем розв’язання завдань оцінки характеру воєнних конфліктів сучасності та їх запобігання воєнно-політичними засобами та політико дипломатичними є розроблення науково обґрунтованої типізації і класифікації воєнних конфліктів.

При цьому враховано ряд важливих обставин. По-перше, сьогодні для України, як і переважної більшості держав світу, вести війну без дотримання норм міжнародного права стає неможливим. По-друге, Україна ратифікувала практично всі конвенції з права ведення війни, що дає їй значну моральну і політичну перевагу над можливим агресором. По-третє, молоді держави, що виникли в результаті розпаду федеративних, регіональних, поліетнічних та поліконфесійних країн, відрізняються підвищеною агресивністю, а їх політичні лідери – схильністю до проведення короткочасних операцій, які часто перетворюються у воєнні авантюри. По-четверте, у ряді випадків політичні лідери почали не тільки видавати власні інтереси за національні, але й досить часто застосовувати збройну силу для приховування своїх персональних помилок. Отож, кількість причин і джерел воєнних конфліктів має стійку тенденцію до зростання, що обумовлює нестабільність у розвитку геополітичної обстановки.

В основу класифікації воєнних конфліктів покладено тріаду принципів. Перший принцип – врахування умов та факторів, які визначаютьвиникнення та динаміку розвитку дій сторін. Другий – відбір об’єктивних показників, які дозволяють виявити характерні риси політичних і стратегічних цілей учасників конфлікту. Третій – типізація здійснюється на рівні загального характеру конфлікту, а класифікація – на деталізації його окремих рис. Разом із тим, в основу методичного підходу до класифікації покладено ознаку засобів вогневого, інформаційного, психологічного ураження (застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї не розглядається).

В основі виникнення воєнних конфліктів лежать специфічні причини та джерела. Як правило, причинами війн є територіальні, соціальні, економічні, технологічні й культурні протиріччя. Джерела війн – політична, ідеологічна, сепаратистська, конфесійна, кримінальна (піратська) агресивність держав, політичних лідерів та партій, юридичних та фізичних осіб.

Будь-який воєнний конфлікт характеризується, у першу чергу, зіткненням інтересів. У зв’язку з цим, стосовно національних інтересів воєнний конфлікт може набувати форми збройної агресії чи збройного конфлікту.

Аналіз структури й динаміки розвитку воєнних конфліктів сучасності дозволяє встановити, що вони все більше набувають форм збройного конфлікту, у той же час воєнні конфлікти за характером політичної мети можуть бути трьох типів. Перший тип – збройна боротьба за домінування (гегемонію). Політичною метою такого конфлікту може бути встановлення (відновлення втраченого) домінування (політичної, економічної, культурної, воєнної гегемонії) на глобальному, регіональному або локальному рівнях. Другий тип – збройна боротьба за територію. Політичною метою може бути захоплення додаткових (спірних) або визволення окупованих територій. Третій тип – змішаний. Політичною метою такого конфлікту може бути і захоплення територій, і розширення сфер домінування.

Стратегічна мета воєнних конфліктів усіх трьох типів може досягатися застосуванням різномасштабних угруповань військ (сил), тому за стратегічною метою буде правомірним виділити три підтипи:

перший – стратегічна мета досягається застосуванням угруповань військ (сил) стратегічного масштабу; другий – застосуванням оперативних угруповань військ; третій – застосуванням тактичних угруповань військ.

Наступним у систематиці є вид воєнних конфліктів. Беручи це до уваги, а також виходячи з політичних цілей ворогуючих сторін, агресії (війни) можуть поділятися на два види. Перший вид – оборонна війна, політичною метою якої може бути відбиття агресії та відновлення стану, що існував до її початку. Другий вид – наступальна війна, політична мета якої завжди агресивна.

Таким чином, класифікація воєнних конфліктів здійснюється на підставі сукупності найбільш істотних показників, що визначають їх характер. Показники класифікації при цьому формуються з урахуванням спільності їх однорідних істотних ознак – правових, культурних, соціально-політичних, стратегічних та якісних.

Правові та культурні показники. З правової точки зору, воєнні конфлікти можуть бути справедливими або конвенційними (такими, що не суперечать міжнародному праву) та несправедливими або неконвенційними (такими, що суперечать міжнародному праву). Виходячи з цього, збройні сили держави можуть бути конвенційними чи неконвенційними. Беручи до уваги те, що сучасні інтеграційні процеси у вигляді формування регіональних (східно-православної, західно-християнської, латиноамериканської, африканської, ісламської, індуської) та локальних (вірменської, іудейської та японської) цивілізацій супроводжуються загостренням їх історичних протиріч, як класифікаційні показники застосовується підгрупа культурних ознак: міжцивілізаційні та внутрішньоцивілізаційні.

Соціально-політичні показники. Ця група показників дає можливість підійти до класифікації воєнних конфліктів як до складного суспільно-політичного явища і виявити їх роль та місце в історичній епосі. За соціально-політичними показниками воєнні конфлікти можуть бути: міжкоаліційні, міждержавні та громадянські війни. При цьому важливо бачити характерну особливість часу: громадянський та міжнародний терор трансформується у специфічні форми громадянської війни у вигляді партизанських дій, застосовувати проти яких регулярні формування практично неможливо. У процесі партизансько-терористичних дій спочатку здійснюється силовий перерозподіл власності, а потім її обмін на владу. У цьому полягає велика небезпека тероризму.

Стратегічні показники. Сукупність стратегічних показників дозволяє характеризувати воєнні конфлікти: за масштабом (за розмахом, тривалістю в часі, місцем виникнення конфлікту і характером фізичного середовища); за напруженням; за засобами збройної боротьби та способами їх застосування.

За масштабом воєнні конфлікти можуть бути світові, регіональні, локальні, відбуватися у формі прикордонного зіткнення, збройного інциденту чи воєнної акції, які за тривалістю в часі будуть затяжні або швидкоплинні, а за місцем виникнення – внутрішньодержавні, прикордонні або віддалені від держави, за характером фізичного середовища – повітряно-космічні, наземні, морські чи змішані.

За напруженістю (динамічністю перебігу) воєнні конфлікти можуть бути високої, середньої, низької інтенсивності або незавершені (“тліючі”).

За засобами збройної боротьби війни класифікуються як конфлікти 1-го покоління (холодна зброя), 2-го покоління (вогнепальна гладкоствольна зброя), 3-го покоління (нарізна зброя), 4-го покоління (автоматична моторизована зброя), 5-го покоління (ядерна зброя), 6-го покоління (високоточна зброя), 7-го покоління (зброя на нових фізичних принципах), 8-го покоління (зброя з використанням біологічних компонентів та нанотехнологій – прогноз).

За способами застосування засобів збройної боротьби воєнні конфлікти можуть бути з масованим або обмеженим їх застосуванням. При цьому засоби інформаційного і психологічного протиборства можуть застосовуватися паралельно або послідовно з іншими засобами ураження. За способом розв’язання війни можуть починатися раптовим нападом або через ескалацію, з приводу або без нього.

Завершальну групу класифікаційних ознак складають якісні показники: за ступенем підтримки світовою спільнотою (безумовна, часткова, несхвальна, засуджена, в тому числі із застосуванням міжнародних санкцій); за характером участі (пряма та опосередкована); за якістю військових формувань сторін (регулярні, нерегулярні, партизанські, ополченські, змішані); за рівнем політико-економічного розвитку держав (між розвиненими; між країнами, що розвиваються; між країнами різного рівня розвитку; між державами федерації, що розпалася); за ступенем керованості дій сторін – чітке розмежування протиборчих угруповань; збройний хаос (“всі проти всіх”); війни-казуси (короткочасні, навмисні або ненавмисні зіткнення між різноманітними військовими підрозділами (об’єктами), що перебувають у режимі бойового чергування, плавання, польоту, прикордонного дозору тощо).

Таким чином, запропонований метод класифікації воєнних конфліктів дозволяє з минулого через сьогодення зробити погляд у майбутнє: якого типу воєнна доктрина потрібна та якого покоління збройні сили необхідно будувати. При цьому варто підкреслити, що сучасні воєнні конфлікти – це складний конгломерат військових, соціальних, економічних, політичних, культурних, етнічних та конфесіональних заходів. З іншого боку, запропонована класифікація воєнних конфліктів дозволяє стверджувати, що вже сьогодні Збройним Силам України потрібні професіонали, які здатні вести і класичні війни, і війни майбутнього, і боротьбу з іррегулярними збройними формуваннями та проводити миротворчі операції.

Рекомендована література

1. Интернационализация диалога и переговорных процессов. Гостиный двор “Международной жизни” // Международная жизнь. – 1989. – № 1. – С. 147–157.

2. Капітоненко М.Г. Модель “гегемоністичної стабільності” і роль України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 42, част. 2. – К.: ІМВ, 2003. – С. 41–47.

3. Капітоненко М.Г. Україна в постбіполярному світі // Актуальні проблеми міжнародних відносин – Вип. 57, ч. 1. – К.: ІМВ, 2005. – С. 23–30.

4. Ковалев А.Н. Азбука дипломатии. 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Международные отношения, 1988.

5. Кокошин А.А., Кременюк В.А., Сергеев В.М. Вопросы исследования международных переговоров // Мировая экономика и международные отношения. – 1988. – № 10. – С. 3–13.

6. Лебедева М.М. Вестфальская модель мира и особенности конфликтов на рубеже ХХ1 века. // Космополис, Альманах 1999. – С. 132-137.

7. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении. – М.: Аспект-Пресс, 1997.

8. Лебедева М.М. Трудный путь урегулирования конфликтов // Вестник Московского университета. Серия 18: Социология и политология. – 1996. – № 2. – С. 54–59.

9. Рубин Дж., Салакюз Дж. Фактор силы в международных переговорах // Международная жизнь. – 1990. – № 3. – С. 27–38.

10. Цыганков П.А. Международные отношения. – М.: Новая школа, 1996 (глава XI “Конфликты и сотрудничество в международных отношениях”). – С. 242–268.