Прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України

Важливим кроком на шляху здобуття незалежності стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР “Декларації про державний суверенітет України” (за неї голосувала і комуністична більшість – “Група 239”), яка, однак, не набула статусу конституційного акту. Занепокоєне тим, що з лав КПУ виходять сотні тисяч комуністів, керівництво партії почало маневрувати. У Декларації про державний суверенітет України, багато положень було запозичено з документів Руху.

Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку. В цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді Конституції УРСР як окрема стаття. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканність її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаблокового державою, яка дотримуватиметься без’ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

У жовтні 1990 р. Рух перетворився на правоцентристську антикомуністичну опозицію, вилучивши зі своєї назви слова “за перебудову”. Рухівці висунули гасло – “Бандитам – тюрми!” Участь членів КПРС у діяльності Народного Руху України категорично заборонялась (з 2 лютого 1993 р. Рух став політичною партією).

Після того як парламентська більшість схвалила курс на підписання нового союзного договору, Народна Рада закликала громадян суверенної України протидіяти цьому рішенню. З 1 жовтня 1990 р. почався політичний страйк за участю до 1 млн. осіб, відбулася маніфестація в Києві. Протягом 2–18 жовтня на площі Жовтневої революції (нині – майдан Незалежності) київська філія Української студентської спілки, Студентське братство зі Львова і Союз національної української молоді організували голодування 157 студентів вищих навчальних закладів України. Студенти висунули широкий спектр вимог: відставка голови уряду В. Масола, проведення виборів на багатопартійній основі, націоналізація майна КПРС і ВЛКСМ, відмова від підписання союзного договору проходження строкової служби у військах виключно на території України!

5 листопада 1990 р. було зареєстровано першу опозиційну комуністам партію – Українську республіканську партію на чолі з Л. Лук’яненком. За рік здобули право на легалізацію (тобто досягли чисельності три тисячі членів та більше) ще чотири партії: Українська соціал-демократична партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Партія демократичного відродження України. Однак жодна з них не могла тоді конкурувати з КПУ ні за чисельністю, ні в організаційному чи матеріальному плані.

19 листопада 1990 р. голова Верховної Ради Росії Б. Єльцин визнав суверенітет України, однак для нього це рішення було лише тактичним ходом. Маневрувала й Компартія України: у лютому 1991 р. її керівництво запропонувало, наслідуючи приклад Казахстану, обрати президентом республіки С. Гуренка. У Кремлі з березня 1991 р. розпочалася підготовка до можливого введення надзвичайного стану, про що неодноразово згадував і М. Горбачов.

Прагнучи зберегти унітарну державу, хай навіть із конфедеративними рисами, М. Горбачов ініціював проведення 17 березня 1991 р. всесоюзного референдуму щодо подальшої долі Радянського Союзу. В Україні паралельно з союзним пройшов республіканський референдум, а в Західній Україні був ще й третій бюлетень для громадян із за питанням про ставлення до політичної незалежності України. Більшість опитуваних (80,2 %) висловилися за входження республіки до Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет УРСР. Водночас за другими бюлетенями 70,5 % громадян проголосували за збереження СРСР в оновленому вигляді. Однак у Львівській області погодилися з такою ідеєю лише 14,7 % жителів, Івано-Франківській – 16,1 %, Тернопільській – 17,6 %, навіть у Києві – 44,6 %. Референдум виявив відсутність чітких уявлень у громадян УРСР про можливий розвиток подій далі, бажання перекласти рішення виключно на лідерів республіки. Але у лавах керівної партії загострювалася ідеологічна криза.

Зростанню відцентрових тенденцій істотно сприяли пропагандистські кампанії, в ході яких лідери республік звинувачували центр у нееквівалентності міжреспубліканського обміну. В Україні багато говорили про самодостатність її економіки, прибалтійські регіони вимагали від керівництва СРСР компенсації збитків від окупації їх Червоною Армією у 1940 році.

Лічені дні залишалися до кінця СРСР, адже в союзному референдумі не взяли участі, хоча й з різних мотивів, республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія, Тува. Навіть З. Гамсахурдія в листопаді 1990 р. заявив, що Грузія вийде зі складу Радянського Союзу не раніше ніж через п’ять років.