Суспільно-політична ситуація в УРСР у другій половині 80-х років ХХ століття

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави. Наприкінці 80-х років ХХ ст. у політичному житті України почала зростати роль так званих неформальних, самодіяльних організацій, які склали серйозну конкуренцію КПРС. У червні 1989 р. їх було вже понад 47 тис., у тому числі 6 957 суспільно-політичних організацій. У червні 1988 р. у Львові відбулася зустріч представників національних рухів Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Естонії України. Її учасники висловилися за перетворення Радянського Союзу на конфедерацію незалежних держав.

13 листопада 1988 р. на екологічному мітингу у м. Києві Д. Павличко й Л. Тараненко запропонували ідею створення Народного руху України. Союз письменників України схвалив формування “Народного Руху України за перебудову”. У його програмі від 28 вересня 1989 р. визнавалися керівна роль КПРС у суспільстві, непорушність СРСР як єдиної держави. Рух підтримали такі організації, як “Зелений світ”, Товариство української молоді, “Меморіал”. У березні 1989 р. виник Тернопільський крайовий Рух, 7 травня – Львівський, а до червня цього року групи рухівців існували вже в семи обласних центрах і у м. Києві. 8–10 вересня 1989 р. у Києві відбувся Установчий з’їзд Руху. На ньому були присутні 1 109 делегатів від 280 тис. прихильників, 300 запрошених гостей. Головою Установчого з’їзду було обрано поета І. Драча. Помірковані лідери Руху (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко) захищали ідею незалежності України у рамках істотно реформованої союзної федерації, наполягаючи також на лібералізації діяльності КПРС. Радикали (В. Чорновіл, JI. Лук’яненко, М. Горинь, С. Хмара) сповідували політичний плюралізм, виступали за вихід України зі складу Радянського Союзу. До грудня 1989 р. Рух налічував 77 тис. членів, але в східних областях він мав лише шість, а в південних – 12 відсотків прихильників.

Погіршення соціально-економічного становища у шахтарських регіонах викликало страйк майже півмільйона гірників республіки, який почали 15 липня 1989 р. працівники шахти “Ясинуватська-Глибока” у Макіївці. Страйк підтримали колективи шахт не лише Донбасу, а й Луганщини та Львівсько-Волинського басейну. На багатьох шахтах страйкарі ліквідовували парткоми, висловлювали недовіру лідерам профспілок, примусили піти зі своїх посад кожного третього директора шахти і місцевих керівників у чотирьох містах (подеколи секретарям парткомів доводилося тікати через вікно).

Події прискорились у зв’язку із розвалом радянсько-партійної системи управління, зростанням активності молоді, передусім студентства. Уперше в історії УРСР комуністи опинилися в меншості у складі депутатів Івано-Франківської обласної ради, яку очолив демократично налаштований голова М. Яковина.

На виборах до Верховної Ради України у березні 1990 р. Демократичний блок завоював 25 % мандатів. У парламенті було сформовано опозицію – Народну Раду, яку очолив академік зі Львова І. Юхновський. Лідером комуністичної більшості (“За радянську суверенну Україну”, неофіційна назва – “Група 239”) було обрано О. Мороза. Із Народною Радою співпрацювала група “Демократична платформа в Компартії України” у складі 41 депутата.

Паралельно з поступовим формуванням національної свідомості, відродженням греко-католицької церкви, традицій козацтва, ланцюгом злуки від Києва до Львова 22 січня 1990 p. йшла війна символів, політизована заміна одних назв іншими, альтернативними.

Антикомуністичні сили поступово набирали впевненості. Про це свідчить, зокрема, гасло несанкціонованого мітингу під стінами Верховної Ради у лютому 1990 p.: створити свою Національну армію.

Вагомою силою став робітничий рух. На І з’їзді шахтарів СРСР у червні 1990 р. (понад половину делегатів і майже весь оргкомітет склали представники України) пролунали вимоги відставки уряду М. Рижкова, формування Кабінету народної довіри. У рішеннях з’їзду записано, що шахтарі не вважають більше КПРС партією, яка захищає інтереси пролетаріату. Проведена після з’їзду масова акція протесту проходила за участю робітників семи регіонів, які висунули головним чином політичні вимоги, у тому числі департизації на виробництві, в армії, правоохоронних органах.