Тема 24. Партизанський рух на території України у роки Великої Вітчизняної війни

Особливістю Другої світової війни став широкий антифашистський рух Опору, що розгорнувся в багатьох країнах окупованих гітлерівською Німеччиною та її союзниками. Найефективнішою формою цього Опору став партизанський рух. За оприлюдненими даними, на території СРСР діяло понад 1 млн., в Югославії – від 500 до 800 тис., Франції – до 500 тис., Польщі – 130 тис. (Армія Людова і Армія Крайова), Італії – 130 тис., Греції – 122 тис., Албанії – 70 тис., Данії – 45 тис., Болгарії – 30 тис., Бельгії – 23 тис. партизанів і бійців руху Опору. Їхня діяльність відіграла важливу роль у дезорганізації тилу армій фашистського блоку та в остаточному їх розгромі.

Відповідно до способів організації партизанського руху на окупованій території Радянського Союзу всі партизанські загони поділялися на три групи. До першої групи належали загони, що утворювались у тилу ворога; до другої – входили загони, створені місцевими партійними і радянськими органами в передокупаційний період, а третю – утворювали загони, що формувалися безпосередньо керівними органами (штабами) партизанського руху, військрадами фронтів і армій і закидалися через лінію фронту у ворожий тил.

Основною організаційною формою партизанських сил у роки війни був загін, який складався з кількох бойових груп, взводів, рот, а інколи й батальйонів. Загони діяли як самостійно, так і в складі з’єднань (бригад і навіть дивізій). Зазвичай загони базувалися окремо один від іншого і, в залежності від обстановки, діяли по завданням командування з’єднання самостійно або разом. Разом з тим, діяли окремі групи, партизанські бригади і з’єднання партизанських загонів. Єдиної організаційно-штатної структури у партизанських формувань не було, оскільки їх чисельність та озброєння залежали від умов, в яких вони діяли та набутого військового досвіду їх організаторів. Однак в основу організації всіх партизанських формувань була покладена військова організація і військова дисципліна. Кожну партизанську організацію очолювали командири та комісари, які у своїй роботі покладалися на штаби, партійні та комсомольські організації. Починаючи з 1943 р. командному і політичному складу загонів і з’єднань почали присвоювати офіцерські та генеральські звання.

Чисельність партизанських формувань залежала від умов місцевості, обстановки і бойових завдань, які на них покладалися. Загін нараховував від 20 до 300 осіб і навіть більше; з’єднання – від 500 до 3 500 осіб. На озброєнні партизанських загонів були гвинтівки і карабіни, автомати, ручні кулемети, протитанкові рушниці, міномети, ручні протипіхотні та протитанкові гранати, а в окремих випадках і гармати малого калібру. Так, станом на 13 січня 1944 р., за вказівкою Ставки Верховного Головного командування (далі – ВГК) Центральний штаб партизанського руху (далі – ЦШПР) направив партизанам 59 960 гвинтівок і карабінів, 34 320 автоматів, 4 210 ручних кулеметів, 2 556 протитанкових рушниць, 2 184 50-мм і 82-мм мінометів, 539 570 ручних протипіхотних і протитанкових гранат. У матеріально-технічному забезпечені партизанського руху значну роль відіграла авіація, яка здійснила 109 тис. літако-вильотів у тил ворога та доставила на партизанські бази тисячі тон вантажів.

Військове керівництво приділяло значну увагу навчанню партизанів. У спецшколах, розгорнутих з літа 1942 р. при ЦШПР та інших штабах партизанського руху, було підготовлено понад 22 тис. різних фахівців, у т. ч. підривників, радистів, розвідників та ін. Масове навчання партизанів військовій справі, тактиці ведення партизанських дій і прийомам боротьби здійснювалась безпосередньо і в партизанських загонах, і, разом з тим, у школах і на курсах, створених у партизанських краях.

Однією з найскладніших проблем на цьому етапі була організація двохстороннього надійного радіозв’язку штабів з партизанськими формуваннями. До 1 серпня 1942 р. був створений радіовузол при ЦШПР, а дещо пізніше радіовузли були в усіх штабах партизанського руху. До 15 жовтня забезпечення раціями партизанських формувань досягла 50 %, а до березня 1943 р. – понад 80 %.

За роки війни тактичні прийоми діяльності радянських партизанів набули всебічного розвитку. Вони намагалися завжди застати противника зненацька, несподіваними і сильними ударами, не вв’язуючись у затяжні бої, нанести йому втрат, умілим маневруванням вийти із бою і відірватися від переслідування. Під час війни партизани опановували різноманітні способи, форми і методи ведення збройної боротьби, що дозволяло їм завдавати відчутних ударів ворогові. Свої завдання партизани виконували застосовуючи різні способи: раптові нальоти, засідки, диверсії, наступальні й оборонні бої, захоплення й утримання до приходу радянських військ окремих населених пунктів, вузлів комунікацій і переправ. Найбільш поширеними з них були засідка (напад на противника, що рухається) і наліт (удар на нерухомі об’єкти ворога). Чисельний склад тих, хто брали участь у засідці або нальоті залежав від завдання, що виконувалося і коливався від кількох осіб (бойових груп) до загону і навіть з’єднання. Бойовий порядок зазвичай складався із ударної групи, груп забезпечення і прикриття, а також з резерву. Головне завдання виконувала ударна група, до якої входив основний склад сил і засобів. Бій завжди розпочинався за спеціальним сигналом і раптово для ворога. Якщо завдання, що виконувалися засідкою або нападом, не вдавалося вирішити коротким боєм, то дії партизанів набували характеру наступу.

З метою досягнення раптовості наступальні дії велися, як правило, вночі і без вогневої підготовки. Бойовий порядок будувався в один ешелон з виділенням резерву. Нерідко перший ешелон складався з ударної групи, що виконувала головне завдання, а також із груп забезпечення. Інколи у тил військ противника, що оборонявся для відволікання його сил з головного напрямку наступу закидалися диверсійні групи і загони, які активними діями вносили дезорганізацію у бойові порядки ворога і управління ними. Резерв призначався для нарощування зусиль на головному напрямку наступу, забезпечення флангів і виконання інших завдань. Оборонні бої партизани частіше за все вели з каральними частинами ворога. Зазвичай такі бої набували активного маневреного характеру. Партизани знищували ворога із засідок на дальніх підступах до партизанського району, вели стримуючі бої на проміжних рубежах з широким застосуванням мінно-підривних та інженерних загороджень, здійснювали контратаки, зухвалі нічні напади, наносили удари з флангів і в тилу противника. У разі потреби організовувався вихід головних сил партизанів із небезпечних районів, здійснювався прорив блокади на одному або декількох напрямках. Відхід головних сил завжди прикривався сильним ар’єргардом.

Основним способом вирішення бойових завдань, при якому партизани не вступали в бойові сутички з противником, були диверсії. Цей спосіб партизанської боротьби з противником був найефективнішим, внаслідок чого порушувалися робота транспорту, ритмічність перевезень різноманітних вантажів і продовольства. Партизани знищували техніку й особовий склад, які нацисти перекидали у бік фронту, суттєво знижуючи боєздатність ворожих військ. Так, у 1942 р. партизани України пустили під укіс 233 поїзди і 3 666 ешелонів, лише в червні-серпні здійснили 88 катастроф ворожих ешелонів, підірвали 62 мости, знищили 39 км ліній зв’язку. Масові і повсюдні диверсії дезорганізовували роботу тилу і транспорту ворога, здійснювали значний негативний вплив на моральний стан його військ, змушували командування вермахту залучати для охорони і оборони комунікацій і об’єктів тилу значні контингенти військ.

Найпоширенішими формами партизанської боротьби стали: дії окремих загонів, які не мали постійного місця базування і діяли в межах адміністративного району; дії груп загонів у визначених районах (переважно в лісисто-болотистій місцевості), звільнених від військ противника і перетворених у “партизанську зону”; рейди партизанських з’єднань, бригад і загонів по глибоких тилах противника. Основною метою рейдів було: розширення масштабів партизанських дій; зміцнення зв’язків з населенням, ведення серед нього активної політичної роботи; нанесення стрімких і несподіваних ударів по комунікаціях (великих залізничних вузлах і воєнно-економічних об’єктах) противника з метою знищення його живої сили і техніки; дезорганізація роботи його тилу, системи управління; розвідка, а також активізація руху опору фашизму в нових районах. У першому періоді війни рейди здійснювались невеликими загонами, а починаючи з другої половини 1942 р. з метою подальшого розвитку всенародної боротьби на окупованій території в них брали участь великі з’єднання. З листопада 1942 р. до кінця війни лише по завданню партизанських штабів здійснено понад 40 рейдів, у яких взяли участь понад 100 великих партизанських з’єднань.

Рейди стали ефективним тактичним прийомом у боротьбі партизанських формувань. Успіх у їх проведенні залежав від низки заходів, зокрема, належного матеріально-технічного забезпечення, чіткого планування та налагодження тісного зв’язку з мешканцями партизанського краю. На цьому етапі найбільш ефективними формами партизанських дій були диверсії (особливо на ворожих комунікаціях) і розвідка противника. Підготовку кадрів для цього здійснювали у спеціально створених школах. Диверсії на комунікаціях ворога були однією із найскладніших і ризикованих для особового складу форм бойової діяльності партизанів, враховуючи, що гітлерівці в 1943 р. значно посилили охорону об’єктів своєї транспортної системи. Диверсійні групи партизанів чисельністю переважно 10–20 бійців виходили на завдання з баз своїх загонів на відстань 30–40 км і діяли впродовж 8–10 діб. При цьому, крім зброї, бійці несли міни і вибухівку, продовольство. Такий характер бойової діяльності вимагав від партизанів високої фізичної і моральної загартованості, що було під силу небагатьом.

Разом з руйнуванням мостів і залізничного полотна бійці партизанських загонів ще ширше розвернули бойову діяльність, знищуючи гарнізони ворога, його бойову техніку, транспортні засоби. Так, українські партизани широко застосовували міни уповільненої дії. У другій половині 1943 р. вони організували аварії 3 188 ешелонів, тобто в 1,5 рази більше, ніж за попередні два роки війни.

У серпні 1942 р. А. Гітлер видав спеціальну директиву, якою визнавав, що партизанський рух на окупованій території СРСР “загрожує стати серйозною небезпекою для забезпечення фронту і економічної експлуатації країни”, та зробив вказівки щодо придушення партизанського руху на Сході. За рішенням німецького керівництва з літа 1942 р. боротьбу з радянськими партизанами поклали на генштаб сухопутних військ (до цього боротьбу з партизанами в районі ведення бойових дій здійснювали спеціальні каральні органи). З цією метою на боротьбу з партизанами направлялись кадрові дивізії; 15–16 дивізій постійно охороняли комунікації та 7–8 дивізій залучались періодично. Крім того, для боротьби з партизанами залучалась розвідувальна та бомбардувальна авіація.

Партизанська боротьба негативно позначилася на здійсненні стратегічних задумів німецького командування. Партизани у ворожому тилу своїми діями сковували значні поліцейські сили, війська охорони та велику кількість регулярних військ противника. Так, за даними німецького командування їхні війська, що діяли проти партизанів з літа 1942 р. на радянсько-німецькому фронті складали понад 10 % від загальної чисельності особового складу сухопутних військ. Значні втрати, завдані противнику діями партизанів, їх удари по залізничних комунікаціях і переправах мали важливе стратегічне значення. Крім того, значення партизанського руху полягало ще й в тому, що він не дозволив німецькому керівництву повною мірою використати економічні ресурси тимчасово окупованих територій.

З метою сприяння вирішенню важливих оперативно-стратегічних завдань, що стояли перед Червою армією, у тилу ворога силами партизанів проводились масштабні операції. Зрозуміло, що без централізованого керівництва партизанською боротьбою неможливо було б одночасно проводити на величезному просторі (по фронту більше 1 тис. км і в глибину до 750 км з участю в них біля 120 тис. партизанів) великі операції, до яких належать “Рейкова війна”, “Концерт” та ін. й ефективно використовувати партизанські сили у боротьбі з сильним противником та організувати взаємодію з Червоною армією. Разом з тим, партизани виконували операції оперативно-тактичного значення, що стояли перед фронтами і арміями та сприяли вирішенню завдань на визначених напрямках.

У бойовій діяльності партизанів велике значення надавалося розвідці противника. За дорученням розвідорганів партизани і підпільники збирали дані про дислокацію ворожих частин і з’єднань, штабів і установ, баз постачання, про направлення і характер вантажів, що перевозяться, перегрупування військ та ін. Так, лише з квітня 1943 р. до середини січня 1944 р., за даними ЦШПР, партизани виявили на радянсько-німецькому фронті раніше ніким не помічених 41 з’єднання і частини, підтвердили місця дислокації 165 дивізій, 177 полків і 135 окремих батальйонів, при цьому в 66 випадках виявлена їхня структура, стали відомими чисельність і прізвища командного складу. За цей період партизанська розвідка повідомила до ЦШПР про 388 польових аеродроми і посадкових майданчики, місця розташування і характер охорони 871 склад. Партизани захопили десятки тисяч оперативних документів, з яких 9 150 найважливіших були направлені командуванню Червоної армії.

Наприкінці 1943 р. на окупованій території України діяло 29 партизанських з’єднань і 83 окремих загони, з якими Український штаб партизанського руху (далі – УШПР) підтримував зв’язок. У січні 1944 р. в Україні діяло 31 партизанське з’єднання (192 партизанських загони) і 81 окремий загін. Партизанські формування в той період були зосереджені у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Кам’янець-Подільській, Рівненській областях. 19 партизанських з’єднань і загонів були перебазовані у Станіславську, Львівську, Тернопільську, Чернівецьку і Волинську області.

У розпал Курської битви 26 серпня 1943 р. командуючий військами оперативного тилового району групи армій “Південь” доповідав у Берлін, що “постійно зростаюча кількість диверсій, які здійснюються на залізничних магістралях, приводить до надзвичайного стану всієї транспортної обстановки і катастрофічного становища з постачанням військ”. У результаті перемоги під Курськом та наближенням радянських військ до Дніпра посилювалися й удари українських партизанів на ворога. Так, якщо в липні 1943 р. вони підірвали 359 ворожих ешелонів, знищили 710 автомашин, то в серпні і вересні – 1 184 ешелони і 1 820 автомашин. У період підготовки до форсування Дніпра під час загального наступу Червоної армії УШПР розробив план дій партизанських сил у смугах наступу військ Воронезького і Центрального фронтів. План передбачав для захоплення переправ на Дніпрі та його притоках, і утримування їх до виходу радянських військ 20 партизанських з’єднань і загонів загальною чисельністю понад 17 тис. осіб. Велике значення надавалось резерву, до складу якого входили два угруповання партизанських загонів: одне з них очолив О. Сабуров (понад 3,5 тис. осіб), інше – М. Наумов (понад 2 тис. осіб). Резерв створювався для надання допомоги військам Воронезького фронту у звільненні Києва і підсилення угруповань, націлених на захоплення переправ у смузі Центрального фронту.

Незважаючи на важкі умови, в яких доводилося діяти партизанам, вони завдавали значних людських і матеріальних втрат ворогу в живій силі, озброєнні та техніці, відволікали значні сили нацистських військ на охорону своїх тилових об’єктів. Загалом за роки війни на території України воювали понад 45 партизанських з’єднань і майже 3 тис. загонів, за останніми підрахунками – до 180 тис. бійців і знищили близько 100 тис. окупантів. Велику роль у партизанському русі відіграли рейди на окупованій території СРСР. Крім того, були проведені рейди на території Польщі в 1944 р. – 7 з’єднань і 26 загонів радянських партизанів, Чехословаччині – більше 40 з’єднань і загонів. Не менше 40 тис. радянських громадян воювали в рядах Опору за звільнення народів Європи від фашистської окупації.

За роки війни партизани разом з підпільниками знищили, поранили і захопили в полон близько 1 млн. німецьких окупантів, розгромили 467 гарнізонів, комендатур, штабів, поліцейських управлінь, здійснили понад 20 тис. аварій потягів, вивели з ладу понад 10 тис. паровозів і 110 тис. вагонів і платформ, пустили під укіс 4 тис. військових ешелонів, знищили 65 тис. автомашин, вивели з ладу понад 4 тис. танків і бронемашин та 58 бронепоїздів, більше 2 тис. гармат, близько 800 літаків противника і пошкодили 1 600 залізничних мостів. Під час війни радянські партизани вивели із ладу таку кількість німецьких вояків і бойової техніки, якої вистачило б на комплектування великого стратегічного угруповання. Зрозуміло, що ці показники виходять за рамки тактики і оперативного мистецтва, і набувають стратегічного сенсу.

Крім того, великий вплив на порушення цілісності стратегічного тилу противника здійснювали партизанські краї – території, відвойовані партизанами у ворога. Не мало німецьких військ відтягнули на себе партизани Білорусі, України, Прибалтики і Криму. Ось чому діяльність партизанів по утриманню і розширенню меж партизанських країв мали не лише воєнно-політичне, але й стратегічне значення.

Таким чином, роль і значення партизанського руху у минулій війні полягала не лише в знищенні військової техніки та живої сили противника, але й у зриві планів німецького командування та їх союзників з використання людських і матеріальних ресурсів на захопленій території для власних потреб, боротьба із загарбниками по перетворенню на пустелю тих районів якими вони відступали. Разом з тим, війна засвідчила, що партизанський рух став одним із потужних факторів досягнення перемоги. Досвід партизанського руху в майбутньому може набути ще більшого значення, про що свідчать локальні та національно-визвольні війни сучасності.

Рекомендована література

1. Военная история: Учебник для высших воен.-учеб. заведений Мин. обороны Российской Федерации. – М.: Воениздат, 2008. – 469 с.

2. Военный энциклопедический словарь. – М.: Эксмо, 2007. – 1024 с.

3. Друга світова війна в історичній пам’яті України. (За матеріалами Українського інституту національної пам’яті) / [Упорядники: Л. Герасименко, Р. Пилявець]. – Київ-Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010. – 247 с.

4. История военного искусства / Под ред. П.А. Жилина. – М.: Воениздат, 1986. – 446 с.

5. История Второй мировой войны 1939–1945: В 12 т. – К.: Воениздат, 1975. – Т. 4. – 536 с.

6. История Второй мировой войны 1939–1945: В 12 т. – К.: Воениздат, 1975. – Т. 5. – 512 с.

7. Історія війн і воєнного мистецтва (стратегія і оперативне мистецтво): Підручник / За ред. В.Б. Толубка. – К.: НАОУ, 2003. – 328 с.

8. Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: Партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941–1944). – К.: Генеза, 2005. – 408 с.

9. Рибак М.І. Воєнна історія: Підручник. – К.: НАОУ, 1999. – 365 с.

10. Рибак М.І., Печенюк І.С. Партизанська боротьба в Україні та її стратегічне значення у військовій теорії і практиці // Воєнно-історичний вісник. – 2012. – Вип. 2 (4). – С. 98-116.

11. Україна в полум’ї війни: 1941–1945 / П.П. Панченко, О.І. Уткін, В.І. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 560 с.