Михайлик

Коли Всемогутній поділив створену їм землю на країни, на­селені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна люди­на при народженні, свойому. Бо ж кожна країна —- як і кожний народ — має власну несмертельну душу вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.

Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі бра­терством зв'язані.

Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього ви­бирали собі, яка кому сподобалась, країни.

Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з по­вінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами, пере­плетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. По­розбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світ­ла, знайшла свого охоронця — Азраеля. Понад все-бо вів любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.

Один тільки Михайло — архангел архістратиг Михаель — не вибравше краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, за­розумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй

шлях.

— Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? — запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза роз­віялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.

— Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все,— таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.

Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.

— Коли меж Рая і Землі ти не бачиш,— водитимеш людсь­кі душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх «архістратига», «князя ангельсько­го» прийми ще назву «Психопомпос» — «Водитель Душ»...

Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золо­ту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з. золо­та осені розквітала.

— Цей край я хотів би. Золотий він — як моя зброя соняш-на. Річка ж блакитна, що його перерізує — як моя орифлама — прапор, з гаслом моїм: «Хто — як Бог?»

— Най же буде країною твоєю,— ствердив вибір Михаеля Всемогутній і додав тихо: — Аз неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..

І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими за­кучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.

І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж Що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту, — розквітла вона красою і ба­гатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття?.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного жит­тя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, ве­селі, привітні. А Михаель-архангел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгу­ки Раю чути...

— Хто — як Бог? — гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: — Будь у малому вірним — натхнення ж шукай у великому.

І, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:

— У Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!»

І не смів дуже довго жодний нарід на «люд архангельський» зброю свою піднести.

Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвіч­ного, що ще у позасвіттю клубиться. І до сусідньої з Архангель­ською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його, як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів — шукав стеж­ки, як до народу архангельського дійти.

Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бойовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про вчасне щастя поземсь-ке забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ан­гельською об'їздили бойовні діви всю землю свою. Де було тре­ба помагати — помагали, де захистити,— захищали. На прапорі мали архангельське гасло: «Хто — як Бог!» А в серці закон не­писаний:

— І служити йому — радість найвища!

Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:

— У малому будь вірним. Натхнення шукай у великому.

І сталось, що наймолодша з дівбойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літнє наближа­лось. Розморило сном Томірісу. І заснула у пахучому лісі, між сонцем политих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Про­кинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: «Долю свою не проспи!»

Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею — юнак-скит, беззб­ройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.

— Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? — запитала діва-лицарка.

А юнак:

— Близьких не маю,— зітхає.— Самітній я — як вітер в сте­пу. Помогти ж...

Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно...

— Хоч би приязнь твою — як друга однолітка, як рідної сес­три, мав я...

І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного — дозволила в уста поцілувати.

— Зла-бо не може бути в поцілунку,— запевняв юний скит. —Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих посвятний або і вівтар...

І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов'їв слуха­ла з милим приятелем своїм, «кітче очко» —г жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі ко­ханням дівчата те чинять.

—- Тільки тепер,-- говорила,— зрозуміла я значення слів: вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!»

— Тобі — моя вірність... Натхнення ж в коханню,,. Аж кличе Томіріеу світлий вождь,

— Хто як Бог! ГТ-Г- привітанням свого краю діву вітає.

— Кохання — мій Бог! -~ в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють,

— Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш пот­реби у помочі моїй?

«Коли б швидше у лісі вже бути»,—- думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:

— Озброєна я!

А милий у гайку на все раду має:

— Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені — як жінці личить.

Спустила голову Томіріса.

— Боїшся вождя? — всміхається скит,— Чому ж не охоро­нив він тебе? Не попередив, коли він все знає!

— А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б дро поміч нагадував,,, Іспит був то... Яка ж ціна^бо доброї волі, не випро-бованій іспитом? — сльоза на віях повисла.

А скит з Томіріси глузує:

— То ж твоє приятельство!,, Поспіши ж на вцрави свої! Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лицарка бойовна!,.

Образа пече Томіріеу. Образа й нестерпний жаль,

— Подругу я маю..,— виплутується, лукавить,—- її жалію..,

— Так забери із собою! — сміється молодий скит. — Юнаків у нас досить!

Таж за рік набридлр Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.

І, забравши доньку-немовлятко,, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:

— Хлопець то! Виросте муж 3 нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!

Так почався рід амазонок, що чарів -кохання бажають, волі ж власної — віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили «законом амазонок»:

— Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина.

І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх пом­стою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх «пригноблювали» — накидаючи їм закон, який не самі вони утворили, Приєднались до них й савромати — діти екитів-батьків, матерів амазонок,

— Розбивають родину-бо нам!

Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юнаком-бо без­вусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для прав­нуків ангельський вождь. Але: вічно в бою. Майже забули за тихе родинне життя... Сплять — у полі на голій землі... Ані рік не пройде у миру. Від шоломів — волосся облізло. Залізо близ-ни натерло на тілі...

— Чи ж це життя? Що з тієї слави?

А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного,— ворог таємно шле послів:

— Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика— він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми — завтра ж тільки курява віє за нашими воза­ми, Михайлика дайте — та й все. Ми ж вам брати!..

І радила рада таємна три,дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною-

На четвертий же день — у ясний південь— зібрався люд пе­ред Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні, і люди думні, і весь нарід посполитий.

—Голос народу — голос Божий! Чи ж не так? Вийшов Ми-хайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.

—Чи ж добре обдумали, людоньки? — обзивається вождь.

—Добре! -^ гуде хуртовиною,— Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!

—Руки зв'язать! — гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати ш слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву «вчорашньо­го жаль»,,. У майбутнє не вірять! А на небі — соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапуди­лись коні. Птаство літає без пуття.., І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя — мов у мерців стали.

Замість сонця ж на небі — чорний круг, вогненним проміння» увінчаний.

Люд — на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Гост| пода Ісуса на поміч-рятунок кличе.

А Михайлик — у жовтавому світлі — ввесь залитий стоїть,,] ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні —>:| немов з проміння ясного зіткані — за плечима розгорнулись.? Вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом наї капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий — у ніг. А на під-І ніжжі слова:

— Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!.Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став.

Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.

І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:

— Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому! Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.