Ірина Голубовська

ВИПЛЕКАН МРІЄЮ І ЛЮБОВ'Ю

("Легенди старокиївські" Наталени Королевої — тематична своєрідність)

Легенда у творчості письменниці посідає особливе місце. Цей стародавній жанр, здавалось би, втратив актуальність для української літератури першої половини XX ст., але Н.Королева звернулася до нього й опублікувала дві збірки — "Подорожній" та "Легенди старокиївські" (останній цикл складається із 25 творів). Інтерес письменниці до названого жанру можна пояснити кількома причинами. Писати українською, як відомо, вона почала під впливом свого чоловіка Василя Королева-Старого, письменника, котрий, як завважив Ф.Погребенник, прагнув переосмислити й оживити фольклорних персонажів "невидимого" світу. Він дотримувався оригінальних поглядів на традиційні легендарно-казкові образи; так, у творах, що склали збірку "Нечиста сила", В.Королів-Старий "реабілітує" мавок, потерчат, русалок та інших міфологічних істот, яким традиційно надавалося негативне забарвлення.

Крім того, напевне, авторку надихало бажання, поринувши у прекрасний світ фантазії, уникнути реалій жорстокого сьогодення воєнних років. Ще інший імпульс пояснюють слова І.Кошелівця: "Можливо (та так воно й є), що в нашому замилуванні легендами криється підсвідома оборона проти дегуманізації світу, яка, якби завершилася повною перемогою математично-комп'ютерного бога науки, призвела б до вивершення якогось сірого комунізму у всьому світі".

Цикл "Легенди старокиївські" вперше опубліковано в 1940—1942 рр. На відміну від інших творів Н.Королевої, нова книжка не викликала широкого резонансу. Важкі часи другої світової війни в Україні, як і в усій Європі, не сприяли осмисленню такого самобутнього літературного явища, попри його оригінальність.

У своєрідному пролозі авторка вустами персонажа — сивобородого Фавна — звертається до читача: "...душа пам'ятає багато, чого не вміють назвати вуста. Але ж часто й людська душа забуде, в чім сила зв'язку з минулим. То — зв'язок з доброю Матір'ю Землею, що її всі ми любимо більш, як гадаємо, бо ж вона дає нам не тільки свої плоди, але ж і баї, що в них заховано зернятко правди, як дозріле зерно в лушпині...". Письменниця аж ніяк не претендує на історичність, її легенди — не виклад розшуків, досліджень, студій. Вона називає їх квітками, "виплеканими двома невтомними садівничками. Мрія — наймення одної, друга ж зветься - Любов".

Хоча цикл одержав назву "Легенди старокиївські", авторка не обмежується українською тематикою. Україна-Русь постає в легендах як складова європейського історичного процесу. Герої Н.Королевої не тільки русичі, а й скіфи, варяги, греки, іспанці, угорці та ін. До легенд введені й реальні персонажі — князі Аскольд, Володимир, Ростислав, Святослав, княгині Ольга й Рогніда, князівна Анастасія Ярославна; імператор Костянтин; преподобні Феодосій та Антоній Печерські; граф Сен-Жермен, король Франц-Ракоцій II та ін. Представлені тут і біблійні образи — архангел Михаїл, апостол Андрій, Пречиста Діва, Ангел Доброї Ради, а також Кий, Щек, Хорив, Либідь (під ім'ям Свангільд). Активно використовується міфологія: слов'янська (Перун, Свитовид, Лада, Ларта, Лосна, Бористен, Ясонь, Лель, Білбог), давньогрецька (Зевс, Пан, Геракл, Посейдон, Фойбос, німфи, фавни, кентаври), скандинавська (Тор, Одін, Сніа, Мьоль).

В основу більшості своїх творів у жанрі легенди Н.Королева взяла відстале мотиви з "Повісті врем'яних літ", "Києво-Печерського патерика", українськоіюгоі усного народного епосу, залучила й фольклорні надбання інших європейсьюполс народів, а також легенди, пов'язані з її власним древнім родом. О.Мишаники поділяє цикл на такі тематичні групи: легенди скіфські, легенди княжої Русі ізмо Києво-Печерського монастиря.

Письменниця не лише звертається до традиційних тематичних жанрових різновиді пре — міфологічних, історико-героїчних, а й розробляє власні. Вона продемонструвал потенційні можливості легенди, розширивши її канонічну форму. Пропонуєм ряд текстів кваліфікувати таким чином: легенди житійного типу, або агіографії ("Гостина", "Похорон", "З повісті врем'яних літ", "Біси"), легенди з елементами билини ("Кирило Кожум'яка"), легенди з елементами саги ("Свангільд-князівна" де легенди з елементами еклоги ("Таврійська бай", "Еклога"), легенди з елементами для переказу ("Явлена вода", "Хрещеник Попа Івана", "Шинкарівна"). на

Під агіографічними легендами розуміємо твори, що подають окремі епізоди: о життя канонізованих святих. До сюжету залучено тексти, укладені самими з літописцями (так, Н.Королева скористалася "Повістю врем'яних літ" та "Києво-Печерським патериком"), і саме в цьому відмінність агіографічних легенд апокрифічних. Водночас це і не традиційне житіє, метою якого було уславлення з праведника. Агіограф описує життєвий шлях свого героя від народження до смерті, обов'язково показуючи його численні подвиги во славу Господа, і Агіографічна ж легенда Н.Королевої відтворює лише одну чудесну подію з життя г подвижника: вигнання Теодосієм Печерським нечистої сили з біснуватого ("Гостина"), зцілення лепрозного хворого братом Аліпієм ("З повісті врем'яних літ"), видіння ченцю Григорієві близької загибелі князя Ростислава та його дружини ("Похорон"), боротьба брата Ісакія із демонами ("Біси").

Провідні риси героїв агіографічного циклу — доброта, любов до близьких, душевна злагода, спокій. Так, преподобний Теодосій Печерський — завжди лагідний і ясний. Навіть у найважчій стадії екзорсизму його "білі пальці починають тремтіти, однак очі світяться тим самим незмінним, спокійним і певним вогнем".

Надприродні явища в житті подвижників агіографічні легенди подають як події, що є звичайними для святих. Але Н.Королева, на відміну від авторів житійних творів, зображає святих як повнокровних, реальних людей. Старець Григорій ("Похорон"), розшукуючи юного канонарха Геронтія, тепло згадує своє дитинство: "Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візантійська ікона, ченцеве обличчя стало ласкавим і ніжним: з аскета глянув предобрий дідусь" (546).

Отже, Н.Королева в легендах агіографічної групи зуміла без надмірного моралізаторства й повчальності, уникнувши описів релігійного фанатизму, досягти своєї головної мети: епізоди з життя лаврських подвижників схиляють сучасного читача замислитись над сенсом власного буття.

Наступний різновид — легенди з елементами билини. Специфічним для таких творів є використання художніх засобів, притаманних епічним пісням. У циклі Н.Королевої цей жанровий різновид реалізовано в творі "Кирило Кожум'яка". Сюжет легенди добре відомий; Д.Чижевський вважав фольклорну першооснову переказом, аналогічним до сюжету, поширеного в різних народів (наприклад, про Давида й Голіафа). Особливістю цього різновиду є підкреслена фольклоризованість, що проявляється на рівнях змісту й форми вираження. Письменниця, зокрема, використовує повтори, речитатив, притаманні народним билинам: "Припечатана доля князівни Горислави-Людмили, доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою — за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський, — на поталу стане змієві лютому". Впадають в око стилізовані заперечні порівняння: "Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею, бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин — ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на Володимирове місто насунула... Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира". Художньої виразності змодельованим картинам надають постійні постпозитивні епітети: кров чорна, люд хрещений, Київ стольний, пітьма чорна тощо; градація: "Тільки Людмила- князівна не плаче, не ридає, не журиться"; ретардація: "Не на свято-празник провід той ішов... Ох! не на свято, не на радісне...". Тісно зв'язані з фольклором і персонажі легенди: в ній присутні традиційні персонажі — захисники народу (Кирило Кожум'яка, Ілля Муромець), знедолені (київський люд, Людмила-Горислава), злотворець (змій).

Тему змієборства М.Грушевський вважав прикметною рисою українського)і фольклору: "З одного боку, змій — се втілення Сатани, його улюблений образ; з другого, як ми бачим, — символ всього нечистого, невірного, ворожого в розумінні національнім чи родоплеміннім. Отже, боротьба во славу Божу з диявольською -і силою виливається в сім образі — чи буде то подвижник, замкнений в печері затворник, чи богатир, лицар, вояк. Так само — боротьба за свій нарід, за свій край, за "кров християнську", котру ведуть ті всякі Микити, Кирили, Іллі, Мойсеї, Добрині, відбираючи від них християнський полон, проорюючи переможеними зміями рови, висипаючи вали в оборону Руської землі від степової невіри".

У циклі виокремлюємо й легенди з елементами саги ("Свангільд-князівна"). В цих творах помітні ознаки образів, узятих із скандинавських епічних пісень. Такі, передусім, мужні вікінги Кий (Кнів), Щек, Хорив та їх сестра Свангільд (Либідь), лицар Ерик Гаарфагер. Принагідно згадаємо, що М.Грушевський у фольклорній легенді про князівну Либідь бачив сліди поетичної саги. Письменниця розвиває поширений в сагах мотив — подорожі морем у далекі незнані краї. Дійсність переплітається із мріями красуні Свангільд, яка хоче вирватись із засніженої країни. Постає мальовнича картина вічно холодного краю: снігові феї з кришталево-блискучими очима, срібні, блискучі, мов лід, кайдани, незламні й вічні, холодом віють олив'яні сиві хвилі завжди суворого Балту; чорні круки вишиті на прапорах і чорні круки "зловісно ходять по сніговому полю, немов збираються на чорну, урочисту раду, що на ній мова лише про смерть, про ніч, про студінь...". Далекий заморський світ в уяві Свангільд протиставлений рідній, але безрадісній домівці: тут зловісні круки, снігові поля, туга і вічна ніч, срібнокрилі лебеді, тремтяче повітря, сповнене барв, просякле духом меду й стиглих овочів, радість і краса, день і життя.

Н.Королева залучає й такий традиційний мотив скандинавського епосу, як сватання. У творі "Свангільд-князівна" цей обряд повторюється двічі, посилюючи трагізм розповіді. Спочатку горда Свангільд відмовляє лицарю Гаарфагеру, і той вбиває себе, проклинаючи колишню наречену. Згодом дружинник Путятич бажатиме шлюбу з Либідь-князівною (так прозвали Києву сестру городяни за біле вбрання жрекині). Але Свангільд порушила обітницю й має бути покарана.

А.Гуревич завважує постійну присутність долі у свідомості героїв саги⁹. Вплив фатуму тяжіє і над героями легенди Н.Королевої. Як прояв долі можна трактувати й той незбагненний потяг до далекого чужого краю, який постійно відчуває сестра вікінгів.

Своєрідний жанровий різновид у спадщині письменниці становлять легенди з елементами еклоги ("Таврійська бай", "Еклога"). Події обох названих творів розвиваються на тлі чудової таврійської природи. Головний персонаж Пан уособлює навколишній ідилічний світ. Бог пастухів разом зі своїми друзями — це безжурні мешканці вигаданої Аркадії. Щастя для них можливе лише в ідилічному єднанні з природою. Гармонію їхнього життя порушують прибульці ззовні, що не дотримуються моральних законів. "Таврійська бай" закінчується оптимістично весіллям скитського царенка Боризеса та амазонки Талестріс. Легенда ж пройнята сумними настроями: людська жорстокість губить ідеальний пасторальні!! світ. Уже не Пан лякає людей, а самі вони викликають у нього страх. Легенів Н.Королевої з елементами еклоги побудовані на конфлікті ідеального й реальної світів, у якому дійсність поборює мрію.

Цікаве поєднання легенди й переказу спостерігаємо в оповіданнях «Шинкарівна», "Явлена вода", "Хрещеник Попа Івана". їх важко назвати легендами в точном розумінні цього терміна; власне фантастика тут присутня, але не в такій яскраві., формі, як в інших творах. У "Шинкарівні" йдеться про зустріч княгині Ольги і нащадками святої Олени, що нібито визначила вибір хресного імені для повелительки Київської Русі. "Явлена вода" розповідає про джерело, вода, якого врятувала Єроніма Лачерду, далекого предка письменниці, від трагічно роздвоєності душі. У "Хрещенику Попа Івана" висувається версія походженні загадкового графа Сен-Жермена, який, за сюжетом, був позашлюбним сино» угорського короля Франца-Ракоці II й простої українки. Тобто, описано події" що могли би реально відбутися за певних умов, а це наближає названі твори до переказів.

У "Легендах старокиївських" Н.Королева проявляє себе не тільки блискучою белетристкою, а й демонструє добру обізнаність у міфології, фольклорі, етнографії. Так, на початку легенди "Таврійська бай" описано, як жрець лаштує до свята хлібний стовп для виконання певного обряду: "Завтра стане за тим хлібним стовпом Ясонь. Ані не пригнеться — й з-поза нього запитає прихожих: "Позирайте! Люди! Чи бачите мене?". З порога храму загуде у відповідь, гей би вітер у верховіттю посвятного гаю: "Ні, ні, ні! Не бачимо! Не бачимо!". Ясоневе обличчя зачервоніється й засяє радістю: "Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба мене не побачите!..". М. Костомаров, знайшовши запис подібного обряду у Саксона Граматика, фіксує аналогічний слов'янський обряд.

Н.Королева художньо відтворила в "Легендах..." пантеон слов'янських, давньогрецьких, скандинавських божеств, своєрідно надавши їм національного забарвлення. Згадується слушне твердження І.Нечуя-Левицького про те, що народ кладе на своїх богів печать своєї національності.

Мова "Легенд старокиївських" емоційна, насичена метафорами. Авторка вміє кількома колоритними штрихами увиразнити образ, наприклад: "Присмерк темними плахтами починав застилати землю" ("Опойний дим",). Подекуди вона вдається до афористичних виразів: "щастя людське: теплий попіл перегорілого кохання", "як вчинок варварський — зневага старості, так вчинок рабський — зневага жінки...".

Письменниця продовжила стародавні традиції української та європейської легенди, розвинула їх на новому ідейно-тематичному рівні, створила своєрідну систему образів. Цикли "Подорожній", "Легенди старокиївські" посідають важливе місце в історії малої прози XX ст. О.Мишанич слушно твердить, що прозаїк "розкувала жанр літературної легенди, вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і староруські світи з біблійним, християнським". Н.Королева дала друге життя жанру, що втратив популярність, і довела, що легенда як літературне явище не вичерпала себе і може гармонійно функціонувати в сучасній белетристиці.