Легенди старокиївські

Аскольдова могила

Як хмара, що несе громовицю, тиха й біла сунула лава Святовидових жерців княжим дідинцем. Водслав, верховний жрець, взяв із собою численний супровід навмисне:

— Най бачить князь Аскольд-Мйколай, що нова віра грецька не зменшила давньоколишньої горливості. Ще стоять на висотах Київських і Перун Срібноголовий, і Святовидова святиняй

пишна під охороною трьох соток, мужів певних, збройних, комонних. Вони і день-денно, і щонічно почесну сторожу при хра мі держать.

Таж і дари Водславові, й прохання покірні, й умовляння, що таять в собі натяк-пересторогу. Могутніші Стрибожі внуки, як персть земна, людина ж — марна, хоча б і княжим вінцем увінчана.

Все ні до чого, все — дарма: тільки злоститься князь, ані вислухати не хоче.

.—- Годі мені в очі світити і досить колінкувати! Надаремний загай сказано,— промовив князь і підвівся зі столу.

Був неупростний і твердий, як скелі над морем Варязьким.

Сказано!.. Капище Святовидове знищити. Ані стовпа,'що на межах гаїв посвятних, ані того «слупа» Святовидового трьох ди­кого віднині не стерпить князь на землі Київській. Бо ж і вся та країна, як довга, так і широка, — невзабарі має стати, як став сам князь Мйколай, — християнською! Тож за три дні най ви­мандрують жерці за межі київські, хоч би й до землі Ругіан чи на «стрів Руйану. Там-бо ж найпишніша святиня бога їхнього. А за минуле князь не мстить: можуть взяти з собою все своє доб­ро, всі начиння посвятні і самого Святовида з Деруном.

— Мені-бо,— з усміхом закінчив Аскольд,— не літь є з істу-канами на прю ставати. Не вороги вони, лише — непотріб.

І немов на висміх жерцям, що докуку йому вчинили, кня­жий виїзд на лови затримали,— не зачекав Аскольд, щоб Свя-товидові слуги бодай з двору княжого виступили. В миготінні зброї та барв, мов вихор, тріском вилетів широко відчиненою брамою князь із дружинниками. Куряву збили на гостинці ши­рокім й впрост через Поле Угорське майнули в ліси Звіринець-кі по глушинах понадбережних.

Ледве стримав правицю свою Водслав, щоб стрілою проклят­тя в обидчика-князя не метнула. Таж: чи бог потребує зброї на

смертного?

Жрець щільніше загорнувся своїм білим плащем, нижче на­сунув на скроні дубовий вінок й пошепки дав шлюб:

— Буде гідна тебе, Святовиде, остання офіра наша. Буде! Черком всів на коня-білогрива, що ніколи не стрижено йому довгого волосу ні в хвості, ні в гриві, й також повним чвалом вилетів з своїм супроводом з княжого двору.

В святині ж закипіла праця, заметушились жерці й вірни­ки, мов бджоли в бортні в дообідній липневій порі.

«Буде гідна тебе, Святовиде, остання офіра!»— думав своєї Водслав, даючи накази щодо приправ у мандрівку далеку. Таж дивні були ті приправи жерців. Не складали майна до міхів шкуратяних, не зашивали срібла-золота до широких мандрів­них чересів. А натомість лагодили зброю: на куші тугі нові тя­тиви напинали, мечі гострили, на оштепи брали калені трьох-бокі гроти — «ключі». Зі стаєнь виводили посвятних коней,.що їх Водслав пробризкував наговорною водою.

А за коротку хвилю не тільки триста вершників з варти Свято-видової, але ж і молоді жерці — піші й комонники— розсипались по лісах Звіринецьких. А Водслав, що тільки він один міг до святині, де Святовид перебував, увіходити,—щільно затяг ізсе­редини шкуряну запону. Запинала вона одинокі храмові двері, що виходили на широке дворище храмове, куди сходились всі інші жерці трьох різних гідностей, слуги Святовидові — старші вірники на моління й офірування.

Старий жрець вклав до Святовидової правиці важкий двосіч­ний меч. З лівої руки вийняв ріг з вином, натомість дав «роди­ну стріл наговорених», в крові гадій закалених. Потім високо підніс до неба руки й молився-стогнав:

— Під меч! Під меч поклади його, боже. Під меч! Відійшов на кілька кроків до срібної миси, що стояла на штудернім три­нозі, "налив до неї води «непочатої», тієї, що її до схід сонця сам щодня з «таємної» лісової криниці-джерел а приносив. По тій воді ворожити, мав.

Переніс триніг з мисою перед статую бога, нахилився над водою, простягти вперед руки, й закляк з нерухомим поглядом, зануреним у прозору воду. В храмі нашорошилась тиша, ніби чекаючи пророчих слів. Але з-поза храмової стіни почав пирха­ти Святовидів кінь. Здавалось, питав Святовида, нагадував: «Чи не час вже об'їздити землю? Та й проглянути треба: де небезпе­ка причаїлася, чи нову напасть готує Чорнобог?»

Пирхав і пирхав, неначе з нетерплячки. Стояв завжди за вівтарною стіною, завжди напоготові прийняти золоте сідло, що лежало в самім храмі до розпорядимості бога. Тільки ж бог та найвищий жрець сміли діткнутись посвятного коня. Жрець міг його годувати, напоїти, чистити, але кульбачити золотим сідлом міг тільки сам Святовид, коли в темних ночах робив «огляди­ни світа». Ранком по таких ночах Водслав знаходив посвячено­го коня вкритого милом, в тяжкому диху. Але трьохликий його володар був незмінний, сторожко, але спокійно дивився він всі­ма шістьма очима в минуле, дійсність і майбутнє, й ніщо в світі й поза світом не було вкрите від його зору.

Час минав. Жерцеві руки, мов налиті оловом, тягли до землі. Очі від напруги зайшли сльозою, ноги тремтіли, у вухах гучало. Немов земля починала тріпотати, як на водянім шерху, а над нею гучав розгойданий бурею ліс. Імла застилала воду в мисці, закучерявилась перед очима, креслячи веселкові стежки та про-топти. І ними побігли Водславові очі, немов коліщата, пущені згори. Думка ширяла орлицею поняд всією Київською землею, пильнуючи кроків тих, кого послав сам Святовид розказом уст жерця свого Водслава.

— Не нашою — людською... Своєю власною рукою помети­ся, боже, тобі належить насолода та! — молився Водслав з ос­танніх сил, а серцем відчував кроки підвладних своїх і тупіт їх­ніх коней, що, як і вершники, мов житло власне, знали старез­ні ліси далеко й широко.

А в глушинах тих справді сотки очей стежили за Асколь-дом та його дружиною, що продиралась лісами-хащами. Та князь нічого не прочував, не вчув і не побачив, бо «йшов за звіром». Тільки було йому, ловцеві вправному, неначе дивно: от-ось зовс­ім близько, субіч шусне, і знов — немов у тань пішов — не чути ані диху! То ось немов Мигне у сухолісі, то знову в сутінь пір­не, як ведмідь в свою гавру. Ні пси, ні пардуси-котюги не мо­жуть «піднести» звіра. Омана, чари, злуда?.. Таж ясно чути: ось знову хрустить під звіром! Таж най і чари: князь не відступить! Все прудчіш летить Аскольдів кінь, все глибле в хащу заносить. Давно вже князь — один, з дружини лише четверо в зв'язку, не відстають від князя. То — найпевніші й найліпші ловці-това-риші. Та й про них забув Аскольд, бо ж пориває його цікавість і загара.

А в капищі під звислими вусами жерця Водслава ясніє зло-радісний усміх:

— Добре справляються Святовидові діти... Бог помагає своїм вірникам. Вже ведуть вони гущавинами Аскольда туди, де знай­де його Святовидова мста.

Ось ще хвилина, і раптом, як зела з прілої весняної землі, теплими дощами Яр-Бога змитої, виросли довкола князя бой-овники Святовидові. Так вправно мечами блиски метають, що здається — в кожного не дві руки, а по шість пар з рамен ви­ростає. І кожна кидає блискавки...