Судова влада. 1 страница

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами на допускаються.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Повноваження Конституційного Суду України:

1) вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) дає висновок щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для ратифікації;

3) дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту;

4) здійснює офіційне тлумачення Конституції та законів України.

До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше сорока п’яти народних депутатів; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд складається з 18 суддів і формується шляхом призначення по 6 суддів відповідно Верховною Радою, Президентом та з’їздом суддів України. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний термін. Ним може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Конституційний Суд шляхом таємного голосування обирає зі свого складу лише на один трирічний термін Голову Конституційного Суду.

Система судів загальної юрисдикції в Україні побудована за принципами територіальності і спеціалізації:

1) Верховний Суд України;

2) Вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський та Вищий адміністративний);

3) спеціалізовані суди першої і апеляційної інстанції;

4) Касаційний суд (розглядає справи як касаційна інстанція);

5) апеляційні суди й Апеляційний суд України (розглядають апеляції на рішення судів першої інстанції);

6) місцеві суди (районні у містах, міські та військові).

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Організаційне забезпечення (фінансове, матеріально-технічне, кадрове, організаційно-технічне) здійснює державна судова адміністрація.

Судова система України й надалі залишається малоефективною з погляду надійного захисту прав і свобод громадян. Для неї істотними ознаками є:

1) недостатній рівень фінансування;

2) чотирирівнева організаційна структура, при якій можливий повторний касаційний перегляд судових справ;

3) відсутність процесуального законодавства.

У системі судової влади є також Вища рада юстиції України, до відання якої належить:

1) внесення подання на призначення і звільнення суддів;

2) прийняття рішення щодо порушення суддями принципу несумісності;

3) накладання дисциплінарного стягнення;

4) розгляд скарг апеляційних, місцевих суддів і прокурорів.

Прокуратура в правовій системі України є самостійним централізованим органом. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради Президентом України. Верховна Рада може також висловити недовіру Генеральному прокуророві.

Згідно з Конституцією прокуратура виконує функції:

1) підтримка державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді;

3) нагляд за дотриманням законності органами, які здійснюють дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за дотримання законності при виконанні судових рішень.

3. Особливості системи місцевого самоврядування в Україні.

Невід’ємною ознакою демократичної правової держави є наявність системи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування – гарантоване право і реальна здатність місцевих територіальних громад самостійно, незалежно і ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах визначених законом повноважень та власної фінансової бази. Основним принципом місцевого самоврядування є його організаційне відокремлення від державної влади.

Україна першою з усіх радянських республік прийняла закон про місцеве самоврядування (1990 р.). Остаточно засади формування та діяльності системи місцевого самоврядування в Україні визначила Конституція та закон „Про місцеве самоврядування в Україні” 1997 р., який закріпив і розвинув основні конституційні положення з цього питання.

Місцеве самоврядування базового рівня в Україні здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (тобто через проведення референдумів, загальних зборів громадян, громадських слухань тощо), так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські, районні, обласні ради та їх виконавчі комітети (у разі наявності останніх). Для кожного з цих видів Рад законодавчо виділяється виключна сфера компетенції, втручання до якої органам державної влади заборонено. Лише у випадках невідповідності рішень органів місцевого самоврядування Конституції чи законам України, ці рішення зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільський, селищний та міський голова обираються, як і самі Ради, жителями відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а голови районних і обласних – відповідною Радою.

До повноважень громад села, селища, міста (що здійснюються безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування) належить:

1) управління майном, що є в комунальній власності;

2) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку та контроль за їх виконанням;

3) затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням;

4) встановлення місцевих податків та зборів відповідно до закону;

5) забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;

6) утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій та установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю.

Повноваження обласних та районних Рад включають:

1) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням;

2) затвердження обласних та районних бюджетів, які формуються з коштів Державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контроль за їх виконанням.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (планування та облік, забезпечення громадського порядку, управління комунальною власністю), з питань здійснення яких органи місцевого самоврядування підконтрольні органам виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Статус органів місцевого самоврядування міст Києва і Севастополя регулюється спеціальними законами.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте процес становлення української незалежної держави.

2. Які принципи проголошувала Декларація про державний суверенітет України?

3. Дайте характеристику основних повноважень Верховної Ради України.

4. В яких випадках Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України?

5. Дайте характеристику повноважень Президента України.

6. За яким принципом формується Кабінет Міністрів України?

7. Дайте загальну характеристику судової влади в Україні.

8. Що належить до компетенції Конституційного Суду України?

9. Охарактеризуйте систему місцевого самоврядування в Україні.

Рекомендована літеретура

1. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр. - К.: Вид-во „Основи”, 1995. - 176 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навч. посібник. - К.: Вид-во „Знання”, 2008. - 415 с.

3. Кузь О.М. Політологія. - Харків: Вид-во ХНЕУ, 2004. - 340 с.

4. Конституція України. - Харків: вид-во: „Весна”, 2007. - 48 с.

5. Політологія / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. - К.: Вид-во „Академія”, 2006. - 567 с.

6. Політологія / За ред. А. Колодій. - К.: Вид-во „Ельга, Ніка-центр”, 2003. - 664 с.

7. Троян С.С. Вступ до теорії політики. Навч. посібник. - К.: НМЦВО, 2005. - 250 с.

8. Холод В.В. Політологія. - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. - 480 с.

Додаткова література

1. Безсмертний Р. Самоврядування. Конституційна модель: проблеми повноцінного функціонування // Віче. – 1997. – № 2.

2. Горьовий Л., Ющик О, Парламент України: проблеми управління // Віче. – 1997 - № 4.

3. Лагітін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановка проблеми // Політична думка. - 2002. - № 1.

4. Мірошниченко Ю.Р. Організаційно-правові засади підготовки та прийняття державно-політичних рішень. - Харків, 2004. - 365 с.

5. Нельга О. Новий парламент України у контексті професіоналізму // Віче. – 1999. - № 4.

6. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2005 / За ред. О.С.Власюка. - К., 2005. - 245 с.

7. Філософія політики: Короткий енцикл. словник / За ред. Андрущенко В.П. - К.: Знання України, 2002. - 672 с.

РОЗДІЛ 19. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

1.Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.

2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

3. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.носини: сутність, види, принципи та суб’єкти. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.

4.Україна в системі міжнародних відносин.

1. Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.

Зовнішня політика є важливою функцією держави, яка полягає у забезпеченні національної безпеки, представництві інтересів держави за межами своїх національних кордонів. Зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям, а також вона вносить певні корективи у внутрішньополітичні процеси. Реалізацію зовнішньої політики держава здійснює через міністерство закордонних справ, парламентські комітети з питань зовнішньої політики, посольства, наукові та культурні центри за кордоном.

Формування зовнішньої політики держави є складним процесом, оскільки різні політичні сили в середині держави мають своє бачення зовнішньополітичного курсу та національного інтересу.

Зовнішня політика – це комплекс дій, спрямованих на підтримку стосунків з міжнародним співтовариством, захист національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин.

Окрім зовнішньої політики держави виділяють міжнародні відносини, виникненню яких сприяли відносини між народами, державами, різними культурами, що тривали впродовж усієї людської історії. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає на характер міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, що діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є багатогранними і різноманітними, однак в науковому середовищі практично відсутня єдина типологія міжнародних відносин. Більшість науковців поділяє міжнародні відносини на два типи: 1) відносини, які базуються на балансі сил; 2) відносини, які базуються на балансі інтересів.

Види міжнародних відносин розрізняють за різними критеріями, зокрема: а) за сферою суспільного життя – економічні, політичні, військові, культурні тощо; б) за суб’єктами взаємодії – міждержавні, відносини між міжнародними організаціями; г) за ступенем напруги – стабільні і нестабільні, співробітництва та конфлікту, миру і війни; д) за рівнем розвитку – регіональні, субрегіональні, глобальні; е) за статусом – офіційні, неофіційні; з) за змістом – відносини співробітництва, співіснування, нейтралітету.

Також виділяють такі види міжнародні відносин як: 1) партнерські відносини (існує взаємопідтримка зовнішньополітичних дій); 2) конфронтаційні відносини (політичне протистояння та несприйняття); 3) домінантні відносини (одна держава контролює іншу через економічну залежність, присутність на її території своїх військ або окупацію території).

Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. Метою системи міжнародних відносин є збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів, що забезпечується одним з трьох типів контролю:

- імперським (єдина держава конструює решту);

- біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);

- балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).

Вищим рівнем структурної організації міжнародних відносин є “світовий порядок ” – устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати умови їх розвитку.

Міжнародні відносини є важливою сферою політології і провідними ідеями зовнішньополітичної діяльності сучасних держав є мирне співіснування, колективна безпека, самовизначення народів та співробітництво.

2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

Зовнішньополітична діяльність держав базується на загальноприйнятих принципах міжнародних відносин, які впливають на характер міждержавних стосунків. Головним міжнародним документом сучасності, у якому сформульовані основні принципи міжнародних відносин (міжнародного права) і передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут ООН.

Основні принципи міжнародних відносин:

- повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

- незастосування сили чи погрози силою;

- непорушність кордонів і територіальної цілісності;

- мирне врегулювання спорів;

- невтручання у внутрішні справи;

- повага прав і основних свобод людини;

- рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

- співробітництво між державами;

- сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.

Дані принципи повинні бути визнані і підтримані усіма державами, міжнародними організаціями, а також активно застосовуватись на практиці.

Суб’єкти міжнародних відносин – людина, соціальна група чи організація, яка, керуючись певними інтересами, бере участь у міжнародних політичних процесах чи впливає на них. До суб’єктів міжнародних відносин належать національні держави, міжнародні організації, транснаціональні корпорації, окремі особи, релігійні чи національні об’єднання, які діють у багатьох країнах.

Національна держава – географічно обмежена, законно визнана цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Кожна держава в системі міжнародних відносин намагається реалізувати свій національний інтерес.

Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе істотними, це засіб обґрунтування, проголошення або критики зовнішньополітичних курсів з урахуванням потреб суспільства.

Для досягнення своїх цілей у зовнішній політиці держави використовують різні методи, зокрема: дезінтегративні (насильство, тиск, втручання у внутрішні справи інших держав) та інтегративні (компроміс, консенсус, позбавлення можливості застосовувати силу щодо інших держав). На основі цього формуються типи зовнішньої політики держав, зокрема:

- агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);

- активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);

- пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини);

- консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих ” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).

Проводячи свою зовнішню політику, держави намагаються досягнути високого рівня впливу (сили). Сила (могутність) держави на міжнародному рівні визначається багатьма критеріями, зокрема: геополітичним розташуванням, населенням (його чисельність, здоров’я, освіта тощо), природними ресурсами, індустріальним розвитком держави, військовою могутністю, політичним керівництвом та внутрішньою організацією влади, дипломатією, міжнародним іміджем. На цій підставі ми можемо говорити про певну ієрархію держав на міжнародній арені, яка виглядає наступним чином:

- наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);

- великі держави (мають суттєвий вплив на світовий розвиток, але не панують в системі міжнародних відносин, їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону,);

- середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

- малі держави (мають слабкий вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності та територіальної цілісності);

- мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами, незначна територія і до 2 млн. населення).

Поряд із національними державами, важливими суб’єктами міжнародних відносин є міжнародні організації – об’єднання держав, національних, громадських організацій з метою розв’язання питань регіонального або глобального характеру. Ознаками міжнародних організацій є: договірна основа, наявність спільної цілі, організаційна структура, відповідність нормам міжнародного права. Основними завданнями міжнародних організацій є: узгодження шляхів розв’язання міжнародних проблем; пошук і вироблення компромісів; врегулювання міжнародних конфліктів; розвиток міжнародної співпраці.

За характером членства міжнародні організації поділяють на міжурядові (у світі їх понад 400) та неурядові організації (понад 4 тис.). Міжнародні урядові організації створюються урядами двох і більше держав, членство у таких організаціях є добровільним і вони не порушують суверенітету окремих держав.

Головними функціями міжнародних організацій є: виступають ареною спілкування; регулююча функція під час вирішення певних проблем (МАГАТЕ, ВОЗ тощо); розподільча функція щодо дефіцитних ресурсів та послуг (Світовий банк, МВФ); сприяють об’єднанню збройних сил та посиленню військових можливостей (НАТО); в окремих випадках можуть виконувати наднаціональні функції.

Також особливий вплив як суб’єкти міжнародних відносин на сучасному етапі мають і недержавні організації – добровільні об’єднання, створені на основі спільних інтересів чи потреб (економічних, соціальних, національних тощо), їхні рішення не мають для держав юридичної сили, а лише рекомендаційний характер. Засновниками таких організацій є професійні, релігійні, громадські організації, бізнес групи чи приватні особи. Серед цих суб’єктів велику роль відіграють і транснаціональні корпорації (мережа банків, підприємств та установ, які діють одночасно в кількох країнах), метою яких є організація виробництва та отримання прибутку і їх діяльність має глобальний характер. Хоча транснаціональні корпорації діють в основному у сфері економіки, вони мають значний вплив на політику держав, можуть втручатись у внутрішньополітичні справи, а також посилюють економічну взаємозалежність. Щодо негативної сторони міжнародних транснаціональних корпорацій, то можна сказати, що їх діяльність часто призводить до порушення економічного балансу в системі міжнародних відносин, створення екологічних проблем, руйнування національних традицій, породжують конфлікти між різними культурами.

Суб’єктами міжнародних відносин (в дещо меншій мірі) також виступають політичні лідери, національно-визвольні, етнічні рухи; мафіозні угрупування окремих країн; окремі особи, які активно діють у сфері міжнародних відносин.

В сучасних умовах глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб’єктів міжнародних відносин, що беруть в них безпосередню участь або здійснюють на них суттєвий вплив.

Суб’єкти міжнародних відносин існують не ізольовано одні від одних, а тісно пов’язані між собою і діють в рамках міжнародної системи. Разом з тим, інтереси суб’єктів міжнародних відносин є доволі різними, зокрема, виділяють спільні інтереси (кооперативна модель), взаємовиключні (конфронтація) та різноспрямовані інтереси (нейтралітет). Якщо інтереси держав не перетинаються і держави можуть їх задовольнити безперешкодно, то між ними складуться партнерські відносини, якщо ж існують взаємовиключні інтереси то виникають міжнародні конфлікти.

3. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.

Одним із ключових питань міжнародних відносин є міжнародні конфлікти. Незважаючи на те, що з початку XXI ст.. посилюється тенденція до зменшення кількості міжнародних конфліктів, проблема їх врегулювання залишається одним із важливих питань. Сьогодні можна спостерігати ряд міжнародних криз, які посилюють міжнародну напругу, зокрема, це Косово, Ірак, Афганістан та ін.

Міжнародний конфлікт – це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації цілей та інтересів в умовах протидії. Суб’єктами міжнародних конфліктів можуть бути держави, міждержавні об’єднання, міжнародні організації. Під час конфлікту може змінюватись характер зацікавлених сторін у конфлікті, розширюватись кількість учасників, відбуватись підміна безпосередніх чи другорядних сторін конфлікту. Виникнення політичного конфлікту залежить від політичних інтересів держави, нації та інших суб’єктів міжнародних відносин.

Практика міжнародних відносин свідчить, що в основі міжнародного конфлікту дуже часто є багато чинників, зокрема: 1) бідність і нерівність у добробуті народів; 2) соціально-економічний лад; 3) політичний устрій; 4) територіальні спори; 5) релігійні та національні протиріччя. Кожна зацікавлена сторона демонструє свою волю, висуває власні вимоги, обґрунтовує притаманну їй позицію або при певних обставинах висловлює заперечення. Отже, міжнародна суперечність виникає за умови, якщо принаймні дві країни висувають взаємні претензії.

Виділяють такі типи міжнародних конфліктів:

¾ війна – великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей за допомогою організованої збройної боротьби;

¾ світова війна – збройний міжнародний конфлікт, у який втягуються групи держав, що переслідують глобальні цілі;

¾ міжнародна криза – конфліктна ситуація, за якої зачіпаються життєво важливі цілі суб’єктів міжнародної політики, обмежений час для прийняття політичних рішень. Події розгортаються непередбачувана, ситуація «ні миру, ні війни».

¾ тероризм – форма політичного насильства, яке спрямовується проти урядів окремих держав (але часто страждають пересічні громадяни) і його метою є створення атмосфери страху.

¾ громадянська війна і революція – стає міжнародним конфліктом у випадку, коле держава звертається по допомогу до інших держав чи організацій і конфлікт набуває міжнародного характеру.

¾ конфлікт малої інтенсивності – відносини між державними та недержавними суб’єктами на регіональному рівні чи у прикордонній зоні, часто такі конфлікти можуть перерости у великомасштабні конфлікти.

Проблема врегулювання міжнародних конфліктів залишається однією із складних та актуальних в різні часи. Виділяють різні точки зору щодо шляхів врегулювання міжнародних конфліктів та підтримки миру на міжнародному рівні, зокрема:

1. створення світового державного порядку, коли окрема організація, наприклад, ООН має найвищу владу у розв’язанні світових проблем і зможе примусити суб’єктів міжнародних відносин виконувати її рішення, що сприятиме уникненню міжнародних конфліктів. Шляхи врегулювання міжнародних суперечностей і конфліктів визначено у Статуті ООН (Стаття 33), який зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і міжнародного права. Проте компетенція такого світового уряду повинна бути обмежена та чітко регламентована.

2. переговори як шлях до врегулювання конфліктів – у процесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, до переговорного процесу залучається третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або на прохання зацікавлених сторін. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом, представники світових релігій тощо.

3. посилення інтеграційних процесів, які руйнують міждержавні та міжрегіональні бар’єри, що створює умови для формування міжнародних союзів, асоціацій, мета яких – координація дій держав, об’єднання зусиль та співпраця.

Отже, проблеми міжнародних конфліктів займають важливе місце в системі міжнародних відносин і вирішення міжнародних конфліктів залежить від багатьох чинників, зокрема, від загальної міжнародної ситуації, зацікавленості конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту, від рівня розвитку демократії, вмілого використання міжнародних посередників та застосування технологій розв’язання конфліктів.

4. Україна в системі міжнародних відносин.

Україна як суб’єкт міжнародного права визнана сучасним світом, здійснює безпосередні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, приєдналась до міжнародних договорів, самостійно вирішує питання війни і миру. Як активний суб’єкт міжнародних відносин Україна заявила про себе після проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. Наша держава підтвердила дотримання умов договору 1991 р. між США та СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних озброєнь. Така зовнішньополітична стратегія держави зумовила активне визнання України багатьма державами світу, встановлення дипломатичних відносин. Вже в січні 1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з яких 106 встановили дипломатичні відносини.

На сьогодні Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, будує співпрацю із іншими державами та міжнародними організаціями. Основні цілі, пріоритети та напрями зовнішньої політики України сформульовані у «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р). Також важливими документами для розвитку міжнародних відносин стали Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), результати Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991р.), прийняття «Основних напрямків зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р.), прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.).