Суть та ознаки держави. 3 страница

- Маломасштабність демократії. Демократія не поширювалась на інші міста-поліси і не сприяла об"єднанню греків навіть перед зовнішньою загрозою.

- Широке застосування механізмів прямої демократії, коли усі громадяни полісу мали право і обов"язок брати участь у прийнятті рішень з важливих державних питань. Найчастіше це відбувалось на міських зборах, які скликались виборним органом.

- У часть громадян у здійсненні правосуддя та виконання ними адміністративних функцій у державних установах. Ці посади займались на виборній основі або шляхом жеребкування на один рік.

- Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян.

-Одностайність при прийнятті рішень. Фракційність і інакомислення засуджувалися і каралися остракізмом – відлученням від громади (в Афінах – терміном на 10 років).

-Вузьке громадянство, яке обмежувалося корінним (у другому поколінні для афінської демократії) вільним населенням чоловічої статі міста – держави.

-Принцип рівності та свободи громадян виводився з членства у даній громаді і був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи політичні права були відсутні.

Починаючи з XVII–XVIII століть починають формуватись національні держави. Уявлення про демократію суттєво змінюється. Сфера застосування поняття демократії переноситься з міста-держави на націю-державу. Тобто, старе розуміння демократії (як самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, базувалось на єдиній волі народу і здійсненні народного суверенітету через пряму участь в управлінні) не знаходить застосування в державних об’єднаннях з великими територіями і багаточисельним населенням.

В кінці XVIII-поч.XIX століть розвиток ідей народного суверенітету відбувається у новому напрямку– політичного плюралізму й представництва інтересів. Формуються уявлення про демократію як форму правління, при якій владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя так і через делегування владних повноважень представницьким органам.

Отже, з появою масштабних держав-націй відбуваються глибокі зміни в інститутах та практиці демократії.

Американський політолог Роберт Дал вказує на наступні:

-Невід"ємним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ необов’язково сам має приймати рішення. Народ делегує свою волю виборним уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.

- Розміри демократичної держави мають перспективу необмеженого зростання.

- Механізми прямої демократії відрізняються обмеженою сферою застосування (за винятком деяких країн, наприклад Швейцарія, де вони належать до національної специфіки).

- Розмаїтість суспільного життя, множинність інтересів стала сприйматися як норма.

-Долаються моністичні уявлення про єдиний загальнонародний інтерес та єдину народну волю, які були властиві античній демократії

- Політичний плюралізм визнається принципом функціонування всієї політичної системи.

- Конфлікти інтересів, зіткнення позицій розглядаються як неминуче і природне явище.

- Розширення індивідуальних прав, свобод особи стало характерною ознакою сучасних представницьких демократій, які дістали назву ліберально-демократичних систем.

- Виникла поліархія – сучасна форма представницької демократії, що відрізняється від ранніх маломасштабних демократій і недемократичних систем.

Поняття "поліархія" Р.Дал ввів з метою представити різницю між демократичним ідеалом і демократичною практикою і показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств.

Отже сучасне розуміння демократії пов"язане із становленням національних держав у Нові часи та із виникненям складних плюралістичних суспільств, перед якими постала важлива проблема врегулювання конфліктів інтересів та захисту прав особи.

Основні відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію наведені в таблиці 16.1.

2. Політичні принципи демократії.

Принципи демократії формувались і конкретизувались в історичному розвитку суспільно-політичних відносин. В різноманітних тлумаченнях і трактуваннях демократії є загальні положення, обов"язкові компоненти, без яких демократія не реалізується. Основними політичними принципами демократії є:

1. Принципнародного суверенітету. Його суть–у визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади у суспільстві.

2. Принцип представництва, згідно з яким народ (як єдине джерело і верховний носій влади у суспільстві) делегує владні повноваження державним органам, які обираються. Це зумовлено неможливістю у сучасному суспільстві реалізувати безпосередню участь кожного громадянина у прийнятті політичних рішень.

3. Принцип більшості (принцип мажоритаризму). Сутність його–у прийнятті важливих політичних рішень більшістю або за її згодою. Проте права меншості теж захищені демократичними законами та політичними інститутами держави. Тобто право більшості поєднується з гарантіями дотримання та охорони прав різноманітних меншин (релігійних, етнічних, політичних тощо).

4. Принцип права меншості на опозицію. Цей принцип передбачає рівність більшості і меншості у своїх правах і свободах та реальну можливість й гарантоване законом право для безвладної меншості створити опозицію.

5. Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, їх взаємна урівноваженість на основі механізмів стримувань і противаг.

6. Принцип виборності органів державної влади – важливий та невід"ємний принцип демократії.

7. Принцип політичного та ідейного плюралізму. Його суттєвими ознаками є: багатоманітність соціальних та політичних інтересів, позицій; множинний характер громадської думки і позицій різних суб"єктів політики; багатопартійність; політичне суперництво, конкуренція тощо.

8. Принцип компромісу та консенсусу передбачає подолання конфліктів між суб"єктами політичного процесу та досягнення згоди.

9. Принцип свободи і рівності. Свобода у демократичному суспільстві не означає свободи від влади взагалі, не ототожнюється із абсолютною свободою. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи.

Принцип рівності передбачає рівність усіх перед законом; рівність у правах і обов"язках; рівність у правах в управлінні державою.

10. Принцип гласності та свободи слова.

Зазначені принципи лежать в основі функціонування усіх демократій.

3. Концепції демократії.

Уся багатоаспектність та багатогранність демократичних процесів у сучасній політологічній науці зводиться до низки теоретичних концепцій. Протягом ХІХ – ХХ ст. розвиток демократичної теорії зумовив формування трьох основних концепцій демократії:

учасницької (партисипаторної) демократії;

елітарної демократії;

плюралістичної демократії.

1. Учасницька (партисипаторна) демократія. Концепція учасницької (партисипаторної) демократії обгрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах, плебісцитах, а й участі безпосередньо у політичних процесах при підготовці, прийнятті та впровадженні в життя владних рішень. Згідно з цією концепцією, громадяни спроможні свідомо приймати політичні рішення, а ірраціоналізм, спонтанність мас можуть бути подолані шляхом підвищення освітнього рівня та компетентності народу. Розуміючи складність та неможливість здійснення в сучасних умовах прямої демократії у повному обсязі, прихильники концепції пропонують створення такої політичної системи, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії.

Критики теорії зауважують, що прийняття важливих рішень непрофесіоналами може призвести до популістського авторитаризму.

2. Елітарна демократія. Прихильники концепції елітарної демократії наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні державою через низький рівень їхньої компетенції у політиці, схильності до ірраціоналізму та радикалізму. Згідно з концепцією елітарної демократії реальна влада має належати політичній еліті, яка володіє наобхідним рівнем знань, компетенцією, необхідними навиками в управлінні суспільством, дотримується демократичних принципів. Народові має належати тільки право періодичного, головним чином електорального, контролю за складом еліти.

3. Плюралістична демократія. Концепція є певним компромісом між теоріями елітарної та учасницької демократії. Основні її положення були сформульовані у працях М.Вебера, Й. Шумпетера, А.Бентлі, Р.Дала, С.Ліпсета та інш.

Згідно з концепцією плюралістичної демократії, народ складається з конкуруючих між собою груп інтересів і не може виступати єдиним суб"єктом політичної дії (за виключенням національно-визвольних рухів, громадянських воєн тощо).

Демократія повинна бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними представниками груп інтересів, які здатні приймати виважені політичні рішення. Плюралістична теорія розглядає демократію, як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими групами інтересів (економічними, соціальними, етнічними, демографічними та іншими).

Провідне місце серед сучасних трактувань демократичного правління на засадах політичного плюралізму займає теорія поліархії, яку обгрунтував Роберт Дал. Він зазначав, що

поліархія – це політичний устрій, який відрізняється двома характеристиками:

а)поширенням громадянства на відносно велику долю дорослого населення;

б)включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти найвищих посадових осіб.

Необхідними для поліархії є наступні інститути:

Інститути поліархії

- виборність органів державної влади та здійснення влади виборними урядами;

- вільні і чесні вибори;

- загальне виборче право;

- право змагатися за здобуття урядових посад;

- свобода висловлювань;

- альтернативність інформації;

- автономність та незалежність громадських асоціацій;

- наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Незважаючи на існування різноманітних концепцій, суть демократії залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади.

4. Основні ознаки демократичного політичного режиму.

Важливим критерієм зрілості суспільства є ступінь його демократичності. Держави з демократичними політичними режимами займають пріоритетне місце у сучасному світі і привертають до себе увагу високим ступенем правової захищеності особи, реалізацією прав і свобод людини й громадянина, верховенством закону, високим рівнем економічного та соціального розвитку. Варто наголосити, що невід"ємною складовою сучасного світового процесу є крах тоталітарних й авторитарних режимів, трансформація недемократичних суспільств перехід на демократичний шлях розвитку

Багатоманітність трактувань демократії, різноманітність теорій та концепцій демократії не заперечують наявності спільних рис та ознак, що характеризують сучасну демократію як політичний режим.

Охарактеризуємо основні ознаки демократичного політичного режиму.

1. Визнання суверенності народу, який є єдиним джерелом політичної влади у суспільстві.

Народний суверенітет реалізується через пряме народовладдя – безпосередню участь громадян у розробці і прийнятті політичних рішень (народні ініціативи, референдуми, плебісцити) та через представництво – участь громадян у виборах та делегування владних повноважень представницьким і виконавчим структурам.

2. Виборність найважливіших органів державної влади. В демократичних суспільствах влада народжується тільки з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично змінюється безпосередньою волею виборців або обраним ними представницьким органом.

3. Проведення регулярних, загальних, чесних і конкурентних виборів. Тобто вибори відбуваються через визначені законом періоди часу (регулярність виборів), в них беруть участь усі групи населення (загальність). Чесність виборів забезпечується рівними фінансовими можливостями; однаковим доступом до ЗМІ; громадським контролем за перебігом виборів та підрахунком їх результатів тощо. Конкуренція виборів забезпечується наявністю багатопартійної системи, гарантованими можливостями для політичних партій, громадських організацій, груп і окремих громадян вільно виставляти і підтримувати своїх кандидатів та контролювати хід голосування і підрахунку голосів.

4. Конкуренція політичних сил не лише під час здобуття влади, але й при її здійсненні. Принцип конкурентності і змагальності політичних сил при здійсненні влади забезпечується через легалізацію політичної опозиції.

5. Реалізація принципу політичного й ідеологічного плюралізму. Суттєвими ознаками політичного й ідеологічного плюралізму є: багатоманітність соціальних і політичних інтересів; багатопартійна система; альтернативність політичних поглядів і дій у межах загальних цінностей і законності; можливість зміни еліти через вільну політичну боротьбу; розподіл влад тощо.

6. Реалізація принципу компромісу та консенсусу — невід"ємні ознаки демократичного політичного режиму.

7. Висловлене через вибори волевиявлення більшості та прийняття політичних рішень волею більшості при повазі інтересів і прав меншості. Права меншості захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави.

8. Гарантія прав і свобод людини, правова захищеність індивіда, пріоритетність прав людини над правами держави.

9. Широке громадянство і достатньо високий рівень участі населення в політиці, що забезпечує стабільність демократії, сприяє подоланню відчуженості народу.

10. Відповідальність влади перед народом та існування механізмів громадського контролю.

11. Вільні незалежні засоби масової інформації, які гарантують об"єктивність, альтернативність інформації.

12. Розвинене громадянське суспільство, функціонування якого забезпечується діяльністю добровільних і автономних асоціацій, існуванням розвинутих секторів економіки, вільних від прямого державного втручання.

13. Відносини між народом і обраними ним представниками базується на основі контролю (переважно електорального),довіри, можливості громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест. Форми протесту можуть бути найрізноманітнішими: демонстрації, пікети, страйки, марші протесту, петиції, тощо.

14. Існування інституту поділу влади. Влада в демократичній державі децентралізована і поділяється на законодавчу, виконавчу та судову.

15. Верховенство закону у всіх сферах суспільного життя – невід"ємна ознака демократичного політичного режиму.

Отже, д емократичний політичний режим – це спосіб функціонування політичної системи суспільства, система засобів і методів здійснення політичної влади, що базується на визнанні народу джерелом влади та передбачає його активну участь у вирішенні державних і суспільних справ.

Таблиця 16.1.

Основні відмінності між античною та сучасною демократією

АНТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ	СУЧАСНА ДЕМОКРАТІЯ
Античний поліс (місто-держава)	Національна держава
Пряма демократія (безпосередня участь громадян у прийнятті рішень)	Представницька демократія (делегування повноважень обраним представникам народу, які виражають його інтереси і приймають рішення).
Маломасштабна демократія, що поширюється тільки на „місто-державу” (античний поліс)	Демократія що поширюється на складні і необмежені за розмірами національні чи багатонаціональні держави.
Моністичне уявлення про суспільний інтерес та його гармонійне поєднання з інтересами особи.	Визнання множинності інтересів і можливості виникнення конфліктів як норми суспільного життя.
Одностайність у прийнятті рішень; засудження фракційності, застосування остракізму, як засобу покарання „незгодних”, "вільнодумців".	Політичний плюралізм; поєднання прав більшості при прийнятті рішень з захистом прав меншості та окремого індивіда на власну позицію.
Особа „розчиняється” в громаді, її свобода ототожнюється з членством у громаді.	Визнання автономності особи і захист її персональних прав.

Питання для самоконтролю

1. Що таке демократія і які тлумачення терміну "демократія" Ви можете назвати?

2. Розкрийте поняття прямої демократії та представницької.

3. Назвіть основні риси античної демократії.

4. Порівняйте античне та сучасне розуміння демократії.

5. Розкрийте суть основних принципів демократії.

6. Охарактеризуйте основні концепції демократії.

7. У чому відмінність між партисипаторною, елітарною, плюралістичною демократією?

8. Які ознаки притаманні демократичному політичному режиму?

Рекомендована літеретура

1. Гелей С.Д. Рутар С.М. Політологія: Навч посіб. – 7-ме вид,, переробл і доп. – К.: Знання. 2008. – 415.

2. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності і перехід до демократії. – Львів, 1999.

3. Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М. Бессонова, О.Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.-канад. проект "Демократична освіта", Інститут вищої освіти. – К.: вид-во "Ай-Бі", 2002. – 684с.

4. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. – Львів: "Новий світ-2000".,2002. – 344 с.

5. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика // А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка–Центр, 2003.–664 с.

6. Політологія: Навч. посібник / О.О. Волинець, М.П. Гетьманчук, В.В. Гулай, С. І. Дорошенко, І. Р. Малик, О.Ю. Мороз, Р.Я. Пасічний, О.В. Піскорський, П.П. Ткачук, В. І. Харченко. – Серія "Дистанційне навчання". – № 28. – Львів: Вид-во Національного університету "Львівська політехніка", 2005. – 360 с.

7. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.

8. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: Вид. центр "Академія", 2001. – 528 с.

9. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: „ТАНДЕМ”, 1996. – 240 с.

10. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

Додаткова література

1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М., 1993.

2. Даль Р. О демократии. – М.: Аспект Пресс, 2000.

3. Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К., 2005.

4. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. – Львів, 2002.

5. Сорос Дж. Утвердження демократії. – К., 1994.

6. Токвіль А. О демократии в Америке. – М., 1994.

7. Шарп Дж. Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи / Ін-т ім. Альберта Ейнштейна. – Львів: Сполом, 2004. – 83 с.

РОЗДІЛ 17. НЕДЕМОКРАТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

1. Тоталітаризм – політичний феномен ХХ століття.

1.1.Фашизм і комунізм як різновиди тоталітаризму.

1.2 Основні ознаки тоталітарного режиму.

2. Сутність, особливості, ознаки авторитаризму та різноманітність його

Форм.

Згідно з загальноприйнятою класифікацією, до недемократичних політичних режимів належать авторитарний та тоталітарний політичні режими. Кожен з них має свої особливості та різновиди.

1. Тоталітаризм – політичний феномен ХХ століття.

1.1.Фашизм і комунізм як різновиди тоталітаризму. Термін "тоталітаризм" походить від латинського totalis, що означає "весь, цілий, повний".

Поняття тоталітаризм увійшло в політичну лексику у ХХ столітті з праць італійського філософа Дж. Джентіле, який наголошував на визначній ролі держави у долі нації, на необхідності встановлення тотального, всеохоплюючого державного контролю над суспільством. У політичній практиці термін тоталітаризм був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні.

Тоталітаризм – суспільно-політичне явище ХХ століття. Це–деспотичний, диктаторський режим, який в першій половині ХХ століття встановився в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки. Тільки у Європі протягом 20-30-х рр. і в другій половині 40-х рр. тоталітарні режими функціонували у 17 країнах з 27.

Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 року став Радянський Союз. У 20-30-ті роки тоталітаризм утверджується в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Після Другої світової війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформувались у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В’єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Камбоджі і на Кубі.

Вагомий внесок в дослідження тоталітаризму зробили Х.Аренд, Ф.Гаєк, К.Фрідріх, З.Бжезінський, Л.Шапіро та інші, які дійшли висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише політичної влади чи держави, а характеризує стан всієї соціальної системи. Втручаючись в усі сфери життєдіяльності суспільства, (навіть – у приватне життя громадян), режим встановлює над ним тотальний контроль і намагається перебудувати суспільство у відповідності до своєї доктрини.

Отже, тоталітаризм– це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем (фюрером, дуче, каудільо), тотальним контролем над суспільством і особистістю, нічим не обмеженим втручанням в усі сфери життя громадян.

Тоталітарний політичний режим функціонував у двох формах:

праворадикального тоталітаризму (фашизм, нацизм) і

лівоекстремістського тоталітаризму (комунізм, сталінізм).

Праворадикальний тоталітаризм (фашизм, націонал-соціалізм) характеризувався:

-встановленням відкритої терористичної диктатури,

-мілітаризацією усіх сфер життя та експансіонізмом;

-придушенням демократичних прав і свобод;

-ідеологізацією суспільно-політичного життя;

-вождиським принципом побудови державного управління;

Ідеологія фашизму – це войовничий антидемократизм і антикомунізм, заснований на шовінізмі, расизмі, соціал-дарвінізмі. Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики є терор, насильство, війни.

В основі фашизму лежать ідеї:

-етнічної, расової винятковості та гегемонії однієї нації;

-вищості окремої нації, яка заснована на спільності раси і крові;

-відстоювання "расової чистоти";

-зміцнення нації за рахунок розширення території;

-розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності;

-антипарламентаризму;

-елітизму;

-вождизму;

-розуміння держави як символу і виразу національної єдності;

-абсолютного підкорення особи державі;

-мілітаризації та уніфікації усього суспільного життя.

Фашизм у період між двома світовими війнами утвердився в Італії, Німеччині, Іспанії, Югославії, Болгарії, Румунії, Греції, Португалії, Японії, Сальвадорі, Гватемалі. Був розгромлений силами СРСР та західних демократичних держав. В окремих країнах (Іспанія, Португалія, Греція) фашистські режими у послабленій формі проіснували до середини 70-их років.

Лівоекстремістський тоталітаризм (комунізм, сталінізм) характеризувався:

-всевладдям бюрократичного партійно-державного апарату і його зрощенням з репресивною системою;

-економічним і духовним відчуженням людини;

-командно-адміністративною економікою;

-люмпенізацією суспільства;

-пануванням міфологічної державної ідеології, що грунтувалась на привабливих гаслах "інтернаціональної солідарності трудящих", "світлого комуністичного майбутнього".

Комунізм будував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії проти власного народу. Комуністичні режими відзначались більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалось ліквідувати приватну влавність, подолати церковну опозицію

Комунізм як диктатура ультралівих сил, виник раніше і проіснував довше ніж фашизм. СРСР був першою тоталітарною державою. Після воєнної перемоги над фашизмом у 1940-их рр. комунізм утверджується у країнах Центральної та Східної Європи (Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, НДР, Румунії та Югославії). В Азії тоталітарні режими комуністичного зразка встановлюються у Китаї, Північній Кореї, В"єтнамі; у Латинській Америці – на Кубі.

1.2. Основні ознаки тоталітарного режиму. Незважаючи на те, що між фашизмом і комунізмом існують відмінності, ці два режими мають спільні ознаки. Розглянемо їх.

1. Тотальний контроль держави над усіма сферами суспільно-політичного життя.

2. Єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером (вождем) – важливий елемент в політичній структурі тоталітарного суспільства. Відбувається зрощення партійного та державного апарату. Монопольно володарююча партія формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації.

3. Наявність партійно-державної, обов’язкової для всіх ідеології, відкрита незгода з якою карається як найтяжчий злочин. Ідеологія служить засобом легітимації режиму.

4. Командно-адміністративна економіка з системою жорсткого централізованого контролю і управління всіма її галузями.

5. Монополія на засоби масової комунікації та створення потужної системи ідеологічної обробки населення.

6. Нетерпимість до будь-якого інакомислення. Ідейні опоненти розглядаються як політичні противники, переслідуються і знищуються. Будь-яка опозиція усувається.

7. Застосування особливої системи насильництва і масового терору як специфічного засобу контролю над суспільством.

8. Формування режимами “образу ворога” і на цій основі – агресивної політичної свідомості, як соціально-психологічного фону для репресій. Німецький нацизм оголосив ворогами усі “неарійські” нації; більшовизм оголосив ворогами усіх, хто не належав до „передового робітничого класу” (дворянство, духовенство, "буржуазну" інтелігенцію, "куркулів" тощо).

9. Встановлення монополії на засоби збройної боротьби та мілітаризація суспільного життя.

10. Одномірність політичного, економічного, соціального і духовного життя. Суспільству пропонується один суспільний вибір, один тип власності, одна партія, одна ідеологія, один вождь тощо.

11. “ Активна несвобода” особи. Громадянам не лише забороняють мати відмінні від офіційних погляди, а їх постійно примушують демонструвати лояльність до режиму, надавати йому активну підтримку у різного роду кампаніях, демонстраціях, мітингах тощо.